11.5. Духовне життя України в XIX ст.
XIX століття — період високого розвитку української культури, яку творили широкі народні маси і патріотично налаштована українська інтелігенція. Однак православна церква України, перейшовши під владу Петербурга, уже не відігравала значної ролі в розвитку української культури. Перехід до Російської імперії монастирських і церковних земель у 1736 р. був ударом по українській церкві, підірвав її матеріальні можливості. Особливо боляче це відбилося на становищі Києво-Могилянської академії, яка утримувалася за рахунок виділених їй земель.
Церковна верхівка, її вплив на духовне життя народу значною мірою залежали від митрополита. Враховуючи це, царизм вів таку лінію, яка перешкоджала українцям обіймати цю посаду. З кінця XVIII до початку XX ст. Київську митрополичу кафедру очолювали переважно росіяни, які зовсім не цікавилися життям цього краю.
Одночасно, починаючи з кінця XVIII ст., російський уряді Петербурзьке православне керівництво значні зусилля спрямовують на навернення уніатів Правобережної України в православну віру. На землях, що відійшли за поділами Польщі до Російської імперії, створювалися російські православні школи, як духовні, так і державні, пізніше приватні, де навчання велося російською мовою за російськими підручниками. Здійснювалися адміністративно-репресивні заходи, насильницьке закриття уніатських церков, перетворення їх на православні. На початку XIX ст. на Правобережній Україні у православ´я перейшло 2300 церков, і на кінець століття там залишилася невелика кількість уніатських парафій (із 5000 — близько 200), а їхні маєтності були конфісковані.
За часів Олександра І, який сам захоплювався католицизмом і оточив себе польськими аристократами (А. Чарторийський та ін.), становище католиків та уніатів значно поліпшується. Але за Миколи І знову починаються гоніння, боротьба за повне викорінення греко-католицької церкви. У 1839 р. було проголошено «Акт злуки» уніатів із православними, яким унія повністю ліквідовувалася в межах Російської імперії. Цим самим було вчинено насильство над людьми, які понад 200 років належали до уніатської церкви і звикли вважати її своєю. У XIX ст. російська церква вела вперту боротьбу з проявами української національної самобутності: заборонялися і переслідувалися спроби читати проповіді українською мовою, будувати церкви в українському стилі та ін. Священики призначалися, а не обиралися, що часто вносило відчуження у відносини між ними і паствою. Це сприяло поширенню сектантських течій. Найбільшою в Україні була секта баптистів (штундистів). Церква і поліція переслідували їх до 1905 p., хоча це мало допомагало. Після революції 1905-1907 pp. вони легалізувалися.
Охолодження до церкви серед інтелігенції наростало, починаючи від Г. Сковороди. Поширення в другій половині XIX ст. революційних соціалістичних ідей підривало вплив релігії. Ставало «модним» байдуже ставлення до неї. Однак значна частина селян, робітників і ремісників залишалися вірними своїй релігії. Були спроби перекласти на сучасну українську мову релігійні книги, зокрема Біблію. Над цим працювали П Квітка-Основ´яненко, М. Максимович, П. Куліш та інші. Однак Синод забороняв це робити, і лише у 1906 р. були надруковані переклади Святого Письма.
Початкова освіта в Східній Україні на початку XIX ст. була в занепаді, Поміщикам грамотні кріпосні були непотрібні, і вони не витрачалися на утримання народних шкіл. Держава теж цим майже не переймалася. Переважна більшість шкіл належала церквам і місцевому населенню (парафіяльні школи). Але з´явилися і повітові школи, створювалися також школи «кантоністів» — для дітей солдат. В середині XIX ст. у суспільстві розповсюджуються передові ідеї. Прогресивні педагоги М. Пирогов, а пізніше — К. Ушинський порушують питання про всенародну школу, навчання в якій велося б рідною мовою.
Реформа освіти 1864 р. дала значні свободи для створення шкіл різних типів: відомствами, духовенством, приватними особами, товариствами. Програми пристосовувалися до місцевих умов. До керівництва школами допускалися представники міського самоврядування та земств. Однак навчання велося лише російською мовою, особливо після валуєвського «указу» 1863 р. З 70-х років XIX ст. у розвитку народної освіти зростає роль земств, які організували широку шкільну мережу, дбали про вчительські кадри, виділяли кошти на утримання шкіл. На початку XX ст. 84% коштів на школи виділяли земства, 14% — міністерство освіти, 2% — духовне відомство. У 1837 р. в Східній Україні існувало 17 тис. початкових шкіл. Проте вони охоплювали лише третину дітей. Не всі діти селян і робітників відвідували школи через скрутне матеріальне становище. Тому рівень грамотності трудящих, особливо селян, був низьким. Наприкінці 90-х років у різних губерніях України відсоток письменних коливався від 15,5 до 27,9.
Серед початкових шкіл окреме місце належить недільним школам, які з´являються у зв´язку із загальним визвольним рухом кінця 50 — початку 60-х років. Учнями були і діти, і дорослі. Учителями були студенти, вчителі гімназій, професори університету. Школи мали добродійний характер, — учителі зарплати не отримували. Царизм закрив ці школи у 1862 р. Середня освіта у кінці XVIII ст. була зосереджена в головних народних училищах, програма яких відповідала нижчим класам пізніших гімназій. Поряд з ними в губернських містах існували приватні пансіони. У 1804 р. засновуються гімназії з чотирирічним навчанням, а в 1828 — з семирічним.
З 1849 р. у зв´язку з революційними подіями царський уряд почав обмежувати вступ бажаючих до гімназій, намагаючись зробити це привілеєм «вищих» соціальних груп суспільства. В кінці XIX ст. внаслідок певних змін, що відбулися в Російській імперії, вже існували гімназії, прогімназії з вивченням латинської і грецької мов та реальні училища, де переважали природничі науки. Поряд з державними існували приватні гімназії, а також ліцеї, духовні семінарії, переважно для дітей священиків, кадетські корпуси — для синів військових чинів, середні фельдшерські, комерційні, сільськогосподарські, музичні школи. Всі вони давали право вступу до вузів.
Першим університетом був Харківський (1805 p.), другим — Київський (1834 p.), третім — Новоросійський (1864 p.). Протягом XIX ст. зі стін цих закладів вийшло багато вчених в усіх галузях науки. З 60-х років в середовищі студентства починає переважати демократична молодь, серед якої ширилися революційні та національно-визвольні ідеї. У 1863 р. університетам надається широка автономія, яка була скасована у 1883 р. В середині 90-х років у них навчалося понад 4 тис. студентів. У Києві існувала Духовна академія (колишня Києво-Могилянська).
Поряд з цим у другій половині XIX ст. було відкрито низку вузів — технологічний, ветеринарний — в Харкові, політехнічні -- у Києві та Одесі, гірничий — в Катеринославі, Вищі жіночі курси — в Києві, Харкові та Одесі. Близькими до вузів були ліцеї — в Одесі й Ніжині. В цих вузах викладання велося російською мовою, за винятком періоду революції (1905-1907 pp.).
У вищих навчальних закладах, переважно в університетах, а також спеціальних вузах досить плідно розвивалася наука. Значну роль у налагодженні обміну інформацією між ученими, координації творчих пошуків відігравали численні наукові товариства, які виникли в 70-90-х роках: Харківське, Київське та Одеське товариства дослідників природи, Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне та історичне товариства Нестора-літописця, історико-філологічні товариства при університетах та ін. Усі вони видавали свої періодичні органи, доступні і цікаві науковцям та широкій громадськості. У вузах працювали талановиті вчені з різних галузей науки: математики — О. Ляпунов, В. 1м-шенецький (Харків), В. Єрмаков (Київ), Є. Сабінін, С Ярошенко (Одеса); фізики — М. Умов (Одеса), М. Авенаріус (Київ), М. Пильчиков (Харків); хімії — М. Бекетов (Харків), М. Каяндер, Я. Михайленко (Київ); геології — К. Феофілактов (Київ); топографи - А. Краснов, Н. Борисяк, І. Леваковський (Харків), П. Броунов (Київ); біології — І. Мечніков (Одеса), 0. Ковалевський (Київ); медицини — Ю. Шимановський, В. Підвисоцький (Київ); економічної науки — С. Подолинський, М. Зібер (Київ).
Значних змін зазнала мала історична наука, досягнення якої пов´язані з блискучою плеядою учених — М. Костомарова, В.Антоновича, М. Драгоманова, Д. Багалія, Д. Яворницького, О. Лазаревського, О. Єфименка. Вершиною української історичної науки був науковий доробок академіка Михайла Грушевського. Плідно розвивалися мовознавство, літературознавство, фольклористика і етнографія, юридичні науки, філософія.
Українська художня література, розвиваючись в складних суспільно-політичних умовах, досягла високого рівня розвитку, її зростання значною мірою зумовлювалося впливом геніальної творчості Т. Шевченка, демократичних, революційних і національно-визвольних ідей. Високої зрілості досягають всі її жанри — проза, поезія, драматургія, публіцистика тощо. Визначні досягнення української літератури пов´язані з іменами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ´яненка, Є. Гребінки, Л. Глібова, М. Вовчка, С Руданського, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, П. Грабовського, І. Манжури, М. Коцюбинського, Л. Українки, Б. Грінченка, П. Куліша, В. Самійленка, О. Кониського, О. Пчілки, В. Винниченка та багатьох інших.
Високого рівня розвитку досягли українська драматургія і театр. Цьому сприяли подвижницька творча діяльність видатних письменників і майстрів сцени. Українська драматургія спиралася на давні традиції, творчість І. Котляревського та Т. Шевченка. Особливістю розвитку було те, що провідні драматурги водночас були і організаторами, і керівниками театральних труп. У другій половині XIX ст. українська драматургія збагатилася десятками п´єс, багато з яких мали значну суспільно-куль-турну та художню цінність. Це драматургічна спадщина М. Кропивниць-кого, М. Старицького, і. Карпенка-Карого (Тобілевича) та інших. Український драматичний театр був, по суті, під забороною і все ж боровся і діяв. Своєю творчою діяльністю, умінням бути близькими народним масам характеризувалися як аматорські трупи, так і професійні театри. Першу професійну українську трупу створив у 1882 р. М. Кропивницький. Підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював видатний український композитор Микола Лисенко.
Як і театральна творчість, українська музика розвивалася в умовах репресій і переслідувань. Великим надбанням українського мистецтва є творчість композиторів С Гулака-Артемовського, П. Ніщинського, П. Сокальського. Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка, великого українського композитора, який став основоположником української класичної музики.
У XIX ст. відбувається подальший розвиток образотворчого мистецтва і архітектури. В українському живописі чітко окреслилися всі жанри, і багато українських майстрів оволоділи ними. Щирою любов´ю до українського народу, його історії, побуту пройнята творчість Л. Жемчужнікова, І. Соколова, К. Трутовського. Визначними майстрами побутового та інших жанрів були академік М. Пимоненко, С Кишинівський, Г. Ладиженський та інші.
Українська тема посідала чільне місце в творчості І. Рєпіна. Визначним явищем українського історичного жанру стало його грандіозне полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султану». До теми героїчної історії українського козацтва вдавалися С. Васильківський, О. Сластіон, О. Мурашка та інші.
Швидкий розвиток промисловості і сільського господарства, зростання старих міст і поява нових сприяли прогресу будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважала суміш різних стилів. Визначними будівлями прикрасилися: Київ — міська дума (арх. О. Шілле), готель «Континентапь», Політехнічний інститут, Перша гімназія (арх. В. Шретте), Володимирський собор (арх. І.Штром, П.Спарро, О. Беретті); Харків — приміщення комерційного училища, земельного банку (арх. О. Бекетов); Одеса — оперний театр (арх. Ф. Фельнер, Г. Гельмер), нова біржа (арх. О. Бернардацці).
Пореформений період розвитку України (до 1917 р.) характеризувався перш за все бурхливим зростанням економіки. Завдяки новим європейським технологіям вона перетворилася на один із найбільш економічно розвинутих регіонів Російської імперії і Європи. Суспільно-політичне життя України характеризувалось посиленням ролі інтелігенції, її діяльністю в напрямі здійсненню національного відродження, піднесенню національної самосвідомості мас, їх політичної активності. її активність значною мірою сприяла широкому розвитку української культури, вражаючі здобутки якої дозволяють говорити про XIX ст. як про класичну добу в розвитку українського мистецтва, літератури та науки.
Зросло й значення робітничого класу, який відіграв значну роль у революції 1905-1907 pp., в ослабленні самодержавства, промисловому перевороті, розвитку могутньої індустрії Сходу і Півдня України. Та попри все найчисельнішою соціальною групою суспільства залишалося селянство, в своїй більшості бідне, безземельне чи малоземельне. Це вело до посилення його радикалізму та революційності, було основою майбутніх революцій і війн.