Нащадок старовинного дворянського роду Анн Робер Жак Тюрґо (1727-1781) отримав освіту на теологічному факультеті Сорбонни. Але, захопившись ідеями просвітництва, він відмовився від духовної кар´єри, не бажаючи (за його ж висловлюванням) "усе життя носити маску на обличчі". Вступивши на службу до магістратури в Парижі, Тюрґо і далі займався науками.

Першим наслідком вивчення економічних проблем був лист Тюрґо абатові Сісе з приводу книги Терассона про систему Ло. У цьому листі двадцятидворічний Тюрґо випередив майже на тридцять років Адама Сміта у деяких положеннях про гроші й кредит.

Особливе значення для формування економічних поглядів Тюрґо мало його зближення з засновниками двох напрямів економічної думки, передусім, з Гурне, а згодом з Кене і його школою. Обидва напрями були проникнені духом раціоналізму та вільної конкуренції.

У 1753-1754 pp. Тюрґо написав твір "План роботи про торгівлю, грошовий обіг, процент та багатство держав", у якому розгорнув програму економічних досліджень. У 1757 р. в "Енциклопедії" він опублікував статті: "Заснування фондів" та "Ярмарок", "Похвальне слово Гурне", у зв´язку зі смертю останнього.

У 1761 р. Тюрґо призначають інтендантом у Лімож - центр провінції Лімузен. Це була землеробська область. Тюрґо робив усе, що міг, для розвитку господарства краю і поліпшення становища населення. Однак йому не вдалося звільнити селянина від податкового тягаря, переклавши його на земельних власників. Не зміг Тюрґо здійснити й інших заходів, спрямованих на звільнення від феодальних пут промисловості, торгівлі, кредиту.

Збагачений знаннями, Тюрґо багато розмірковував над економічними питаннями, дійшовши у розвитку своєї теоретичної думки до фізіократизму. Фізіократизм Тюрґо намагався поєднати з системою Гурне, а тому набагато більшого, ніж Кене, значення надавав промисловості, торгівлі, грошовому обігу, кредиту. Однак це не перешкодило дружбі Тюрґо з Кене, яка тривала до смерті засновника фізіократизму. Приїжджаючи до Парижа, Тюрґо відвідував збори фізіократів, на яких головував Кене. У 1762 р. Тюрґо познайомився з Адамом Смітом, який приїхав до Парижа.

Шістдесяті роки XVIII ст. були найпліднішими в теоретичній діяльності Тюрґо. У 1766 р. він написав свій головний економічний твір - "Роздуми про створення і розподіл багатств", у якому представлена система поглядів автора. Саме ця праця додала багато нового і цінного у вчення фізіократів. У дослідженні "Цінності та гроші" (1769 р.) Тюрґо розвиває теорії цінності й ціни, грошей і кредиту.

Перебуваючи дванадцять років на посаді інтенданта Лімузена, Тюрґо написав низку праць, в яких обстоював свободу торгівлі зерном: "Торгівля зерновими" (1761 p.), "Листи генеральному контролерові про торгівлю зерном" (1770 p.). Він робив спроби заохочення видобувної та обробної промисловості ("Доповідь про копальні та каменоломні", (1764 р.) і "Заохочення мануфактур" (1766 p.), пропонував податкові реформи, "Непрямий податок..." (1767 р.), "Лист Юму" (1767 р.). У доповіді Про позику грошей" (1770 р.) він захищав свободу і запровадження відсотків.

Король Людовік XVI призначив Тюрґо морським міністром, а згодом - генеральним контролером (тобто, міністром фінансів). За впливом на внутрішні справи це була найважливіша посада у королівстві.

Одразу ж після призначення державним контролером Тюрґо репрезентував королеві фінансову програму, що містила низку реформ. Ґрунтуючись на фізіократичній теорії, Тюрґо запевняв, що не можна збільшувати податки і потрібно скоротити державні витрати, особливо на утримання королівського двору. Людовік XVI погодився з програмою Тюрґо й обіцяв виконати її, але під тиском двору не дотримав своєї обіцянки.

У 1764 p., тобто в перший рік свого управління фінансами Франції, Тюрґо видав постанову про відновлення свободи торгівлі зерном і борошном у межах королівства, а також про свободу ввезення зерна та безмитне його вивезення за межі держави.

Взимку 1776 р. Тюрґо підготував кілька законопроектів. Особливо важливими були два едикти. Один з них замінював натуральну дорожну повинність грошовою поземельною податтю з поширенням її і на привілейовані верстви, які володіли значною частиною земель.

Набагато більшого значення надавав Тюрґо іншому едиктові - про скасування цехів та гільдій. Він уважав, що "після свободи торгівлі зерном це один із найважливіших кроків на шляху до відродження королівства". На думку Тюрґо, цей едикт мав таке ж значення для промисловості, як едикт 1774 р. для землеробства. Праця кожного громадянина оголошувалась особистою власністю і перебувала у повному його розпорядженні.

Ці та інші едикти протиставили Тюрґо дворянство, духовенство і ту частину бюргерства, яка була зацікавлена в існуванні цехів, гільдій, монополій. Через це у травні 1776 р. Тюрґо пішов у відставку. У серпні 1776 р. король скасував усі едикти, які складав Тюрґо. Не пощастило йому, як і кілька років тому в Лімузені, здійснити основне - фізіократичний принцип у галузі оподаткування через запровадження єдиного податку на "чистий продукт", "чистий дохід", тобто на ренту, перекласти тягар податків на земельних власників.

Вийшовши у відставку, Тюрґо доопрацював свій твір "Похвальний лист Гурне", в якому намагався не зовсім вдало підігнати погляди Гурне під фізіократизм, обґрунтувати та виправдати свою діяльність як міністра-реформатора.

Завершувач фізіократизму Тюрґо не вважав себе учнем Кене. Він завжди відхрещувався від своєї приналежності до фізіократичної "секти" (за його ж висловлюванням), але все ж сприйняв основи фізіократичного вчення і розвивав далі фізіократизм, виходячи з принципів еквівалентності обміну та свободи конкуренції.

Розвиваючи вчення Кене про класи, Тюрґо суттєво доповнив його. Він сприйняв поділ суспільства на три класи - продуктивний (фермери), земельних власників і безплідний, але в середині продуктивного і безплідного класів він побачив підприємців-капіталістів та найманих робітників. Тим Тюрґо поклав в основу поділу кожного з цих класів нову, не застосовану досі ознаку - ставлення до засобів виробництва.

Тюрґо зробив вдалу спробу пояснити походження суспільних класів. Він виводить походження класів із суспільного поділу праці - між землеробом та ремісником. Праця землероба забезпечує засобами до існування не лише його самого (разом з сім´єю), але видобуває із землі також понад необхідне для задоволення його особистих потреб. Цей надлишок і утворює "єдиний фонд заробітків, які отримують усі інші члени суспільства в обмін за свою працю". Для Тюрґо, як і для Кене, праця землероба є єдиним джерелом всякого багатства.

Спочатку суспільство, зазначає Тюрґо, поділялось на два класи: продуктивний, чи клас власників, та утримуваний (найманий), чи клас ремісників. Коли люди перейшли до заняття землеробством, було досить вільних земель. Тому кожний землероб, володіючи землею, не мав потреби працювати на іншого. З розвитком землеробства кожна ділянка отримала свого власника. Землероб та власник землі поєднувались в одній особі. Але врешті всі земельні ділянки отримали господаря, і ті, хто не зміг здобути собі землі, "не мали спочатку іншого виходу, як обмінювали працю своїх рук, що здійснювалась у вигляді занять утримуваного (найманого класу), на надлишок продуктів землероба-власника". Через відсутність вільних земель та завдяки великому попиту на них земельні фонди надходять у торговий обіг. Купівля та продаж земель призводять до зосередження в руках одного власника більшої кількості землі, ніж він сам може обробити.

Власники землі прагнуть користуватись своїм багатством, не працюючи, і тому передають обробку своєї землі людям, що не мають власності на землю. Від власника землі відокремлюється землероб. Чистий дохід, який він отримує понад затрачені засоби та оплату його праці, змушений передати власникові як плату за користування землею. Так відбувається новий поділ суспільства вже на три класи: продуктивний (землероби), утримуваний (ремісники) та незайнятий клас - власників землі.

Тюрґо відзначає подібність між двома класами, що працюють, тобто між землеробами та ремісниками, оскільки обидва "не володіють жодним доходом і однаково живуть на заробітки, які їм виплачуються із продуктів землі"´. Але вірний фізіократизму Тюрґо вважав землероба "першою рухомою силою в суспільному механізмі", оскільки праця землероба виробляє не лише свою заробітну плату, а й дохід, що використовується для оплати праці всього класу ремісників та інших осіб, а також на утримання класу власників.

Тюрґо зазначає, що власник потребує землероба "через необхідність фізичного порядку, згідно з яким земля не виробляє нічого без праці". Землероб же потребує власника "лише з уваги на людські угоди та громадянські закони".

Зважаючи на різні способи отримання власником землі доходів від неї, Тюрґо вважає найкращим з них надання землі в оренду. Він робить застереження, що цей спосіб можна застосовувати лише у найбагатших країнах, де в землеробство можуть бути вкладені капітали. Перевага цього способу полягає в тому, що власник, отримуючи упродовж певної кількості років постійний дохід, має змогу користуватися ним без потреби, робити затрати та вести обрахунок продуктів. Землероб, піддаючи землю посиленій та добре організованій обробці, забезпечує собі весь надлишок продукту, що створювався завдяки його витратам та його праці.

Поділ на підприємців та найманих робітників притаманний не лише класові землеробів, але і безплідному, утримуваному за рахунок землеробів класу. Передумовою появи найманого робітника взагалі - як у землеробстві, так і в промисловості - Тюрґо вважав відокремлення робітника від умов праці, насамперед, від землі.

Не маючи в своєму розпорядженні нічого, крім своїх рук, робітник змушений продавати свою працю будь-якому підприємцеві - у землеробстві чи в промисловості. Завдяки конкуренції "в усіх галузях праці... є той факт, що заробітна плата робітника обмежується тим, що йому безумовно необхідно для підтримання життя". Це положення Тюрґо згодом сприйняли представники англійської класичної політичної економії (Рікардо); Ф. Лассаль сформулював його як "залізний закон" заробітної плати. Відчуження робітника від засобів виробництва, необхідність продажу своєї праці, закон заробітної плати, - усе це у Тюрґо ланки єдиного логічного ланцюжка.

Тюрґо, як і Кене, вважав, що підприємці отримують заробітну плату в землеробстві й в промисловості як винагороду за свою працю. Але якщо Кене зводив увесь дохід підприємця-капіталіста до заробітної плати, то Тюрґо побачив у цьому доході прибуток, що вміщував у собі винагороду за турботи, працю, мистецтво і ризик підприємця, а також відсоток на вкладений капітал.

Існування прибутку Тюрґо пов´язав з відсотком, а відсоток - з рентою. Правомірність грошового відсотка, на думку Тюрґо, зумовлена тим, що грошовий капіталіст міг би за певну суму грошей придбати земельну ділянку і стати отримувачем ренти. Тюрґо стверджує, що гроші, віддані в позику, повинні приносити більший дохід порівняно з доходом земель, придбаних за той самий капітал, бо "неплатоспроможність боржника може призвести кредитора до втрати свого капіталу". Що ж стосується грошей, витрачених не на купівлю, а на обробіток землі, а також вкладених у фабрики та торгівлю, то, на думку Тюрґо, вони повинні бути джерелом більшого доходу, ніж відсоток на гроші, віддані в позику. Крім відсотка на свій капітал, підприємець має щорічно отримувати "прибуток як винагороду за свої турботи, свою працю, ризик". Дохід підприємця повинен також давати йому засоби для "покриття щорічних втрат у затратах".

Тюрґо вважає, що ціна відсотка на гроші, як і ціна будь-якого товару, повинна запроваджуватися в результаті співвідношення попиту на гроші та їх пропозиції, а будь-яке втручання в цей природний процес може лише завдати шкоди господарству.

Деякі фізіократи (Мірабо-старший та ін.) вважали лихварство неприродним. Тюрґо, навпаки, доводив правомірність грошового відсотка та заперечував регулювання його величини. Він порівнював гроші з товаром, а відсоток - з ціною. "Позика є взаємним вільним договором між обома сторонами, які вступають у нього лише тому, що він їм вигідний... Сказати, що кредитор, вимагаючи відсоток, зловживає потребою в грошах свого позичальника, - це так само безглуздо, як припустити, начебто пекар, що вимагає гроші за хліб, який він продає, зловживає потребою свого покупця... Гроші, що розглядаються як фізичне тіло, як маса металу, не виробляють нічого; але гроші, що використовуються як аванси на підприємства з обробки землі, на фабрики, на торгівлю, дають певний прибуток".

Висунувши ідею порівняльної доходності, чи прибутковості, грошей, використаних на закупівлю землі, відданих у позику і затрачених на промислові підприємства, Тюрґо намагається з´ясувати зв´язок між рухом цих різних доходів. Він зауважує, що нерівні доходи власників капіталу, що випливають з різних способів його використання, мають тенденцію до рівноваги. Тюрґо пише: "Ця нерівність (продуктів різного використання капіталів) не заважає їм виявляти взаємний вплив один до одного, так що між ними встановлюється своєрідна рівновага". Свою тезу про тяжіння різних видів доходів до рівноваги він аргументує так: припустімо, що відбувається продаж землі в широких масштабах. Це призведе, очевидно, до зниження ціни на землю, що спричинить підвищення рівня відсотка, а "власники грошей забажають швидше скуповувати землю, ніж віддавати гроші в борг під відсотки, що не перевищують доходи від земель, які вони можуть купити". Підвищення відсотка призведе до того, що гроші не будуть затрачені на обробку землі, промислові та торговельні підприємства, як на "важчий та ризикований спосіб отримання прибутку". "Одне слово, - резюмує Тюрґо, - залежно від того, як збільшуються чи зменшуються прибутки від якого-небудь використання грошей, капітали вкладаються в одні справи та вилучаються з інших, а це неминуче змінює в кожному із цих способів використання капіталу відношення капіталу до щорічного продукту".

Ці висловлювання Тюрґо свідчать про те, що він зробив спробу з´ясувати взаємозв´язок між прибутком, відсотком і рентою.

Тюрґо виклав власну теорію цінності, яка відрізняється від подібної теорії фізіократів. До цієї проблеми він звертається у статті "Цінності та гроші". Спочатку він намагається з´ясувати значення слова "цінність". Тюрґо пише, що в латинській мові слово "valor" означало силу, здоров´я, міцність організму. Згодом воно почало означати придатність, тобто чи задовольняє ця річ наші вимоги до неї; якщо ні, то говорять, що вона не має цінності. Більша чи менша цінність означає ступінь придатності: наскільки ця річ здатна задовольнити наші запити. У такому сенсі (значущість речі для споживача) Тюрґо говорить про цінність.

Якщо взяти сукупність речей, потрібних для життя та добробуту, зазначає Тюрґо, то отримаємо деяку суму потреб.

Кожний предмет нашого бажання вартий нам турбот, праці, втоми і часу. Те і скільки доводиться витрачати для отримання речі, становить природну ціну цієї речі. Тюрґо наголошує, що навіть коли ніякого товарного обігу ще немає, людина вже вступає в угоду з Природою. Вона віддає їй частину своїх сил, часу тощо, а натомість отримує потрібну річ.

Але загальна кількість сил, часу, праці у кожної людини обмежена, тому в кожному випадку потрібно вирішувати, скільки власних ресурсів людина може дозволити собі віддати за річ (відповідно до ступеня потреби в ній). Якщо потрібно віддати понад свої можливості, то варто відмовитись від здобування речі, спрямувавши свої ресурси на щось інше.

Людина зазвичай вимірює свої ресурси в грошах, але легко зрозуміти, що за ними стоїть праця. Кожна річ відповідає певному проміжку часу праці, за яку людина отримує платню. Саме максимальну частку своїх ресурсів, яку людина згодна віддати, Тюрґо і називає цінністю значення. Але якщо йдеться про взаємний обмін між людьми, пише Тюрґо, цінність значення не може пояснити формування пропорції обміну. Адже кожен має свою оцінку.

Тюрґо досліджував, чи є цінність та корисність внутрішньо притаманними товарам. Цінність може пов´язуватись з фізичними якостями благ, так само як і з уявними якостями. Тому Тюрґо вагався між теорією внутрішньої цінності та теорією зовнішньої цінності.

Він показав, що цінність використання утворюється поєднанням корисності з унікальністю (тобто з важкістю отримання цього блага). "Очевидно, що з двох однаково корисних та рівних за якістю речей та, для отримання якої людині доведеться докласти набагато більше зусиль, здаватиметься їй ціннішою, і вона затратить більше сил, щоб здобути її. Ось чому вода, незважаючи на всю її необхідність, ...не розглядається як дещо цінне у країні добре зрошеній; людина не прагне забезпечити собі володіння нею, оскільки надлишок цієї речовини дає змогу завжди мати її, але в піщаних пустелях вода мала би безмежну ціну".

Тюрґо розрізняв миттєву, біжучу цінність, яка є короткостроковою та тривалу, чи нормальну, цінність, яка є довгостроковою. Цей розподіл згодом використав Адам Сміт. З іншого боку, Тюрґо випереджає класиків зі своєю теорією обміну, яка є не що інше, як теорія ринку. Він пропонує розглянути таку ситуацію: на безлюдному острові опинились двоє дикунів. В одного є маїс, в іншого - дрова, а кожному для виживання потрібне і те, й інше. Врешті вони вступають у торг, в якому кожний хоче віддати якомога менше й отримати якнайбільше. Вони торгуються, і угода здійснюється - 4 міри маїсу за 5 оберемків дров.

Саме таке співвідношення пояснюється тим, що для першого отримати 5 оберемків дров важливіше, ніж віддати 4 міри маїсу, і навпаки. Обмін тому і відбувається, що він вигідний для обох. Кожний вважає, що отримує більше, ніж віддає - більше самої цінності значення.

Ось ця суб´єктивна вигода першого точно дорівнює вигоді другого, - зауважує Тюрґо. Якби це було не так, то один з двох менше прагнув би до обміну і примусив би іншого дати більше маїсу за свої дрова (або навпаки). Отже, при обміні цінність віддається за рівну цінність. Таку рівну цінність Тюрґо вважав міновою цінністю.

Тюрґо намагався показати, що ціна, яка встановлюється на ринку, є єдиною для всіх його учасників. Причому під впливом конкуренції вона наближається до природної (фундаментальної) ціни.

Обмін підвищує цінність предметів, тому що при цьому власність однієї людини, яка практично не потребує її, переходить У власність іншої, яка має в ній значну потребу. Саме в цьому і полягає умова обміну. З іншого боку, обмін підвищує доходи індивідів і заохочує спеціалізацію.

Дуже важливе зауваження Тюрґо про те, що цінність не має власної міри, інакше кажучи, для неї не можна запровадити жодної абсолютної одиниці виміру. Цінність вимірюється лише цінністю - через порівняння однієї з іншою. Це означає, що цінність завжди відносна. Так само довжину вимірюють довжиною - адже міра довжини встановлена не природою, а людьми. У всякому співвідношенні обміну, на думку Тюрґо, одна частина рівності виражає цінність іншої частини.

Тюрґо відмовляється від абсолютної (тобто такої, яка існує поза поняттям "цінність") міри цінності. Зокрема, він не шукає її у праці чи в корисності речей. Виходячи з засадничої ідеї Арістотеля про вирішальну роль почуття потреби, Тюрґо твердив, що мінове співвідношення виявляється в процесі торгу через співвідношення інтенсивностей потреб обох учасників торгу. Чим сильніше людина чогось бажає, тим інтенсивніше її потреба в цій речі. Коли співвідношення обміну встановилось, воно виражає рівновагу, чи рівність, інтенсивностей обох потреб. Звідси залишався один крок до поняття граничної корисності. Тюрґо підказав цю ідею майже на 100 років раніше, ніж вона стала загально визнаною.

Тюрґо був попередником тих, хто вимагав мінімального втручання держави в економічне життя і протиставляв йому вільну конкуренцію. Принципи цієї теорії викладені у "Похвальному листі Венсану де Гурне". Отже, єдина мета, яку повинна перед собою поставити адміністрація, полягає в тому, щоб: 1) надати всім галузям комерції ту дорогоцінну свободу, якої її позбавили забобони століть невігластва, легкість, з якою уряд дає схилити себе на бік окремих інтересів, прагнення до погано зрозумілої досконалості; 2) полегшити працю всіх членів держави, щоб заохотити найбільшу конкуренцію в продажу, з чого неминуче випливає найбільша досконалість виготовлення та найвигідніша ціна для покупця; 3) водночас створити останньому якомога більшу кількість конкурентів, надаючи продавцеві ринки збуту для його товару, - єдиний спосіб забезпечити винагороду праці й закріпити назавжди виробництво, яке, крім цієї винагороди, немає ніякої іншої мети. Адміністрація повинна також поставити собі завдання усувати перешкоди, які стримують розвиток промисловості, знижують розміри прибутків і їх надійність.

Отже, економічні праці та політика Тюрґо є помітним внеском у теорію і практику фізіократизму. Своїми економічними роздумами він сягає далі класичної політичної економії, висловивши ідеї, що згодом були розвинуті в теоріях граничності.