Як послідовний і рішучий прихильник незалежної авторитарної Української держави з ознаками кастовості і мілітаризму Донцов рішуче виступав проти найменших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократії. У них він вбачав головні причини пригноблення України, занепаду національної свідомості, формування в українського народу духу примиренства, «гермофродістського світогляду» і капітулянства. На противагу драгоманівському «демократизму» і «соціалізму Маркса — Леніна», «пересмикнутих отрутою москвофільства», обстоював націоналізм з ідеєю політичної нації, ідеалом і метою якої був би політичний і державний сепаратизм, виступав за розрив з Росією, культурне протиставлення духовному комплексу Московщини. Способом досягнення незалежності і повного сепаратизму вважав боротьбу, а не шлях «порозуміння» чи «еволюції», національну революцію проти Московщини, довершити яку має людина нового духу, протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції XX ст., яку, використовуючи слова І. Франка, називав інтелігенцією з «рабським мозком» і «рабським серцем».

«Роз´їждженому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому в своїх думках» Донцов протиставляв віру у свою ідею, свою правду; сентиментальній любові до «рідної неньки», любові спокою та ідилії — пафос Шевченкової, нероздвоєної «одної любові» до своєї нації, її видатного минулого та бажаного майбутнього; хитливій волі тієї інтелігенції, затверділій у путах своїх, задавленій в «обставини» — безкомпромісний дух, примат його сили над силою матерії; євнуському реалізмові — містику, без якої будь-яка політика мертва, і містику, яка є джерелом життя і сили нації. Відмінності між народництвом і націоналізмом він розглядав як діаметрально протилежні світовідчуття: «світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект»; як два темпераменти: «чин — контеляція», «інтуїція — логіка, агресія — пасивність, догматизм — релятивність, віра — знання». На його думку, саме інтелектуалізм привів національну думку до зречення власного національного ідеалу, «універсалізму», в якому гинуло будь-яке національне почуття, бо все вирішувалося не існуванням окремої нації, а силою вселенського розуму, який пояснював причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей, відсталістю, нерозумінням, ігноруванням, неуцтвом, браком культури. Подолання такого ненормального, образливого для «нашого культурного віку» стану вбачалося у науковому обґрунтуванні «ідеалу людяності», відкритті очей гнобителям і гнобленим на цю ненормальність. Тобто вважалось, що потрібно лише придумати логічний, ідеальний устрій суспільства і переконати людей в його доцільності, завдяки чому розв´язуються заплутані громадські, в т. ч. і національні, справи. Приваблюючи простотою розв´язання національної проблеми, таке розуміння зумовлювало пошуки однієї загальної правди, пригнічувало національну свідомість, заперечувало спонтанну волю до життя нації, яка розглядалася як щось підрядне.

Називаючи людей з притупленою національною свідомістю «провансальцями» і протиставляючи провансальству націоналізм, Донцов виходив з того, що відносини між націями і народностями пройняті боротьбою за існування, прагненням до влади, експансії, панування. «Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, — наголошував він, — означив я як першу підставу націоналізму». В цьому, а також у фанатизмі великих ідей та аморальності він убачав джерело національної ідеї. Фанатизм великих ідей формується з віри як бачення своєї правди, обов´язкової для всіх, загальної. Оскільки історія, як і природа, не знає рівності, то той, хто хоче забезпечити собі місце під сонцем, мусить довести свою здатність до того. Як свідчить історія, панувати могли раси, натхненні пафосом («теологічною» ідеєю), великим фанатизмом, який є неминучою складовою кожної спрямованої у майбутнє ідеї. Раси й ідеї, які «хочуть грати роль в історії, мають гукати не до світової "справедливості", лише до своєї волі і здібностей — пхнути історію наперед, працювати для поступу», — стверджував Донцов, розуміючи поступ як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації, що неможливо без насильства.

Єдиним суб´єктом історії і культури мислитель вважав націю, ототожнюючи її з етносом як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. У цій єдності право національної суспільності вище права одиниці, особи, які повинні коритися суспільності, бути її жертвами, відмовлятися від свого добробуту заради неї. Нація не однорідна, вона структурована, ієрархічна, в ній кожні клас, соціальна група повинні перебувати на своєму місці. Носієм ідей, морального закону, символом і прикладом нації є не народ (маса), а активна, відважна меншість, яка прагне влади, тобто правляча верства, еліта, яка визначає історичну долю етносу (нації), її духовні цінності. Вона повинна «суворо карати всякі відсередкові егоїстичні тенденції в лоні своєї групи чи суспільності, не піддаючись голосу фальшивої "людяності", не дозволяючи там егоїстичним тенденціям розсадити суспільність, яку тримають укупі і в силі лише ця пильність провідної касти та її чесноти». Основними чеснотами цієї еліти Донцов вважав героїзм, непотурання злу, віру у своє високе призначення, відданість справі, честь, фанатичне служіння ідеї, відвагу в боротьбі за свій ідеал. Загалом усі чесноти він зводив до таких, як благородність, мудрість і мужність.

Поділ суспільства на маси й еліту (касти) відбувається на основі органічного розподілу функцій, бо в суспільстві є справи, здійснювати які повинні відповідно обдаровані, відібрані і підготовлені люди. При цьому він не виключав можливості поодиноких переходів з нижчої касти у вищу, вважав, що такий перехід допустимий і навіть потрібний за умов «сродності», бо необґрунтоване «перестрибування» може значно зашкодити таким індивідам і нації. Тому кожна людина, кожна соціальна група відповідно до своєї природи і «сродності» повинні зайняти свій ієрархічний щабель. Якщо такий порядок порушується через захланність і розперезаність низів або через розклад у верхах, тоді спільнота стає частиною чужого, сильнішого державного організму, в якому зберігається засада кастовості, або повертається до форм примітивного устрою з тираном на чолі.

Без провідної касти, керівної верстви спільнота існує, як стадо, бо втрачається морфогенетична функція життя, тобто функція того невидимого, творчої сили і життєвої енергії, яка формує речі і людські спільноти. Цю животворчу, формотворчу функції в суспільстві можуть виконувати тільки люди особливого складу, особливої вдачі: аскети, подвижники, фанатики, які, на відміну від млявих, сентиментально-слізливих представників субстрату, натхненні незгасним внутрішнім вогнем. Ці особи утворюють вищу провідну касту нації. Вони самовимогливі, здатні протистояти ворожій суспільності і силам зовнішнього світу, прагнуть до сильної влади, спроможної забезпечити незалежність нації, своє панування в суспільстві. Провідна верхівка — голова нації, що дає їй силу. Там, де не було влади, панування, там і не було свободи, а були рабство, вік маси, вік юрби. Встановлення влади юрби, маси призвело до кризи не лише в Україні, а й усій Європі. Адже там, де «влада знижується до маси, замість піднесення її до себе, запобігаючи ласки вулиці, замість творити справедливість, де втрачають віру в своє покликання правити країною і виконувати прерогативи влади — там купно ця влада гине під руїнами суспільства, зваленого цими відсередніми партикулярними безпардонними егоїзмами частин».

Як не парадоксально, джерела насильства, фанатизму Донцов шукав саме у свідомості і психології мас, «масової людини», в надрах підсвідомого якої розвиваються фанатизм, нетерпимість, агресія. Однак, переходячи до протиставлення моральних чеснот «героїчної людини» і «масової людини», він автоматично ототожнював «масову людину» з «плебсом», а для зневажливої характеристики «українця», який втратив аристократичні риси провідної верстви, не шкодував ні зневаги, ні найобразливіших слів. Тому він негативно ставився до демократії, прихід до влади якої в Європі називав маскарадом, духом матеріалізму, який потрібно знищити. Від Європи, за його словами, відлетів дух Божий, бо в ній культ вітчизни заступив культ «республіки», тобто «інтересів широких народних мас», що часто призводило до занепаду і розпаду держави, всі чинники, які до XIX ст. поєднували розбіжні партикулярні (громадянські, світські) сили суспільства, почали слабнути «в безсилих руках народних суверенів».

Досить критично проаналізував Д. Донцов стан українського суспільства після встановлення в Україні радянської влади. Складність її становища полягала у тому, що комунізм у формі російського більшовизму частково уникнув помилки, яку зробила демократія, поставивши на місце «стягнутих з постаменту» гасел та ідей, що згуртовували суспільство, їх «ерзац»: на місце здетронованої християнської релігії — євангеліє комунізму; на місце культу держави — новий культ держави у формі «совєтської влади» ; на місце усуненої правлячої (білої) верхівки — партію влади з її цупкістю та дисциплінованістю, безоглядністю і цілеспрямованістю. В Україні до влади прийшли «звироднілі провідники», які «вбираються в пурпуровий плащ, не маючи "серця царського"; фарисеї, щоб їм перше місце на зборах відводили; «оратори-недоріки»; «вожаті — сліпі каліки» Котляревського, які взялись за діло, до якого не доросли ні розумом, ні серцем; ті, що, за Сковородою, носили «пустоє імя без существа», прийшли своєю вдачею «несродні» високому становищу, яке зайняли. Однак такому стану речей Д. Донцов не пропонував реальної альтернативи, оскільки всі його пропозиції обмежували авторитаризмом, тоталітаризмом вождів і правлячої верхівки.

У своїх працях Донцов приділяв значну увагу збереженню національних традицій, культури, їх тяглості і спадкоємності, виходячи з того, що, зійшовши з історичної арени, попередні покоління не зникли назавжди із життя спільноти, а заповіли дітям і онукам своїм погляди, ідеї, цілі, які утверджувала не одна генерація. На його думку, між світом ідей і вірувань, якими жила і живе демократична Україна, і світом ідей давнини — глибоке провалля, тобто між представниками героїчної України (Котляревський, Шевченко, Стороженко, Щеглов, Максимович) і діячами його сучасності (Грушевський, Драгоманов, Куліш) ще більша прірва, ніж між представниками героїчної України і письменниками-ідеологами старокнязівської, литовсько-руської і козацької діб. У цьому сенсі він високо цінував полемістів XVI—XVII ст., Г. Сковороду, Т. Шевченка, Лесю Українку, І. Франка, О. Телігу, Є. Маланюка, Олега Ольжича, вбачаючи в їх творчості ідеї, співзвучні з його національним ідеалом. Не шкодував він дошкульних епітетів на адресу тих, чиї погляди розходилися з його: крім М. Драгоманова, досить негативно ставився до Б. Грінченка, М. Вороного, М. Рильського, критикував М. Грушевського, В. Винниченка. Багато тогочасних політичних, культурних діячів (В. Липинський, С. Єфремов) досить негативно оцінювали Донцова і його діяльність.

Суперечливість поглядів Д. Донцова зумовили неоднакові їх оцінки. Його ідеї вважають ідеологічним підґрунтям революційної ОУН, що тяжіла до авторитаризму (С. Бандера, Р. Шухевич та ін.). Деякі ліворадикальні кола і тепер вважають, що на їх основі має вибудовуватися державна ідеологія суверенної і незалежної України. Водночас вони викликають несприйняття своїм фанатизмом, волюнтаризмом, проповідуванням насильства, агресії, аморалізму. Одним із свідчень цього є запис С. Єфремова у щоденнику від 16 вересня 1927 року: «Почав читати "Націоналізм" Донцова і кинув: нестерпний брехун, хвастун, блягер; людина примітно несовісна, якій вигадати факт, перекрутити цитату, приздобити од власної фантазії, приперчити якоюсь незрозумілою злістю — все одно, що раз плюнути... Може, ще вернусь до цього сумного викладу нашої викрученої доби. А може й не вернусь: нудно! І душі верне». У 80-ті роки XX ст. досить негативно оцінював творчість Д. Донцова учасник національного руху, який емігрував з України, Б. Цимбалістий, вбачаючи в ній проповідь ірраціоналізму, волюнтаризму, культу примітивно зрозумілої та «нагої сили як вирішального чинника в суспільному та політичному житті свідомої аморальності в ім´я цілей, спрямованих на найближчі і часто тільки на групово-партійні інтереси, цілковитої байдужості до майбутнього, звідки випливало нерозуміння вартості й потреб господарської, культурної та наукової роботи».

Сучасна дослідниця онтологічних засад національних змагань 20—40-х років XX ст. в Україні Г. Дичківська стверджує, що чинний націоналізм Донцова загалом заперечує саму ідею націоналізму як чинник солідарності українського народу.