Ринок праці - це частина економічної системи, її елемент і характеристика, в межах яких відбувається залучення праці як економічного ресурсу до сфери національного виробництва.

Ринок праці передбачає сукупність механізмів, які забезпечують координацію попиту і пропозиції праці, купівлю-продаж робочої сили, визначення її вартості, організацію оплати праці, соціальну опіку через підприємницькі структури.

Отже, ринком праці називається система відносин між роботодавцем і працездатним населенням з укладання трудових договорів (контрактів) щодо кількості, умов та оплати праці; між населенням і органами державного управління з забезпечення права здійснювати будь-яку економічну діяльність, захисту від дискримінації в сфері праці, допомоги і компенсацій при безробітті.

Становлення національного ринку праці в Україні пов´язують з ухваленням Закону "Про зайнятість населення" (1991 p.). З цього часу держава відмовилася від права на працевлаштування, почала здійснювати перехід від політики повної зайнятості населення до політики ефективної зайнятості, взявши на себе певні обов´язки щодо матеріальної та соціальної підтримки безробітних. Для цього були створені спеціальні служби інфраструктури ринку праці - Державна служба зайнятості та Державний фонд сприяння зайнятості населення.

Процес формування національного ринку праці відбувається повільно, суперечливо і болісно, оскільки в минулому ця сфера була однією з найбільш здеформованих. Становлення вітчизняного ринку праці відбувалося в умовах різкого дисбалансу між попитом на працю та її пропозицією. За офіційними даними, впродовж 90-х pp. XX ст. кількість вільних робочих місць зменшилася більше, ніж у 5,5 раза. Зменшення попиту на працю відбулося передусім за рахунок значного падіння реального ВВП, конверсії, структурної перебудови економіки.

Попит на працю є похідним від сукупного попиту. Зменшення капітальних вкладень, споживчих видатків населення призвело до значного скорочення попиту на працю.

Пропозиція робочої сили в Україні є більшою, ніж попит, що зумовлює наявність безробіття і необхідність дієвих механізмів його зменшення та стабілізації.

Формування національного ринку праці відбувається під впливом міграційних процесів, що мають внутрішню і зовнішню спрямованість. У 90-х pp. міграційний рух населення мав чітку тенденцію, що знайшло відображення у зменшенні загальної чисельності населення країни.

Демократизація суспільного життя, зростання відкритості суспільства, процеси роздержавлення власності й приватизації підсилили мобільність капіталу, лібералізацію зовнішньоекономічних зв´язків України та режиму виїзду громадян за її межі, що в сукупності активізувало еміграційний рух.

Однак основна причина небувалого зростання кількості еміграції українських громадян за кордон полягала у кризовому становищі на внутрішньому ринку праці та різкому падінні рівня життя населення.

Масова еміграція з України спричинена такими обставинами: зростанням безробіття, великою різницею в рівні оплати праці в Україні та західних країнах, відсутністю перспектив професійного зростання, економічною нестабільністю, невизначеністю шляхів поліпшення рівня життя, відсутністю безпеки громадян тощо.

Слід зазначити, що еміграція з України, крім негативних наслідків, обіцяє певні економічні вигоди. По-перше, знижує рівень безробіття і пом´якшує соціальну напруженість у суспільстві. По-друге, сприяє підвищенню рівня життя громадян України за рахунок ресурсів країни перебування. По-третє, наповнюється валютний фонд країни за рахунок трансферних переказів доходів працівників-емігрантів. По-четверте, сприяє професійному і культурному зростанню трудових мігрантів.

Однак якими б значними не були економічні вигоди від еміграції, сукупні втрати для національної економіки і суспільства є значно більшими і такими, що не підлягають жодній компенсації.

Загалом, нинішня еміграційна ситуація в Україні не відповідає національним інтересам. Широкомасштабна еміграція населення найактивнішого репродуктивного віку негативно впливає на демографію країни, її трудовий потенціал. Тому слід виробити і реалізувати активну державну міграційну політику.

Основою державної еміграційної політики повинні стати міждержавні угоди України з країнами-споживачами нашої робочої сили, які забезпечать політичні та соціальні гарантії працівникам-емігрантам, їх професійний підбір і підготовку до виїзду.

Для забезпечення ефективного регулювання зовнішніх і внутрішніх міграцій населення, координації дій усіх зацікавлених відомств і організацій рекомендують створити Національну службу міграції та налагодити співробітництво з Міжнародною організацією з міграції.

У міждержавному переміщенні населення України провідне місце займають країни Європи, а особливо країни СНД.

За підрахунками спеціалістів, з України щороку виїжджає майже 370 тис. осіб. З них 40-45 % - висококваліфіковані працівники працездатного віку. Понад 70 % емігрантів - молодші за 40 років.

Рееміграційні процеси в Україні є дуже активними і включають такі основні контингенти іммігрантів:

—  особи, які повертаються в Україну після довготермінового перебування за її межами. Це контингент, який має тісний зв´язок з Україною, частково забезпечений житлом, однак потребує місця праці і тим самим збільшує пропозицію на ринку праці;

—  особи, які повертаються в Україну після тривалого перебування за її межами, здебільшого це люди пенсійного віку, яким не потрібна праця й їх приїзд не позначається на ринку праці;

—  біженці, які можуть знайти попит на свою робочу силу в сільській місцевості.

Зовнішня міграція впливає на розвиток національного ринку праці, має конкретні наслідки залежно від економічного становища країни і врегульованості руху працездатного населення. Держава покликана регулювати ці процеси з тим, щоб міграція не призводила до надмірної незбалансованості на ринку праці.

Національний ринок праці характеризується ознаками, що формуються під впливом різних факторів. Насамперед, на ринок праці впливає демографічна ситуація, від параметрів якої залежить наявність трудового потенціалу, густота населення, міграційний рух та ін.

За офіційними статистичними даними, у 2001 р. працездатне населення становило 20,9 млн.. осіб і розподілялося за галузями економіки таким чином: галузі народного господарства в цілому - 70,9; промисловість - 18,7; сільське господарство - 11,4; будівництво - 3,7; транспорт і зв´язок - 5,3; торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне постачання, заготівля - 5,5; житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування - 3,2; охорона здоров´я, фізкультура, соціальне забезпечення - 6,5; освіта, наукове забезпечення, культура, мистецтво - 9,9; фінансування, кредитування, страхування - 0,8; апарат управління - 4,0; інші галузі - 1,9 % .

В інших сферах економічної діяльності зайнято 29,1 % . З них в особистому підсобному сільському господарстві - 12,3 %.

Важливою ознакою динаміки зайнятості є помітне зменшення кількості працюючих в основних галузях економіки - в промисловості - вдвічі, у будівництві - у 3 рази, транспорті - в 1,7 раза.

Структура зайнятих за формами власності зазнала помітних змін. Так, зайнятість у приватному секторі виникла в 1994 р. і становила на той час 20,4 тис. осіб; на підприємствах зі змішаною формою власності частка зайнятих дещо знизилася; показники зайнятості зменшилися і на підприємствах з державною формою власності, однак підвищилися у господарських товариствах та на підприємствах з власністю іноземних держав.

Ринок праці можна оцінювати з різних позицій залежно від поставлених завдань і мети. Незважаючи на те, що ринок праці функціонує в системі ринкової економіки, його розглядають як певний соціально-економічний організм, що містить різні засоби цілеспрямованого використання трудового потенціалу суспільства й окремих регіонів. У цьому контексті важливого значення набуває концепція сегментації ринку праці.

Сегментація ринку праці полягає в тому, що, зосереджуючись у певних галузях і професіях, окремі категорії працівників з обмеженими можливостями не виходять за межі певних сегментів ринку праці і не складають конкуренції працівникам в інших секторах зайнятості, а конкурують лише між собою. У цьому розумінні можна говорити про ринок жіночої робочої сили, молодіжний ринок праці, ринок праці людей похилого віку, інвалідів та ін.

Існують також ринки праці окремих професій: архітекторів, програмістів, лікарів, вчителів, водіїв тощо.

На ринку праці спостерігається диференціація гарантій зайнятості та рівня оплати праці для працездатного населення залежно від професійної кваліфікації. Західні спеціалісти виділяють п´ять груп працівників, що мають різний ступінь гарантій зайнятості на ринку праці і відповідний рівень матеріальної забезпеченості:

1.  Невелика кількість стабільного висококваліфікованого професійного складу працівників. Рівень оплати й умови праці цих працівників відповідають світовим стандартам. Зростання доходів у них перевищує рівень інфляції і загальне збільшення економічного потенціалу країни.

2.  Певна група професіоналів, які конкурують між собою і мають гарантію зайнятості. їх реальна заробітна плата зростає пропорційно інфляції. Серед цієї групи працівників немає масового безробіття.

3.  Працівники певних професій - виконавці фізичної праці, що зайняті в галузях народного господарства, обсяги виробництва яких мають тенденцію до скорочення. Рівень заробітної плати цих працівників, як правило, підтримується завдяки колективно-договірному регулюванню і захисту з боку профспілок.

4.  Представники професій, характерних для сфери послуг, кількість яких є у надлишку. В цієї групи працівників низька заробітна плата і низький рівень гарантій зайнятості.

5.  Працівники, що не мають професії, або такі, що тривалий час були безробітними. До цієї групи працездатного населення повинні застосовуватися спеціальні заходи щодо забезпечення зайнятості.