Проблема духовної культури середньовічного Заходу практично не розроблялась радянською історіографією, істинне знання часто підмінялося міфами та ілюстрацією тез історичного матеріалізму, хоча це не завадило багатьом дослідникам досягти рівня світових наукових стандартів, особливо в галузі соціально-економічної історії.

На пострадянському просторі медієвісти прагнуть подолати відставання, опанувавши надбання світової історичної науки, а вони не малі. «Відродження» людей минулого, їх життя, культури тощо є місією сучасного науковця, іншими словами дослідник повинен відновити людський зміст історії. Саме цим досить успішно займається французька історична наука, продовжуючи традиції школи «Анналів» . Прихильники цього напрямку дійшли висновку, що соціально-економічну історію не можна зрозуміти без включення її до більш широкого соціально- культурного контексту. Те ж саме стосується дослідження матеріальних відносин, які важко зрозуміти без усвідомлення того, що вони є лише одним з аспектів людської поведінки, а остання, в свою чергу, визначалася ментальністю, релігійною етикою, загальним світосприйняттям тощо¹.

Напевне, не лише злидні чи потреба заручитись захистом могутнього покровителя спонукала селян, і тим більше великих власників, робити дарування на користь церкви, монастирів. Турбота цих людей про спасіння душі радянським історикам уявляється не більше ніж «зовнішнім» оформленням, поверховим приводом для дарувань. Проте такий підхід означає повне ігнорування внутрішнього світу людини, котра жила в суспільстві з релігійною системою цінностей. і виключає розуміння мотивів її поведінки. Отже, існує соціально-культурна історія, що включає в себе матеріальне й духовне виробництво, людську ментальність і поведінку. Вивчення історичної антропології, сприйняття оточуючого світу людьми інших епох висунулось в наші дні як першочергове й досить захоплююче завдання для істориків².

З погляду сучасності культура, соціальна поведінка, спосіб мислення людей середньовіччя, просякнутих релігійністю й магічними уявленнями, є екзотичними й загадковими. Саме це і сприяє більш глибокому дослідженню цієї епохи, тим більше, що від неї залишилось незрівнянно більше багатство і розмаїття джерел, які дозволяють здійснити цілісну реконструкцію картини еволюції середньовічної культури.

Духовна культура християнського Заходу мала загальні тенденції розвитку, які важко окреслити кількома реченнями. У період раннього середньовіччя головним носієм інтелектуального руху, безумовно, залишалась церква. У монастирських бібліотеках, яких у Франції, зокрема, було достатньо, опановувався античний спадок, в скрипторіях ченці переписували давні трактати.

Однак люди того часу, люди високої культури, здатні мислити, вбираючи знання книг, уявляли Землю пласкою - у вигляді величезного диска, оточеного океаном. Край землі губився в мороці, з якого виникають величезні натовпи страшних племен³.

Насправді християнський світ піддавався нападам угрів, сарацинів і норманів. Це були останні вторгнення в історії Європи, хоча потужна хвиля страху, викликана ними, ще довго залишатиметься у свідомості середньовічної людини. За таких умов християнство й ті тендітні, вишукані культурні форми, в які воно потім втілилось, - латина, музика, знання чисел, мистецтво спорудження кам’яних будівель - не зважувались виходити з крипт. У цьому оточеному всілякими жахами світі, на думку тогочасної людини, є вищий духовний центр - Єрусалим, з яким пов’язано всі сподівання. Щороку французькі пілігрими, ризикуючи життям, відправлялись в далекі краї на паломництво до святого міста⁴.

У період Високого середньовіччя інтелектуальне життя зосередилось у монастирях і при королівських дворах. Розвиток міст, у свою чергу, дав новий поштовх еволюції духовного життя й категорії акторів, котрі виступали на його сцені, ставали більш різноманітними й численними. Грандіозні суспільні та економічні зміни призвели до підключення в процес творення культури елітних прошарків лицарського, а згодом і третього станів. Віднині духовне життя було презентоване не лише вченими-монахами, а також допитливими кліриками, вагантами, мандрівними трубадурами, студентами⁵.

Розмаїття, багатство і блиск французької середньовічної культури не мали собі рівних. Кількість шкіл у Парижі невпинно зростала. Дозвіл на викладання в них видавався канцлером Собору Паризької Богоматері. Учителі і студенти шкіл, що мали високу репутацію, не бажали більше миритися з монополією церкви на освіту. Створення Університету було єдиним виходом з кризи, котра виникла⁶.

Приблизно в 1207-1208 рр.для відсічі від нападу населення й міської влади викладачі та учні Парижа об’єднались у корпорацію. Завдяки підтримці папи у 1215 р. і отриманим в 1231 р. привілеям, університети звільнились від сплати податків, одержали юридичну, адміністративну й матеріальну автономію, що підтверджують джерела з історії університетів середньовічної Європи. У результаті сформувались центри, в яких сконцентрувались наука й навчальна діяльність. Коло предметів, які опановували студенти, залишалося незмінним з часів каролінського Відродження. «Сім вільних мистецтв», як і сім шляхів знання, вели до теології, цариці наук, за допомогою якої люди робили спроби опанувати божественні таємниці⁷.

У Паризьких школах у д р. пол. ХІІ ст. навчались всі значні єпископи й Папи. Своїм успіхом ці школи почасти були зобов’язані вченню Абеляра. Його доктрина поклала початок теології, заснованій переважно на діалекті. Для Абеляра відправним пунктом дослідження було слово. Його думка слідувати суворим правилам логічного міркування, принципи вивчення античних текстів оформились в схоластику - інтелектуальну основу викладання в середньовічних університетах і першу філософську доктрину християнського Заходу. Багатьох нові підходи Абеляра налякали. Св. Бернар засудив Абелярові вчення, собор у Сансе 1141 р. забороняє йому викладацьку діяльність. Трактати його були спалені в соборі св. Петра. Свій життєвий шлях науковець скінчив у Клюні, де й написав останній твір «Діалог між Філософом, Іудеєм і Християнином» ⁸.

Попри осуд і смерть великого богослова й філософа, в університетах Франції надалі впроваджується його метод навчання: не мовчазне сприйняття уроку, а дискусія, диспут, суперечка.

Тим часом Паризький університет набував все більших привілеїв: широку автономію щодо організації навчального процесу й вибору програм. Між 1220 і 1260 рр. навчання в університеті стало спеціалізованим, функціонувало чотири факультети - молодший, підготовчий і старші: теології, права і медицини. Таку систему освіти було прийнято у всій Північній Європі. Починаючи з 1255 р. , в університетську програму було включено вивчення майже всього творчого спадку Аристотеля, а також коментарі до його праць відомого арабського дослідника Авероеса⁹.

Послідовники Абеляра продовжували пошуки відповіді на питання про співвідношення між реаліями земного життя й потребою спасіння душі. Перші клірики, випускники теологічного факультету, були адептами морального богослов’я, у той час як наступні покоління - вихідці із злиденних чернечих орденів були прихильниками радикального богослов’я. Випускники знаменитої Сорбони високо цінувались у християнському світі й користувались заслуженою повагою¹⁰.

Як і всюди, в Західній Європі французька середньовічна культура була багатомовною. Хоча латина залишалась мовою науки, навчальної літератури, церкви і законодавства, в ХІІ ст. в документи й письмову літературу почали проникати діалекти з старофранцузької і провансальської мов. У ХІІІ ст. на півночі франсійський діалект Парижа та Іль-де-Франса запанував в хроніках, театрі, літературних творах. Пізніше на його основі сформувалася французька мова¹¹.

Духовне життя середньовічної Франції збагатилося також потужним розвитком різножанрової літератури. Для міської буржуазії вона стала невід’ємною частиною її ідеології й культури. У ХІІ ст. на перший план висувалися південні області країни. Ранній розвиток тутешніх міст призвів до розквіту провансальської поезії трубадурів і труверів, в якій переважала любовна лірика. Твори цього жанру виконувались усно і під музичний супровід.

На півночі Франції на межі Х-ХІ ст. з’явився найвідоміший твір західноєвропейського епосу «Пісня про Роланда» . До нашого часу дійшло біля ста поем, серед яких «Пісня про Гільйома», «Рауль де Камбре» тощо¹².

Письменники ХІІ-ХІІІ ст. протиставляли любові до Бога, яка підносилась церквою, високі ідеали рицарства, що швидко вкоренились у свідомості суспільства. З’явились романи, котрі ознайомили французьке середньовіччя з легендарною фігурою короля Артура, святим Мерліном, чашею Грааля, подвигами Ланселота.

Народний гумор і сатиричні випади проти церкви і дворян, повернувшись спиною до міфічного минулого, наповнили міську літературу розповідями про сучасне життя. Чудовими пам’ятками народного епосу стали фабліо, сирвенти, фарси, містерії. Поява таких творів свідчила про те, що відчуття невпевненості, яке впливало на розум і душі людей Середньовіччя і визначало їх поведінку, поступається прагненню змінити своє сьогодення на краще; сподіватися і звільнитися від гніту авторитетів, найвищим з яких було Писання. І хоча це було справою не одного десятиліття, авторитети ще довго правитимуть духовним життям середньовічної людини, все ж суспільство прогресувало.

Поряд з традиційною ментальністю й емоційним сприйняттям світу, в основі яких лежало магічне, зароджувалась і розвивалась нова система світосприйняття, особливо в містах і через міста, оскільки еволюція там відбувалась швидше. Висхідним моментом у формуванні нової ментальності став матеріальний предмет - книга. Все, що виходило з-під пера університетських майстрів або інших представників інтелектуальної еліти середньовіччя, можна було прочитати, використавши написане слово і, найголовніше, відбувалась десакралізація книги, вона все більше наповнювалась світським змістом, висвітлювала повсякденні людські проблеми¹³.

Традиційне суспільство, в якому значну роль відігравали чутки, усна передача інформації, повільно звикало якщо не читати, то, принаймні, використовувати написане слово так само, як в економічному житті воно звикало мати справу з грішми. Характер писемності еволюціонував і в ХІІ ст. перетворився на готичний шрифт. Розвиток шкіл і університетів у Франції викликали значну потребу в підручниках, написаних швидко й економно, у зв’язку з чим з’явилась велика кількість абревіатур - народилась так звана університетська писемність¹⁴.

Основою для письма слугували найрізніші матеріали: папірус (до УІІ ст.), пергамент, папір. Перші паперові млини з’явились в Лангедоку в ХІІІ ст. У ХУ ст. папір, більш дешевий і міцний, остаточно витіснив пергамін. Книга стає витвором мистецтва і на Паризьких ярмарках предметом торгівлі, священні цінності поступаються мирським¹⁵.

Середньовічна людина все більше набувала впевненості у своїх можливостях, стверджувалась у думці про свою перевагу над природою. Це виявилось передовсім у значному піднесенні будівельного мистецтва. Романське мистецтво ХІІ ст., переповнене песимізмом, поступається в ХІІІ ст. готиці, яка рветься до щастя, звернувшись до зображення людей і квітів. Ера готичного мистецтва починається саме у Франції, вона швидко розповсюджується у великих і малих містах Півночі країни, набуває власних національних рис. Після 1260 р. архітектурні новації переміщуються на південь (Нарбона, Тулуза, Лімож тощо). Поява готики була свідченням певної трансформації ціннісних систем середньовічної людини і для сучасників стала культурним явищем, передусім французького походження. Людина середньовіччя, котра жила в епоху, майже позбавлену кольору, прагнула світла й різнобарвності. Саме тому в готичних соборах крізь пробуравлені стіни потоки світла, розмальованого вітражами, полинули всередину¹⁶.

Нові акценти, що позначили естетику ХІІІ-ХУ ст. у всіх осередках, де на той час творилося високе мистецтво, частково були результатом первісного індивідуального рішення, що ще раз демонструвало появу свободи вибору й певну грань оновлення особистості.

Отже, дослідження духовної культури французького середньовіччя спонукає доторкнутись до складних проблем, котрі ще не достатньо вирішені в науці. Однією з них є проблема справжніх взаємин між розвитком думки, еволюцією вірувань, трансформацією колективних ментальностей. Гармонійність середньовічної людини - не більше ніж міф. Умиротворені і сповнені благості лики ікон і фігури готичних скульптур - не «замальовки з натури», а ідеалізації, створені у світі, сповненому суперечностей, конфліктів, поряд зі смертю. Але попри всю драматичність духовного життя людини тієї доби, вона здатна була відчути свою органічність з природним середовищем, ще не зруйнованим нею, свою належність до певної соціальної групи, свій зв’язок з Богом. Спроба розглянути духовний світ французького суспільства «зсередини» дозволила окреслити хоча б у загальних рисах інтелектуальний клімат, що панував у середньовічній Франції ХІ-ХУ ст.ст.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Гуревич А. Европейское средневековье и современность // Европейский альманах. История. Традиции. Культура. - М., 1990. - С. 140; 2. Гуревич А.Я. Жак ле Гофф и «новая историческая наука во Франции» . В кн.: Цививлизация средневекового Запада. - Екатеринбург, 2007. - С. 532; 3. Дюби Ж. Европа в средние века. - Смоленск, 1994. - С. 13; 4. Там само. - С. 15; 5.Ададуров В. Історія Франції. - Львів, 2002. - С. 139; 6. Поло де Болье М.-А. Средневековая Франция. - М., 2006. - С. 181; 7. Ле Гофф Ж. Другое средневековье. - Екатеринбург, 2000. - С. 124; 8. Коплстон Ф. История философии в средние века. - М., 2003. С. 114; 9. Александрова О. Філософія середніх віків та доби Відродження. - К., 2002. - С. 107; 10. Дюби Ж. Вказана праця. - С. 127; 11. История Франции. - Т. 1. - М., 1972. - С. 109; 12 Там само. - С. 110; 13. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. - Екатеринбург, 2007. - С. 149; 14. Поло де Больем Вказана праця. - С. 188; 15. Дюбі Ж. Доба соборів. - К., 2003. - С. 199; 16. Ададуров В. Вказана праця. - С. 153.