Важливе значення надавалося у Стародавньому Китаї музиці як вираженню внутрішнього світу людини. Сима Цянь так охарактеризував емоційний вплив цього виду мистецтва: "Якщо звуки й наспіви домірні і перебувають у цілковитій гармонії, то вони навіть птахів та тварин не залишають байдужими, що ж тоді казати про людей... сповнених почуття любові і ненависті!"

Китайські інтелектуали розійшлися у своїх поглядах на те, яка саме музика — "легка" чи "серйозна" — потрібна масам. Конфуціанці вважали розважальні мелодії шкідливими. Проте імператор УДі вирішив підіграти народним смакам. Він створив Музичне бюро, зобов’язавши його розробити стиль музики, придатний для світських розваг. Чиновники збирали народні пісні й переробляли їх у шлягери. Однак у 7 р. до н. е. конфуціанці домоглися ліквідації цієї контори, яка, на їхню думку, лише розбещувала маси, робила їх легковажними. Понад 800 чиновників Музичного бюро залишилися без роботи, народ знову почали начиняти лише "серйозними" піснями й мелодіями.

Музика лунала в Китаї під час виконання ритуальних обрядів, на весіллях, народних гуляннях, похоронах, музики розважали гостей у заможних домах, як того вимагали правила хорошого тону.

Філософ Сюнь Цзи (IV—III ст. до н. е.) так описав церемонію приймання гостей: "Запросивши гостя в дім, господар тричі кланяється Йому — так вони доходять до порога. Після трикратного взаємного запрошення зайти в дім першим переступає поріг гість. Господар поклоном дякує йому за відвідини й підносить вино, яке гість випиває за здоров’я господаря... (Потім) у дім заходить музичний розпорядник (із співаками), (які) виконують три пісні. Господар підносить їм (вино). У двір заходять (музики) із сопілками і виконують перед домом три номери. Господар також підносить їм вино. Потім виконуються ще три номери, де співаки й музиканти заступають один одного" Нарешті, співаки й музиканти тричі виступають усі гуртом. Музичний розпорядник оголошує про закінчення концерту й виходить. Двоє дрібних служників (господаря) підносять (гостю та його супроводу) келих із вином, і лише після цього у свої права вступає розпорядник приймання".

Музичні твори будувалися у Китаї на п’ятиступеневій гамі, гама — на 12-ступеневому хроматичному ряді, тому кількість лад і в-тональностей у музичних творах була чималою. Виконувалися музичні твори на кам’яних та шкіряних барабанах, металевих дзвонах і гонгах, дерев’яних цимбалах і стукачках, бамбукових дудках і флейтах, глиняних окаринах, гуслях і лютнях з шовковими струнами, сопілках і флейтах з гарбуза-горлянки. Оркестри цих традиційних музичних інструментів існували вже в чжоуську епоху, причому склад їх не змінився до кінця стародавньої доби. Склад оркестру залежав виключно від заможності його власника. Так, заможні китайці тішили свій слух звуками дзвонів, барабанів та співом хорових капел, незаможних же влаштовували сольна гра на якомусь одному інструменті й танці красунь.

Слід зазначити, що в поняття "музика" стародавні китайці вкладали дещо інший зміст, ніж це робимо ми. Під "музикою" (юе) вони розуміли ритуальний танок під акомпанемент музичних інструментів. Буквально кожна нота, кожен музичний ритм, найменший жест танцівника щось символізували. Закодованою мовою музики й танцю китайці розповідали цілі історії з життя легендарних героїв, відтворювали яскраві історичні сюжети, передавали своє ставлення до політичного життя країни. Для китайця існував прямий зв’язок між характером музики й тогочасним станом суспільства. В трактаті "Ліцзі", зокрема, говорилося, що "шляхи (розвитку) музики мають багато спільного з управлінням країною". Сима Цянь запевняв, що "в добре керованому суспільстві мелодії спокійні й приносять радість, а управління там гармонійне. В неупорядкованому суспільстві мелодії злостиві й викликають гнів, а управління там спотворене. В державі, що гине, мелодії сумні й навівають тугу, а народ її бідує. Шлях розвитку музики — її звуків і мелодій — нерозривний з шляхом управління (державою)".

Кожен ступінь звукоряду, кожен звук стародавні китайці пов’язували відповідно до традиційних релігійно-філософських уявлень з певною порою року, годиною доби, положенням Сонця і Місяця, різними птахами й тваринами, стихіями природи тощо. Одні мелодії вони виконували весною, інші — влітку, восени, взимку.

Розібратися в усіх тонкощах складної музичної символіки, щоб установити з її допомогою зв’язок минулого з сучасністю, міг, ясна річ, лише знавець. Тому в китайських школах, які готували чиновників, музичній грамоті відводилося чільне місце.

Промовистими були й китайські танці, що виконувались, як про це говориться в "Ліцзі", "з використанням щитів, бойових сокир, пір’я фазанів і бичачих хвостів". Сима Цянь розкрив значення характерних рухів й жестів танцівників, таких як "згинання і розгинання корпусу, опускання і підведення голови, рухи назад і вперед, повільні чи швидкі кроки..." Фігури танцівників зображені на кам’яних барельєфах та фресках ціньської й ханьської діб.

Нещодавно китайські вчені дешифрували знайдений 1920 р. в одній із печер Дуньхуана нотний запис на дерев’яній дощечці, переклали його на сучасні ноти й потім виконали на традиційному китайському музичному інструменті nina (прототип лютні). Ця мелодія датується III ст. до н. е.

Старокитайські мистецтво та музика справили істотний вплив на формування середньовічної японської, корейської, в’єтнамської та монгольської культур, для яких культура ханьського Китаю впродовж багатьох століть була своєрідним еталоном і предметом наслідування.