Історія не любить експериментів, надто дорого вони коштують народові. Тому країна, яка пережила трагедію одного великого соціального експерименту, вкрай обережно, нерішуче йде на новий, хоч він і обіцяє в перспективі блага сучасної демократичної цивілізації. Тому нині так важко й непослідовно йдуть процеси розбудови держави на демократичних засадах, формування демократичної свідомості суспільства та особистості. У цьому полягає одна з головних ознак становлення демократії в Україні.

Історія засвідчує, що демократичні рухи можуть породжувати диктатури або сприяти їм. Тому найглибшою помилкою демократичних сил України є те, що вони розуміють власну демократію як найвищу мету соціального і національного відродження. Це означає, що оволодіння владою може стати головним орієнтиром демократичного процесу. У результаті матимемо владу для влади, яка підмінятиме всі інші цінності. До речі, коли демократію вважають метою, то в боротьбі за неї можуть бути застосовані — й так було в історії не один раз — засоби, дуже далекі від демократичних.

Добре відомо, що голодних і бідних значно більше приваблюють слова тих, хто обіцяє нагодувати їх, ніж риторика про демократію. Тому вони не проти "продати" свої демократичні права навіть тоталітарним режимам, якщо ті обіцяють їжу й національну злагоду. Одним із прямих наслідків бідності є руйнація демократії. Так, у 60-х роках 20 ст. проблиски надії на встановлення демократії з´явилися в Африці. Але спроба ліквідувати колоніалізм і залишки феодалізму й замінити їх правлінням більшості завершилася тим, що вже в 70—80-х роках 20 ст. континент зробив різкий поворот, і демократія поступилася місцем мілітаризмові, а свобода — диктатові племінних інтересів. У Латинській Америці в 60-х роках 20 ст. також з´явилася надія на ліквідацію мілітаристських хунт, але, як знаємо, експеримент Альенде 1973 p. з демократією закінчився трагічно. І бідність, звичайно, тут відіграла не останню роль. Злидні — це каталізатор для могильників демократії.

Тому нині, коли більшість населення нашого суспільства також опинилася на межі бідності і злиднів, украй необхідно знайти шляхи збереження демократичного вибору й засоби протистояння диктатурі. Становище ускладнюється тим, що наша власна історія не дуже багата на демократичні традиції, а історичний досвід показує: коли в країні, де не було тривалого розвитку елементів особистих свобод і правової держави, намагаються створити механізм, який відразу ж зміг би забезпечити участь народу в управлінні, то це найчастіше призводить до деспотизму.

Головною передумовою руху до демократичної держави є розширення економічної свободи, що, в свою чергу, передбачає зміни не тільки інститутів суспільства, а й усієї системи цінностей і психології людей, а це надто тривалий і важкий процес.

Щоб демократія стала в суспільстві реально діючою системою влади, важливо, щоб люди не тільки розуміли сутність її головних принципів, а й були згодні жити згідно з цими принципами — самостійно, з усією повнотою відповідальності, без постійної опіки всесильної влади. Далеко не завжди такий спосіб життя створює людині емоційний комфорт. За право вибору доводиться розплачуватися відповідальністю, за рівність можливостей — критичним оцінюванням своїх здібностей, за свободу — невизначеністю. Таку високу ціну не завжди можуть сплачувати навіть ті люди, які живуть у стабільних суспільствах із багатими демократичними традиціями. А в умовах нестабільності й хаосу, коли на очах руйнується звичний спосіб життя, навряд чи можна сподіватися на громадську згоду щодо дальшого просування до демократії.

Саму ідею демократії люди починають сприймати як надто далеку від того суспільства, в якому доводиться вирішувати загальні проблеми. Демократія у нас не змогла стати реальністю, а залишилася на рівні "модної" ідеї. Як тут не згадати попередження Конфуція про те, що "коли слова втрачають свої значення, то народ втрачає свободу". Відбувається розкол масової свідомості, в якій жодна з альтернатив не одержує безперечної підтримки. До того ж майбутнє політичне обличчя України розглядається політичними партіями по-різному й досить часто декларативно.

Крім того, для динамічного розвитку демократичних процесів мусить бути певна політична дисципліна народу й достатня політична культура, досягти яких не можна за такий короткий проміжок часу.

Як переконує досвід багатьох країн Заходу, рух до демократії можливий тільки шляхом обмеження влади, а рушійною силою й принциповим носієм цього обмеження завжди був середній клас, який формується внаслідок фундаментальних соціально-політичних і економічних перетворень. Важлива роль у цьому процесі належить малим підприємствам, кооперативам, біржам та ін. Тільки шляхом заохочування, а не забороною, не обмеженнями чи надмірними податками формується цей клас. У нас іще тільки з´являються паростки цього соціального явища, а тому необхідно, щоб нинішні структури влади всіляко сприяли його розвиткові. До того ж процес збагачення деяких груп населення йде за рахунок спекуляції, хабарництва і мафіозних структур.

Неодмінною передумовою демократизації суспільства є встановлення контролю суспільства над політикою, бо там, де народ не контролює уряд, там уряд контролює народ, не даючи йому розвиватися. Незважаючи на всі попередні невдалі спроби реорганізувати виконавчі структури, уряд має досить сил і засобів для того, щоб виконувати саме цю, контрольну, функцію.

Динамічний розвиток демократичних перетворень ускладнюється ще й тим, що держава зі складною етнічною структурою населення багато сил і часу повинна приділяти вирішенню проблем, пов´язаних з підтриманням законності й порядку, забезпеченню умов для задоволення етнічних і культурних потреб меншостей, а зрештою, й для збереження територіальної цілісності.

Загрозливим для демократичних перебудов є й те критичне економічне становище, в якому опинилась Україна. Адже в більшості подібних випадків, як відомо з історії, вихід із нього один — деспотія, а трагічний досвід російської держави (імперії, Союзу) доводить, що її реформатори завжди зазнавали поразки, а консерватори святкували перемогу. В її історії химерно поєднувалися прагнення до реформ (налічується близько 20 таких спроб) і неспроможність реалізувати їх сповна. Інакше й не могло бути, бо, як правило, щось нове впроваджувалося при збереженні старих структур влади. Не випадково колишній Союз був єдиною країною в Європі, де всі без винятку реформи, спрямовані на введення демократичних новацій, провалилися, а своєрідним результатом таких спроб було виникнення й посилення тоталітарної держави.

Тому як застереження для деяких політичних партій, їхніх лідерів і громадян звучать сьогодні висновки одного з відомих дослідників тоталітаризму Ф. Хаєка про те, що фундаментом усіх свобод особистості є економічна свобода, і якщо її знищити, то руйнується вся цивілізація, що встановлення тоталітаризму є невідворотним результатом перенесення на сучасне суспільство принципів, за якими живуть автономні організації, а прикмети тоталітарних режимів випливають із прагнення перебудувати життя суспільства згідно з певною, наперед заданою метою. Більше того, сьогодні на високому державному рівні чуємо твердження про те, що в Україні вже існує демократичний режим. Але, як відомо, чистих демократій не буває. Багато провідних політологів Заходу (Альфред Стефан, Хуан Лінц та ін.) схиляються до такої ієрархії політичних режимів: 1) демократія; 2) авторитаризм; 3) тоталітаризм; 4) посттоталітаризм; 5) султанічний режим.

Виходячи з цього, нині надзвичайно важко визначитися з тим політичним режимом, в якому ми живемо, що впливає на правильність вибору стратегії перетворень. Аналіз ознак політичних режимів дає підставу говорити про те, що ми перебуваємо на післятоталітарному етапі розвитку, який припускає існування деяких демократичних принципів і відкритого шляху для демократичних нововведень. А це вимагає вироблення такої стратегії переходу до демократії, яка б ураховувала ці особливості.

Є ще одна небезпека для демократизації суспільства, про яку сьогодні майже ніхто не говорить. Ще М. Драгоманов підкреслював, що багато політиків, які починали свою кар´єру з радикального напряму й навіть з барикад, ставали зрештою деспотами під виглядом рятування "єдності держави", яка була необхідна (з їхньої точки зору) для забезпечення "свободи й прогресу" від замахів "сепаратизму". Це звучить особливо актуально сьогодні, коли на політичній арені з´явилося багато "рятівників Вітчизни".

Та хоч би якою глибокою здавалася безодня, куди потрапило наше суспільство, хоч з якими труднощами довелося б стикатися демократії, розбудова незалежної демократичної України — цілком реальний процес. В історії людства є чимало подібних прикладів. Згадаймо кризу в Німеччині в повоєнний період, становище Японії та Південної Кореї в 1945—1950 pp. До того ж сучасна світова цивілізація, яка на межі третього тисячоліття досягла колосальних успіхів у всіх сферах суспільного життя, не допустить утворення на території України держави, яка б суперечила природі людини й загрожувала світові. Це по-перше.

По-друге, реформи, хоч і були непослідовними, відіграли свою позитивну роль. Головне їхнє досягнення полягає в тому, що більшість людей усвідомила необхідність якнайшвидшого звільнення від того становища, в якому так довго довелося жити. Зрештою, й ліквідація паралельних структур влади унеможливлює повернення найближчим часом до колишнього стану.

По-третє, виникнення ознак громадянського суспільства зумовило зміни в соціально-класовій структурі, які, в свою чергу, реально й позитивно впливають на формування владних структур, на розвиток демократії. Звичайно, громадянське суспільство не є абсолютно досконалим. Його творчий хаос завжди дратуватиме уряд, який через це закликатиме до порядку чи навіть робитиме спроби зруйнувати громадянське суспільство. Важливими рисами останнього є різноманітність, відкритість і свобода, вироблення умов для контролю над державою.

По-четверте, демократичний шлях розвитку — природний історичний процес, і всі спроби відкинути його — приречені.

Таким чином, розвиток демократичних процесів в Україні зумовлений низкою чинників, а їхній динамізм залежатиме від легітимності різних форм власності, етнічного і соціального складу населення, співвідношення політичних партій і рухів, від форм правління, історичних і культурних традицій, рівня політичної активності й політичної культури, розвитку національної ідеї та національної свідомості, наявності й ролі різних релігій тощо.

Головною небезпекою для демократичних перетворень в Україні є убогість нашої політичної і правової свідомості.

Україна переживає важкі часи становлення нового суспільства, про яке здавна мріяв народ. Процес цей свідомо гальмують певні політичні сили в країні й поза її межами. Він буде тривалим і болісним, але це — муки народження, й треба сподіватися, що він завершиться формуванням усіх ознак демократичної держави.