Наталія Нечаєва-Юрійчук

Процес глобалізації, на думку відомого американського дослідника С.Хантінґтона, є безпосередньою причиною того, що люди „змушені перевизначати власну ідентичність”¹. Зростання етнічної самосвідомості, етнічної самоідентифікації стало характерною рисою суспільного життя початку третього тисячоліття. Сьогодні індивід звертається до своєї етнічності насамперед для того, щоб віднайти психологічну безпеку, яка так необхідна сучасній людині в нестабільному світі. Водночас найбільш гострими і невирішеними на початку третього тисячоліття у системі міжнародних відносин залишаються саме етнічні конфлікти, що дає підстави говорити про те, що внаслідок етнічної ідентифікації у індивіда виникає ілюзія безпеки. Проте приєднання до великої групи не дає гарантій індивідуальної та групової безпеки.

Прагнення етнічної ідентифікації, що згодом переростає у прагнення власної державності в сучасному світі, є однією із найвагоміших причин внутрі- та міждержавних конфліктів.

Принцип самовизначення націй як основа державотворення був визнаний та запроваджений у міжнародні відносини одразу після завершення Першої світової війни. Упродовж XX століття він став одним із найбільш суперечливих принципів міжнародних відносин. З одного боку, саме завдяки даному підходу на політичній карті світу з’явилися такі держави як Польща, Чехія, Словаччина та багато інших, з іншого - чимало національних та етнічних груп залишаються сьогодні без власної держави. До того ж даний принцип був неодноразово використаний світовими наддержавами (в XX столітті - СІЛА та СРСР, згодом СІЛА та Росією) для захисту власних інтересів, але не задля інтересів так званих „малих народів”, в тому числі албанців у Сербії чи осетин та абхазів у Грузії.

Виявленню причин та можливих наслідків грузино-російського військового конфлікту, який відбувся у серпні 2008 року, присвячена дана наукова розвідка. Актуальність даного питання полягає в тому, що сучасна система міжнародних відносин так і не виробила шляхів мирного врегулювання подібних конфліктів. Більше того, система міжнародних договорів, вироблена після завершення Другої світової війни, переживає кризу і потребує оновлення та вдосконалення. Без активної позиції всіх учасників міжнародного процесу (зокрема, політиків, науковців, громадськості) вирішення даної проблеми виглядає малоймовірним. Саме тому виявлення причин і наслідків одного з найбільш резонансних етнічно-державних конфліктів сучасності є необхідною складовою даного процесу.

Ситуація, що склалася сьогодні на Кавказі, спричинена багатьма факторами. Однак, якщо звернутися до історії, то очевидним стає факт американо-російського протистояння в постсоціалістичних країнах, що, власне, і могло спровокувати даний конфлікт.

Зростаюча роль Росії у світовій економіці (особливо, енергетичному секторі) привнесла нові тенденції у світову політику. її позиції стали сильнішими і на початку III тисячоліття Росія почала відновлювати втрачені позиції у колишніх соціалістичних країнах.

Особливістю російсько-грузинських відносин є те, що упродовж століть Росія відігравала велику роль у всіх сферах життя Грузії. На початку XX століття грузини були великими русофілами, що було пов’язано з багатьма причинами. Короткий термін існування Грузинської Демократичної республіки (1918-1921 pp.) вплинув в першу чергу на грузинську інтелігенцію. Для широких верст суспільства велику роль відіграв той факт, що лідером нової Радянської держави став грузин за національністю (И.Сталін) . Упродовж всього XX століття відносини між Грузією та Росією залишалися надзвичайно складними та суперечливими. Перша і найбільша криза мала місце наприкінці 1980-х - на початку 1990-х pp. Ставала очевидною неминучість розпаду СРСР. На теренах Радянського Союзу активізувалися сепаратистські рухи і Грузія також включилася в боротьбу за власну незалежність. 9 квітня 1991 року Грузія стала другою радянською республікою, що проголосила незалежність.

Проте центральним грузинським властям довелося боротися не лише з Москвою, але й з сепаратистами всередині Грузії, в першу чергу з південноосетинським та абхазьким.

Перші антигрузинські повстання південних осетин мали місце ще в 1918-1920 pp. в ході утвердження радянської влади на території колишньої Закавказької Демократичної Федеративної республіки. Грузинські власті придушили повстання і включили територію Південної Осетії до складу Грузинської республіки. Відносини між Грузією та Абхазією були ще більш складними та неоднозначними - від підписання союзного договору у 1921 р. до скасування автономного статусу Абхазії в 1990 р.

У вересні 1990 року лідери Південної Осетії проголосили утворення Південно-Осетинської Радянської Демократичної республіки. У грудні 1990 року грузинський парламент скасував автономію Південної Осетії, що призвело до початку військового конфлікту. Ситуація в сусідній Абхазії була подібною до південно-осетинської. Незважаючи на те, що тодішній грузинський президент З.Гамсахурдія намагався бути більш обережним в Абхазії, його висловлювання на кшталт „не існує ніякої абхазької нації” були надзвичайно провокаційними і відображали підхід центральних властей Грузії щодо національних автономій³.

Цими діями 3. Гамсахурдія сприяв загостренню регіонального конфлікту між центральною владою Грузії та грузинськими автономіями. Натомість і Абхазія, і Південна Осетія отримали сильну підтримку з боку Москви, яка спершу уособлювала радянську владу, а після 1991 року - російську.

В 1993-1994 роках між Грузією та Абхазією (яку неофіційно підтримували окремі російські політичні сили) розгорнулася повномасштабна війна, в результаті якої загинули тисячі людей з обох боків. Близько 300 тисяч грузинів вимушені були рятуватися втечею з Абхазії, а сама автономна республіка фактично стала незалежною від Грузії.

Наступний крок в напрямку загострення конфлікту був зроблений у 2003 році. У Грузії відбулась так звана „революція троянд”, що призвела до зміни політичного режиму в країні. Як наслідок, Грузія почала змінювати свою зовнішню та внутрішню політику у напрямку вестернізації. А новий президент Грузії - М.Саакашвілі - проголосив курс на євроатлантичну інтеграцію країни.

Ідея входження Грузії до НАТО знайшла широку підтримку серед населення країни. За словами Л.Бердженешвілі, представника Республіканської партії Грузії, „близько 80% населення країни виступають за вступ до НАТО”⁴. Проте у Бухаресті лідери держав-членів НАТО лише підтримали євроатлантичні прагнення Грузії, так не запропонувавши їй ПДЧ. Натомість було обіцяно переглянути дане рішення на зустрічі міністрів закордонних справ держав-членів Альянсу у грудні 2008 року. Дане рішення спричинило величезну кількість коментарів, дебатів у Грузії. Головною тезою більшості з них стала думка про те, що позиція Німеччини і, відповідно, рішення самміту, були позначені російським впливом. Дану думку підтверджує і Дж. Шерр, аналітик Британської Оборонної Академії, який зазначив, що Німеччина схилилася перед російською позицією через зростаючу роль та вплив Російської держави. Саме тому поміж двох основних векторів зовнішньої політики Німеччина змушена була зробити акцент на російський напрямок. Він пояснює позицію Німеччини як наступну: беззаперечним є той факт, що входження Грузії та України до НАТО є легітимним та неминучим процесом, проте ми не впевнені щодо часових рамок даного процесу⁵.

Результати Бухарестського самміту виявилися невтішними для Грузії. Водночас вони певною мірою вплинули на посилення російських позицій у даному регіоні.

Як уже зазначалося вище, сепаратистські рухи у Грузії мають тривалу історію. Позиція Росії та її підтримка відіграли велику роль у їхньому існування та розвитку. Так, упродовж останніх років чимало південних осетинів стало громадянами Російської Федерації. За даними професора Тбілістського університету Т.Зубіашвілі, понад ЗО тисяч осетинів (з 70 тисяч) саме таким чином стали російськими громадянами, залишаючись при цьому громадянами Південної Осетії. Така політика може вважатися свідченням посилення ролі Росії у регіоні, а для багатьох грузинів це стало доказом того, що Південна Осетія знаходиться під контролем російської сторони. Крім того, зростаюча кількість „російських громадян” дає підстави Росії говорити про захист інтересів власних громадян, що знаходяться за межами країни.

Рішення щодо підтримки незалежної Абхазії та Південної Осетії, прийняте керівництвом Російської Федерації, не було спонтанним. Першим кроком на шляху до його реалізації стала заява Державної Думи Росії „Про політику Російської Федерації щодо Абхазії, Південної Осетії та Придністров’я”, прийнята 21 березня 2008 року, напередодні Бухарестського самміту⁶. Дана заява стала своєрідною декларацією російської позиції щодо „заморожених конфліктів” у пострадянському просторі та ексклюзивного права Росії на їхнє вирішення.

У заяві депутати Державної Думи закликали російський уряд об’єднати зусилля для гарантування безпеки громадянам Російської Федерації, що проживають на території Абхазії та Південної Осетії, звернути увагу на забезпечення миру і стабільності в цьому регіоні. Більше того, депутати закликали президента та уряд Російської Федерації розглянути можливість визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії. З точки зору серпневих подій дана заява може бути розглянута як спроба перевірити реакцію Грузії, провідних держав світу на подібну позицію російського парламенту.

США одразу ж висловили свою підтримку територіальної цілісності та суверенітету Грузії. Проте реакція інших країн світу не була такою однозначною. Більше того, чимало політиків, в тому числі і грузинських, були переконані, що Росія не наполягатиме на подібному сценарії через можливі негативні наслідки для самої Російської Федерації.

Проте після Бухарестського самміту стало очевидним, що роль і позиція Росії щодо Грузії та її євроатлантичних перспектив враховується країнами-членами Альянсу. Росія продовжила курс на підтримку сепаратистських рухів в Абхазії та Південній Осетії. Наступним кроком, здійсненим Росією у напрямку ескалації конфлікту стало вторгнення російських літаків у грузинський повітряний простір 8 липня 2008 року. Міністерство закордонних справ Росії визнало факт вторгнення і охарактеризувало його політ, що дозволив „остудити гарячі голови у Тбілісі і запобігти розвитку конфлікту за силовим сценарієм”. Зважаючи на наступні події, даний політ також може вважатись кроком для з’ясування реакції провідних країн світу на подібні дії Москви щодо Грузії. І знову реакція міжнародного співтовариства була неоднозначною.

Так, X. Со лана, верховний представник Європейського Союзу з питань закордонних справ та оборони, засудив подію. Держсекретар СІЛА К.Райс засудила Росію за те, що остання перетворюється „на сторону, зацікавлену не у вирішенні, а у ескалації конфлікту”⁷. Водночас, Захід так і не наполіг на терміновій відправці міжнародних спостерігачів у зону конфлікту.

Немає необхідності описувати серпневі події 2008 року в Південній Осетії, оскільки сьогодні їхнім розслідуванням займається міжнародний суд. Проте роль Росії в ескалації конфлікту беззаперечна і спричинена рядом факторів.

Першою і найочевиднішою причиною загострення конфлікту стала реальна можливість Грузії отримати ПДЧ та стати членом НАТО. Чимало російських політиків та державних діячів висловлювали свою незгоду з такою можливістю. Квінтесенцією такої позиції може вважатися висловлювання прем’єр-міністра Росії В.Путіна, який наголосив, що „прагнення Грузії стати членом НАТО ... призвели до спроби втягнути інші нації та народи у їхні (грузинські - Н.Н.-Ю.) криваві авантюри”⁸.

Необхідною умовою членства в НАТО є відсутність територіальних конфліктів, прикордонних суперечок та добросусідські відносини з іншими державами. Відповідно, військовий конфлікт на території Грузії повинен неминуче призвести до втрати Грузією можливості отримання ПДЧ і, відповідно, надбання членства у НАТО.

Іншою причиною є відкритий конфлікт між російськими та грузинськими лідерами та прагнення Кремля зберегти контроль над Грузією. Постійний представник Росії в ООН В. Чуркін на зустрічі Ради Безпеки ООН 10 серпня 2008 р. фактично визнав прагнення Росії змінити існуючий політичний режим в Грузії.

Третя причина менш очевидна, але не менш важлива. Однією з найбільш актуальних проблем сучасності для всіх європейських країн є енергетична. Росія є одним з найбільших експортерів нафти та газу для держав Європейського Союзу. Нафтопровід Баку-Тбілісі-Джехан, збудований за допомогою західних спонсорів без участі Росії, розпочав свою роботу в 2006 році. Цей нафтопровід повинен був доправляти каспійську нафту з Азербайджану через Туреччину на Захід. Нещодавно почали доставляти і казахстанську нафту, що спричинило певне невдоволення з боку Росії.

Війна в Грузії продемонструвала також прагнення Росії взяти під свій контроль нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан та встановити власну монополію на рух азербайджанської нафти.

Наступна причина - це демонстрація Україні та іншим пострадянським республіками, що може трапитись, якщо вони продовжать курс на євроатлантичну інтеграцію. В першу чергу це стосується України, автономною республікою якої є Крим, в якому проживає переважно російськомовне населення.

П’ята причина - це спроба показати світові, що Росія - не менш потужна держава, ніж СІЛА. Більше того, Росія намагається відновити статус наддержави і продемонструвати його решті світу. В даному випадку російсько-грузинський конфлікт може вважатися своєрідним реваншем Росії СІЛА за Косово у Сербії.

І остання причина - це внутрішні проблеми в самій Росії, яка сьогодні переживає складну соціально-економічну ситуацію. Для російського уряду було важливо відвернути увагу росіян від власних соціальних та економічних проблем і невеличка війна, особливо успішна, в усі часи вважалась одним із найкращих способів відволікання власних громадян від провалів у внутрішній політиці.

Грузинська сторона також зробила певні кроки з ескалації конфлікту. Проте визначити причини даної ескалації та її позитиви для грузинської сторони досить складно. На нашу думку, однією з найголовніших причин загострення грузино-російських відносин стало прагнення грузинського керівництва продемонструвати світові агресивні наміри Росії та отримати широку підтримку з боку СІЛА та інших західних країн у вирішенні грузино-абхазького та грузино-осетинського конфліктів на користь Грузії.

Важливу роль в ескалації конфлікту відіграло прагнення Грузії якомога швидше стати повноправним членом Північноатлантичного альянсу.

Крім того, не останню роль відіграло і особисте протистояння між грузинським та російським президентами.

Введення грузинських військ на територію Південної Осетії у серпні 2008 р. і призвело до відкритого конфлікту між Грузією та Росією.

Основним наслідком конфлікту для грузинської сторони стала втрата Абхазії та Південної Осетії, незалежність яких уже визнана і гарантована Росією. Питання отримання ПДЧ та членства у НАТО Грузією залишаються відкритими.

Розвиток подій у серпні-вересні 2008 року продемонстрував, що Росія не збирається робити поступки у вирішенні даного конфлікту. Для досягнення власних політичних та економічних цілей Росія готова продовжувати військовий конфлікт з Грузією та дипломатичну війну з рештою світу. Початок переговорного процесу засвідчив, що добросусідські російсько-грузинські відносини були повністю знищені війною.

Французький план вирішення конфлікту в дії, проте реальні кроки в напрямку його подолання здійснюються надзвичайно повільно. 15 серпня була проведена спільна прес-конференція російського президента Д.Медведева та німецького канцлера А.Меркель. Президент Росії заявив, що Росія підтримає будь-яке рішення народів Абхазії та Південної Осетії стосовно їхнього державного статусу і виступить його гарантом у світі.

Позиція представника Німеччини А. Меркель була досить стриманою. У своїй промові канцлер спробувала знайти компроміс між позиціями СІЛА та інших європейських країн стосовно суверенітету Грузії та Росії, як найбільшого енергетичного (і не тільки) партнера Німеччини. За словами А. Меркель, „Я говорила про те, що реакція Росії на дану ситуацію - я частково в це вірю - чи вірила - непропорційна”⁹. Упродовж усієї конференції А. Меркель намагалась продемонструвати об’єктивність та закликала вивести російські війська з центральної Грузії, де вони продовжували контролювати значну територію.

СІЛА та Росія мають абсолютно протилежну позицію щодо Грузії. Президент СПІА Дж. Буш заявив про абсолютну підтримку „грузинського народу та демократично обраного уряду”¹⁰. Натомість президент Росії Д. Медведев підтримав сепаратистські рухи в Абхазії та Південній Осетії. Він заявив: „Мир повинен бути відновлений у регіоні та гарантований так, щоб більше ні у кого не виникало жодних ідіотських ідей, і в цьому полягає основне завдання Російської Федерації”¹¹.

Таким чином, розв’язання даного конфлікту потребує присутності третьої, більш об’єктивної та незацікавленої, сторони, якою міг би виступити Європейський Союз. Проте до сьогодні немає єдиної позиції ЄС з даного питання, що зрозуміло. Чимало країн-членів ЄС мають подібні проблеми з власними автономіями та етнічними спільнотами.

Країни Європейського Союзу так і не виробили спільної позиції щодо Косовського інциденту. До сьогодні окремі європейські країни не визнали незалежності Косово. Визнання ж Росією незалежності Абхазії та Південної Осетії стало стимулом для посилення сепаратистських рухів в деяких європейських країнах (зокрема, в Іспанії).

Одним із найважливіших наслідків конфлікту стала нагальна необхідність вироблення нових шляхів подолання етнічних та територіальних проблем. Слід або надати право на самовизначення всім націям та народам (що матиме катастрофічні наслідки для світу), або побудувати нову систему світової безпеки.

Європейський Союз повинен швидко виробити чітку позицію з даного питання для того, щоб запобігти подальшим конфліктам не лише на Кавказі, але й у Європі. Наступним конфліктом, який може бути „розморожений” Росією чи іншою наддержавою, може стати Придністров’я чи будь-яка інша точка світу. Якщо ж ситуація розвиватиметься за російським сценарієм, то Росія досить швидко відновить свої позиції наддержави, що може призвести до нової „холодної війни” у світі.

Таким чином, російсько-грузинський конфлікт став виявом недосконалості сучасної системи міжнародних відносин і продемонстрував нагальну необхідність вироблення нових шляхів подолання кризових явищ у світовій політиці. Одним із найвагоміших наслідків конфлікту стала активізація сепаратистських рухів в європейських країнах, посилення протистояння між СІЛА та Росією, та політика „умиротворення”, яку на сьогодні проводить Європейський Союз стосовно як Росії, так і СІЛА. Відсутність відкритого політичного діалогу та співробітництва неминуче призведе до загострення політичної ситуації у світі.

Примітки:

1. Цит. за: Савва Е.В. Политизация этничности в условиях незавершенной модернизации (на примере Северного Кавказа) // Регионалистика и этнополитология. - М.: РОССПЭН, 2008. - С. 200.

2. СССР после распада / Общая редакция О.Маргания. - СПб: Экономикус, 2007. - С.234-235.

3. Там само. - С.248.

4. Цит. за: Сірук М., Попокова А. Бухарестська „терапія” // День. - №53. - 5 квітня 2008 p.

5. Експерт упевнений, що в Бухаресті Україна отримала оптимальний варіант співпраці //www. NEWSra.ua. - субота, 12 квітня 2008 р.

6. Госдума рекомендовала президенту и правительству обсудить признание Абхазии и Южной Осетии // http ://www. newsra.com/arch/rassia/21 mar2008/priznat. html

7. России грозит международная изоляция // http://www.utro.ru/articles/2008/08/13/759280.html

8. Georgia pulls out of Ossetia’ // http ://news.bbc.co .uk/2/hi/europe/7552012. html

9. Канцлер ФРГ призывает вывести российские войска с территории Г рузии // http://www.news.ng.ru/2008/08/15/1218810141.html

10. Georgia signs cease-fire agreement // http://www.edition.cnn.eom/2008/WORLD/europe/08/15/georgia.rassia.war/index.ht ml

11. Там само.