Нікчемним правочином є правочин, вчинення якого не по­роджує передбачених законом правових наслідків у зв´язку із протиправністю або іншими недоліками юридичного характеру, незалежно від пред´явлення позову про визнання його недійс­ним. Нікчемний правочин є недійсним незалежно від визнання його таким і від бажання сторін.

Визначають такі ознаки нікчемного правочину:

1)  нікчемний правочин є недійсним тільки у випадках, перед­бачених законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, тому сторони не вправі вимагати одна від одної його виконання;

2)  правочин є нікчемним з моменту його вчинення незалежно від пред´явлення позову про визнання його недійсним і бажання сторін. Бажання сторін про визнання його дійсним до уваги не беруться, так як такий правочин суперечить нормам закону. Суд допускає визнання такого правочину дійсним лише у випадках, визначених законом. Наприклад, при недодержанні нотаріаль­ної форми договору за умови його повного або часткового вико­нання, якщо одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним (ч. 2 ст. 220 ЦК України). Наявність можливості визнання дійсним вчи­неного правочину не зобов´язує суд виносити таке рішення, ос­кільки правочин може порушувати інші умови дійсності право­чинів або навіть бути неукладеним у зв´язку із недосягненням згоди за всіма істотними умовами;

3)  нікчемний правочин не породжує правові наслідки, які при­таманні правочинам даного виду. Сторони не досягнуть бажаного результату внаслідок вчинення нікчемного правочину. Напри­клад, недієздатність однієї зі сторін за договором купівлі-продажу породжує його нікчемність, через що такий договір не породжує прав та обов´язків, які виникають із договору купівлі-продажу;

4)  нікчемний правочин породжує лише наслідки, які пов´язані з  його недійсністю. Такими  наслідками  будуть  поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція) та від­шкодування збитків або моральної шкоди, завданих другій сто­роні або третій особі внаслідок його вчинення. Новий ЦК Украї­ни відмовився від таких наслідків, як одностороння реституція (поновлення однієї зі сторін правочину в початковому становищі і звернення майна іншої сторони в дохід держави) та недопущен­ня реституції (звернення в дохід держави майна двох сторін), які застосовувались у ЦК УРСР 1963 р. за окремі види недійсних правочинів.

Недійсним може бути лише укладений правочин, тому необт хідно недійсний правочин відрізняти від неукладеного. Недійс­ний - це такий правочин, який здійснився, але в силу наявних у нього недоліків не має правової сили, а породжує наслідки його недійсності. На відміну від недійсного, неукладений право­чин ніколи не існував та існувати не міг, тому правової сили не має. Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Зокрема, істотними є умови, що визнані такими законом або необхідні для даного виду договорів, а та­кож ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди.

Якщо по справі сторони не домовилися щодо усіх істотних умов договору, у задоволенні позову про визнання його недійс­ним судом буде відмовлено.

ЦК України виділяє такі види нікчемних правочинів:

1)   вчинений з порушенням обов´язкової письмової та но­таріальної форми (ст. 218, 219, 220);

2)  вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієз­датності (ст. 221);

3)  вчинений у випадках, передбачених законом, без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224);

4)  вчинений недієздатною фізичною особою (ст. 226);

5)  правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228);

6)  удаваний правочин (ст. 235).

Нікчемні правочини хоч і називають абсолютно недійсними, оскільки в момент укладення вони не породжують для сторін цивільних прав та обов´язків, проте цивільне законодавство передбачає випадки, коли нікчемний правочин може бути виз­наний судом дійсним. На відміну від ЦК УРСР 1963 p., який встановлював лише одну підставу визнання дійсним нікчемного правочину (правочину з порушенням нотаріальної форми), ЦК України визначає можливості визнання дійсними за відповідних умов таких нікчемних правочинів: з порушенням письмової, но­таріальної форми; вчинених малолітніми та недієздатними особа­ми; вчинених без згоди органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226). У такому випадку йдеться про оздоровлення нікчемного правочину і встановлення його дійсності за рішенням суду. Тому нікчемні правочини, які за позовами зацікавлених осіб визнаються судом дійсними, можна назвати відносно нікчемними. Якщо в запере­чних правочинах має місце позов про визнання їх недійсними, то в нікчемних правочинах, у визначених законом випадках, може бути пред´явлений позов про визнання їх дійсними.

Правочин, вчинений із порушенням обов´язкової письмової або нотаріальної форми. У такому випадку правочин буде визна­ний недійсним лише тоді, коли такий наслідок (наслідок недій­сності) передбачений правовою нормою, що регулює даний вид правочину. Зокрема, нікчемність правочину, як наслідок пору­шення простої письмової форми, передбачена як для правочинів щодо забезпечення виконання зобов´язань (ч. 2 ст. 547 ЦК Ук­раїни), так і для окремих видів договорів, наприклад: договору дарування майнового права та договору дарування з обов´язком передати дарунок у майбутньому (ч. З ст. 719); договору страху­вання (ч. 2 ст. 981); кредитного договору (ч. 2 ст. 1055), договору банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059), договору комерційної кон­цесії (ч. 1 ст. 1118) тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦК України правочин, який вчи­нений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідчен­ню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Наслідки недотримання нотаріальної форми є більш жорсткі, ніж при порушенні простої письмової форми. Недотри­мання вимог закону щодо нотаріальної форми правочину тягне за собою його нікчемність за винятком випадків, передбачених законом.

Необхідною умовою укладення деяких договорів є їх держав­на реєстрація. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такій реєстрації, зокрема, підлягають договори купівлі-продажу нерухомого майна (ст. 657 ЦК України); договір про передачу нерухомого майна під випла­ту ренти (ч. 2 ст. 732); договір довічного утримання, за яким на­бувачеві передається у власність нерухоме майно (ч. 2 ст. 745); договір найму будівлі, укладений на строк не менше одного року (ст. 794) тощо.

Наслідки порушення вимоги закону про державну реєстрацію не визначені у ЦК України. Однак такі наслідки можуть бути визначені безпосередньо у законі. Наприклад, відповідно до п. 6 ст. 20 Закону України «Про охорону прав на промислові зраз­ки» від 15 грудня 1993 р. договір про передачу права власності на промисловий зразок без його державної реєстрації є дійсним, але для укладення такого договору з третьою стороною він має бути зареєстрований.

Якщо наслідки недотримання вимог закону про держав­ну реєстрацію не визначені у законі, то відповідно до п. 8 Роз´яснення президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов´язаних з виз­нанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р., одна лише від­сутність державної реєстрації не є підставою для визнання від­повідного правочину недійсним, оскільки реєстрація майна не є елементом форми правочину.

Правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивіль­ної дієздатності. Особливістю такого правочину є те, що однією зі сторін є особа, яка не досягнула 14 років (малолітня особа), іншою - може бути як фізична (малолітня, неповнолітня або повнолітня), так і юридична особа. Правочини, вчинені малоліт­німи особами, є нікчемні, за винятком дрібних побутових, які вони можуть вчиняти самостійно. Усі інші правочини від імені малолітньої особи вчиняють батьки, усиновителі або опікуни.

ЦК України передбачає можливість визнання правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздат­ності, дійсним, якщо він був згодом схвалений її батьками (уси-новлювачами) або одним із них, з ким вона проживає, або опі­куном (ч. 1 ст. 222). Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії іншій стороні. Також за позовом заінтересова­ної особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітнього.

Правочин, вчинений без згоди органу опіки та піклування. Обов´язки по захисту особистих і майнових прав та інтересів осіб, які не можуть самостійно їх реалізувати, а також по вихованню дітей, які залишились без батьківського піклування, здатні за­безпечити опікуни (піклувальники).

Опікун вчиняє від імені підопічного, а піклувальник дає згоду на вчинення правочинів, які виходять за межі дрібних побуто­вих. Проте існує низка правочинів стосовно майна підопічного, які опікуни не можуть вчиняти, а піклувальники давати згоду на їх вчинення без дозволу органу опіки та піклування. Це право­чини, у яких опікун (піклувальник) відмовляється від майнових прав підопічного; видає письмові зобов´язання від його імені; укладає договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поді­лу або обміну житлового будинку, квартири; укладає договори щодо іншого цінного майна (ст. 71 ЦК України). Такі обмеження на дії опікуна (піклувальника) законодавцем встановлені, перш за все, для попередження можливих зловживань з боку опікуна (піклувальника) майновими правами підопічних.

Згоду на відчуження майна особи, яка перебуває під опікою або піклуванням, може дати лише орган опіки і піклування. Опі­кунська рада не є належним органом для вирішення такого пи­тання.

Вищезазначені правочини опікун може вчинити, а піклу­вальник дати дозвіл на їх вчинення і без дозволу органу опіки та піклування (наприклад, у випадку неможливості отримати та­кий дозвіл у зв´язку із наявністю неробочих днів, коли зволікан­ня при вчиненні такого правочину може призвести до спричи­нення шкоди підопічному тощо). У такому випадку вони можуть бути за позовом зацікавленої особи визнані судом дійсними, якщо буде встановлено, що вони відповідають інтересам фізич­ної особи, над якою встановлено опіку або піклування (ч. 2 ст. 224 ЦК України).

Правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. Незва­жаючи на те, що правочин, вчинений малолітньою особою поза межами її цивільної дієздатності, а також правочин недієздат­ної особи належать до нікчемних правочинів, тобто правочинів із недоліками у суб´єктному складі, вони відрізняються один від одного. Ця різниця полягає, передусім, у об´ємі дієздатності даних категорій фізичних осіб. Малолітні особи, на відміну від недієздатних, наділені цивільною дієздатністю, хоча й міні­мальною, оскільки цивільне законодавство дозволяє їм вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин, вчинений недієздатною особою, незалежно від того, чи він є дрібним побутовим, є нік­чемним.

ЦК України дає можливість опікуну схвалити дрібний побу­товий правочин, вчинений недієздатною особою, у такому ж по­рядку, який встановлений у разі вчинення правочину малоліт­ньою особою за межами її цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 226). Правочин вважається схваленим, якщо опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом місяця не заявив претензій іншій сто­роні. У разі відсутності такого схвалення дрібний побутовий пра­вочин є нікчемним. Будь-який інший правочин (крім дрібного побутового) вважається нікчемним незалежно від його схвален­ня опікуном.

Крім цього, правочин (як дрібний побутовий, так і будь-який інший), вчинений недієздатною особою, на вимогу опіку­на може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної особи (ч. 2 ст. 226 ЦК України).

Правочин, що порушує публічний порядок, є новим для цивіль­ного законодавства України. Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республі­ки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окре­мий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить із змісту протиправної дії та значимості порушених інтересів, внаслідок вчинення такого правочину. Відповідно до ст. 228 ЦК Украї­ни правочин порушуватиме публічний порядок при сукупності об´єктивної та суб´єктивної ознак.

Об´єктивна ознака такого правочину вказує на суперечність його нормативно-правовим актам, в яких закріплюються кон­ституційні права та свободи людини і громадянина; право де­ржавної, комунальної та приватної власності тощо. Стаття 228 ЦК України носить оціночний характер і містить в собі лише окремі критерії, які вказують на належність правочинів до та­ких, що порушують публічний порядок, оскільки публічний по­рядок порушують також і інші правочини. Наприклад, правочи­ни, спрямовані на охорону і захист основ конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина, обороноздатності, безпеки і економічної системи держави також порушують публічний по­рядок держави.

Правочин порушуватиме публічний порядок, якщо він буде спрямований на порушення публічно-правових актів держави. При цьому однією з ознак такого правочину є заборона його нор­мами кримінального чи адміністративного законодавства, ос­кільки чимало правочинів можуть вчинятись у формі злочинів чи адміністративних проступків, як-от: збут підроблених гро­шей у формі продажу (ст. 199 КК України); легалізація коштів та майна, здобутих злочинним шляхом, шляхом укладення різноманітних правочинів (ст. 209); порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю (ст. 202); вчинення правочинів, які спрямовані на порушення права державної власності на над­ра, води, ліси, тваринний світ (ст. 47, 48, 49, 50 КпАП України) тощо.

Під правочин, що порушує публічний порядок, повинні підпа­дати правочини, що порушують Конституцію України, КК Украї­ни, КпАП України, валютне, митне, податкове, антимонопольне та інші публічно-правові законодавства, в яких закріплені осно­ви державного ладу, політичної системи, економічної безпеки держави. Це, зокрема, правочини, що спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; ухилення суб´єктами господарювання від сплати податків; незаконне від­чуження або користування об´єктами права власності народу України; правочини, спрямовані на незаконний обіг вилучених з вільного обігу предметів або предметів, обіг яких обмежено; правочини, вчинені з метою порушення антимонопольного зако­нодавства та спрямовані на зайняття забороненими видами гос­подарської діяльності; інші правочини, які спрямовані на пору­шення публічно-правових нормативних актів.

Суб´єктивна ознака правочину, що порушує публічний поря­док, полягає у спрямованості дії сторін (сторони) на досягнення протиправного результату, яка вказує на умисне вчинення та­кого правочину. Відсутність умислу на настання протизаконно­го результату, в тому числі заподіяння шкоди з необережності, може тягнути за собою нікчемність правочину за іншими підста­вами, визначеними законом, або відмову зацікавленій стороні у задоволенні позову.

Удаваний правочин. При укладенні удаваного правочину сто­рони мають намір своїми діями досягнути такого правового ре­зультату, який не є за законом наслідком даного волевиявлен­ня, а намагаються досягнути іншого правового результату, про який вони фактично домовились. Отже, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ч. 1 ст. 235 ЦК України). Уда­ваний правочин схожий з фіктивним, передусім тим, що він не породжує ніяких правових наслідків. Але відмінність його від фіктивного в тому, що за удаваним правочином прикритий ін-" ший правочин, який сторони бажали вчинити. Тому необхідно розрізняти правочин, яким приховують (удаваний правочин) та правочин, який приховують.

ЦК України не вказує, до яких недійсних правочинів відно­ситься удаваний правочин: нікчемних чи заперечних. Закон (ч. 2 ст. 235 ЦК України) лише встановлює таке правило: якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для прихо­вання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відно­сини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сто­рони насправді вчинили. Проте удаваний правочин є нікчемним (абсолютно недійсним) вже тому, що обидві сторони знають, що їх волевиявлення не обов´язкові і не відповідають їх дійсній волі´. Удаваний правочин ні за яких обставин не може породити цивільні права та обов´язки, оскільки виражена у ньому воля не відповідає волевиявленню сторін, лише при єдності яких можна стверджувати про те, що насправді вчинений правочин.

Прихований правочин (який сторони насправді вчинили) може бути як правомірним, так і протизаконним. У разі вчинен­ня сторонами правомірного правочину, удаваний правочин виз­нається нікчемним, а відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який насправді вчинили сторони. Наприклад, особа укладає договір купівлі-продажу автомобіля, щоб прихо­вати перед родичами його дарування. У такому випадку договір купівлі-продажу визнається нікчемним, а відносини сторін ре­гулюватимуться правилами договору дарування.

Якщо прихований правочин суперечить закону, суд приймає рішення про визнання його недійсним із застосуванням наслід­ків недійсності.