Оскільки відбувся територіальний поділ світу, то практично всі країни Азії та Африки стали колоніями чи напівколоніями. У Латинській Америці більшість країн знаходилася в економічній і політичній залежності від передових індустріальних держав. Однак народи колоній і напівколоній не бажали миритися з пану­ванням імперіалістичних держав, що спиралося у цих країнах на відсталі феодальні порядки. Ідеологом національно-визвольних рухів у залежних країнах стала переважно національна інтеліген­ція, що усвідомила необхідність боротьби за незалежність і демо­кратичне перетворення. Вони намагалися пристосувати до умов своїх країн передовий досвід європейських народів. Оголошена ними національно-визвольна боротьба в різних регіонах світу мала свої особливості. У Китаї вона проходила під гаслом боротьби із західним впливом. В Індії національні сили боролися проти порушення колонізаторами національних традицій, за створення нової сучасної держави за умови широкого використання євро­пейського досвіду. В Ірані та Туреччині боротьба проти європей­ського колоніалізму проходила одночасно з вимогами відновлення ісламських традицій. У Латинській Америці визвольна боротьба зводилася до створення власних національно-культурних основ ефективного економічного і соціально-політичного розвитку.

У національно-визвольному русі визначалися дві основні течії — ліберально-реформаторська та радикальна. Ліберально-реформаторська течія не виходила за межі поміркованого реформізму: вона виступала за розвиток національної промисловості, проведення соціальних реформ, усунення інозем­ного впливу, реформи державних і господарських структур, модер­нізацію армії та інше. У здійсненні цих реформ національна бур­жуазія сподівалася на сприяння з боку європейських держав. Радикальна течія вбачала своїм ідеалом республіку і конститу­ційний устрій. У Китаї вона була представлена Сунь Ятсеном, в Індії — Талаком, в Османській імперії — Мустафою Кемалем. У багатьох країнах Сходу існував так званий «третій фронт» — сти­хійні виступи народних мас проти колонізаторів і феодальних порядків. В Азії на початку XX ст. відбувається кілька націо­нально-визвольних антифеодальних революцій.

Найбільшою революцією була Сінхайська революція в Китаї 1911-1913 pp. Можна виділити наступні причини революції: по-перше, панування іноземного імперіалізму гальмувало розвиток національної промисловості і національного капіталізму. По-друге, феодальний устрій, що насаджувався цінською династією імператорів, прогнив і не давав простору для розвитку Китаю. Китай був фактично напівколонією, хоча формально зберігав незалежність. У країні виникає низка революційних організацій. Серед них найсильнішою був «Союз китайського відродження» на чолі з Хуан Сіном. Провідником національно-визвольного руху виступає демократичне крило національної буржуазії, що праг­нуло повалити цінську династію і вирішити аграрне питання.

Улітку 1905 р. майбутній лідер національно-визвольного руху Сунь Ятсен об´єднує кілька революційних організацій, зокрема й «Союз китайського відродження» в «Об´єднану революційну лігу Китаю» (Тун-минхой). Програма «Об´єднаної ліги» передбачала вигнання манчжурів, визволення Китаю, встановлення респуб­ліки та націоналізацію земель. Сунь Ятсен висуває так звані «три народні принципи»: націоналізм, народовладдя, народний добро­бут, завдяки яким, на його думку, Китай обмине капіталізм і буде просуватися до соціалізму.

Правлячі кола в умовах посилення опозиційного руху намага­лися маневрувати. У 1906 р. був утворений урядовий комітет на чолі з політиком ліберального напряму Юань Ішікаєм для роз­робки конституції. Здійснювалася модернізація освіти, було відкрито низку шкіл з європейською системою навчання, скасо­вувалися привілеї для вихідців з Манчжурії.

Однак у 1908 р. на престолі опинився трьохрічний Пу І і до влади прийшли реакційні сили, які усунули Юань Шікая та лібе­ралів від неї. Проте революційні виступи проти феодально-монар­хічного режиму продовжувалися. У1910р. та в 1911 р. відбулися підготовані «Об´єднаною лігою» повстання революційних військ у Гуанчжоу. Хоча вони були придушені, того ж 1911 р. почався новий виступ, який вважається початком так званої Сінхайської рево­люції (сінхай — назва року за китайським календарем).

10 жовтня 1911 р. вУчані знову повстали війська. Наступного дня тут було проголошено утворення Китайської республіки. Революційний уряд очолив Хуан Сін. Повсталих підтримало насе­лення 15 провінцій.

Рятуючи імперію, правляча верхівка знову звернулася за допомогою до Юань Шікая, якого призначили прем´єр-міністром і головнокомандуючим. Зміцнивши свою владу, Юань Шікай при­мусив піти у відставку регента малолітньго імператора Узай Лі.

Революційні провінції зібрали у Нанкіні конференцію. Вона проголосила себе національними зборами й обрала тимчасовим президентом Китаю Сунь Ятсена. На початку 1912 р. перевага сил переходить на бік Юань Шікая. 12 лютого 1912 р. малолітній Пу І зрікся престолу, таким чином Юань Шікай закріпив свій успіх. Не визнаний іноземними державами Сунь Ятсен 14 лютого подав у відставку. Наступного дня національні збори обрали Юань Шікая президентом. У березні 1912 р. приймається Конституція Китай­ської республіки. Вона проголошує політичні права: свободу гро­мадян, відповідальність уряду перед парламентом.

Однак Юань Шікай спромігся перенести засідання націо­нальних зборів з Нанкіна до Пекіна, де його влада була могутні­шою. Його позиції зміцнювалися, натомість слабкішим ставало революційне крило. Сунь Ятсен створює в серпні 1912 р. на основі «Об´єднаної ліги» та інших революційних організацій гоміньдан (національну партію). Хоча на виборах до парламенту 1913 р. гоміньдан отримав більшість, Юань Шікай не бажав допускати його до влади. Висунутого гоміньданом у прем´єр-міністри Сун Цзяожена було вбито за таємним наказом Юань Шікая.

У відповідь Сунь Ятсен зажадав відставки Юань Шікая і закли­кав народ до нової революції. Революційні війська у Південному Китаї повстали у травні 1913 р. Однак до серпня вони зазнали поразки і Сунь Ятсен змушений був залишити Китай. Юань Шікай заборонив діяльність гоміньдану, розпустив парламент і отримав фактично диктаторські повноваження. Юань Шікая активно під­тримували імперіалістичні держави.

Найважливішим підсумком революції була ліквідація Ман-чжурської династії, встановлення республіки. Однак панування іноземного імперіалізму зберігалося, як зберігався і феодалізм.

Індія. Наприкінці XIX ст. починається розвиток нового етапу національно-визвольного руху, лідером якого став індійський національний конгрес (ІНК), утворений 1885 р. Помірковані діячі ІНК погоджувалися на автономію в складі Британської імперії, а радикально налаштовані боролися за повну незалежність країни. Одночасно було створено Мусульманську лігу, яка захищала інте­реси мусульман Індії.

Поштовхом до розгортання національно-визвольного руху стало рішення віце-короля Д. Керзона про поділ Бенгалії на дві частини. У відповідь на ці дії по всій країні розпочався рух «сва-деші» (своє виробництво) — бойкот британських товарів. У 1907 р. він переріс у рух «свараджі» (самоврядування). Кульмінацією став загальний політичний страйк у Бомбеї (липень 1908 р.) на під­тримку Б. Г Тілака — лідера ІНК. Бомбейський страйк змусив колоніальну владу піти на поступки: при віце-королеві створюва­лися законодавчі ради, в 1911 р. скасовано рішення про поділ Бен­галії і перенесено столицю з Кальтутти в Делі.

Іранська революція 1905-1911 pp. На початку XX ст. Іран потрапив в економічну і політичну залежність від Великобританії та Росії але зберігав своє правління — владу шаха. Шахська адмі­ністрація захищала інтереси найконсервативніших сил у суспільстві. Особливістю Ірану залишається глибокий конфлікт між світською і духовною владами: шиїтське населення не визна­вало владу шаха.

Революція почалася у грудні 1905 р. масовими мітингами і демонстраціями в Тегерані. Учасники вимагали створення іслам­ського шаріатського суду, прийняття конституції, обрання медж­лісу (парламенту). Шах змушений був піти на поступки, проголо­сивши реформи і створення конституційної монархії. Народні маси створили органи революційної влади (енджумени) на місцях. У квітні 1907 р. поширюється рух моджахедів — борців за віру, ідею, справедливість; вони формували збройні загони федаїв. Гро­мадянська війна привела до падіння влади шаха Мухаммеда Алі (1909 p.). Новий шах Ахмед скликав другий меджліс, відновив конституцію, але закріпити завоювання революції йому не вда­лося. Наприкінці 1911 р. російські та британські війська приду­шили її остаточно — меджліс і енджумени розпущено, газети закрито тощо. Незважаючи на поразку революції, в Ірані зберег­лася конституція.

Младотурецька революція 1908-1909 pp. Туреччина впродовж століть зазнавала європейських впливів. На початку XX ст. це була величезна імперія, що мала володіння в Європі, Азії, Африці. У країні діяла конституція (1876 p.), султаном був Абдул-Хамід II (1876-1909 pp.). На піднесення національно-визвольного руху в Османській імперії вплинули революції в Росії та Ірані.

У липні 1908 р. розпочалося повстання військових частин, роз­ташованих у Македонії. Виступ організували молоді офіцери з товариства «Єднання і прогрес». Султан змушений був скликати парламент і відновити дію конституції. У квітні 1909 р. султан, використовуючи нерішучість младотурків, учинив заколот. Після придушення заколоту младотурки замінили Абдул-Хаміда на його брата Мехмеда V й самі почали керувати країною. Вони провели деякі реформи: реорганізували армію та поліцію. Для зміцнення влади младотурки добивались позик у імперіалістичних держав, роздавали іноземцям концесії, пішли на зближення з Німеччи­ною. Младотурки керувалися ідеєю «пантюркізму» — збереження єдиної і неподільної Османської імперії, жорстоко придушували страйковий рух робітників, антитурецькі повстання народів.

Младотурецька революція залучила до влади верхівку буржуа­зії та інтелігенції, сприяла капіталістичному розвитку країни.

У Латинській Америці в цей період також посилюється націо­нально-визвольний рух. Більшість латиноамериканських країн знаходилися ще в початковій стадії капіталістичного розвитку з переважанням феодальних відносин, їхнє господарство було підпо­рядковане інтересам імперіалістичних держав, серед яких головну роль починають відігравати США. У низці країн національна бур­жуазія, незадоволена існуючим ладом, очолює боротьбу з феодаліз­мом, відсталістю і всевладдям імперіалістичних держав. Найбільш характерною щодо цього була революція 1910-1917 pp. у Мексиці. Її причинами стали глибока криза в аграрних відносинах, що набрала особливої гостроти у період реакційної поміщицької дик­татури Порфіріо Діаса (1877-1911 pp.) та панування іноземного капіталу, що мав виключні привілеї на експлуатацію надр Мек­сики, будівництво залізниць, організацію плантацій технічних культур тощо.

Ще до початку революції у Мексиці діяли селянські партизан­ські загони: на півдні — на чолі з Еміліо Салатою, на півночі — під керівництвом Франциско Вільї.

У революції, що почалася у жовтні 1910 р., взяли участь широкі верстви селянства, національна буржуазія, робітники, частина поміщиків. Повстання проти диктатури очолив лідер ліберальної буржуазії Мадеро. У травні 1911 р. диктатура Діаса була повалена, до влади прийшов буржуазно-демократичний уряд Мадеро. Нова влада намагалася дещо обмежити вплив іноземного капіталу на мексиканську економіку. Однак у лютому 1913 р. реакційні кола за підтримки ззовні здійснили заколот, у результаті якого встановила диктатура генерала Уерти. Проти нового диктатора продовжували боротьбу селяни на чолі з Сапатою та Вільєю. Новий лідер лібе­ральної буржуазії Карранса очолив повстання і закликав до від­новлення демократичного устрою. США відкрито втрутилися у мек­сиканські події, висадивши у квітні 1914 р. десант у Веракрусі. Однак це не змогло зупинити наступу революційних сил. Вони ски­нули в липні 1914 р. диктатуру, але тепер загострилися суперечності між основними учасниками цієї боротьби. Селяни вимагали зни­щення поміщицького землеволодіння, наділення землею на спра­ведливій основі. У серпні сторони вступають у відкритий конфлікт, в якому перемагає Карранса. Зазнала невдачі нова спроба втру­чання в мексиканські події з боку США у 1916 р. У грудні 1916 р. — лютому 1917 р. скликані законодавчі збори виробили кон­ституцію Мексики. Згідно з конституцією, земля та її надра оголо­шувалися надбанням нації, різко обмежувалися права іноземців на користування природними ресурсами. Держава конфіскувала все майно церкви. Передбачався частковий поділ поміщицьких садиб, 8-годинний робочий день, мінімальний рівень заробітної плати, гро­мадяни набули право створювати профспілки і проводити страйки. Прийняття конституції знаменувало перемогу революції, яка завдала серйозного удару феодальному землеволодінню, католицькій церкві, послабила позиції іноземних монополій, ство­рила сприятливіші умови для розвитку капіталізму у Мексиці. Однак революція не була завершеною, оскільки вона не знищила повністю феодальні пережитки.

Опір колоніальним експансіям імперіалістичних держав наростав і на Африканському континенті. Великобританія утвер­джувалася у Південній Африці, що викликало опір з боку місце­вого населення. Протягом 1877-79 pp. були захоплені Трансвааль, Зулуленд. Зулуси вчинили запеклий опір, але були розгромлені. Бури, які жили в Трансваалі, в 1881 р. у результаті збройної боротьби домоглися визнання своєї незалежності.

У 90-х pp. XIX ст. напружену боротьбу проти проникнення англійських колонізаторів до Бечуаналенду вели племена мата-беле та машона. Однак до 1899 р. Британська імперія міцно утвер­дилася на Півдні Африки й оточила з усіх боків своїми володін­нями бурські республіки Трансвааль та Оранжеву республіку. У результаті англо-бурської війни 1899-1902 pp. вони були оста­точно загарбані. У 1910 р. тут було створено британський домі­ніон — Південно-Африканський Союз.

Одночасно Британська імперія встановлює панування у Пів­нічній Африці. У 1882 р. було окуповано Єгипет. У Судані проти колонізаторів почалося повстання, яке очолив Мухамед Ахмед, проголосивши себе «махді» — тобто «посланцем від бога для від­новлення істинної віри». Кількість його послідовників-махдістів невпинно зростала. У 1885 р. повсталі прогнали британські вій­ська із Судану. На його території виникла махдістська держава, що проіснувала більше десяти років. У 1898 р. англійська армія знову рушила з Єгипту на Судан, прокладаючи одночасно вздовж Нілу залізницю. У битві під Омдурманом, де вперше були вико­ристані кулемети «максим», махдісти були розгромлені. Судан став частиною Британської імперії.

Італійський імперіалізм прагнув захопити колонії у Північно-Східній Африці, передусім Ефіопію. Правитель Ефіопії Менелік II 1889 року уклав з італійцямиУччіальський мирний договір, за яким отримував партію зброї в обмін на низку територіальних поступок. Однак усі спроби Італії нав´язати Ефіопії протекторат Менелік II відкинув. У 1895 р. італійські війська вирушили проти Ефіопської держави. Усе населення країни об´єдналося для боротьби проти агресії. У 1896 р. у битві при Адуа італійські війська були розгром­лені. Італія вимушена була визнати незалежність Ефіопії.

Отже, вся Африка була захоплена імперіалістичними держа­вами, за винятком Ефіопії. Ліберія, що була формально незалеж­ною, фактично знаходилася під контролем США.

Але боротьба африканських народів проти колонізаторів не припинялась і після їхньої окупації. У Сомалі двадцять років три­вала партизанська війна проти англійських та італійських імпері­алістів у вигляді «джихаду» — тобто «священої війни проти невір­них», яку очолив Мухамед Абдалла Хасан.

У Німецькій Швденно-Західній Африці 1904 р. повстали пле­мена гереро та готентоти. їх очолювали талановиті вожді Мага-реро, Вітбой, Моренга. З допомогою англійців німецькі колоніза­тори з великими труднощами придушили повстання.

Одночасно в Африці виникають перші політичні організації, створені представниками африканської інтелігенції. У 1912 р. кілька політичних організацій створили Африканський націо­нальний конгрес. Значний вплив на визвольну боротьбу африкан­ського населення мали ідеї Махатми Ганді, який очолив у 1906 р. компанію громадської непокори індійців на Півдні Африки.