Біографії відомих вчених-економістів (продовження)
Фрідмен Мілтон народився у 1912 році у бідному кварталі Нью-Йорку, у Брукліні, у сім´ї єврейських емігрантів, вихідців із Румунії.
Ще у школі у Фрідмена проявились великі здібності до математики. У 1928 році він вступив до Рутжерського коледжу, щоб підготувати себе до кар´єри страхового актуарія. По закінченні коледжу він отримав ступінь бакалавра з двох дисциплін — економіка і математика. Інтерес до економіки пробудили у нього викладач коледжу Ф. Берне, майбутній директор Федеральної резервної системи США, і Г. Джоне, який став пізніше комерційним директором Федерального резервного банку у Сент-Люїсі. За рекомендацією Г. Джонса М. Фрідмену була запропонована стипендія від економічного факультету Чиказького університету. Після деякого вагання Фрідмен віддав перевагу Чикаго і з цього часу цілком присвятив себе заняттям у галузі економічної теорії.
У ті роки у Чикаго працювали Ф. X. Найт, Дж. Віннер, Г. Шульц і Г. Саймонс, які справили значний вплив на формування Фрідмена як економіста і певною мірою визначили сферу його наукових інтересів.
У Чиказькому університеті Фрідмен познайомився з Роуз Дирецор, яка у 1938 році стала його дружиною і протягом більш як 50 років була надійним помічником Фрідмена у його професійних заняттях, співавтором кількох праць.
Отримавши у 1933 році ступінь магістра, Фрідмен протягом року стажувався у Колумбійському університеті. Тут, під впливом Г. Хотеллінга і У. Мітчелла, він звернувся до математичної економіки, а також до інституціоналізму та емпіричного підходу. Вони істотно відрізнялися від «чиказької» традиції, яка робила акцент на суто економічній теорії.
Наприкінці 1937 року він перейшов на роботу у Національне бюро економічних досліджень (НБЕД) у Нью-Йорку, де під керівництвом майбутнього Нобелівського лауреата С. Кузнеця зайнявся дослідженням структури доходів. Результати цієї роботи втілилися у їх спільній праці «Доходи від незалежної професійної діяльності», яка стала основою дисертації, за яку Фрідмен у 1946 році був удостоєний у Колумбійському університеті ступеня доктора економіки.
Під час другої світової війни М. Фрідмен працював економістом у міністерстві фінансів, беручи участь у виробленні податкової політики у воєнний час. Після війни він викладав спочатку у Мінесотському університеті, а потім у 1946 році повернувся до Чикаго і вже не залишав рідного університету до своєї офіційної відставки у 1977 році.
У 50-х роках як консультант уряду США М. Фрідмен брав участь у реалізації плану Маршалла, який передбачав відновлення зруйнованої економіки Західної Європи. Він одним із перших виступив активним прибічником перегляду Бреттон-Вудської системи і введення плаваючих валютних курсів.
На початку 60-х років М. Фрідмен очолив групу, яка виконувала дослідження ролі грошей у торгових циклах для Національного бюро економічних досліджень. Інтенсивна праця протягом майже 25 років втілилася у ряді фундаментальних праць з історії і теорії грошового обігу: «Монетарна історія Сполучених Штадів, 1867 — 1960 років» (1963), написана Фрідме-ном у співавторстві зі спеціалістом у галузі історії економіки А. Шварц, «Монетарна статистика США» (1970) і, нарешті, «Тренди грошової маси у США і Сполученому Королівстві, їх відношення до доходу, ціни і ставок процента, 1867 — 1975» (1982).
У 60-х роках М. Фрідмен активно висувався на громадську роботу. У 1964 році він був економічним радником ультраконсервативного губернатора Б. Голдуортера, у 1968 році — Р. Ніксона, у 1980 році — Р. Рейгана. У 1981 році він стає членом Президентської ради з економічної політики, яка складалася із незалежних експертів. Фрідмен брав участь у розробці програм лібералістських економічних реформ в Ізраїлі, Чилі та інших країнах.
У 1967 — 1969 роках М. Фрідмен займає почесну посаду президента Американської економічної асоціації. Доповідь «Роль монетарної політики» (1968), прочитана ним при вступі на цю посаду, стала однією із найпопу-лярніших його праць. Проте всесвітню відомість і популярність серед широкої громадськості М. Фрідмену принесла випущена у світ півмільйонним тиражем його книга «Капіталізм і свобода» (1962), яку він написав разом зі своєю дружиною Р. Фрідмен.
У жовтні 1976 року Фрідмен був удостоєний премії Альфреда Нобеля з економіки «За досягнення в галузі аналізу споживання, історії грошового обігу і розробки монетарної політики», а також за розкриття ним складності стабілізації політики.
Перу М. Фрідмена належить більше ЗО книг, понад 350 статей.
Після залишення Чиказького університету М. Фрідмен переїхав у Сан-Франциско. Крім Нобелівської премії, він отримав медаль Дж. Бейтса Кларка Американської асоціації у 1951 році, мав почесні наукові ступені багатьох американських і зарубіжних університетів і коледжів.
Фріш Рагнар Антон Кіттіль (1895 — 1973) народився 3 березня 1895 року в м. Осло. За сімейною традицією отримав патент золотих справ майстра, але мати наполягала, щоб він здобув вищу освіту. Юнак вступив до університету м. Осло за спеціальністю "Економіка". Потім продовжував навчання в аспірантурі у Франції, а пізніше — у Німеччині, Англії, Італії і США. У 1925 році повернувся до м. Осло працювати асистентом професора економіки у місцевому університеті, а з 1931 року і до 1965 року був його директором.
Р. Фрішу належать розробки елементів теорії циклу в розвитку економіки, а також праці в галузі економіко-математичних методів дослідження економічного зростання і моделювання економічних процесів. Високу оцінку спеціалістів одержав учений за прочитані ним у 1930 році лекції з економіки в Йєльському університеті, а в 1933 році — у Сорбонні. В 1931 році Академія наук Норвегії обрала його своїм членом.
Визнання у науковому світі вчений здобув напруженою працею, яка дозволила сповна виявити свій талант, зробити великий внесок у розвиток економічної думки. Одним з перших дослідник розмежував сфери макро– і мікроекономічного (у межах окремої ланки виробництва, окремого підприємства чи галузі. — Авт.) аналізу, використав у своїй динамічній мак-роекономічній моделі циклу так званий принцип акселерації (прискорення. — Авт.).
Значну увагу в своїх дослідженнях Р. Фріш приділяв питанням економічного програмування. Запропоновані ним методи і моделі економічного розвитку, а також принципи побудови національних рахунків дістали широке застосування у діяльності бюджетних статистичних органів Норвегії та інших західних країн.
Р. Фріш — прихильник математичного напряму в політекономії. Ним проведені фундаментальні дослідження в галузі економетрії, зроблений помітний внесок у розробку методології економіко-математичного аналізу (вимірювання функції корисності і виробничої функції, побудова індексів та ін.). Зокрема, його визначення економетрії як синтезу економічної теорії, статистики і математики визнається багатьма економістами. За період 1933 —1964 років лише у журналі «Економетрика» (офіційному виданні Міжнародного економетричного товариства, виходить з 1933 року) вчений опублікував 16 наукових статей з різних напрямів розвитку економетрії.
У цей самий період, використовуючи надзвичайно складну систематику, Р. Фріш запропонував аналітичне чітке рішення старих проблем дуополії. В західній політекономії термін «дуополія» означає структуру господарства, за якої існує лише два постачальники певного товару, не зв´язані між собою угодами про ціни, ринок збуту тощо. Запропонований економістом підхід дозволяє фірмі діяти незалежно від поведінки конкурента. Це було справді кроком уперед у розвитку економічної теорії, оскільки доводило, що саме поняття рівноваги залежить від конкретних умов і зовсім необов´язково зв´язувати його з поняттям пропозиції та попиту.
У 50-х роках, досліджуючи функцію корисності, учений всебічно вивчив властивості її «адитивності», згідно з якою сумарна величина функції дорівнює сумі її частин. Тим самим Фріш сприяв розробці теорії попиту, перед якою з самого початку стояли завдання пояснити процес формування ринкових цін, з´ясувати нові взаємозалежності між ринковою ціною і обсягом продаж і вивести певну міру корисності для кількісних оцінок впливу економічної політики на добробут споживачів.
Р. Фріш сприяв теоретичному та організаційному становленню економетричного моделювання особистих витрат. Він вбачав специфіку цієї галузі досліджень в органічному поєднанні математико-статистичних методів з економічним аналізом. Або, точніше, у більш чіткій характеристиці конкретного розмаїття господарських процесів і явищ з метою уточнення їх закономірних умов.
Ще в 30-ті роки під впливом економічної кризи вперше з´явилися конкретні ідеї щодо планування в національних масштабах. Дослідження Р. Фрі-ша, Я. Тінбергена, а також представників шведської школи вказували шлях до свідомого використання урядом фінансово-бюджетної і грошово-кредитної політики з метою впливу на динаміку розвитку таких показників, як валові інвестиції, доход, зайнятість та ін. Ці ідеї отримали певне практичне втілення і мали значний вплив на розвиток економіко-політичного мислення та урядову політику ряду країн. Приблизно на той час припадають перші спроби складання національних рахунків, які являють собою систему таблиць, що характеризують процес виробництва, розподілу і кінцевого використання сукупного суспільного продукту та національного доходу, як правило, за рік.
Дослідження, спрямовані на формування системи національних рахунків, ініціатором яких є Р. Фріш, були розпочаті в Норвегії в 1936 році. Поєднання концепції національних рахунків з визнанням того факту, що фінансово-бюджетна і грошово-кредитна політика уряду можуть впливати на характер розвитку економіки, послужило природною основою для формування уявлень про будову національних бюджетів, в яких мають враховуватися надходження і використання не лише доходів держави, як це було у звичайному державному бюджеті, а й доходів по країні в цілому.
Як відомо, моделі, що відповідають меті планування та аналізу економічної політики, починали будувати Р. Фріш і Я. Тінберген. І хоч перші моделі планування й управління, сконструйовані Р. Фрішем для Норвегії, ніколи не використовувалися у практиці державного регулювання, однак вони стимулювали подальший розвиток цього напряму економічної науки.
У записці, підготовленій в 1949 році для комітету ООН з питань зайнятості та економічної стабільності, вчений виділив кілька проблем, пов´язаних Із застосуванням математичних моделей для розробки економічної політики. Він не тільки розглянув різні групи питань, які могли бути проаналізовані за допомогою певної моделі, що вміщує показники державної політики і певне число рівнів свободи, а й запропонував методи пошуку оптимальних рішень.
Р. Фріш часто працював з моделями економічної політики, розробленими відповідно до концепції Я. Тінбергена. У зазначеній записці, підготовленій у 1949 році ("Податкова політика в галузі цін і заробітної плати як фактор підтримки оптимального рівня зайнятості"), вміщувався опис моделі економічної політики (Р. Фріш називав її "моделлю рішень". —Авт.). Вона складалася з 50 рівнянь між 64 показниками, серед яких були широко представлені такі інструменти економічної політики, як податки і платежі, а також окремі параметри грошово-кредитного регулювання.
У цій та інших працях ученого того часу міститься ряд прикладів підходу до економічної політики у термінах залежностей між складними показниками і старанного аналізу ступенів свободи, серед яких може бути вибраний потрібний варіант політики. Великий інтерес має і підготовлена в Норвегії у 1950 році записка, де викладено загальні правила застосування моделі рішень за умови точного підрахунку ступенів свободи. Однак у своїх пізніших працях Р. Фріш все помітніше акцентував увагу на проблемі підбору в економічному плануванні, причому це виявилося як в дослідженнях загального характеру, так і при побудові реальних моделей планування.
До середини 50-х років завдяки зусиллям таких учених, як Р. Фріш, а також Л. В. Канторович, О. Ланге, Дж. Сенді та інші, виникло переконання в тому, що моделі лінійного програмування можна створити для цілей макроекономічного програмування. Лінійні методи, безумовно, є видом опти-мізаційних моделей, який найбільш широко застосовується.
У праці «Передмова до моделі потоків Осло» (1962) Р. Фріш пише: «Якщо в результаті старанного аналізу виявляється, що практичні складності приводять до того, що цілі, які сформовані при рішенні завдань відбору (наприклад прискорене зростання національного продукту), виявляються нереальними, то тут можливі два шляхи. Один з них — прагнення змінити існуючі структури настільки, щоб зробити такі цілі здійсненними; другий — переконатися в тому, що цю структуру змінювати не варто і тому задовольнятися низькими результатами. При другому підході розрахунок різниці між двома видами результатів приведе до отримання досить цінної інформації».
Рагнер Фріш і Ян Тінберген стали першими лауреатами Нобелівської премії. Цю найпрестижнішу серед економістів нагороду вони одержали в 1969 році за побудову динамічних моделей та їх застосування для аналізу економічних процесів, у тому числі й планування.
Як не згадати, що Р. Фріш, а також Т. Рестад, Л. Бервіст, Л. Маттіессен розробили систему планів на середній і тривалі строки, які впливають на всі рівні економіки й використовують складну методику збирання та прогнозування інформації. Ці дослідники вказали уразливі місця мікропро-грамування. Зокрема, на їхню думку, виростаючи з індивідуальних планів підприємств, програма екстраполює лише ті тенденції, які склалися в господарстві і тому не можуть протистояти кризі, що намітилася.
Основну увагу, особливо в останні роки свого життя, Р. Фріш приділяв тим методам планування, в яких вирішальна роль належала безпосередньому (прямому) регулюванню.
Своїм нащадкам вчений залишив велику наукову спадщину — свої праці. Серед них «Монополія-Поліполія» (1933 p.), «Принципи лінійного програмування» (1954 p.), «Система використання…» (1963 p.), «Теорія виробництва» (1965 р.) й багато інших.
Хайєк Фрідріх Август фон (1899 — 1992) народився 8 травня 1899 р. у Відні в сім´ї з глибокими академічними традиціями. З березня 1917 р. починає армійську службу артилерійським офіцером. В наступному році, після закінчення першої світової війни, вступає до Віденського університету. Будучи студентом, виявляє інтерес до лекцій з юриспруденції, економіки, соціології, психології та філософії. Великий вплив на Ф. Хайєка в той час мали праці Ернста Маха, відомого фізика і філософа.
У молодості Ф. Хайєк дотримувався соціалістичних ідей. Саме вони спонукали його зробити вивчення економіки своєю професією. Взимку 1919 — 1920 pp. Ф. Хайєк знайомиться з книгою М. Шліка «Загальна теорія знання», яка справила тоді значний вплив на формування уявлення про природу знання.
У 1921 р. Ф. Хайєку був присуджений науковий ступінь доктора права. Тоді ж він починає працювати в Австрійському бюро врегулювання військових претензій, не полишаючи вивчення теорії політики. Невдовзі, у 1923 p., стає доктором економіки. У 1927 р. він залишає державну службу і разом з Людвіком фон Мізесом засновує Австрійський інститут економічних досліджень (кон´юнктури). Після чотирьох років керівництва інститутом на запрошення англійського економіста Л. Роббінса переїздить до Лондона. Працює спочатку професором місцевого університету, а потім — завідувачем кафедри економіки та економічної статистики у Лондонській школі економіки. В 1938 р., не бажаючи залишатися в окупованій Гітлером Австрії, він стає британським підданим. Через три роки в Лондонському університеті йому було присуджено науковий ступінь доктора природничих наук.
Життя Ф. Хайєка в Англії насичене плідною науковою роботою. Він завойовує авторитет як один з лідерів (поряд з Л. Мізесом) неоавстрійської школи політичної економії. Вчений виступає одним з перших і найстійкі-шим опонентом Дж. М. Кейнса. Якийсь час його теорія розглядається, навіть, як можлива альтернатива кейнсіанству.
В 1947 р. вчений створює «Товариство Мон-Пелерін», яке об´єднало інтелектуалів проринкової орієнтації. Довгі роки вивчення проблем організації господарства при соціалізмі приводять його до висновку про те, що переконання в неефективності ринкової економіки, в необхідності заміни конкуренції плануванням, яке є ядром будь-якої соціалістичної доктрини, не підкріплене серйозним аналізом. Воно належить до числа тих тверджень, які запозичуються авторами одним в одного до тих пір, доки шляхом простого повторення не перетворяться у встановлений факт Ф Хайєк впевнений, що планове господарство не здатне ефективно функціонувати з метою кращого використання потенціалу суспільства для задоволення потреб людей.
Слід підкреслити, що вчений особливо важливими для підтримання ринкового порядку вважає два правила — відмову від привласнення чужої власності та виконання добровільно взятих на себе договірних зобов´язань. Лише в тому випадку, коли учасники ведуть себе за обов´язковими і єдиними для всіх правилами, конкурентна гра перестає бути грою з нульовою сумою
В 1950 р. він переїздить у США і до 1962 р. працює професором соціальних наук і етики Чиказького університету. Прочитаний в ньому курс лекцій приніс вченому світову славу Незважаючи на те, що ці роки для нього були плідним періодом наукового пошуку, Ф Хайєка тягне в Європу, куди він переїздить після відставки. Спочатку, до 1969 p., він працює професором економічної політики у Фрайбурзькому університеті (ФРН), а з 1970 р — професором-консультантом Зальцбурзького університету (Австрія). Потім повертається до Фрайбурга, де і помер у березні 1992 р
У 50 — 60-ті роки західні економісти починають ставитися до Ф. Хайєка з іронічною зневагою як до ретрограда, який безнадійно відстав від часу. Цьому було декілька причин Зокрема, поразка у дискусії з Дж М. Кейнсом, нехтування ним макроекономіки і економетрики, відстоювання позиції противника державного втручання у роботу ринку.
Але у 1974 р. за піонерну роботу з теорії грошей і економічних коливань, а також за глибокий аналіз взаємозв´язків економічних, соціальних та інституціональних феноменів Фрідріху Хайєку разом з Гуннаром Мюрдалем була присуджена Нобелівська премія з економіки. Інтерес до праць вченого відроджується. Стагфляція підтвердила обгрунтованість багатьох його давніх застережень. Термін «стагфляція» запропонував свого часу П. Семюелсон для характеристики небаченого раніше поєднання швидко зростаючої інфляції зі спадом ділової активності.
Досвід 70—80-х років показав також, що посилення державного втручання має межу, за якою воно перетворюється на реальну загрозу нормальному функціонуванню ринкової системи. І тут ідеї ліберально-ринкової системи Ф. Хайєка прийшлися як ніколи до речі.
У своїх працях він на аналітичній та історичній основі показав загальне значення зв´язку процесу пригнічення особи з втратою нею економічної самостійності, відходом від ринку як універсального механізму вільного узгодження інтересів. У 1978 р. вчений зокрема твердить, що соціальна справедливість — не більш ніж пуста формула, а спроби здійснити соціальну справедливість на практиці не сумісні з суспільством вільних людей. Своєю теорією Нобелівський лауреат захищає людину як самодостатню цінність у цілому, а в умовах науково-технічної революції та економічної кризи — зокрема. Коло його дослідницьких інтересів надзвичайно широке: економічна теорія, політологія, право, методологія науки, психологія, історія ідей.
Багатющу наукову скарбницю Ф. Хайєка становлять його 18 книг, зокрема, «Використання знання у суспільстві» (1945 p.), «Ціни і виробництво» (1931 p.), «Прибуток, процент та інвестиції» (1939 p.), «Чиста теорія капіталу» (1941 p.), роботи пізнього періоду «Структура сприйняття» (1952 р ), «Контрреволюція науки» (1952 p.), «Конституція свободи» (1960 p.), трилогія «Право, законодавство і свобода» (1973 — 1979 pp.), дві збірки лекцій і статей «Дослідження з філософи, політики, економіки та історії ідей» (1967—1978 pp.) і «Фатальна концепція´ помилки соціалізму» (1989 р ) та десятки статей Нобелівська лекція Ф. Хайєка включена до його книги «Безробіття і грошова політика. Уряд як генератор «ділового циклу»» (1979 р ).
В працях Ф Хайєка вимальовуються контури послідовної та пройнятої внутрішньою єдністю світоглядної системи. Запропоновані ним ідеї, незважаючи на їх, здавалося б, абстрактний теоретичний характер, справили серйозний вплив на практичну політику багатьох країн
Хансен Алвін (1887 — 1976) народився в американській глибинці, у місті Вайборг (штат Південна Дакота) у сім´ї фермерів — датських емігрантів. Пізніше Хансен згадував про себе як про «простого хлопця із ферми» Початкова школа, в яку він ходив, розміщувалася в одній кімнаті. Лише один із її випускників — А. Хансен — закінчив коледж (в Янктоні у 1910 p.). Відсутність матеріальних можливостей не дозволила Хансену продовжити освіту. Протягом двох з лишнім років він викладав у середній школі, а потім у 1914 р. вступив до університету штату Вісконсин, де його вчителями були відомі економісти — прихильники інституцюнального напряму — Джон Коммонс і Річард Елі. Біографи засвідчують, саме ці професори зорієнтували молодого вченого у галузі економічних досліджень. Скоро Хансен завершив докторську дисертацію (надруковану у 1921 р.) про порівняльний аналіз циклів у США, Великобританії і Німеччині. Тематиці циклів він залишався вірним усе життя, причому використовував не лише англомовну, але й німецьку, французьку, скандинавську літератури.
Отримавши за рекомендацією Р. Елі посаду в університеті штату Міннесота, Хансен цілком присвячує себе викладацькій і дослідній роботі. У 1927 р. виходить його перша велика монографія «Теорія економічного циклу, її розвиток і сучасний стан». Якщо у докторській дисертації причини циклів він вбачав в основному в коливаннях грошової маси, то тепер цикл розкривається ним як більш складне явище , причини якого Хансен пов´язує зі змінами У технологи, правовій структурі та організації виробництва. Монетарна інтерпретація змінюється інституціоналістською. Разом з тим, пануючий на той час неокласичний напрям серйозно впливає на Хансена. Так, за свідченням П Семюелсона, у 1927 р. Хансен ще залишався прихильником закону ринків» Сея (автоматична відповідність попиту і пропозиції на макрорівні), він же виступав із заявою про неможливість безробіття внаслідок низької купівельної спроможності на ринку. Напередодні Великої депресії Хансен також писав про "пом´якшення динамічних факторів", які викликали циклічні коливання, що було тоді особливо нереалістичним.
В 1928 р. Хансен у співавторстві з Ф. Карвером друкує книгу під стандартною назвою "Принципи економічної теорії", в якій детальним чином викладає погляди і концепції неокласичної школи. Однак через кілька років багато неокласичних догм він піддав критиці. Так, у праці "Економічна стабілізація у нестійкому світі" (1932), написаній під впливом великої кризи, Хансен рішуче відкидає тезу про неможливість загального перевиробництва, а разом з тим і весь інструментарій, пов´язаний із "законом ринків" Сея. В одному із розділів Хансен прямо вказує, що так званою негнучкістю цін і заробітної плати неможливо пояснити існування структурного безробіття. Віра в авторитет неокласичної школи була назавжди підірвана. Проте пройде ще кілька років, поки Хансен знайде для себе нову доктрину і пророка.
До кейнсіанства Хансен прийшов не відразу. Перші його рецензії на основні праці Кейнса були більш як байдужі. Більше того, як зазначають біографи, запрошення на посаду професора у Гарвардському університеті у 1937 р. Хансен отримав тому, що місцеве консервативне керівництво сприйняло його насамперед як противника Кейнса.
Як би там не було, але перехід у Гарвард знаменує злам у творчій біографії американського вченого. Частково під впливом теоретичних аргументів, викладених у "Загальній теорії зайнятості, процента і грошей", частково під впливом світової практики, яка повсюдно свідчила про закінчення епохи Laissez faire, Хансен стає правовірним кейнсіанцем і через запопадливий захист нової концепції отримує прізвисько "американський Кейнс".
Харрод Рой (1900 — 1978), виходець із сім´ї спадкоємних британських інтелігентів. Його дід і батько були істориками-археологами. Батько, крім того, займався комерцією, але невдало. Мати Харрода була відомою письменницею вікторіанської епохи. Біографи відмічають раннє захоплення майбутнього економіста написанням творів на різні теми. Він з дитинства звик до інтелектуального спілкування, що пізніше відбилось на його творчості.
Харрод отримав хорошу освіту, закінчив Вестмінстерський коледж, а потім Оксфордський університет. Спеціалізувався з історичних дисциплін. Уже в цей період у коло його читання потрапляють праці Дж. С. Мілля, К. Маркса, П. Кропоткіна. У 1922 р. Харрод розпочинає викладацьку діяльність в Оксфордському університеті з курсу сучасної історії та економічної теорії. Щоб удосконалити знання з економіки, він проводить семестр у Кембриджському університеті, де і відбулась його перша зустріч з Дж. М. Кейнсом. Вважають, що саме під впливом Кейнса і частково Ф. Ед-жуорта, чиї лекції він слухав у Оксфорді, Харрод вирішив стати професійним економістом. Знайомство з Кейнсом скоро переросло у дружбу. Два видатні англійські економісти багато років листувалися, Харрод був першим читачем основних праць Дж. М. Кейнса. Під його впливом Кейнс включив у текст
«Загальної теорії зайнятості…» спеціальну діаграму, яка конкретизувала співвідношення інвестицій і заощаджень.
Численні статті і дві книги, які надрукував сам Харрод в 1928 — 1940 pp., стосувалися проблем грошей, банків, міжнародної торгівлі, недосконалої конкуренції, коливань витрат, торгового циклу й економічного розвитку. Ці праці є значним внеском в економічну науку. Так, у статті «Нотатки про пропозицію» (1930), Харрод вводить в аналіз нове поняття граничного доходу, яке фігурує у його тексті як «прирощення сукупного попиту». У публікації «Закон спадних витрат» (1930) у результаті дослідження кривої витрат тривалого періоду він доходить висновку про істотні відхилення фактичного завантаження підприємств від потенційних можливостей, що було кроком вперед у теорії порівняно з пануючою на той час неокласичною ортодоксією.
Безперечний успіх мала перша книга Харрода «Теорія міжнародної економіки» (1933), яка витримала чотири видання підряд. Тут Харрод одним з перших виклав основний принцип обгрунтування міжнародного поділу праці — принцип порівняльних витрат, використовуючи поняття граничних витрат. Вважають, що вже в цій роботі Харрод фактично припускає наявність мультиплікатора зовнішньої торгівлі.
Центральною працею довоєнного періоду є монографія Харрода «Торговий цикл» (1936), в якій викладені основні положення майбутньої неокейн-сіанської теорії циклічних коливань. Харрод намагається інтерпретувати механізм циклу, виходячи з аналізу коливань інвестицій, споживання і створення капітальних благ при їх взаємовпливі. У процесі побудови відповідної моделі він доходить висновку, що «в аналізі взаємовідношень між мультиплікатором і коефіцієнтом капіталу може бути знайдений секрет торгового циклу». По суті вже тут у найбільш загальних рисах викладена ідея над-мультиплікатора (з´єднання в єдиному процесі мультиплікативного та ак-селеративного ефектів), яка отримала потім розвиток у працях кейнсіан-ських теоретиків циклу — Дж. Хікса, П. Семюелсона, А. Хансена.
Монографія «Торговий цикл» містить і перші начерки кейнсіанської теорії динаміки. По-перше, Харрод прямо вказує тут на обмеженість статичного аналізу неокласичної школи, оскільки проблема циклу за своєю суттю є проблемою динамічною. По-друге, саму проблему економічної динаміки він пов´язує з аналізом довготривалих змін інвестицій і заощаджень. В останньому пункті проглядається вплив на Харрода деяких ідей Кейнса, викладених ще у «Трактаті про гроші» (1930). Проте у цілому теорія економічної динаміки Харрода середини 30-х років приводить до висновку, що йому вже тоді була частково зрозуміла обмеженість теоретичної моделі Кейнса і її статичний характер, однобічне негативне ставлення до заощаджень, відрив від світогосподарських зв´язків.
В 1939 р. Харрод друкує статтю, яка завершує його ідейну еволюцію довоєнного часу — «Нарис теорії динаміки». Тут він насамперед формулює мету теорії динаміки: «запроваджувати базові основи, придатні для вивчення змін, аналогічно основам, запропонованим статичною теорією для стану спокою". У даній роботі вводяться основні поняття динамічної теорії: фактичний, гарантований, природний темп росту; шляхом аналізу відповідних рівнянь зроблено висновок про внутрішню нестабільність розвитку капіталістичної економіки. Таким чином, кейнсіанська теорія росту фактично вже була готова, але у передвоєнні роки вона не привертала до себе особливої уваги: у період затяжної депресії 30-х років, яка супроводжувалась застійними явищами, видавалися неактуальними розробки у галузі економічної динаміки. Сам Кейнс поставився до концепції Харрода байдуже, висловивши сумнів щодо існування рівноважної лінії безперервного розвитку, навколо якої згідно з Харродом відбуваються коливання фактичного темпу росту.
Друга світова війна більш як на шість років перервала теоретичну діяльність Харрода. Він переходить на роботу у статистичне відомство при прем´єр-міністрові Великобританії У. Черчіллі, виконує функції економічного радника британського уряду.
Повернувшись по закінченні війни до викладацької діяльності, Харрод восени 1946 року готує оновлений курс лекцій з теоретичної динаміки. Ці лекції були прочитані у лютому 1947 р. у Лондонському університеті, а пізніше надруковані у вигляді окремої монографії "До теорії економічної динаміки" (1948). Порівняно зі статею 1939 p., яка відображала аналогічні ідеї, цій книзі була уготована зовсім інша доля — у період післявоєнного буму, який мав нестійкий, переривчастий характер, тема динамічного розвитку раптом стала цікавити всіх. Цю ж тему Харрод розвивав і в останній своїй монографії "Економічна динаміка" (1973). Перу вченого належить також історико-економічне дослідження про життя і основні праці Дж. М. Кейн-са(1951).
Чаянов Олександр Васильович (1888 — 1937) — син купця, народився в Москві, де й пройшли його дитячі роки. У приватному училищі Воскресенського, де він здобував початкову освіту, вирізнявся з-поміж інших працелюбством і кмітливістю. У 1906 р. разом з М. І. Вавіловим вступив до Московського сільськогосподарського інституту. Ця дружба триватиме протягом усього його життя. В інституті він захоплювався буквально всім. Причому це був інтерес не дилетанта, а людини, яка намагалася професійно осягнути суть предмета. Це був тип ученого, яких звали людьми енциклопедичних знань.
Під час навчання відвідав Італію, Бельгію, причому не лише як турист, а й як учений. Після повернення у 1908 р. з Італії з´явилась його перша друкована праця про кооперацію в Італії. У рік закінчення інституту (1911) він мав уже 18 друкованих праць.
Після здачі магістерського екзамену в 1912 р. О. Чаянов завершив працю «Нариси з теорії трудового господарства», чим зробив важливий внесок у формування нового організаційно-виробничого напряму російської економічної думки. У 1915 р. стає викладачем кафедри сільськогосподарської економіки. З 1919 р. О. Чаянов працював у Народному комісаріаті землеробства. З 1921 р. — член колегії Наркомзему. З 1923 по 1928 р. — директор заснованого ним Інституту сільськогосподарської економіки. 1929 р. був дійсно роком «великого перелому». Переломили і зламали багатьох. Промо-ви-каяття характеризують атмосферу того часу — напружено-суперечливу, від якої до 1937 року лишався крок-другий. У 1937 р. О. Чаянова було заарештовано за сфабрикованим звинуваченням і розстріляно. Загинув він у віці 49 років. Фізично знищені були також його послідовники — відомі вчені-аграрники А. Мінін, А. Рибніков, П. Височанський таін.
Чемберлін Едвар Хейстінгс (1899 — 1967) народився у штаті Вашингтон (США) у сім´ї протестантського пастора. У 1921 р. закінчив університет Айови. Через рік у Мічиганському університеті одержав ступінь магістра, а ще через п´ять років, будучи докторантом Гарвардського університету, захистив дисертацію з проблем монополістичної конкуренції. Вся його наступна діяльність (з 1927 р. і до смерті в 1967 р.) пов´язана з викладанням в університеті Гарварда, якщо не брати до уваги роботи в Бюро стратегічної служби СІЛА і турне у 1951 р. в західноєвропейські країни для підтвердження положень своїх теоретичних нововведень.
Важливою віхою у творчій і науковій біографії Е.Чемберліна є обрання його керуючим відділенням економічної теорії Гарвардського університету (1939 — 1943), до якого тоді входили такі відомі вчені, як Василь Леонтьєв, Алвін Хансен, Йозеф Шумпетер та інші, а також призначення на пост редактора гарвардського «Куортелі Джорнел оф Економікс» (1948 — 1968). У 1965 р. він був обраний заслуженим членом Американської економічної асоціації. У 1967 р. на вшанування пам´яті про нього був виданий збірник праць економістів «Теорія монополістичної конкуренції: спостереження взаємодії».
Повна назва вже згаданої основної праці Е. Чемберліна складається не із звичної для широкого кола читачів однієї фрази, а з двох, а точніше: «Теорія монополістичної конкуренції: реорієнтація теорії вартості». У результаті подальшої розробки проблем другої частини назви цієї праці гарвардський професор у 1957р. видав ще одну книгу — «На шляху до більш загальної теорії вартості», яка складається з 16 статей і нарисів автора. Примітним є те, що, залишаючись вірним своїм практико-методологічним принципам, У вступній статті до збірника Е.Чемберлін твердить: «Чиста конкуренція, монополістична конкуренція, чиста монополія — така класифікація, яка видається мені, природна річ, вичерпною».
Протягом 1933 — 1962 pp. цей твір перевидавався у СІЛА вісім разів і був одним з популярних навчальних посібників при викладанні курсу економічної теорії в багатьох країнах. У ньому міститься розгорнута характеристика суті монополії, подається переконливий аналіз утворення монопольної ціни і монопольного прибутку.
Шмоллер Густав фон (1838—1917) — видатний німецький економіст, один із родоначальників нової (молодої) історичної школи, державний та громадський діяч. Професор університетів у Галле (з 1864), Страсбурзі (з 1872), Берліні (з 1882). Член прусської державної ради (з 1884) і прусської палати панів (з 1882), один із засновників (1872) і голова (з 1890) "Спілки соціальної політики". Засновник і редактор (з 1881) "Щорічника із законодавства, управління та політичної економії у Німеччині". Шмоллер та його прибічники відомі в літературі також під назвою катедер-соціалісти (тобто соціалісти кафедри, оскільки вони були професорами кафедр у німецьких університетах).
Вчений написав "Історію німецької малої індустрії в ХЇХ ст." (1870), "Історію літератури суспільно-політичних наук" (1888) та багато інших монографій і статей. Головна праця Шмоллера — "Основи загального вчення про народне господарство" (том 1 — 1900, том 2 — 1904; 2-ге вид. — 1923).
В історії економічної думки відома полеміка між К. Менгером і Г. Шмоллером з приводу методу дослідження (Methodenstreit), яка в ретроспективі виявилась малоплідною.
Г. Шмоллер — представник реформізму в теорії і практиці, активний противник економічної теорії К. Маркса.
Шумпетер Йозеф Алоїз (1883 — 1950) — видатний економіст-теоретик та історик економічних учень, творчість якого чинила значний вплив на основні напрями сучасної економічної науки. Народився в 1883 р. в містечку Тріш в Моравії, що входила в той час до Австро-Угорщини, в сім´ї дрібного фабриканта. Коли Й. Шумпетеру було чотири роки, його батько помер. Через сім років мати — дочка віденського лікаря — вийшла заміж за командувача Віденського гарнізону генерала фон Келера.
Шумпетер навчався в закритому ліцеї для дітей австрійської знаті у Відні, а після його закінчення в 1901 — 1906 pp. — на факультеті права та політичних наук Віденського університету. Під час навчання активно відвідував, разом з Р. Гільфердінгом і О. Бауером, майбутніми лідерами австрійського соціалізму, семінари Ф. Візера і О. Бем-Баверка. У студентські роки Шумпетер проявляв інтерес до праць К. Маркса. У цей період формувалось його суперечливе, неоднозначне відношення до економічної теорії марксизму.
В 1906 р. після закінчення університету і отримання ступеня доктора права Шумпетер декілька місяців провів у Англії, де одружився з дочкою одного з видних сановників англіканської церкви. Дружина була старша від нього на 12 років, шлюб виявився неміцним, хоч офіційно був розірваний лише в 1920 р.
З 1907 по 1909 р. Шумпетер займався приватною юридичною практикою в «змішаному» англо-єгипетському суді в Каїрі (Єгипет). У 1909 р. вийшла його перша велика праця (626 ст.) «Сутність і основний зміст теоретичної політичної економії». У 1909 р. Шумпетер зайняв посаду професора політичної економії в Чернівецькому університеті, а з 1911 р. почав викладати в університеті м. Грац (Австрія).
У 1913 — 1914 pp. у порядку обміну між університетами вчений викладав у Колумбійському університеті (США).
У 1919 — 1920 pp. протягом семи з лишком місяців він займав пост міністра фінансів у коаліційному уряді Австрійської республіки. Однак Шумпетер не знайшов підтримки і був змушений піти у відставку, навіть не встигнувши викласти свою програму. Невдачею завершилась і його діяльність як фінансиста-практика на посту президента невеликого приватного банку (1919 — 1924 pp.). У 1924 р. банк збанкрутував, і Шумпетер втратив весь свій статок, наробив боргів, які віддавав кілька років.
З 1925 по 1932 р. Шумпетер очолював кафедру державних фінансів Боннського університету (Німеччина). У 1927 — 1928 pp. і у 1930 р. він викладав декілька місяців у Гарвардському університеті (США). В 1932 р. Шумпетер остаточно переїхав до США, де до кінця життя працював професором Гарвардського університету. Викладав курси економічної теорії та історії, теорії економічних коливань, порівняльного аналізу соціальних систем. Вчений був одним із засновників, а в 1937 — 1941 pp. президентом Економічного товариства; в 1949 р. був обраний, першим із іноземців, президентом Американської економічної асоціації.
Серед численних робіт видатного вченого виділяються «Теорія економічного розвитку» (1912), «Економічні цикли» (1939), «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942), «Історія економічного аналізу» (1954). Сам Шумпетер особливо виділяв «Теорію економічного розвитку». «Для вираження моїх ідей, — писав вчений, — вона має таке ж значення, як «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей» для ідей Кейнса».
Й. Шумпетер — всесвітньо відомий історик економічної теорії, яку розглядав як процес висхідного розвитку аналітичного апарату та методів дослідження економічних явищ. Його блискучому перу належать праці «Історія теорій і методів (нарис політичної економії)» (1914), «Десять великих економістів. Від Маркса до Кейнса» (1951), «Історія економічного аналізу» (підготовлена до видання в 1954 р. дружиною Шумпетера Елізабет, викладачем економічних дисциплін в Гарвардському університеті, автором ряду самостійних монографій, та видатним американським економістом російського походження В. В. Леонтьєвим).
Праця «Історія економічного аналізу» вміщує 1260 сторінок, включає теорію та історію економічної думки, починаючи від стародавніх греків і закінчуючи дослідженням стану економічної теорії в першій половині XX ст. Дослідження дає уявлення про історію цивілізації в цілому — економічне життя, культуру, науку,— на фоні якого вивчається історія розвитку економічної науки. «Це — велика і грандіозна книга, — писав видатний американський економіст С. Кузнець, — велика тому, що була написана вченим величезної ерудиції, широкого інтересу, блискучого натхнення і проникливості, при всій дивності його суджень; грандіозна, тому що мета була настільки великою, що, незважаючи на зусилля всього життя, залишились широкі прогалини і поспішні латки».
Й. Шумпетер — автор широко відомих теорій економічної динаміки; ефективної конкуренціі; економічних циклів та ін.
Юм Девід (1711 —1776) народився у м. Единбурзі. Маючи достатні матеріальні можливості, одержав хорошу освіту. Закінчив Единбурзький університет. Ще в університеті захоплювався філософією, історією, політекономією. Як економіст, Юм був прихильником ідеї вільної конкуренції і торгівлі, критиком меркантилізму, прихильником кількісної теорії грошей. Але в історію економічних учень ввійшов як один із тих, хто найглибше розкрив механізм зрівноваження платіжних балансів через переливання капіталу — "закон Юма".
Насамперед, указував Юм, усі країни не можуть втратити золото. Куди воно тоді подінеться? І навіть якщо окрема країна втратить велику кількість свого золота, це не буде трагедією, оскільки ціни також добре пристосовуються. Уявімо, що країна втрачає половину свого золота. Якщо водночас усі ціни і доходи в країні зменшуються на половину, тоді ніхто в країні не почувається чи то краще, чи гірше. Навіть коли люди мають лише половину всього золота, за цю меншу кількість золота можна купити ту ж саму кількість товарів і послуг. Реальна вартість монетарного золота (тобто кількість реальних покупок, котрі будуть зроблені за це золото) не зміниться. Тому, твердить Юм, у втраті половини чи дев´яти десятих золота країни немає нічого страшного, якщо країна збалансовано зменшує усі ціни та витрати.
Далі Юм твердить, що у разі використання золотого стандарту працює автоматичний механізм, котрий намагається підтримувати збалансованість міжнародних платежів. Проте, перш ніж розкрити зміст цього механізму, варто нагадати основну ідею кілікісної теорії грошей.
В історії економічних учень фактично Д. Юм був одним із перших, хто запропонував кількісну теорію грошей. Ця доктрина твердить, що загальний рівень цін в економіці пропорційний до пропозиції грошей. За золотого стандарту золото становило важливу частину грошової пропозиції безпосередньо у вигляді золотих монет або опосередковано, коли уряд використовував золото як основу паперових грошей. Що ж відбувалося при втраті країною золота? По-перше, грошова пропозиція зменшилася б або через те, що золоті монети експортуються, або тому, що країна втрачає золото, яке забезпечує паперові гроші. Отже, втрата золота приводить до зменшення пропозиції грошей. Наступний крок відповідно до кількісної теорії полягає у тому, що ціни і витрати змінюються пропорційно до зміни пропозиції грошей. Якщо, наприклад, країна втрачає 10 відсотків свого золота, щоб сплатити дефіцит торговельного балансу, кількісна теорія прогнозує, що ціни, витрати і доходи в країні впадуть на 10 процентів. Якби відкриття родовищ золота різко збільшило його пропозицію, можна було б сподіватися пропорційного зростання цін у країні.
Тепер розглянемо теорію Юма з точки зору рівноваги міжнародних платежів. Припустімо, що країна має значний дефіцит торговельного балансу і починає втрачати золото. Відповідно до кількісної теорії, ця втрата золота зменшує пропозицію грошей в країні, тягнучи до низу ціни і витрати.
У результаті: 1) країна зменшує імпорт з інших держав, бо імпортовані товари стали відносно дорожчими ; 2) оскільки вироблені в країні товари стали відносно дешевшими на світових ринках, то зростає їх експорт. У інших країнах водночас відбуваються зворотні процеси. Коли російський експорт швидко зростає, то Росія отримує золото. Пропозиція грошей у цій країні зростає, підвищуючи ціни на витрати відповідно до кількісної теорії.
Дія чотиризубцевого механізму Юма поліпшує платіжний баланс країни, яка втрачає золото, і погіршує його для країни, що отримує золото. Нарешті, рівновага у міжнародній торгівлі та фінансах знову відновлюється за нових відносних цін, які підтримують торгівлю і міжнародні позики без будь-якого переміщення золота. Ця рівновага стабільна і не потребує запровадження ніяких мит або іншого втручання уряду, що рекомендували меркантилісти у своїй теорії.
|
:
Історія економічних учень
Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика
Історія економічних учень
Економічна історія
Історія економічної теорії
Історія економічних учень
Державне регулювання економіки
Економічна історія