М.В. Бейлін

Харківський університет Повітряних Сил

У статті аналізується цілеспрямована діяльність людей, яка виражає їхні інтереси, бажання, волю, є причиною їхньої самоорганізації. На основі синергетичного аналізу розглядаються питання, пов’язані з проблемою управління як у соціально-економічних системах, так і в суспільстві в цілому.

Характерна особливість економічних, правових, гуманітарних систем полягає у глибокому внутрішньому взаємозв’язку цих елементів між собою, а тому їх лише абстрактно можна розглядати окремо. Однак основу еволюції соціальних систем становлять процеси самоорганізації, пов’язані з відбором навичок, норм поведінки, які дають змогу людям краще адаптуватися до навколишнього середовища. Відзначаючи безсумнівно важливе значення процесів самоорганізації у процесах суспільного розвитку, не можна забувати, що такий розвиток здійснюється в межах певних соціальних інститутів, таких, як держава, світова спільнота тощо. Із системної точки зору мета і результати діяльності окремих підсистем суспільства повинні відповідати цілям глобальної суспільної структури. Узгодженість цілей та інтересів може бути досягнута лише в результаті впливу процесів самоорганізації та організації в суспільстві. Отже, виникає необхідність в узгодженості і непорушуючому загальний хід еволюції розвитку частин і системи як такої. Це, у свою чергу, змушує враховувати взаємодію об’єкта, який вивчається, з навколишнім середовищем і навпаки. Ця особливість керованих систем, осмислена в межах кібернетичного підходу, поклала початок новому методологічному підходу до вивчення живих і соціальних систем. Для досягнення квазістаціонарного стану потрібне регулювання процесів на основі отримання із-зовні інформації. Таким чином, стало можливим говорити про органічну ціледоцільність як можливість існування живих організмів у навколишньому середовищі. Цілеспрямованість управління біологічними системами, яка сформувалась в ході еволюції розвитку живої природи, означає устремління організмів до їх виживання і розмноження. Цілеспрямованість штучних систем визначається їх винахідниками. А тому саме телеологічні або цілеспрямовані системи становлять найбільший інтерес для дослідника. В методології науки відбулись повернення до телеологічних або фіналістичних пояснень, висунутих ще Арістотелем. Замість причинних і номологічних методів пояснення класичної науки знову стали застосовуватись телеологічні пояснення. Особливо це характерно для соціального і гуманітарного знання, коли на передній план висуваються проблеми, пов’язані з діяльнісною стороною пізнання, тобто вивчення цілей, мотивів поведінки людей, стимулів і потреб у праці, коли все більшого значення набуває суб’єктивна сторона діяльності: цінність, корисність, рідкість вироблюваних товарів і тощо.

Проблема реалізації поставленої мети в суспільстві, де діє людина, наділена свідомістю і свободою волі, нерозривно пов’язана з проблемою прийняття рішень. Зрозуміло, що проблема прийняття рішень в реальній діяльності повною мірою пов’язана з дією зовнішніх, випадкових подій, які суттєво впливають як на вибір особи, яка прийняла рішення, так і на наслідки цих рішень. Йдеться про те, що результат діяльності може бути як передбачуваний однозначно, так і мати вірогідний характер. У зв’язку з цим розглянемо більш докладно проблему прийняття рішень, або проблему взаємозв’язку невизначеності і визначеності в діяльності людини.

Системний підхід до аналізу прийняття рішень уперше був застосований у межах теорії дослідження операцій, яка з’явилася в період Другої світової війни. Саме тоді у збройних силах США і Великої Британії були створені спеціальні групи, які складалися з військових і наукових працівників, які готували проекти проведення військових операцій для командувачів збройних сил [1,12].

Сьогодні дослідження операцій з вузької спеціальної теорії, орієнтованої на ефективне управління військовими діями, перетворились у загальнонауковий напрям дослідження. Як відзначає О.С. Вентцель, воно пов’язано із застосуванням математичних кількісних методів для обґрунтування рішень у всіх сферах цілеспрямованої людської діяльності [1, 9].

Подальшого розвитку математичні методи прийняття рішень отримали в роботі «Теорія ігор і економічна поведінка» видатного математика Джона фон Неймана і економіста Оскара Моргенштерна, опублікованої в 1944 р. [4, 5]. Ця теорія дає рекомендації щодо формування економічно обґрунтованого рішення в умовах невизначеності і ризику. Оскільки політична боротьба також може бути описана як своєрідна гра між лідерами, партіями і коаліціями, то ідеї теорії ігор, починаючи з 50-60 рр. ХХ ст., проникають і в політику. Нарешті, прийняття складних і багатоступеневих рішень, а також їх пошук і обґрунтування вимагають цілісного системного підходу до всіх стадій цього процесу, починаючи від точного виявлення цілей і критеріїв ефективності і закінчуючи аналізом, оцінкою і вибором оптимального рішення. Зазвичай, системні методи допомагають уникнути однобічності, непослідовності і помилок навіть у порівняно нескладних випадках прийняття рішень [2, 118].

Узагалі, як відзначає Г.І. Рузавін, виникає важливе філософське питання: які дії слід вважати раціональними? Щоб відповісти на нього, розглянемо, як відбувається розумний вибір між можливими варіантами дії у повсякденній практиці. Як правило, людина робить такий вибір, керуючись так званим «здоровим глуздом» і життєвим досвідом. У найпростіших випадках цих засобів буває достатньо, щоб зробити, наприклад, розумний вибір між двома або трьома альтернативами або варіантами дій. Кожна альтернатива приводить до певного результату і тому може бути якоюсь мірою бажана або небажана для особи, яка приймає рішення мотивуючи його корисністю. Така оцінка дається з точки зору тієї цільової функції, якої дотримується особа, яка приймає рішення. Можливість реалізації кожної з альтернатив за даних умов оцінюється відповідним ступенем вірогідності. У кінцевому результаті оптимальним буде вважатись рішення, коли цільова функція альтернативи досягає екстремального значення відповідного до максимуму або мінімуму [5, 94]. Наприклад, в економічній сфері екстремум цільової функції буде, зокрема, відповідати отриманню найбільшого прибутку, мінімальному ризику, мінімальному значенню суми оподаткування тощо. В соціальній сфері цільова функція може бути пов’язана зі зменшенням напруження між соціальними групами, досягненням згоди між ними, у політиці - висуненням програми, яку могла б підтримати найбільша кількість виборців та ін.

Отже, вибір одного з альтернативних варіантів рішення або дії повинен бути оптимальним за визначеним критерієм й найбільшою мірою відповідати поставленій меті.

Однак така схема, яка дістала назву раціональної, значно огрубляє і схематизує процес прийняття рішень, який відбувається в дійсності, оскільки передбачає раціонально діючого суб ’ єкта, який приймає завжди цілком обґрунтовані рішення. Інакше кажучи, така теорія зовсім не враховує психологічні особливості особи, яка приймає рішення. Тому вона є ідеальною моделлю, на яку реальний, практично діючий суб’ єкт повинен орієнтуватися, але не бездумно слідувати їй. З другого боку, абстрактний характер раціональної теорії пов’язаний не тільки з тим, що вона розглядає ідеальну модель, але й з об’ єктивною оцінкою співвідношення цілей, які переслідує індустріальний об’ єкт або група людей. Дійсно, цільова функція підприємця щодо реалізації певного технічного або економічного проекту може дати йому максимальний прибуток і для нього буде раціональною, однак навколишньому середовищу і суспільству вона може завдати невідшкодних збитків. Тому розрізняють раціональність інструментальну, а також реальну й аксіологічну. Рішення, яке відповідає критеріям інструментальної раціональності, може бути оптимальним з точки зору цілей, які ставлять певні суб’ єкти, але при цьому може виявитись деструктивним з точки зору суспільства в цілому. Хоча такий підхід до раціональності рекомендує особі, яка приймає рішення, вибирати такі методи і засоби, які відповідають її цілям, але останні можуть бути деструктивними для суспільства [3, 34]. Водночас рішення вважається раціональним на основі інформації, яку має суб’єкт, у певний час може виявитись нераціональним й у зв’язку з наявністю нової інформації, виявляється недостатньо раціональним також через брак інформації.

З’явившись після раціональної теорії, психологічна теорія прийняття рішення досліджує процеси як реально діючий, а не абстрактний суб’єкт, який фактично може приймати рішення в ситуації невизначеності. Її головне завдання полягає в дослідженні загальних та індивідуальних психологічних особливостей особи, яка приймає рішення. У результаті психологічна теорія розглядається як доповнення раціональної теорії прийняття рішень. Іноді її також називають поведінковою теорією.

Такий підхід, що враховує «вимушену раціональність» особи, яка приймає рішення, до вирішення проблеми прийняття рішення вперше був запропонований у межах школи «соціальних систем». Отже, спочатку треба розглянути її відмінні особливості. Виникнення школи «соціальних систем» є наслідком своєрідного відображення методологічної кризи як класичної теорії, так і доктрини «людських відносин». У теоретичному відношенні формування школи «соціальних систем» відбувалось під впливом концепції структурно- функціонального аналізу, який розвивав Т. Парсон, Р. Мертон, а також загальної теорії систем Л. Берталанфі та А. Раппопорта.

Виходячи з положення, що соціальні системи є складно ієрархічно організовані системи, на передній план висувається необхідність вивчення взаємодії підсистем. Відповідно до цього центральним методологічним поняттям виявляється поняття «зв’язку» та «об’єднувальних процесів». Виділяються три основні об’єднувальні процеси комунікації (метод, з допомогою якого в різних частинах системи викликається дія, однак комунікація також є засобом контролю і координації); рівновага (об’єднувальний процес розглядається як механізм стабілізації системної цілісності, її адаптації до змінених умов, гармонізації потреб індивіда з вимогами організації). Процес прийняття рішень школа, «соціальних систем» вважає найважливішим засобом регулювання і «стратегічного керівництва». Відповідно і сама організація нерідко трактується як інструмент прийняття рішень.

Головним інтегруючим фактором функціонування системи, як правило, визнається мета. При цьому досить часто проводяться розрізнення між цілями, які поставлені перед цією системою, і її підсистемами, які вважаються обумовленими внутрішніми потребами зростання і виживання.

Слід відзначити, що на школу «соціальних систем» значно вплинув структурно-функціональний напрям в американській соціологічній теорії. Як відомо, для опису будь-якої соціальної системи Т. Парсонс вводить чотири функціональних імперативи: функцію досягнення мети, адаптацію системи до зовнішнього середовища, інтеграцію всіх компонентів системи, регулювання прихованих напруг системи. На основі цього дається визначення соціальної організації як соціальної системи, організованої для досягнення певної мети, тобто як систему або сукупність дій і взаємопов’язаної соціальної поведінки людей. Таке формулювання достатньо часто використовується в сучасній літературі. Аналогічно визначає організацію Г. Хакен, який подає її як організацію кооперації, коли керівник спрямовує певні дії людей на досягнення якоїсь конкретної мети. Не ставлячи собі за мету дати повний аналіз переваг і недоліків школи «соціальних систем», ми зупинимось лише на окремих аспектах теорії одного з представників цієї школи - Честера Беррі. По-перше, він відмовляється від визначення організації як «групи осіб, певні або всі види діяльності яких контролюються». Оскільки, на його думку, основною метою «групи осіб» є «система взаємодії», то він визначає організацію як «систему свідомо координованої діяльності двох і більше осіб».

У своєму аналізі механізму функціонування організації Ч. Беррі значну увагу приділяє питанням мотивації до діяльності людей, і зокрема проблемі «рівноваги між вкладом і задоволеністю». Він відштовхується від думки, що індивід, роблячи свій внесок у діяльність якоїсь організації, хоча і має, як правило, обмежену свободу вибору, робить це ефективно лише тоді, коли забезпечені максимальні задоволення і користь. Якщо кожна людина отримає назад тільки те, що вона зробила, то відсутній стимул, тобто для неї немає задоволення співробітництвом. Те, що вона отримує назад, повинно давати їй переваги у вигляді задоволення, що майже завжди означає користь, однак не в тій формі, в якій вона робить свій внесок. Іншими словами, ефективне функціонування всієї організації нерозривно пов’язане з усвідомленням людиною користі своєї участі в даній організації для самої себе в даній організації або у визначенні реалізації цілей, які постають перед людиною. Отже, логічний висновок із міркувань Ч. Беррі дозволяє нам прийти до твердження про необхідність гармонізації цілей між системою та її підсистемами, до яких у межах школи «соціальних систем» відносять індивіда, формальну структуру, неформальну організацію, статуси і ролі, а також фізичне оточення. Розвиваючи це положення школи «соціальних систем», слід відзначити, що принцип «гармонізації цілей між системою та її підсистемами» відноситься не лише до функціонування окремих організацій, але й до функціонування такої складної системи, як держава, де роль підсистем уже виконують соціальні інститути.

Значний внесок у розвиток школи «соціальних систем» вніс Г. Саймон, Д. Смітбург, В. Томпсон, Дж. Марч у працях «Адміністративна поведінка», «Суспільна адміністрація», «Моделі людини», «Нова наука управлінських рішень» тощо.

Особливу увагу представники школи «соціальних систем» приділяли проблемі «дивергенції або диференціації цілей» організації, обумовленої ускладненням організаційної структури і збільшенням кількості підрозділів. Здійснюючи системний аналіз процесу «диференціації цілей» організації, розрізняють чотири перемінних, які безпосередньо впливають на цей процес і визначають його. По-перше, система і процедура відбору кадрів і типів взаємодії, які породжують спільність цілей членів цієї групи, підгрупи або підрозділу; по-друге, надлишкові організаційні ресурси, тобто слабкість організаційної структури, якими групи або підгрупи можуть скористуватись для формування своїх підцілей, що відрізняються від цілей організації взагалі; по-третє, дієвість (операціональність) або можлива недієвість загальних цілей організації в цілому, у результаті чого виникає необхідність їх уточнення і внесення ясності не з допомогою застосування різних стимулів, у тому числі в системі винагородження; по-четверте, різниця в індивідуальному сприйнятті, яка часто залежить від низки факторів: а) кількість джерел інформації;

б) частина отриманої інформації; в) пізнавальні здібності, які лежать в основі процесу прийняття організаційних рішень. Слід відзначити, що система матеріального заохочення не завжди повністю вирішує питання про приєднання всіх членів організації (індивідів, підгруп і груп) до її загальних цілей. Специфіка людської поведінки, яка визначає мотиви діяльності, детермінується «формуванням цілей» і залежить головним чином від двох факторів:

людська раціональність настільки обмежена, що жодний індивід не може розумно реагувати на таке досить складне утворення, як «тотальне оточення»;

мета, а також підмета розподіляється між різними групами і підгрупами, причому ці підгрупи проявляють тенденцію до ігнорування інших підцілей та інші аспекти цілей організації в цілому; члени будь-якого підрозділу в організації оцінюють свою діяльність лише у світлі власних підцілей, навіть коли ці підцілі суперечать цілям організації, посилюються внаслідок низки обставин. По-перше, індивідам притаманна схильність бачити речі лише відповідно до установленої особистої системи відліку, відфільтровуючи при цьому інші сприйняття; по-друге, зміст комунікації, яка існує в середині групи; по-третє, вибіркова прихильність до зовнішніх стимулів.

Віддаючи належне принципу централізованого прийняття рішень, не можна не побачити і недоліки централізації, які проявляються в затримці прийняття рішень, перекритті каналів комунікації, відволіканні уваги вищого керівництва від важливих питань до незначних.

Проблеми централізації і децентралізації не існують безвідносно до процесу прийняття рішень. Більш докладне вивчення проблеми централізації і децентралізації у зв’язку з питаннями мотивації, проблемою конфліктів, прийняття рішень (як рутинних, так і новаторських) приводить до висновку, що децентралізація неминуча незалежно від того, чи має організація нормальне функціонування або дисфункціональні порушення, оскільки зумовлена природою процесів прийняття організаційних рішень. Отже, під час розгляду проблеми прийняття рішень стає зрозуміло, що перевага на боці процесів самоорганізації. Навряд чи можлива «цілковита раціональність», оскільки із більшої кількості вимушених альтернатив люди можуть виділити лише окремі, як і передбачити лише окремі наслідки, допускаючи при цьому помилки. Слід звернути увагу і на той факт, що рівень домагань не є чимось стабільним, «нееластичним». По мірі того, як індивід у своїх пошуках альтернативи виявляє, що знайти задовільні альтернативи легко, рівень його зазіхань зростає. Якщо ж виявляється навпаки, то рівень зазіхань відповідно знижується.

Таким чином, замість того, щоб відстоювати оптимальні для себе рішення, людина, зазвичай, задовольняється достатньо хорошими або хоча певною мірою задовільними рішеннями. Оскільки раціональність індивіда обмежена і в нього може просто не вистачати хисту для того, щоб максимізувати свої рішення, він зобов’ язаний використовувати задовільні рішення. У цьому і полягає сенс існування організації, однією з основних функцій якої є компенсація обмеженої раціональності індивідів. А тому можна вважати за можливе побудову математичних моделей раціонального вибору рішень тільки за умови прийняття низки обмежень.

Проблема прийняття рішень породжує необхідність розв’язання комплексу питань, які постають перед епістемологією і філософією науки. Класична наука й заснована на ній філософія оперують в основному детерміністськими моделями, а тому вони не стосуються аналізу категорії невизначеності. Однією з найважливіших вимог до ефективної діяльності в умовах невизначеності є визнання раціональності.

Література

Вентцель Е.С. Исследование операций. - М.: Наука, 1980. - 192 с.

Винер Н., Кибернетика и общество. - М.: Иностранная литература, 1958. - 192 с.

Доусон Р. Уверенно принимайте решения. - М.: ЮНИТИ ПРЕСС, 1996. - 255 с.

Нейман Дж. фон, Моргенштерн О. Теория игр и экономическое поведение. М.: Наука, 1970. - 708 с.

Рузавин Г.И. Эпистемологические проблемы принятия решений в социально-экономической деятельности // Вопросы философии. - 2001. - № 12. - С. 87-100.