Електронна бібліотека підручників та Українських Рефератів

Интернет реклама УБС






Політологія (теорія та історія політичної науки)

Націонал-демократизм


Паралельно з націоналістичним напрямом в українській політичній думці сформувався і розвивався націонал-демократичний напрям. Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов´язаний насамперед із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського. Згодом націонал-демократизм набув певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до революційних подій і боротьби за українську державність у 1917—1920 рр. перебували в основному на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від ідеї федералізму до ідеї національно-державної незалежності. Прискоренню цієї еволюції сприяло усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917—1920 рр. Типовими представниками українського націонал-демократизму першої половини XX ст. вважаються С. Дністрянський, В. Старосольський та О. Бочковський.

У центрі їхніх політичних концепцій також перебувало українське національне питання, однак вирішення його, на відміну від націоналістів, вони пропонували в демократичних формах. Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея безумовного визнання права кожної нації на самовизначення. Основоположником націонал-демократичного напряму української політичної думки у його розвиненій формі вважається галицький правознавець і політолог Станіслав Дністрянський (1870—1936), відомий, зокрема, своїми працями «Нові проекти української конституції» (1920), «Загальна наука права й політики» (1923), «Нова держава» (1923), «Погляд на теорії права та держави» (1925). С. Дністрянський сформулював національно-державницьку концепцію, провідною ідеєю якої є право кожної нації на автономію та державну незалежність. Він доводив, що кожна нація має право на самовизначення на її етнічній території. В основу своєї концепції вчений поклав розроблену ним теорію суспільних зв´язків. Суспільні зв´язки він поділяв на органічні, суб´єктами яких є сім´я, рід, плем´я, народ, держава, та організаційні, носіями яких виступають класи, партії, товариства, церква. Суспільним зв´язкам притаманні такі найважливіші характеристики: держава є лише суспільним зв´язком найвищого типу; всі правові норми є також і соціально-етичними нормами; все, що впродовж століть генетично склалося в суспільних зв´язках, є реальною основою держави і права; авторитет держави як суспільного зв´язку знаходить головну підтримку в авторитеті окремих суспільних зв´язків, які є вищим критерієм істини, оскільки формуються на основі норм, прийнятих в окремих сім´ях, родах, племенах, класах, політичних партіях, країнах, окремими громадянами; суспільні зв´язки мають свої специфічні інтереси.

Виходячи з цих характеристик суспільних зв´язків, С. Дністрянський робить висновок, що в їх основі лежать традиції певного народу й держави, що історично склалися. Україна має не тільки право на самовизначення, а й відповідні державницькі традиції.

Розвиток суспільного життя в Україні відбувається так, як і в інших країнах Західної і Середньої Європи. У ній суспільний лад спирається на сім´ю, рід, плем´я. Основи майбутньої державності складалися ще в родовій суспільній організації: кожний рід очолював князь, обраний усіма членами роду. Першу українську державу С. Дністрянський, таким чином, відносить до часів Київської Русі, як це робив М. Грушевський.

На відміну від племен Західної Європи, де держави часто формувалися шляхом завоювань чужих земель, український народ постійно проживав на власних землях. Київська держава також існувала на власній землі. Козацько-гетьманська держава часів Б. Хмельницького теж виникла іншим, не загальноприйнятим шляхом, а в результаті спротиву народу економічному кріпацтву з боку Польщі та кримських татар. Ця держава не була агресивною, вона створювалася лише для оборони.

С. Дністрянський робить висновок, що Україна має всі історичні та правові підстави для національного самовизначення, утворення власної державності на своїй етнічній території. Майбутню незалежну українську державу він уявляв як народну республіку, влада в якій належить народові та обраним органам і здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову.

Правознавець і політолог Володимир Старосольський (1878—1942) сформулював концепцію побудови української державності, засновану на поєднанні національного й соціально-класового чинників у цьому процесі. Свої погляди він виклав в основному у працях «Теорія нації» (1922), «Політичне право», «Держава і політичне право» (1924).

Автор виходив з того, що в розумінні нації існують два основних підходи: атомістичний і психологічний. Перший трактує націю як суму якоїсь кількості людських одиниць, що відрізняються від інших спільними ознаками. Такими ознаками можуть бути мова, культура, територія тощо. За такого підходу нації не притаманна вища, об´єднуюча її цілість, і вона не існує як правовий суб´єкт.

За психологічного підходу націю розуміють як окрему цілість, окремий суб´єкт із власним життям, волездатністю, долею. На основі цього підходу В. Старосольський стверджує, що нація є витвором психології, а не раціонального мислення. Тому інтерес для неї має інше значення, ніж для доцільно утворених спілок. Інтерес допомагає створенню нації шляхом впливу на настрої і почуття людей. Виникнувши, нація стає до певної міри незалежною від інтересу й сама починає вирішувати долю притаманних їй інтересів. Джерелом існування національної спільноти, її життєдайною енергією є прагнення до політичної самостійності, яке історично проявляється як боротьба за власну державу. Рушійними силами цієї боротьби є не тільки національні, а й класові інтереси. Національний і класовий інтереси є двома взаємодоповнюючими чинниками суспільно-історичного поступу, й недооцінка або ігнорування одного з них, наголошує В. Старосольський, веде до нерозуміння уроків історії, а тому й до небезпеки знову повторити помилки минулого. Він вважає, що поняття держави тісно пов´язане з пануванням, яке існує у двох формах: поневолення одного класу іншим і поневолення однією нацією іншої. Відповідно, існують дві форми визвольної боротьби — соціальна й національна. Перша форма базується на спільності інтересів і цілей, друга — на чуттєвій основі, на стихійній волі членів національної спільноти, їхньому прагненні належати до цієї спільноти та творити одну гуртову цілість.

Детально аналізуючи джерела формування української національної ідеї в її етнічному, соціальному й геополітичному вимірах, В. Старосольський робить висновок про те, що ця ідея завжди була пов´язана з синтезом національного та соціального визволення. Широкі маси народу, які брали участь у боротьбі за національне визволення, пов´язували з ним і своє соціальне визволення. Поразки в національно-визвольній боротьбі траплялися саме тому, що сили, які очолювали цю боротьбу, у вирішальний момент ігнорували котрусь із складових української національної ідеї заради здобуття власних вигод і привілеїв.

У результаті вони втрачали довіру й підтримку всього народу, і чергова визвольна війна ставала «кінцем великого титанічного розмаху і початком нової руїни». Через втрату народної підтримки українські правлячі верстви ставали зденаціоналізованими й починали служити загарбникові.

Проте В. Старосольський не абсолютизував значення класового чинника в суспільному розвиткові, як це робили марксисти. Він виокремлював три шляхи побудови держави: на основі економічних інтересів, політичних інтересів і національної єдності. У першому випадку утворення держави відбувається шляхом економічного відокремлення її від метрополії (США). Утворення держави на основі політичних інтересів передбачає захоплення політичної влади партією, яка виступає від імені одного суспільного класу (СРСР). Найкращим і єдино прийнятним для України шляхом утвердження державності є утворення її на основі національної єдності (наприклад, як у Чехії на початку XX ст.).

Ідея В. Старосольського про необхідність урахування соціально-класового чинника, інтересів усіх суспільних класів і верств у розбудові державності є особливо актуальною Для сучасної України. Ігнорування цього чинника є однією з основних причин незначного впливу в Україні політичних організацій націонал-демократичного і особливо націонал-радикального спрямування.

Відомим представником націонал-демократичного напряму української політичної думки був соціолог і політолог Ольгерд Бочковський (1885—1939). У своїх працях «Боротьба народів за національне визволення» (1932), «Народження нації» (1939), «Життя нації» (1939) та інших він приділяє багато уваги розробці національно-державницької концепції стосовно національного самовизначення українського народу. Як і В. Старосольський, О. Бочковський розуміє націю як духовну спільність, що ґрунтується на національній свідомості та прагненні до волі. Національна свідомість формується з попередніх підсвідомих національних почувань. Вольовий момент у своєму житті нація найповніше виявляє у прагненні до утворення власної державності, поширеному серед найбільшої частини ЇЇ представників.

Підсвідомі почуття і прагнення до волі та створення держави характеризують націю як органічну спільність, що сформувалася на ґрунті природних сил і потреб, на відміну від спілки як статутне організованого об´єднання на основі розуму. О. Бочковський з´ясовує роль органічних і механічних чинників у процесі формування нації. На його думку, каста, церква, клас, партія, держава є механічними формами суспільного об´єднання людства порівняно з нацією. Нації є найбільш пізніми та органічними формами об´єднання людей. Це — продукт природного розвитку суспільства.

Можливе створення націй і механічним шляхом — за допомогою держави. Так відбувається тоді, коли спочатку виникає держава, а вже потім у її межах формується нація (як це було, наприклад, в Англії, Франції чи Іспанії). Процеси формування нації у народів державних і недержавних, або історичних і неісторичних, за О. Бочковським, визначаються трьома чинниками: хронологічним, географічним і суспільним. Дія хронологічного чинника виявляється в тому, що процеси творення недержавних народів є значно пізнішими і припадають на кінець XVIII — середину XIX ст. Історичні процеси творення недержавних народів неоднаково відбувалися і стосовно їхнього географічного положення: у Середній Європі вони проходили швидше, ніж на Сході. Суспільний чинник пов´язаний із розвитком капіталізму й демократії. Завдяки демократії, вважає О. Бочковський, нижчі верстви суспільства стають повноправними членами національної спільноти. Неісторичні, недержавні народи починають формуватися в сучасні демократичні нації.

У процесах утворення націй в історичних і неісторичних народів О. Бочковський розрізняє пробудження, відродження й самовизначення народів. Відроджуватися може лише те, що вже історично існувало, але занепало. Відроджувалися напівісторичні народи — чехи, провансальці, каталонці, фламандці та ін. А пробуджується те, що раніше не витворило своїх історичних форм, як це сталося, наприклад, у фінів, латишів чи естонців.

Самовизначення йде слідом за пробудженням і відродженням і передбачає утворення національної державності. Сучасна нація, доводив О. Бочковський, не може існувати без політичної самостійності у формі власної держави. Наявність держави є запорукою повного і всебічного розвитку нації. Український народ О. Бочковський вважав напівісторичним. Перед самовизначенням він має пройти дві попередні стадії національного розвитку — пробудження та відродження. На думку вченого, український народ у своїй національно-визвольній боротьбі нерідко діяв навмання, мало використовував досвід інших народів. Тому одним із основних завдань своєї національно-державницької концепції автор вважав всебічний аналіз такого досвіду з метою застосування його в Україні. У зв´язку з цим він детально аналізує національно-визвольну боротьбу інших народів.

Націонал-демократичний напрям української політичної думки, таким чином, уникає крайнощів марксистського соціалізму з його абсолютизацією класового чинника суспільного розвитку й націоналізму, який абсолютизує чинник національний, розуміючи націю лише як етнічну спільність. У сучасній Україні носіями націонал-демократичних ідей тією чи іншою мірою виступають правоцентристські партії — Українська республіканська партія,

Народний рух України, Український народний рух, Демократична партія України, Християнсько-демократична партія України та деякі ін. Викладаючи тут історію української політичної думки, ми розглянули тільки основні її етапи та ключові постаті. Насправді політична думка України значно багатоманітніша як за своїми ідеями й концепціями, так і за їхніми творцями.

Література

  1. Бочковський О. І. Наука про націю та її життя. Львів, 1939.Вивід прав України: Збірник. Львів, 1991.
  2. Винниченко В. К.
  3. Відродження нації: У 3 т. К., 1991. Т. 1—3.
  4. Винниченко В. К. Заповіт борцям за визволення. К., 1991.
  5. Воронкова В. Г., Ясир Н. Д. Зарождение й зволюция либерализма в Украине в XIX — начале XX в. Донецк, 1993.
  6. Гелей С. Д. Консервативна течія в політичній думці України XIX ст. Львів,1996.
  7. Гелей С. Д. Українська консервативна політологічна думка першої половини XX ст. Львів, 1998.
  8. Грушевський М. С. На порозі Нової України: Гадки і мрії. К., 1991.
  9. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. К., 1990.
  10. Грушевський М. С. Початки громадянства. Генетична соціологія. Прага, 1921.
  11. Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть? К., 1991.
  12. Дністрянський С. Погляд на теорії права та держави. Львів, 1925.
  13. Донцов Д. І. Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991.
  14. Донцов Д. І. Історія розвитку української державної ідеї. К., 1993.
  15. Донцов Д. І. Націоналізм. Дрогобич, 1992.
  16. Донцов Д. І. Підстави нашої політики. Відень, 1921.
  17. Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. К., 1970. Т. 2.
  18. Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мьіслители Киевской Руси. К., 1987.
  19. Замалеев А. Ф., Зоц. В. А. Отечественньїе мнслители позднего средневековья: конец XIV —первая треть XVII в. К., 1990.
  20. Історія філософії України: Хрестоматія / Кер. авт. кол. М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин. К., 1993.
  21. Костомаров М. І. «Закон Божий» (Книги буття українського народу). К., 1991.
  22. Кухта Б. Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. К., 1994.
  23. Кучабський В. Україна і Польща. Львів, 1993.
  24. Липинський В. К. Листи до братів-хліборобів // Твори: У 6 т. К.; Філадельфія, 1995. Т. 6.
  25. Міхновський М. І. Самостійна Україна. Київ; Львів, 1991.
  26. Огородник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах: Навчальний посібник / За ред. М. Ф. Тарасенка. К., 1997.
  27. Оріховський С. Напучення польському королю Сигизмунду Августу // Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія: К., 1995.
  28. Орлик П. Вивід прав України // Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. К., 1993.
  29. Основи політичної науки: Курс лекцій. Ч. 1. З історії політичної думки: від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти. Львів, 1996.
  30. Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького // Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. К., 1993.
  31. Повість врем´яних літ: Літопис. К., 1990. Політологічний енциклопедичний словник / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко, В. Д. Бабкін. К., 1997.
  32. Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1996.
  33. Потульницький В. А. Історія української політології (Концепція державності в українській зарубіжній істерико-політичній науці). К., 1992.
  34. Потульницький В. А. Нариси з української політології (1819—1991). К., 1994.
  35. Потульницький В. А. Теорія української політології: Курс лекцій. К., 1993.
  36. Ситник О. І. Консерватизм: генеза ідей. Луцьк, 2000.
  37. Скакун О. Ф. Политическая й правовая мьісль на Украине (1861 — 1917).Харьков, 1987.
  38. Скакун О. Ф. Прогресивна політико-правова думка на Україні (IX ст. — 1917 р.).К., 1990.
  39. Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки / За заг. ред. В. Й. Скиби. К., 1998.
  40. Слово о полку Ігоревім. К., 1989.
  41. Старосольський В. Й. Теорія нації. Відень, 1922.
  42. Сціборський М. Націократія. Прага, 1942.
  43. Томашівський С. Т. Під колесами історії. Берлін, 1922.
  44. Томашівський С. Т. Про ідеї, героїв і політику. Львів, 1929.
  45. Українська державність у XX сторіччі: Історико-політологічний аналіз / Кер. авт. кол. О. П. Дергачов. К., 1996.
  46. Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф. М. Кирилюка. К., 1995.
  47. Українська суспільно-політична думка у XX ст.: документи і матеріали / Упоряд. Т. Гунчак, Р, Солганик. К., 1994.
  48. Филалет X. Апокрисис // Памятники полемической литературьі в Западной Руси. СПб., 1992.
  49. Франка І. Я. Філософські праці //Зібр. творів: У 50 т. К., 1986. Т. 45. Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний словник/ За ред. Б. Кухти. Львів, 1997.
  50. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. К., 1999.
  51. Яворський С. Філософські твори. У 3 т. К., 1992. Т. 1—3.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Політологія: курс лекцій
Політологія
Політологія
Основи політології
Політологія (теорія та історія політичної науки)
Політологія
Етнополітична карта світу 21 століття