Для розуміння сутності і способів розв’язання глобальних проблем сучасності необхідно з’ясувати їхнє походження, природу і причини загострення. Існують три світоглядно-методо­логічні підходи до їх розв’язання. Перший передбачає перебудову Світу в системі (Людина — Світ), другий — удосконалення і самовдосконалення Людини, а третій — системні, взаємопов’язані зміни в обох системоутворюючих елементах — в Людині і Світі.

Прикладом першого типу світоглядно-методологічного підходу є марксизм («Філософи лише по-різному пояснювали світ, але річ у тому, щоб змінити його»).

Ілюстрацією другого типу світоглядно-методологічного підходу є буддійський і християнський еволюціонізм («Усе зло в людині, і боротися треба не із забрудненням навколишнього середовища, а із забрудненням душ людей»).

Приклад третього типу світоглядно-методологічного підходу — учення про ноосферу, коеволюцію, глобальну динамічну врівноважену самоорганізовану екосистему «Людина — Світ» («Або зруйнувати природу і знищити себе, або зберегти і поліпшити світ і самого себе»).

Людство повинно акумулювати елементи «нової моралі», що виникли в різних культурах і системах філософського знання:

• етику ненасильства (Л. М. Толстой, Махатма Ганді, М. Л. Кінг);
• етику любові до ближнього (християнство);
• етику шанобливості до життя (А. Швейцер);
• етику сорому (Р. Бенедикт);
• етику відповідальності (Г. Йонас);
• етику співчуття (С. В. Мейєн);
• етику екорозуму ( Г. Бейтсон);
• принцип «нерівна всім рівність» (Г. Сковорода);
• етику «гостювання» на планеті Земля (буддизм);
• категоричний імператив (І. Кант);
• принцип «кожен є предметом споживання для когось»  (Е. Фромм);
• екологічний імператив (М. М. Мойсеєв);
• принцип мирного співіснування («панча шила» в індуїзмі);
• принцип консенсусу (сучасна конфліктологія) тощо.

Саме на цих засадах формується «нова інвайронментальна парадигма», головними орієнтирами якої є такі:

• людина зі всіма своїми якостями — лише один з репрезентантів живого і як вид Homo sapiens включена в єдину глобальну екологічну систему;
• вона живе не лише в соціальному, а й у природному контексті;
• людина не володар природи, а один із членів природного товариства; людина не має ніяких привілеїв, навпаки, її сапієнтність покладає на неї відповідальність за стан природного довкілля;
• вона має культивувати в собі відчуття емпатії — готовності і здатності відчувати те, що відчувають інші, зглядатися на становище інших, дивитися на світ очима інших.

З погляду інформаційного підходу до розуміння історії і глобальних проблем сучасності може ставитися питання про спроможність або неспроможність у межах капіталістичної або соціалістичної систем розв’язати глобальні проблеми сучасності.
Можна нагадати так звані переваги соціалізму (суспільна власність, планова економіка, наука, освіта, досвід і можливості на державному рівні здійснювати масштабні проекти (ГОЕЛРО, індустріалізація, переміщення промисловості в часи Другої світової війни з європейської частини СРСР до Уралу і Сибіру, освоєння Півночі, космосу тощо). Але так само можна згадати й про економічну неспроможність соціалізму, несинергічність його економіки, про голодомор, антиекологічні проекти повороту сибірських рік тощо.

Можна також навести багато прикладів спроможності і неспроможності ринкової економіки відповісти на глобальний виклик: успішна інформатизація суспільства, розповсюдження високих технологій, реалізація екологічних проектів з відродження природного середовища, ефективність, синергічність ринкової економіки тощо, але так само і ринкова економіка має свої вади (поляризація бідності і багатства, падіння морального рівня су-
спільства, наркоманія й т. ін.).

У межах формаційних вимірів пропонується ще один спосіб розв’язання глобальних проблем — конвергенція двох суспільно-економічних систем, тобто синтез найбільш ефективних і життєздатних їхніх характеристик: наприклад, ринкового механіз­му виробництва багатства і соціальної системи його перерозподілу. Один із представників теорії конвергенції А. Мейєр намагався відшукати принципову подібність цих двох систем: від функціональної аналогічності культур до стилю і якості життя взагалі. Він писав про спільні проблеми міського життя, злочинності, алкоголізму, наркоманії, конфлікту поколінь, забруднення води і повітря, вичерпання природних ресурсів унаслідок бездумної виробничої діяльності.

Спроби «екологічного обґрунтування» теорії конвергенції двох систем дуже популярні серед багатьох мислителів Сходу і Заходу (А. Д. Сахаров, Р. Бейтсон). Вони доводять, що конфлікт між капіталізмом і комунізмом не матиме принципового значення порівняно з глобальними екологічними проблемами. Для усунення екологічних катаклізмів, на їхню думку, треба відмовитись від класової боротьби, від прагнення до соціалістичного перетворювання світу. Єдиною альтернативою глобальній катастрофі може бути лише консолідація всього людства в ім’я врятування цивілізації.

Ідеї конвергенції пов’язані з реформізмом, теоретичними підвалинами якого стали праці засновника філософії критичного раціоналізму К. Поппера. У праці «Відкрите суспільство і його вороги» (1945) він пропонує єдиний, на його погляд, конструктивний засіб перетворення дійсності — поступову «соціальну інженерію». Лише вона може запобігти соціальній революції, бути ефективною противагою марксистській концепції революційного реформування світу.

Деякі вияви демократії та «відкритого суспільства» сформувалися і в Україні протягом останнього десятиріччя в загальному контексті ринкової економіки. Більше того, саме глобалізація еко­номічних процесів стала вирішальним чинником тих суспільно-історичних зрушень, які в кінцевому підсумку обумовили можливість демократичного вибору та забезпечення ліберальних
свобод.

Але останнім часом внутрішня логіка подібного взаємозв’язку викликає сумніви і навіть заперечення. Якщо основоположні екологічні тенденції складаються на наднаціональному рівні, то демократична сутність національного державотворення поступово розмивається. Адже як сама визначальна модель (парадигма) економічного розвитку з цілою сукупністю соціальних і політичних наслідків, так і механізм її реалізації перебувають поза правовим полем національної держави та не контролюються інститутами громадянського суспільства. Національні демократичні структури все менш здатні впливати і нести відповідальність за реальний зміст тих економічних рішень, що визначають долю країни.

Владна національна політична еліта не має суттєвого впливу на прийняття найважливіших рішень, а також на їхню реалізацію. Не кажемо вже про усвідомлення міжнародними фінансовими структурами ролі культурно-історичних традицій, соціально-економічних імперативів, які забезпечують соціальну та політичну стабільність демократичних країн. І якщо радянська тоталітар­на система, котра була носієм традиціоналізму, блокувала будь-які спроби приватної ініціативи, то широке впровадження сьогодні механізмів вільного ринку в усі сфери життя несе в собі загрозу демократії. І бити на сполох з цього приводу почали не ліві партії та ідеологи, а саме найуспішніші представники ринкової ідеології.

Зокрема, відомий фінансист Дж. Сорос виступив з низкою пуб­лікацій, в яких прямо передрікає крах сучасної цивілізації, якщо не обмежити вияви «сліпої ринкової стихії». Він застерігає радикальних реформаторів, які нині правлять бал у посткомуністичних країнах: «безоглядна і безумна віра в гроші» може спричинити економічний хаос і навіть обернутися новим тоталітаризмом.

Якщо в нашому суспільстві і є на сьогодні абсолютне переконання, то це віра у всемогутність ринку. На думку Сороса, це
дуже небезпечно, тому що нинішній світовий економічний устрій докорінно відрізняється від капіталізму доби Адама Сміта. Тоді стабільність економіки багато в чому визначалася стабільністю потреб населення. Тепер цей чинник не діє, а потреби населення формуються і нав’язуються саме ринком.

Розгул «грабіжницького капіталізму» на теренах колишнього СРСР може привести величезну масу розчарованих та знедолених людей до нової диктатури, до встановлення ще більш жорсткої форми тоталітаризму. Але Дж. Сорос заперечує не самі ринкові механізми, а претензії на їхню універсальність.

Механізми ринкової економіки сумнівні поза сфери власне економіки, оскільки суперечать системі базових цінностей, що глибоко вкорінені в історико-культурних традиціях демокра-
тичних країн. Саме це може зумовити соціальні антогонізми та конфлікти.

Культ успіху, що вимірюється грошима, стає джерелом нестабільності в країнах, що розвиваються, бо він суперечить традиційній ментальності, у рамках якої протягом століть формувалися уявлення про соціальну справедливість. «Якщо успіх, що вимірюється грошима, став визначальним критерієм життя, то відкрите суспільство неминуче програє тоталітаризму», — застерігає Дж. Сорос.

Якого же висновку можна дійти внаслідок цих міркувань? Назад до соціалістичної моделі централізованого планування? Щоб уникнути такої думки, Дж. Сорос не рекомендує своїм українським читачам сприймати його критику капіталізму як аргумент на користь соціалізму. Навпаки, він пропонує для України радикальну дерегуляцію економіки і демократизацію, аби стимулювати підприємницьку активність і конкуренцію.