Значний розвиток в Україні на початку XX ст. оде­ржав соціалістичний напрямок політико-правової думки. Однак на відміну від ортодоксальних марксистів, а в Росії — від орто­доксальних ленінців, багато вітчизняних мислителів мали свої уявлення про державу і право з огляду на «українське питання», проблему відродження української державності, критично сприй­мали марксистське вчення. До їх числа з повним правом можна віднести таких ведучих діячів Української Центральної Ради, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Туган-Барановський.

Академік Михайло Туган-Барановський (1865—1919) згадував, що ще «у ранній молодості і на студентській лаві я почував себе українським патріотом». Народившись і пізніше часто поверта­ючись в Україну, він глибоко співчував пригнобленому народу, підтримував вимоги її широкої автономії, аз 1915 р. — права на­ціонального самовизначення. Вважав, що розвиток особистості включає і таку її грань, як національність, участь у житті нації. «Якщо ви боїтеся перетворити людей у булижник, то потрібно боятися стерти і грані національності».

Захопившись у молодості марксизмом, Туган-Барановський поступово виробляє свою концепцію соціалізму, а головне — ролі особистості в соціальному прогресі, соціальної справедливості і християнського ідеалу в суспільному житті. Головним у його кон­цепції соціалізму був висновок про еволюційний характер суспіль­ного розвитку, активну роль людини, її свідомості, праці в про­цесі перебудови суспільства на шляхах соціального прогресу. Вчений звернувся до досвіду соціалістичних експериментів у мину­лому, їх загибелі й урокам. Він вважав дуже корисним і повчаль­ним їх вивчення. Соціалістичну державу майбутнього та її еконо­міки пов´язував з кооперацією, в якій бачив вищу, у порівнянні з капіталізмом, форму соціально-господарської організації.

Як вченого-економіста і юриста Туган-Барановського хви­лювали проблеми соціальної справедливості. Він прагнув вибудувати свою теорію розподілу, відмінну від марксистської. Свій задум почав втілювати в роботах «Теоретичні основи марксиз­му», «Соціальна теорія розподілу», обґрунтовуючи соціальну спра­ведливість, регулюючу роль держави в розподілі суспільних благ як важливий економічний закон, конституційний принцип су­спільства. Його висновки знайдуть розвиток у західній концепції соціальної держави і політики загального благоденства.

З філософсько-етичних позицій Туган-Барановський осмис­лює проблеми суспільного ідеалу, моралі, взаємин особистості і держави. Вважав своїми духовними попередниками І. Канта і Ф. Достоєвського, які визнали, як він пише, «верховною святи­нею життя людську особистість». Відстоюючи розуміння рівнос­ті людей як рівноцінність їх особистостей, заперечував саму ідею будь-якої тоталітарної держави на чолі з «вищим незаперечним авторитетом, богом, перед яким добровільно схилялися, на який молилися б ці жалюгідні істоти». «Фантастичними і похмури­ми» називав він подібні ідеї.

Високо оцінював вчений ідеал християнства і його значення для суспільства — звільнення кожної особистості, знищення вся­кого насильства. На думку Туган-Барановського, це ідеал «не сьогоднішнього дня», а «завтрашнього» майбутнього. Він перед­бачає нескінченну цінність конкретної особистості у всій її бага­тогранності. Чим багатогранніша індивідуальність, тим яскраві­ше її творчість, духовніше суспільство. «Якщо запропонувати на вибір суспільство, засноване на насильстві, експлуатації, на со­ціальній нерівності, але яке здатно до культурної творчості, або суспільство, не знаюче ні насильства, ні нерівності, але в якому згас дух, то немає сумніву, що краще страждаюче людство, ніж ситі свині. Є щось більш високе, ніж щастя і достаток. Це — нескінченне прагнення до розвитку особистості». Тут його по­гляди були близькими до ліберальних.

Таким чином, Туган-Барановський як вчений економіст і юрист виділив нові аспекти в теорії соціалізму, продовжив мір­кування Канта і Гегеля про особистість, мораль, суспільний іде­ал. Соціалізм майбутнього бачився йому заснованим на демо­кратичних принципах, де «люди влади стануть не володарями, а виконавцями волі, слугами народу», і «будуть знаходиться під постійним контролем вільного народу, де буде виключене гноблення особистості». Своїми ліберальними поглядами Туган-Ба­рановський вирізнявся серед діячів Центральної Ради.

Михайло Грушевський (1866—1934) розглядав проблеми права і держави як вчений-історик, лідер Центральної Ради й есер. Що найбільш характерне в його поглядах?

Історія української державницької ідеї й державницького до­свіду, за Грушевським, має тисячолітню історію, яку складають наступні етапи: період зародження державності у скіфів, антів, слов´ян; Київська держава; Галицько-Волинське князівство; Ли-товсько-Руська держава; Козацька республіка; Гетьманщина; занепад державного життя; початок національного відроджен­ня. «Київська Русь є першою формою української державності». Таким чином, особливістю історії України вчений вважав без­перервність історичного процесу. Український народ має гли­бокі корені, а його минуле і культура — органічно самостійне явище. Він — прямий спадкоємець Київської державності.

У ряді праць, насамперед у роботі «Початки громадянства. Ге­нетична соціологія», Грушевський виклав своє розуміння історії розвитку людського суспільства, в якій він виділяє три етапи: по­чаток організації, племенно-родовой уклад і класово-державна організація. Право існує не лише в класовій організації суспіль­ства, а й у племінно-родовій, де воно виступає в формі звичаю. Різниця між ними полягає у механізмі впровадження їх у життя. Основною рушійною силою прогресу суспільства є не стільки економічні зміни, скільки психологічні — схильність людей до со­лідарності приводить їх до утворення держави.

Державу Грушевський визначає як «суверенний союз наро­ду, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами задо­вольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в на­прямі поступового розвою громадянства» (тобто громадянського

суспільства). Право визнавалося ним як єдність норм, що вира­жають соціальну солідарність об´єднаних в націю людей. Воно гарантується усією сумою соціально-психологічних сил у гро­мадянському суспільстві. Примус — лише різновид гарантій. Пра­во — чинник і атрибут усякого державного укладу. Грушевський обґрунтовував закономірність вимоги демократизації влади, гла­сності правових норм, необхідність розробки «виробничого пра­ва», «комунального права», закріпляючого соціально-економіч­ні права, утверджував постулат: «права мають відповідати обов´язкам, а обов´язки — правам». Дію принципу «дозволено все, що не заборонено законом» мислитель вважав ознакою де­мократичного суспільства.

Вже на початку XX ст. Грушевський концептуально сформу­лював доктрину національно-територіальної децентралізації Росії і створення культурно-національних автономій, у т.ч. України. З па­дінням царату 1917 р. Грушевський відстоював принцип феде­ралізму, національно-територіальну автономію України. «...Ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як іилях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розу­мам людства, як шлях до федерації Європи і у майбутньому — до федерації всього світу». Українська автономія, вважав вчений, «має бути організована на основах широкого демократичного (не цензованого) громадянського самопорядкування, від самого споду («дрібні земські одиниці») аж до верху — до українського сейму. Вона має вирішити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, роз-поряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями і всяки­ми натуральними багатствами, мати своє законодавство, адмі­ністрацію і суд». Грушевський відстоював широкі права і свободи національних меншин, що проживали в Україні, був рішучим противником етнічної державності.

Очолюючи комісію Центральної Ради з розробки проекту ав­тономного статусу України, Грушевський сформулював концеп­цію майбутнього Основного закону УНР. У проекті Конституції закріплювалася орієнтація на широкий демократизм, поділ вла­ди — законодавчу, виконавчу, судову. Україна стала б класич­ною парламентською республікою із широким місцевим самоврядуванням. Грушевський залишався вірним традиції, закла­деної Кирило-Мефодіївським братством — не сприймав «полі­цейсько-бюрократичного устрою», залишаючи «адміністрації мі-ністеріальній» лише функції координації, контролю і «заповнення тих прогалин, які можуть виявитись у діяльності органів са­моврядування». За умови гострої соціально-політичної кризи і громадянської війни така модель управління не мала шансів ре­алізації. Оцінюючи Основний закон, він підкреслював його по­середній характер — «між готовими шаблонами західно-євро­пейської демократії» і «новим соціалістичним змістом», писав про необхідність взяти на озброєння «диктатуру трудового на­роду» у формі «радянської соціалістичної республіки».

Таким чином, сутність держави, її функції розумілися Грушев­ський на європейському рівні, але соціалістичні, народницькі пе­реконання схиляли його до соціалістичного типу державності як альтернативи «буржуазній парламентарній республіці». Правиль­но відзначаючи реальні недоліки останньої, застерігаючи від слі­пого копіювання парламентаризму, він напрочуд далекоглядно позначив багато болючих точок виборчого процесу. Писав про мо­жливість впливу адміністрації, що використовує усякі формаль­ності, на хід і результати виборів — «від грубих виборчих розбо­їв до дуже тонких і вирафіновано підступних, в´їдливих штучок, котрими кандидат більшості... несподівано для себе, може опи­нитися зовсім за стартом, а кандидат меншости вийти кандида­том більшості і т. д., і т. д.». Такі недоліки виборчого процесу, на його думку, приховують небезпеку «виборчої апатії абсентеїзму, зневіри взагалі в партійну політику, парламентаризм».

М. Грушевський був впевнений: «Нова Україна має постати демократичною республікою, в якій були б гарантовані всі пра­ва і свободи», забезпечена «рівність всіх людей». Однак виріши­ти цю проблему діячам Центральної Ради не вдалося. Уроки по­разки однак не перекреслюють позитивів у політичній програмі Грушевського, його підходів до завдання створення громадян­ського суспільства й правової демократичної і соціальної держа­ви, пріоритету основних прав людини, національної рівноправ­ності. Дію принципу «дозволено все, що не заборонено законом» мислитель вважав ознакою демократичного суспільства.

Разом з М. С. Грушевським активно відроджував українську державність Володимир Винниченко (1880—1951).

Починаючи з ранніх своїх творів, темою творчості Винни­ченко обрав проблему людської гідності, заперечення «обов´яз­ків з примусу» над людиною. В ім´я людської особистості від­стоював індивідуальність, неповторність власного «Я» людини; був твердо переконаний, що неможливо перебудувати мораль­ний світ людини, царство обману, насильства, неправди, екс­плуатації засобами тієї ж неправди і несправедливості. Виступав за моральну політику, висував етичну максиму «чесність із со­бою». У творчості письменника проявився синтез думки і по­чуття художника, політика. «Я щиро і гаряче протестував проти соціальних несправедливостей, в ім´я цього протесту йшов у в´язницю, готовий був йти на смерть за торжество своїх полі­тичних і соціальних переконань».

У національному відродженні найбільш радикальним шля­хом Винниченко вважав шлях «революційної демократії», який відкриває перспективи соціального розкріпачення, наділення селян землею і розвиток продуктивних сил, самоврядування на місцях і самоврядування націй. З весни 1917 р. ця ідея, писав пізніше автор «Відродження нації», конкретизувалася в двох завданнях: досягнення національної державності і швидкий суспільний прогрес на шляху до моделі західноєвропейської со­ціал-демократії. Акцент ставився на першому завданні як пе­редумові другого. Відродження національної державності Вин­ниченко, слідом за Грушевським, вважав найбільш доцільним починати зі створення широкої національно-територіальної ав­тономії України в складі демократичної федеративної Російської республіки.

Такі теоретичні розрахунки пояснюють зволікання і непо­слідовність діячів Центральної Ради в здійсненні соціально-еко­номічних перетворень, наївну недооцінку централізованого управління, регулярної армії і т.д. Пізніше Винниченко визнав ці фатальні помилки і зробив висновок: «Відродження україн­ської нації в національній сфері, — писав він у 1920 р. — йшло й йтиме в гармонії з соціальним визволенням. Це й є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції». Опору національного визволення слід, на його думку, шукати в народі і насамперед — піти назустріч його одвічним соціально-економічним прагнен­ням — «Вільна Україна без холопа і пана» і однобічне визволен­ня розвинути у всебічне.

«Революційна демократія», за Винниченком, не терпить на­сильства. Він вважав передчасним курс більшовиків на соціалі­стичну революцію, а їх ідею диктатури пролетаріату — неприда­тною в селянській Україні. Водночас у Декларації Директорії 1918 р. проголошувалося: влада в УНР повинна належати кла­сам трудящим — «робітництву й селянству, ... класи не трудові, експлуататорські не мають права голосу в порядкуванні держа­вою». Такий ідеал «державного соціалізму» виключав верховен­ство права, прав і свобод людини в державі. Час розсіяв ілюзії Винниченко і відносно «демократичної федерації» у радянській Росії. Однак його всі роки не полишала віра у світле майбутнє України, у неминучий розпад СРСР. «...Героїчний період на­шого відродження ще не скінчився».

Висновки

Таким чином, перші десятиліття XX ст. були по­значені плідними спробами діячів національного відродження України осмислити нові політичні і геополітичні реалії, що скла­лись в Україні, Росії, Європі. Жоден з основних напрямів дер­жавно-правових концепцій в умовах, що склалися, не мав ні­яких або близьких перспектив втілення через нове розмежування України, перемогу більшовизму в більшій її частині та в Росії. Проте далекоглядними і багато в чому випереджаючими свій час можна назвати конституційний проект С. Дністрянського, ідеї самостійності України М. Міхновського, В. Старосольсько-го, О. Бочковського («нація-держава»), громадянського суспі­льства, прав і свобод людини В. Липинського, концепції феде­рації, місцевого самоврядування, парламентаризму, демократичного виборчого процесу, принципів поділу влади та гармонізації прав і обов´язків громадян в державі творця новіт­ньої концепції суспільної історії України М. Грушевського, ідеї «Вільної України без холопа і пана» В. Винниченка, соціальної справедливості М. Туган-Барановського. Навіть консервативні і націоналістичні концепції української державності будили на­ціональну свідомість, патріотизм, пам´ять про державницькі традиції волелюбного народу.