Олександр Сич

Автор рецензованої книги Девід Маккалаф - відомий і поважний письменник, який двічі отримував престижну в США Пулітцерівську премію (за біографії Джона Адамса та Гарі Трумена). Були відмічені нагородами також інші його книжки, проте як і сама письменницька діяльність.

Нова книга Д. Маккалафа викликала у США помітний резонанс і удостоїлася багатьох схвальних і навіть захоплених відгуків, її можна побачити й у книгарнях європейських міст.

Книга складається з трьох частин (семи розділів). Її зміст вдало доповнюють ілюстрації, в тому числі кольорові портрети багатьох історичних персонажів, малюнки та карти того часу.

Як зрозуміло з назви твору, в центрі уваги автора - 1776-й рік, коли була проголошена незалежність північноамериканських колоній Англії та розгорнулася боротьба за звільнення з-під британського панування. На його сторінках докладно простежено нелегкий процес становлення збройних сил молодої американської держави та її важку боротьбу проти регулярних британських військ. На цьому початковому етапі визвольної війни новоутвореному війську колоністів довелося пройти через ганебні поразки й блискучі перемоги, масове дезертирство й відступи, потерпати від нестачі зброї, харчів, взуття, теплого одягу, пошестей і хвороб. Бойові дії розгорталися як на суходолі, так і на морі; їх огляду власне і присвячена значна частина твору.

Щодо історичних осіб, то в центрі книги - постать Вашингтона та його самовіддана діяльність зі створення боєздатної регулярної армії (в якій спершу не було навіть прапору та єдиної уніформи). Його роль у війні за незалежність, яка була водночас і Американською революцією, Маккалаф оцінює дуже високо, вважаючи, що „без керівництва та непохитної стійкості Вашингтона революція майже безсумнівно зазнала б невдачі” (р. 294).

Серед тих, хто допомагав йому в цій нелегкій справі, увагу автора привернули два молодих американських патріоти - квакер Натаніел Грін і книжковий торговець Генрі Нокс. Перший, виходець з низів, у минулому коваль, став наймолодшим (у 33 роки) генералом в армії колоністів і був призначений - за рекомендацією Вашингтона - командувачем лонг-айлендською дивізією, а потім регулярними частинами на Півдні. На цій посаді Н. Грін, який не мав ніякого воєнного досвіду, виявив себе талановитим військовим начальником, зокрема змінив тактику військових операцій, поділивши свою армію на автономно діючі загони. „Товстун” Нокс, військова „освіта” якого обмежувалася читанням воєнних книжок у власній крамниці, уславився своїм рейдом у форт Тікондерога, звідки взимку, по бездоріжжю, долаючи величезні труднощі, доставив навесні 1776 р. 59 трофейних англійських гармат (деякі вагою близько 2,5 тон), які, будучи розміщені на висотах Дорчестера, змусили англійців тікати з Бостону. За свої дії Нокс отримав звання полковника і став командувачем артилерії в армії Вашингтона, а після перемоги у війні очолив військовий департамент США. Принагідно відзначимо уміння Маккалафа малювати портрети історичних діячів (починаючи з англійського короля Георга III), даючи їм не тільки зовнішню, але й точну внутрішню характеристику.

Питається, чим же все таки дана книга привернула увагу й заслужила такі позитивні відгуки критики? На перший погляд, за змістом у ній немає нічого особливого, бо докладний опис - саме опис - бойових дій у 1776 р. (захоплення повстанцями

Дорчестерських висот біля Бостону, вдалий напад на сили англійців і їхніх німецьких найманців у Трентона, перемога у Прінстона тощо) або характеристику військової діяльності Вашингтона можна зустріти в багатьох виданнях, присвячених Війні за незалежність, як зарубіжних, звісно, насамперед американських авторів (напр., у монументальній - навіть за розмірами - книзі Ричарда Кетчума¹), так і у вітчизняних, в першу чергу, радянських². Та й яких-небудь нових, глибоких узагальнень у рецензованій праці також годі шукати.

За жанром перед нами історичний нарратив, або, як ми звикли називати такого роду твори, науково-популярна книга, яка, проте, має очевидні достоїнства. І, мабуть, головним з них є те, що вона написана на основі солідного кола архівних матеріалів, опрацьованих автором як в американських, так і у британських архівах, і розлогої спеціальної літератури. Але особливої цінності їй надає широке використання автором рукописів, листів, спогадів, щоденників, періодичних видань того часу (наприклад, 35-ти газет і журналів). Дана обставина робить книгу Маккалафа не просто пізнавальною, насиченою багатьма історичними фактами, але й вельми корисною для науковців, які досліджують різні аспекти Американської революції, бо наприкінці книги подана бібліографія з авторськими коментарями та список посилань.

Також варто відмітити з позитивного боку самий стиль викладу, адже книга, написана цікаво й доступно, справді захоплює читача. Форма подачі матеріалу в поєднанні з великою кількістю уривків із документів, особистих щоденників, мемуарів, листування рядових вояків і політичних діячів дозволила автору розглянути хроніку воєнних подій 1776 року крізь призму сприйняття їх сучасниками та учасниками, причому з обох ворогуючих таборів. А тому опис битв, військових переходів, повсякденного життя солдатів і навіть погоди поданий з такою достовірністю й ретельністю, що складається враження, нібито Маккалаф за допомогою „машини часу” перенісся в 1776-й і споглядав драматичні події цього знаменного року особисто. Це, безумовно, свідчення неабиякої майстерності автора книги, бо завдяки цьому ми маємо можливість краще зрозуміти ментальний стан американського суспільства напередодні та на початку Війни за незалежність.

Проілюструємо це безумовне достоїнство книги, скажімо, на прикладі змісту першого розділу, який присвячений розгляду британським парламентом питання щодо повстання в американських колоніях. Читаючи цей розділ, виникає відчуття власної присутності на засіданнях парламенту, настільки точно й наочно в ньому розповідається про приїзд короля Георга III та його майже 20-тихвилинне перебування в парламенті з виголошенням звернення до його членів; перебіг дебатів, які почалися з питання виділення коштів на війну з колоніями, оголошеними бунтівними; аргументи уряду та представників опозиції; уривки з промов таких відомих діячів як Джон Уїлкс, Едмунд Бьорк, Джеймс Фокс тощо. Ми дізнаємося такі деталі й подробиці, про які навряд чи можна прочитати в інших книжках. Так, як виявляється, одним із членів палати громад був відомий історик Едуард Гіббон, який саме в цей час закінчував роботу над своїм славнозвісним твором „Історія занепаду та падіння Римської імперії”, і який, до речі, ніколи не виступав з жодного питання на засіданнях парламенту (р. 19). Або про те, що понівечений у багатьох війнах, зокрема й у Північній Америці, полковник Барр вперше назвав американських повстанців, яких презирливо іменували „набродом”, „голотою”, „обірванцями” тощо, „синами свободами” (р. 17). Голосування пропозиції королівського уряду про фінансування війни проти повсталих колоній дало такі результати: в палаті лордів 69 підтримали, висловилися проти - 29, у палаті громад, де голосування завершилося о четвертій годині ранку, 278 - за, 108 — проти (р. 18).

Можливо автор і не ставив перед собою такого завдання, зосередившись насамперед на розгляді суто військових подій, але, як нам видається, дещо дивним виглядає, що в книзі з такою назвою, лише згадується про знаменитий памфлет Томаса Пейна „Здоровий глузд” (хоча міститься фото його іншого памфлету „Американська криза”, від 23 грудня 1776 p.). Нагадаємо, що цей твір, надрукований на початку 1776 p., зіграв величезну роль у мобілізації патріотичних сил і агітації за незалежність (адже його прочитали декілька сотень тисяч чоловік, а самий памфлет перевидався 25 разів - рекордна для того часу цифра). До речі, сам Маккалаф визнає, що „Здоровий глузд” став тоді твором, який найбільше читали з усього, що коли-небудь було надруковано в Америці (р. 250). І зовсім незрозуміло, чому славнозвісній

Декларації незалежності, прийнятій 4 липня 1776 p., - цьому „Маніфесту Американської революції” - приділено менше півсторінки тексту. Адже саме ці документи в буквальному сенсі слова надихали американців на боротьбу, а Вашингтон, як відомо, видавав накази про прилюдне читання їх перед військами.

Наприкінці свого твору Маккалаф робить висновок про те, що війна виявилася довгою та набагато тяжчою, ніж це могли б зрозуміти чи достатньо оцінити більш пізні покоління. Війна забрала життя 25 тис. американців або приблизно 1% населення, що було найбільш дорогою ціною (з огляду на відсоткове співвідношення людських жертв) в американській історії, за винятком Громадянської війни (р. 294). За його словами: „Рік 1776- й, що святкується як рік народження нації та підписання Декларації незалежності, був для тих, хто боровся за незалежність, роком небагатьох перемог, безперервних страждань, хвороб, голоду, дезертирства, боягузтва, розчарувань, поразки, жахливого занепаду духу й страху, про що вони ніколи не забудуть, але також незвичайної мужності та глибокої відданості країні, і про це вони також ніколи не забудуть” (р. 294).

Історія будь-якої країни заслуговує на повагу, будучи - кожна по своєму - цікавою та повчальною. Американська історія, якщо розглядати її, скажімо, за насиченістю бурхливими подіями, драматичними колізіями, доленосними явищами тощо, помітно поступається історії інших країн, не говорячи вже про її порівняно короткий період. За вказаними „параметрами”, на наш погляд, безперечно, не мають собі рівних історії таких держав, як Росія та Франція. Але американці, як справжні патріоти, люблять, шанують, вивчають свою менш ніж 250-річну історію та дуже вдало відтворюють - у найрізноманітніших формах - своє минуле. І рецензована книга є гарним прикладом такого ставлення до національної історії, бо саме подібні роботи сприяють збереженню й водночас підживленню історичної пам’яті нових поколінь.

О. І. Сич

Примітки:

1. Ketchum R. М. The World of George Washington. - New York, American Heritage Publishing Company, Inc., 1974.

2. Степанова О. 4 июля 1776. - М.: «Молодая гвардия», 1976;

3. Яковлев Н. Н. Джордж Вашингтон. - М.: Изд-во Эксмо, 2003.