Мельничук Я.Б.

Перша світова війна, що смерчем пронеслась територією Буковини, принісши руйнування її містам і селам, нещастя тисячам

її людей, дала Ользі Кобилянській багато матеріалу для роздумів і узагальнень. Доля засудженого до страти безневинного вояка, трагедія батька-синовбивці, майбутнє дітей, яких закрутив вихор війни, - ці та інші загальнолюдські проблеми домінують в антивоєнних творах белетристки.

У 1950 - 1980-ті pp. ця тематична група малої прози письменниці привертала увагу дослідників. У вступній статті до тритомного видання творів О.Кобилянської (1956) О.Бабишкін вів мову про вісім творів цього плану. В.Лесин у статті „Антивоєнні твори Ольги Кобилянської” (1958) розглядав шість новел і нарисів 1915- 1917 pp. та чотири, датованих 1922 - 1923 pp., як окремий цикл у контексті антимілітаристських мотивів раніших її творів - „Мужик” та „Земля”. Аналізові циклу відведено від кількох до десяти сторінок у відомих монографічних дослідженнях О.Бабишкіна, Н.Томашука, М.Лещенко.

Добре відомі, не раз позитивно оцінені критикою твори антивоєнного спрямування: „Лист засудженого вояка до своєї жінки”, „Назустріч долі”, „Юда”, „Сниться”, „Зійшов з розуму”. Віднести їх до цієї тематичної групи неважко, адже в текстах письменниця залишила певні натяки.

Зокрема, „Сниться” має підзаголовок „воєнний нарис”; написаний дещо пізніше, „нарис з правдивого життя” „Зійшов з розуму” відкривається реченням - часовим орієнтиром: „З 10 на 11 червня 1915 року” \

Ще п’ять оповідань і новел менш відомі, О.Кобилянська написала їх як під час війни („Щира любов”, „Чудо”), так і набагато пізніше - у кінці 1920-х - на початку 1930-х pp. („Василка”, „Туга”, „Воєнний акорд”). Відлуння антимілітаристської теми вчувається у творах „Лісова мати”, „Вовчиха”, „Московський ґвер”.

Показ долі людини у війні, розкриття антитези, „війна і мир” -

ці мотиви стали провідними у світовій літературі першої чверті XX

ст., у творах французів А.Барбюса і Р.Ролана, чеха Я.Гашека,

англійця Р.Олдінгтона, німців Т.Манна і Е.М.Ремарка, австрійця

А.Цвейга, американця Е.Хемінгуея. Поява творів антивоєнного

спрямування підтверджує думку, висловлену С.Цвейгом у

„Спогадах європейця”: „І ми, письменники, теж стояли в ряду

2 ... противників війни” . Причому це стосувалось творчості літераторів без огляду на їхню національність.

Українська література не становила винятку, адже українці західних земель воювали на боці Австро-Угорщини, а вихідці зі Східної України - у складі російських військ. Для письменників, що брали безпосередню участь у бойових діях, закономірним було осмислити власний воєнний досвід, - так виникли збірки „Чорні маки” С.Васильченка, „Кроваве поле” О.Маковея. Марко Черемшина („Село за війни”), К.Гриневичева („Непоборні”), Б.Лепкий („Листи Катрусі”, „Моя вина”, „У таборі”, „Папері є?” та ін.) різнопланово представили події війни, зобразивши картини з життя сільського, табірного, вигнанського. Тема війни знайшла відгук у творах буковинців: Д.Макогона, Ю.Мандрика, К.Ластівки, І.Синюка.

Не буде перебільшенням сказати, що війна 1914-1918 pp. послужила поштовхом до активізації творчості Ольги Кобилянської. Спостережлива, небайдужа, чутлива до „справдішнього життя” (вислів письменниці), вона черпала з нього теми та ідеї для своїх творів, що були суголосні з настроями і подіями часу. Про генезу творів останнього періоду О.Кобилянська зізнавалася: „Нариси, чи воєнні новели, писані в роках 1915-1917, то мотиви - все з життя; ними я так перейнялася, що мусила їх обробити і подати публіці”³. І не стало перешкодою для освоєння нової теми відсутність особистого військового досвіду немолодої за віком письменниці. Попри все вона безпомильно відчула значущість події, про яку отримувала різні повідомлення - і від безпосередніх учасників, і з преси.

Воєнні дії, їх вплив на долі людей, повоєнний переділ територій, його наслідки для буковинського краю, а також поява можливості для об’єднання України - все це знайшло відлуння у творах буковинської письменниці і в післявоєнний час. І не лише новелістика, як лаконічна, дійова, найбільш мобільна форма прози, а й роман „Апостол черні”, епістолярні згадки віддзеркалюють пережите і передумане в роки війни.

Своєрідним прологом до розмови про війну є новела „Лісова мати” (1915), у фіналі якої змальовано мобілізацію до австрійського війська. Пізніше, у 1923 p., О.Кобилянська створила „Вовчиху”, де трагізм підготовчого етапу війни передала сценою прощання з рідними двох синів Жмутів - Юзька і Янця. Порівнюючи обидва твори, констатуємо незаперечну еволюцію майстерності їх авторки у передачі почуттів мобілізованих та їх рідних. Глибшого психологізму письменниця досягла у „Вовчисі”, адже тут використано фольклорну основу: Обряд весілля з його неодмінним елементом - благословення батьками молодих - трансформується у сцену прощання, трагізм якої посилюється аналогічно з обрядом похорону і голосінням Санди, що його супроводжує.

Під пером Ольги Кобилянської оживають бойові дії, зокрема на переправі через річку Прут („Назустріч долі”) під час одного з наступів, що передували другому російському вторгненню, яка тривала від 27 листопада 1914 р. Твір „Зійшов з розуму” стосується подій, зафіксованих в історії Буковини так: „Протягом другої половини червня 1915 р. російські війська намагалися зламати оборону противника в районі сіл Раранча, Бояни, Топорівці, Добринівці, Чорний Потік, Самушин та ін., по кілька разів у день переходили в атаки, втрачаючи значну кількість живої сили”⁴. Дата бою, вказана письменницею у творі, - ніч на 11 червня 1915 р. - виступає часовим орієнтиром, як і вказані координати місця подій: близьке місто Ч. (Чернівці), міст через річку Прут, за якою розташовані вищезгадані буковинські села.

У змалюванні картин бою О.Кобилянська слідує за народною традицією, що відбилась у західноукраїнському фольклорі, зокрема, в співанках-хроніках. В одній з них - ..Я вам пісню заспіваю під час неспокою” - поетично зображено сцену, подібну до змальованої в новелі „Зійшов з розуму”:

Коли втихли ці всі стріли, було чути зойки,

Крики нужди і розпуки і тяжкії йойки.

Оден поляг десь без ноги, другий двох не має,

А третьому руки врвало, ратунку благає.

І благає він ратунку, нема кому дати,

То він просит товариша: - Добий мене, брате ⁵.

У творах про війну О.Кобилянська тяжіє до використання народнопоетичних засобів: свист, шум пролітаючих куль порівнюється з природними стихіями - градом, зливою, дощем; ревіння, гуркіт бою на тлі заграви пожеж асоціюються з пеклом. Традиційні порівняння, метафори, епітети невипадково повторюються в текстах творів; запозичені з фольклору елементи функціонують як кліше, щоб відтворити тло бойових подій і доповнити недостатність особистих вражень самої авторки. Не завжди вдається уникнути їй схематизму, повторів у показі батальних сцен. Це з одного боку, а з другого - помітні письменницькі знахідки, зокрема в зображенні трагедії землі, знесиленої боями. Поля битв перестали засівати, тут квітують лише червоні маки: „По одній стороні червоні маки на ній процвитають, рови заповняють, могили прикрашають”⁶, - читаємо у фрагменті з „воєнного нарису” „Сниться”. Наведений О. Кобилянською штрих, як виявилось, не був просто красивою метафорою, а мав реальне підґрунтя і в пізнішій книзі малої прози О.Маковея піднесений до рівня наскрізного образу, що засвідчує назва „Червоне поле”.

Більшою мірою, ніж арену бойових дій, зобразила письменниця краще знане їй життя мирного населення, зіткнення цивільних із вояками своєї та ворожої армій („Василка”, „Юда”). Про перший із творів є згадка в автобіографічному листі „Про себе саму”: „Цими днями викінчила я, власне, таку одну новелу з нашого народного життя під час війни, під заголовком] „Василка”. Тішуся нею, начеб мені хто нею дарунок зробив, бо вона вся з життя. В нас на Буковині є й пишні моделі, і кілька гострого розуму!”⁷. Звідси бачимо, що письменниця ставила перед собою завдання спостерігати долю людини у змінених через війну обставинах, що було продовженням її попередніх психологічних студій. Війна як сильний прожектор вихоплювала людські риси, раніше маловиразні. На її тлі вимальовувались характери, їх еволюція.

У цьому зв’язку категоричні закиди, що О.Кобилянська, а також В.Стефаник, Марко Черемшина обминули „подієву” сторону Першої світової війни, обмежившись змалюванням долі селянина як мимовільної жертви, видаються неправомірними ⁸. Антивоєнну прозу письменниці-буковинки слід оцінювати інакше, глибоко проникаючи в обставини її створення, розуміючи визначальну концепцію авторки, її людинознавчий підхід. У листі до Микити Шаповала письменниця зазначала: „Деякі брали мені за зле, що я не писала про свої „вражіння” з війни. Лізли до мене або випитували листами про них. Я на фронті не була, а про те, що тут і там досягало мою душу знадвору, я писала” (16.01.1922).

Тема військової зради є домінуючою у ряді творів: „Лист засудженого вояка до своєї жінки”, „Туга”, „Воєнний акорд”. Причому доля героя першої новели Василя В., якому залишилось до смерті дві години, вирішена авторкою абсолютно інакше, ніж виправданого судом Микити Білого („Туга”).

Часовий діапазон воєнної новелістики О.Кобилянської не обмежується роками 1914-1918, він сягає значно далі. Через багато років після фактичного припинення війни лунає постріл з трофейної рушниці, яку приховував колишній вояк Кость Бранчук. Смерть, яка сталась через його захланність, розцінена судом як трагічна випадковість - казус, а фактично зять Бранчука впав ще однією жертвою світової бойні (“Московський ґвер”).

Як здійснювали роботу військово-польові суди, як діяли санітарні карети (амбулянс) на полі бою, як лікувалися в шпиталях поранені, окопне життя вояків, досвід цивільного населення, - усе синтезувала О.Кобилянська, створюючи правдиву панораму в новелах, нарисах, оповіданнях, змоделювавши галерею рідних людських типів. У цьому наша письменниця десь наблизилась до майстерності А.Барбюса, чий роман „Вогонь” Максим Горький схарактеризував так: „Це - книга проста, сповнена пророчого гніву, це - перша книга, яка говорить про війну просто, суворо, спокійно і з незборимою силою правди”⁹. Так само „просто, суворо, спокійно” зобразила війну О.Кобилянська, хоча її пером вели не особиста присутність чи військовий досвід, а вміння аналізувати почуте і моделювати дійсність.

Проблема вини і кари (так неоднозначно вирішена в „Юді”), неспівмірність тяжкості провини і покарання за неї для українця- селянина, що став воїном, - ось той смисловий центр, який об’єднує три твори: „Лист засудженого вояка до своєї жінки”, „Воєнний акорд” і „Туга”. В усіх них конфлікт загострюється через несправедливість австрійського судочинства, - якому даються аналогічні характеристики у текстах перших двох: „Воєнний суд є невмолимий, скорий як вогневий кріс. Не питає багато, лиш б’є”¹⁰. Відчуженість керівної офіцерської верхівки та простих жовнірів, проти якої внутрішньо протестує свідомий українець, оповідач у „Воєнному акорді” не була надуманим чи епізодичним фактом, адже відбилась у фольклорі, зокрема у співанці-хроніці „В чужім краю - Італії, на високих горах” ^п.

У названих творах О.Кобилянської послідовно проводиться теза про невідповідність менталітету українця - споконвічного ратая, господаря, сім’янина - жорсткій воєнній машині. Образи Василя („Лист...”), Микити Білого („Туга”), безіменного галичанина та Миколи Заварюка („Воєнний акорд”) змодельовані в одному ключі: вони віддані своїй сім’ї, дітям, чесній селянській праці, православній вірі. Військова справа - однозначно не їхня стихія.

Але до військової служби герої новел ставляться як до неминучої необхідності, в їхніх діях немає відкритого опору. Почуття обов’язку, відповідальність за присягу, дану цісареві, - вдвічі підсилюють трагізм становища вояків. О.Кобилянська навдивовижу глибоко проникла у душу жовніра, яка роздвоюється між громадським і особистим. Покидаючи окоп, Микита Білий має рішучий намір повернутися: „Я не втікаю від цісарської служби”¹² і справді повернувся з прагненням „щиріше [...] найяснішому панові служити...”¹³. Більшим покаранням, ніж винесений трибуналом вирок, були для героя моральні тортури: „Його душа - один біль, один жаль. Гине. Чує, що і без кари гине. Аж тепер чує, що він заподіяв!.. І нема порятунку”¹⁴ Усвідомлення власної провини, а від цього - бажання бути покараним - такий морально-етичний хід характерний не лише для „Туги”. Мимовільного синовбивцю з новели „Юда” непоправність вчиненого штовхнула до самогубства. Життя без покарання, з нечистою совістю стало тягарем для героя твору “Московський ґвер”, котрий спричинився до смерті зятя вже по війні.

Гуманістичне начало, яскраво виражений миролюбний дух - такі риси творів „Щира любов” (1914) і „Чудо” (1915), що, як і „Лісова мати”, були першими відгуками часу війни. Події в них зосереджуються у шпиталі: там перебував оповідач-вояк („Щира любов”), туди двічі - спочатку для власного лікування, а потім - у пошуках рідного брата - потрапив вояк-сторож з оповідання „Чудо”. Обидва твори містять картини війни. У [Пирій любові” - це опис вторгнення російських військ у „супокійне миролюбне місто”¹⁵ Чернівці. Трохи пізніше від буковинки бої за головне місто Буковини описала Х.Алчевська в поезії „Привиди війни”, присвяченій О.Кобилянській:

Кривавий крик, кривавий гук, Чернівці у сьомий раз Вже перейшли із рук до рук В громах війни, у блисках мук ^1б.

У цій війні буковинські українці змушені були боротись зі своїми братами з Великої України. О.Кобилянська вперше у „Щирій любові” (пізніше - у творах „Назустріч долі”, „Василка”) засудила братовбивчу суть війни, висловила ставлення до приходу російських військ „Не прийшли боронити свій край від руйнуючого нападу ворога, а прийшли, як казали, „визволяти славян” на розказ царя свого, що жив десь далеко легендою, за муром сторожі, військ... в недоступних кімнатах, повних багатств, сумних подій і кривавих вироків, ніби непрозорою мракою сповитий” . За зовнішньою простотою легенди, алегоричністю казки приховується влучна характеристика російського царату, великоруського імперіалізму, викриття справжньої суті „визвольної” місії, про яку видатний учений-природознавець

В.І.Вернадський у статті „Українське питання і російська громадськість” (липень-серпень 1915 р.) писав: „Звільнення”, таким чином, звелося спершу до зруйнування української культури в ім’я російської єдності, а згодом - до принесення українського населення Буковини і Галичини в жертву румунізації та полонізації”¹⁸.

Варто наголосити, що в художній інтерпретації проблем війни О.Кобилянська наблизилась до найталановитіших творів європейської і світової літератури того часу, недарма Х.Алчевська поставила поруч імена великого французького белетриста і великої української письменниці у статті “Два ненависники війни: Кобилянська - Барбюс”. В українській літературі антивоєнний цикл малої прози буковинки вирізняється неповторним творчим почерком, глибиною спостережень, тематичним спектром охоплених проблем. „Війна - це зло”, - однозначно ствердила письменниця устами героїв своїх новел та оповідань, які, без сумніву, можемо зарахувати до найбільших здобутків гуманістичної літератури.

Список посилань

1. Кобилянська О. Твори: В 5 т. - К: Держлітвидав України, 1962- 1963. -Т. 1-5.

2. Співанки-хроніки (Новини) / Упор. О.І.Дей, С.Й.Грицай. - К.: Наук, думка, 1972. - 560 с.

3. Алчевська X. Твори. - К.: Дніпро, 1990. - 558 с.

4. Буковина: Історичний нарис. - Чернівці: Зелена Буковина, 1998.-416 с.

5. Вернадський В.І. Українське питання і російська громадськість // Молода гвардія. - 1988. - 12 берез.

6. Горький Максим. Предисловие // Барбюс А. Огонь (дневник взвода). - М.: Правда, 1984. - С. 3 - 7.

7. Кобилянська О. Щира любов // Військовий листок Штрифлєра: Пільна часопись (Відень). - 1916. - № 17. - С. 12 - 13.

8. Кобилянська О. Сниться: Новелі і нариси. - Чернівці, 1922. -64 с.

9. Кобилянська О. Туга // Нові шляхи. - 1932. - № 6-7. - С. 237 -243.

10. Кобилянська О. Твори: В 5 т. - К: Держлітвидав України, 1962- 1963. -Т. 1-5.

11. Скорина Л. “На Західному фронті без змін” Е.М. Ремарка та “Альцедама” І.Дніпровського: спроба компаративного дослідження // Слово і час. - 2000. - № 6. - С. 47 - 54.

12. Співанки-хроніки (Новини) / Упор. О.І.Дей, С.Й.Грицай. - К.: Наук, думка, 1972. - 560 с.

13. Цвейг С. Статьи. Эссе. Вчерашний мир. Воспоминания европейца: Пер. с нем. - М.: Радуга, 1987. - 479 с.

14. Кобилянська О. Щира любов // Військовий листок Штрифлєра: Пільна часопись (Відень). - 1916. - № 17. - С. 243.

15. Вернадський В. І. Українське питання і російська громадськість // Молода гвардія. - 1988. - 12 берез.

16. Кобилянська О. Твори: В 5 т. - К: Держлітвидав України, 1962- 1963. -Т. 1-5.

17. Вернадський В. І. Українське питання і російська громадськість // Молода гвардія. - 1988. - 12 берез.

18. АлчевськаX. Твори. - К.: Дніпро, 1990. - 558 с.