Наприкінці X— в IX ст. Ассирія вдруге стала могутньою передньоазіатською державою, причому її посилення відбулося в принципово новій історичній обстановці.

Що змінилося у світі на межі II—І тис. до н. е. і як ці зміни вплинули на подальшу долю Ассирійської держави?

Людство, вичерпавши доступні запаси мідної руди, вступило у вік заліза. Поява залізних знарядь праці дала можливість швидко освоїти всі придатні для землеробства території, розвинути морську торгівлю, одним словом, забезпечити економічне пожвавлення й установити між народами Передньої Азії стабільні господарські і культурні зв’язки, в розвитку яких, до речі, не останню роль відігравали війни.

Політична карта Передньої Азії змінилася до невпізнання. Зокрема, Єгипет і Вавилон — корифеї старосхідної цивілізації — занепали, Хеттське царство й Мітанні взагалі канули в небуття, політичну ж ініціативу перебрали на себе молоді, енергійні держави — Куш, Урарту, Лідія, Мідія, а згодом і Персія. Посилився вплив на розвиток міжнародних подій неспокійного племінного світу — кіммерійців, скіфів, фракійців, фрігійців, карійців тощо. Почалася боротьба за "світове" панування, внаслідок якої з’явилися найперші імперії, причому епоху первісних імперій започаткувало Новоассирійське царство.

Імперії давнини відрізнялися від світових держав III—II тис. до н. е. (Аккадське царство, Стародавній Вавилон, Новоєгипетське царство) тим, що вони об’єднували дуже різні в усіх відношеннях території й, до того ж, будувалися дуже болісним для завойованого населення — "диявольським", як говорили стародавні китайці — методом, а саме: шляхом докорінної ломки місцевих соціальних і особливо політичних структур — задля їх уніфікації. Історики висловлюють припущення, що поява таких супердержав давнини була викликана, передусім, намаганням поєднати всі три відомі в давнину форми економічної експансії, а саме: пряме воєнне пограбування, перекачування робочої сили і паразитування на міжнародній торгівлі. Проте, як показала історія, ці політичні монстри не були довгожителями, бо їхньою повивальною бабкою й опорою служила груба сила.

Політичною прелюдією до перетворення Ассирії на імперію стало її посилення наприкінці X—- в IX ст. до н. е. Воно уможливилося тим, що Ассирія навіть в умовах економічної кризи, викликаної арамейським завоюванням, зберегла свою чудову військову організацію, до того ж переозброїла своє військо першокласною залізною зброєю.

Першочергове завдання Ассирії полягало в тому, щоб вирватися з арамейського оточення. Наприкінці X — на початку IX ст. до н. е. ассирійські царі завоювали територію колишньої Мітанні і відновили, таким чином, ассирійський вплив у Північній Месопотамії та на південь, майже до самого Сіппара. Ассирійська військова машина нарешті знову запрацювала — ассирійці повірили у свої сили.

Особливої могутності Ассирія досягла за царювання Ашшур-націр-апала II — талановитого полководця й дипломата, воєнна стратегія якого полягала в "завданні блискавичних ударів і створенні опорних пунктів на завойованих територіях". Його основні воєнні зусилля були спрямовані на завоювання багатих і слабко захищених сирійсько-фінікійських міст. Він оволодів у Північній Сирії стратегічно важливим князівством Біт-Адіні, зробив своїми данниками ряд інших сирійсько-фінікійських князівств. Іншим напрямом воєнної експансії Ашшур-націр-апала II стало Закавказзя, де він підкорив племена Наїрі, які почали будувати державу Урарту. Урартські області стали ассирійським намісництвом. Таких масштабних завоювань не вдавалося здійснити жодному з попередників Ашшур-націр-апала II на ассирійському троні. Завойовані території він спустошував, місцеве населення майже поголовно знищував.

Воєнні успіхи Ашшур-націр-апала II закріпив його син Салманасар III, який побудував у столиці князівства Біт-Адіні — Тілль-Барсіб (сучасний Телль-Ахмар) — свій палац, після чого перелякані володарі Каркемиша, Самаля й Халпи (Халеб, Алеппо) самі зголосилися платити Ассирії данину. Поборов у собі панічний страх перед ассирійською військовою потугою лише арамейський Дамаск, який організував проти Ассирії воєнну коаліцію з сирійсько-фінікійських князівств, арабських племен та держави Ізраїль. Якраз у середині IX ст. до н. е. біля Каркара, що на р. Оронто, війська цієї коаліції зіткнулись у смертельному двобої з армією Салманасара III. Ассирійці цей бій не програли, однак і не виграли й ненадовго залишили Східне Середземномор’я в спокої. Ненадовго, бо учасники анти ассирійської коаліції невдовзі пересварилися між собою.

Справа в тому, що, як про це розповідає Старий Заповіт, військовим загонам царя Дамаска, Бенхадада II, ассирійські лучники, мабуть, завдали біля Каркара відчутних втрат, бо ізраїльський цар, батько якого ворогував З Бенхададом II, зненацька напав на свого союзника, але в розпалі бою був смертельно уражений випадковою стрілою (І Сам., 22).

Салманасар III, скориставшись чварами в стані ворога, розбив армію Дамаска, і хоч саме місто взяти не зміг, все ж угамував цього основного політичного конкурента Ассирії в Східному Середземномор’ї. Tip, Сідон, Іудея та Ізраїль стали ассирійськими данниками. На півдні Салманасар III удвох воєнних кампаніях (851—850 p. до н. е.) завоював Вавилон, на півночі вів кровопролитні війни з молодим Урартським царством. Армія Салманасара III кілька разів удиралася на територію Урарту, навіть захопила її столицю, однак поставити на коліна волелюбних горців не змогла. Більше того, урарти самі потім нападали на Ассирію і не поступилися їй своїм впливом у Закавказзі.

Величезна воєнна здобич і данина поневолених народів дали можливість ассирійським царям здійснити в країні грандіозні будівельні роботи. Ашшур-націр-апал II, зокрема, розбудував священне місто Ашшур і заснований Салманасаром І Калах (Кальху), що Його він зробив своєю столицею. Салманасар III, прагнучи якомога міцніше закріпитися на завойованих територіях, забудував їх могутніми фортецями — ассирійськими військовими плацдармами.

Наступники войовничого Салманасара III, втому числі вдова Шамші-Адада V Шаммурамат, яка царювала до повноліття її сина Адад-Нерарі III і яку в історичній літературі частіше іменують Семірамідою, також заливали кров’ю простори Передньої Азії, причому добиралися зі своїми військами аж до "моря, де сходить сонце" — до Каспію. Свої воєнні зусилля вони спрямували головним чином на завоювання Урарту, проте ця важкодоступна гірська країна ніяк їм не давалася. Урартські царі Аргішті І та Сардурі II завдали ассирійцям ряд відчутних поразок. Невдачі у війні з Урарту, кілька неврожайних років, епідемії викликали серйозні внутрішні негаразди в Ассирійській державі. До того ж, у 763 р. до н. е. відбулося повне сонячне затемнення, яке забобонний люд Ассирії сприйняв як прояв небесного гніву. В країні спалахнули небезпечні бунти, що лихоманили її упродовж п’яти років. Очевидною стала нагальна потреба в кардинальних реформах суспільства.