Література Індії — поняття збірне, адже вона складається з багатьох різномовних літератур численних індійських племен і народів. Літературознавці порівнюють її з баньяновим деревом, яке розростається від одного кореня у справжній ліс. Стародавній період цієї однієї з найдавніших літератур світу датується початком II тис. до н. е.— серединою І тис. н. е.

Найдавнішою є санскритомовна література, яку відкривають тексти Вед, передусім найзріліші в художньому відношенні гімни Рігведи, присвячені богам індоаріїв.

Чільне місце в староіндійській літературі посідають великі епічні поеми Махабхарата та Рамаяна, які завжди користувались в країні винятковою популярністю і дуже вплинули на традиції, світогляд та мораль індійського народу. Староіндійський епос позначився також на духовній культурі ряду інших народів Південно-Східної Азії, так що вони навіть вважають його своїм культурним надбанням.

Традиція називає авторами Махабхарати та Рамаяни легендарних поетів В’ясе і Вальмікі. Проте, на думку літературознавців, хоч історичність цих індійських бардів можна визнати, все ж традиція приписує їм авторство епічних поем лише тому, що вони були найвидатнішими "в довгій шерензі оповідачів, які передавали поеми з уст в уста і з покоління в покоління".

Головні сюжети цих шедеврів світового епосу, найімовірніше, мають історичну основу. Махабхарата, напевно, зберегла пам’ять про міжплемінну війну XI—X ст. до н.- е., а Рамаяна — про ворожнечу між індоаріями та місцевими дравідами. Історичний фон обох поем, ясна річ, змінений до невпізнання, проте це можна пояснити тисячолітнім розривом між добою складання поем та описаними в них подіями.

І Важливе місце в розвитку санскритської літератури належить обширній буддійській літературі, розквіт якої почався в епоху Маур’їв одним із характерних жанрів цієї проповідницької літератури є джатаки — розповіді про життєвий шлях Будди, його 550 утілень. Ці оригінальні твори, написані прозою та віршами, нерідко завершуються повчальною сентенцією, наприклад такою:

У жінок отих лукавих Правди аж ніяк не знайдеш. Поведінки їх не знаєш, Наче риби рух у водах, їм брехня за правду править, За брехню їм править правда... Хитрі ті жінки, як змії, Солодко так розмовляють, А єдине тільки знають, Як чоловіків дурити.

Нерідко джатаки, не обмежуючися дрібною побутовою моралізацією, порушували важливі соціально-етичні проблеми, причому неодмінно пропагували ідею непротивлення злу. Вже в Стародавній Індії джатаки набули неабиякої популярності. Вийшовши з народного фольклору, вони стали невичерпним джерелом сюжетів для мистецтва та пізнішої літератури, причому не лише індійців, а й інших народів Південно-Східної Азії, які сприйняли буддизм.

Наприкінці І тис. до н. е.— на початку І тис. н. е. в Індії зародилася рання авторська поезія! Найвидатнішим ліриком Стародавньої Індії вважають Калідасу, якого європейці більше знають як драматурга. Вчені ще не встановили, коли жив Калідаса: в II—І ст. до н. е. чи в IV—V ст. н. е.

Всі легенди про Калідасу підкреслюють його надзвичайну талановитість. Ось одна з таких легенд. В одного брахмана була дуже освічена донька, яка відмовляла всім женихам, бо вони здавались їй недостатньо розумними й освіченими. Якось у батька вередливої красуні урвався терпець; він сам собі поклявся, що віддасть доньку за найдурнішого юнака, аби той лише належав до варни брахманів. Невдовзі такий жених трапився (він засвідчив свою тупість тим, що, вмостившись на гілці дерева, пиляв її між собою та стовбуром...). Справили весілля, проте дівчина швидко переконалась, що її чоловік круглий неук та дурень, і показала Йому на двері. Нещасний юнак вирішив набратися розуму в школі, однак став там загальним посміховищем. Якось школярі намовили юнака провести ніч у храмі страшної богині Калі, якій приносили людські жертви. Юнак не відав страху й пішов у храм цієї богині. Щоб засвідчити своє перебування в храмі, він намазав руку сажею і мав намір залишити відбиток на статуї богині. Юнак не знав, що цим він смертельно образить і знеславить богиню. Щоб утримати юнака від його жахливого наміру, Калі сама з’явилася перед ним у храмі, проте юнаку було байдуже, кого мазати сажею — статую чи живу богиню... Тоді Калі пообіцяла, що виконає будь-яке бажання юнака, аби лише він залишив її у спокої. Юнак зажадав, щоб його зробили наймудрішою людиною у світі — і дещо здивована богиня заприсяглася, що віднині юнак знатиме зміст усіх книг, сторінки яких він перегорне за ніч. Юнак відразу ж подався в кабінет свого вчителя і взявся до роботи. Під ранок він заснув утомлений, та коли почався урок і вчитель припустився помилки в тлумаченні санскриту, юнак крізь сон виправив його. Виявилось, що він назубок знав граматику Паніні! Отож, ця легенда поширює думку про божественне походження таланту Калідаси і водночас пояснює походження його імені — "Слуга богині Калі".

Розібратись у літературній спадщині Калідаси непросто, бо в Стародавній Індії поети-початківці мали звичку підписувати свої твори іменами уславлених авторів, тому до імені Калідаси "прилипло" щонайменше 20—30 чужих творів. Гадають, що він написав три поеми (дві епічні й ліричну) та стільки ж драм. Лейтмотивом його лірики було оспівування кохання й природи.

До найвидатніших індійських ліриків належить також Бгартріхарі (VII ст. н. е.) — автор коротких ліричних віршів, об’єднаних у три збірники-шатаки. Його вірші були надзвичайно популярними в країні. У них змальована широка картина суспільного життя, трагічний конфлікт людини із суспільством:

Допомагають добрі люди іншим, незважаючи на себе, Звичайні люди — хто не шкодить їхнім справам. То вже чорти, не люди, що собі на користь іншим шкоду чинять. А що за люди ті, що шкоди завдають без користі для себе?

Вершиною санскритської літератури все ж є її драматургія Найдавніші індійські драми (вони збереглися лише фрагментарно) належать Ашвагхоші. Вціліли життєрадісні й трішки лукаві п’єси Бхаси, в яких, до речі, є акти насильства (пізніша санскритська драматургія вже цуралася будь-якої трагедійності). Помітну роль у розвитку індійської драматургії відіграла також творчість Шудраки — автора найреалістичнішої санскритської п’єси "Глиняний візок", Вішакхадатьї — майстра політичної драми тощо. Але найбільший внесок у розвиток цього жанру зробив великий Калідаса. Його п’єса "Шакунтала" перекладена багатьма мовами і належить до шедеврів світової літератури. Твори Калідаси, передусім "Шакунтала",— справжній гімн жіночності й коханню, справили величезний вплив на індійську літературну класику, служать предметом наслідування для багатьох нинішніх індійських літераторів.

УІ ст. до н. е.— III ст. н. е. в Індії виникла тамільська поезія. Вона самобутня і за формою, і за змістом, хоча й зазнала впливу санскритської літератури: Емоційні дравіди не сприйняли спокійного північно індійського літературного канону й у своїй поезії поєднали еротику з містикою. Цей літературний стиль згодом прижився й на Півночі Індії — батьківщині санскритської літератури.

Багате й самобутнє літературне надбання Стародавньої Індії благотворно вплинуло на художню словесність багатьох народів Сходу і навіть Заходу2Не випадково ряд староіндійських літературних творів удалося виявити в тибетських, китайських та перських перекладах.