12.1. Соціально-економічний розвиток. Трудова еміграція
Економіка Західної України в другій половині XIX — на початку XX ст. характеризувалася повільними темпами розвитку. Основою економіки залишалося сільське господарство. Селяни перебували у напівфеодальній залежності від поміщиків, в руки яких фактично перейшли ліси, пасовища, води (сервітути) і значна частина селянських земель.
Селянські господарства залишались в основному натуральними, повільно втягувалися у товарні відносини. Це пов´язано із надзвичайною кволістю всього економічного життя Галичини, штучним гальмуванням австрійським урядом та польськими правлячими колами її промислового розвитку, значним приростом населення краю. Селянські наділи продовжували дробитися і зменшуватися: у 1859 р, в середньому на один селянський двір припадало 9,5 га землі, в 1880 — 6,5, в 1900 — 4,5, тобто за півстоліття відбулося скорочення більш ніж у двічі. Зменшення селянської власності зайшло так далеко, що в кінці XIX ст. половина селян не могла вже вижити з свого наділу. Цей сільський пролетаріат змушений був йти на заробітки до панів, які давали їм мізерну плату. За право користуватися лісами і пасовищами селяни також мусили працювати на поміщицькому полі. Жорстока феодальна експлуатація, безземелля призвело до різкого зниження життєвого рівня селян, їх високої смертності. У зв´язку з цим селянство не могло виробляти велику кількість продукції на ринок, розвивати свої господарства на основі нової агротехніки. Але поряд з цим його середовищі з´явився і зростав, хоча й повільно, невеликий прошарок багатих селян, які виробляли певну частину товарної сільськогосподарської продукції.
Тікаючи від тяжкої долі, селянська біднота в кінці 80 — на початку 90-х років розпочинає масову еміграцію в США, Канаду, Аргентину та інші країни. Селяни за безцінь розпродували своє, убоге майно, за дешеву ціну наймали старі, часто непристосовані, пароплави і в дуже важких умовах перепливали Атлантику. За океаном вони отримували великі земельні наділи і в надзвичайних тяжких умовах колонізували райони в різних країнах Америки. До Першої світової війни туди виїхало кілька мільйонів чоловік. На початку XX ст. емігрантський рух почав спадати. Це було пов´язано з тим, що українська інтелігенція організувала в Галичині широкий кооперативний рух та вжила інших заходів для сприяння піднесенню життєвого рівня селянства.
Як оцінити цю драматичну сторінку в житті українського народу, коли значна його частина змушена була покидати Батьківщину, ослабляючи її економічний і людський потенціал, впадаючи у ностальгію, тужачи в чужих краях за рідним краєм? Оцінка має бути лише позитивною, бо це був порятунок від жахливого життя і постійної загрози голодної смерті, тобто це був єдино можливий вихід.
Поміщицьке фільваркове господарство розвивалося дещо швидше, але феодальні пережитки, дешева робоча сила не сприяли агротехнічному прогресу, і воно все більше програвало в конкурентній боротьбі із західноєвропейськими фірмами. У 90-х роках з ініціативи інтелігенції селянство Галичини все ширше охоплюється кооперативним рухом. Створюються такі економічні організації, як «Народна торгівля»(1893), Сільський господар (1898), Союз молочарських спілок (1904) та ін., що допомагали селянству в його економічній діяльності та підвищенні добробуту.
Промисловість Галичини розвивалася надзвичайно повільно. Це були нафтодобування, лісорозробки і сплав деревини по річках в Європу та невеликі підприємства з переробки сільськогосподарської сировини. В нафтову промисловість іноземні капіталісти вклали значні інвестиції, і видобуток нафти тут був найбільшим у Європі. Ця енергосировина йшла на експорт.
Соціальна ситуація в Галичині відзначалася тяжким становищем селянства, його боротьбою. У кінці XIX ст. проводилися хліборобські страйки, спочатку стихійні, пізніше — організовані, масові. Політичні партії підтримували і організовували цей рух. Найбільші страйки відбувалися в 1902 p., коли ними була охоплена вся східна територія, і в русі взяло участь до 200 тис. сільських трудівників. Страйк за політичної організаторської підтримки українських політичних партій проходив дисципліновано, солідарно, що змусило поміщиків (переважно польських) піти на значні поступки. Невдовзі при підтримці політичних партій вдалося налагодити виїзд галицьких сільських робітників на сезонні сільськогосподарські роботи до Німеччини, де оплата праці була вищою. Щорічно виїздило до 100 тис. чоловік, і це також значно підвищувало рівень життя селянства та його господарську діяльність. Страйки, сезонні виїзди серйозно ослабляли шляхетське землеволодіння. Частина панів почала ділити землю на ділянки (парцели) і виділяти селянам в користування. Протягом першого десятиріччя XX ст., таким чином, до рук селян перейшло 140 тис. гектарів землі. Однак польська шляхта передавала цю землю не українцям, а польським колоністам, зміцнюючи своє становище в краї.
Якщо селянство було соціальною силою, що підносила свою організованість, політичну солідарність і зрілість, все вагоміше втручалося в політичну боротьбу, то робітники Галичини були нечисленною, слабо організованою групою і в соціальних відносинах великої ролі не відігравали. Зростаючою соціальною групою, що керувала боротьбою українців Галичини проти її колоніального становища, розгортала рух національно-культурного відродження, була інтелігенція. Але якщо в першій половині XIX ст. в її середовищі переважало духовенство, то в другій половині XIX — на початку XX ст. вирішальне значення мала світська інтелігенція, хоча й духовна продовжувала відігравати певну роль, особливо з обранням на посаду митрополита греко-католицької церкви Андрія Шептицького. Поряд з українським селянством, інтелігенцією, робітництвом значну частину населення Східної Галичини складали поляки: магнати, шляхта, інтелігенція та чиновництво і невеликі вкраплення селян та робітників. Найвпливовішою була польська шляхта, яка все ще бачила себе керівною силою відродженої Великої Польщі («від моря до моря» — тобто від Балтики до Чорного моря). До неї, як до метрополії, мала входити вся Україна, принаймні Правобережжя і Галичина. Ще недавно польські поміщики, в основному шляхтичі, були кріпосниками, та й після реформи 1848 р. вони зберегли владу над селянством Галичини. Знаходячись в колоніальному рабстві, вони постійно намагалися ополячити, окатоличити селян і все українське населення, колонізувати Східну Галичину, перетворити її на звичайну східну провінцію Польщі, тобто в свою чергу здійснювали колоніальну політику.
В середині 60-х років в Австрійській імперії вводиться Конституція. Виборче право було обмеженим і надавалося переважно маєтним соціальним групам та великим землевласникам. Українці, основною соціальною групою яких було селянство, мали право провести в Галицький сейм лише 33% депутатів, а пізніше, у зв´язку з подальшим обмеженням виборчих прав, лише 10%. В імперському парламенті їх представництво було ще меншим. У 1867 р. польська аристократія зуміла порозумітися з династією Габсбургів, зобов´язалася підтримувати їх державну політику, боротися проти Росії і завдяки цьому здобула право управляти всією Галичиною. Поляки намагалися створити в Галичині опору своєї майбутньої держави і дістали там великі привілеї та можливості звести нанівець національний поступ українців. Тепер адміністрація, суд, органи самоврядування були укомплектовані поляками, переважно шляхтою. Відбулася полонізація Львівського університету, середніх і спеціальних навчальних закладів, посилюється вплив поляків у народній освіті, зростає роль польської культури та науки.