Москалюк В. М.

Стаття підіймає проблему антигуманної, антиестетичної сутності лінгвоциду, котрий руйнує культурний простір нації. Автор статті наголошує на тому, що мова нації — це певний індивідуальний закон, і вся національна культура є сферою дії і взаємодії цього індивідуального закону з іншими. Вона становить внутрішню сутнісну форму, котра співвідноситься з вищою єдністю національної ментальності, духу, естетичної свідомості. У статті доводиться, що лігвоцид є передумовою деестетизації національного культурного простору. Дж.14

Що таке національна мова? Це, перш за все, ви-явлення світові індивідуального космосу нації, тому мова як явище так болюче реагує на будь-які абстрактні, узагальнюючі схеми, спроби привести її до самозречення. Мова нації - це певний індивідуальний закон, і вся національна культура є сферою дії і взаємодії цього індивідуального закону з іншими. Вона становить внутрішню сутнісну форму, котра співвідноситься з вищою єдністю національної ментальності, духу, естетичної свідомості. Лінґвоцид - це нещадна руйнація основоположних конструкцій буття нації (бо ж пам’ятаємо Гайдеґґерівське: «мова - дім людського буття», а національна мова є домом національного буття). [13, с. 192]

Людина за допомогою слова конструює дійсність, закони цієї дійсності. Спробуємо розглянути складові цього конструювання. Конструювати - значить цілеспрямовано розрізнювати фрагменти дійсності згідно з національною естетикою світобачення, світовідчуття, відбирати з них близькі до національної ментальності. Таке конструювання дійсності за допомогою мови породжує коґерентний, співвідносний світ. Оскільки конструювання є процесом безмежним, лінґвоцид (мововбивство) стає передумовою де- естетизації, бо як раз обмежує цей процес творення націєбуття, полишає його рис рекурсивності. Антиестетична, антигуманна спрямованість лінґвоциду доводиться, окрім іншого тим, що сама людина і той світ, котрий вона творить мовою, складають непорушну процесуальну єдність, значить, вбивство мови є вбивством людини, нації, до якої вона належить. Конструювання дійсності є процесом, що породжує континуальність і циклічну причинність національного буття. Нарешті конструювання дійсності є індивідуальною діяльністю людини як представника нації у світі, а полишати світ індивідуальних складових, - значить збіднювати його естетичну палітру. Мова не просто об’єднує фрагменти буття у цілісність, вона стимулює самостійне конструювання цих фрагментів, прояви більш глибинних структур підсвідомості, самозростання цілого з частин за рахунок подальшої еволюції, самостійного ускладнення цих частин. Створені мовою образи світу, завдяки власним потенціям ускладнюються й відбудовують себе, нашаровуються, дублюють, помножують один одного, створюють багаті екзистенційні комбінації. Коли вбивається мова, - кане у небуття сам «будівельний матеріал» олюдненої світобудови, настає криза естетичної свідомості.

Згідно з поглядами Г. Шпета, мова, слово є не лише засобами спілкування, вони є втіленням основного архетипу культури: «Слово - це не лише явище природи, але також принцип культури. Слово є архетип культури, культура - культ розуміння, слова - втілення розуму.» (Пер. авт.): [14, с.380] Слово, за Г. Шпетом, - це не тільки «культ розуму», слово - це «почуттєвий комплекс», воно не є морфологічною, синтаксичною побудовою. Слово спрямоване до глибинних сфер, воно є «пластичним», «мелодійним», «живописним» породженням суб’єкта дійсності і звернене до цього суб’єкта. Воно становить чи не найважливіший компонент естетичного простору і вилучення цього компоненту приводить до деестетизації дійсності, руйнації її основ. «Без-словесна думка - патологія; це - думка, котра не може народитись, вона застрягла у запаленій утробі і там розкладається в гної» (Пер.авт.): [14, с.397]. Г. Шпет робить висновок про те, що будь-який предмет буття, котрий ми розглядаємо поза словесною формою є «абстракцією», отже, нічого не говорить чуттєвій природі людини, її естетичній свідомості. Мова як один з головних об’єднуючих початків людей у народ, націю створює ті найбільш близькі національному складові характеру, світовідчуття форми, котрі континуально творять інобуття нації. Мовними реаліями відбудовується безперервна історична цілісність народу, нації, їх духовний уклад, саме тому лінґвоцид є невиправним злочином проти людства. Лінґвоцид у винищенні однієї мови й установленні диктату іншої намагається дійти однаковості, одноманітності. Тим самим збіднюється буттєва реальність, звужуються горизонти її пізнання. Асоціативні поля різних мов та їх окремі вектори проявляються по-різному, з неоднаковою повнотою. Це обумовлено як генетичними коренями народів, так і специфічно національними умовами їх соціалізації. Нерозвиненість, нейтралізація певних типів мовних асоціацій, розрив зв’язків між ними значно обмежують духовний, естетичний потенціал людини, породжують, «напівкультуру» і, врешті решт, гальмують поступальний розвиток етносу, стають основою деестетизації.

Будь-яка національна мова являє собою не лише скарбницю неповторного досвіду певного етносу, а й своєрідний витвір естетичної діяльності, що акумулює у собі творчу фантазію цього етносу. Тому втрата будь-якої мови (а саме на це спрямований лінґвоцид) становить не лише смерть етносу, а й зменшує загальнолюдський естетичний потенціал, множинність мовних картин світу. Згадаймо історію: відродження Західної Європи почалось з переходом науки й освіти на національні мови (хоча за латинню певний час зберігалась комунікативна функція міжнаціонального спілкування).Це ще раз доводить, що звернення до потенціалу рідної мови є історичною закономірністю і прояви лінґвоциду - не що інше, як спроби вирвати даний народ із всесвітнього історичного контексту. Результативність духовної діяльності людини й етносу визначається перш за все станом мови цього етносу. Рідна мова як прояв естетичної свідомості нації, як знаряддя її духовної діяльності вказує етносу власні шляхи подолання жорсткої логічної форми мислення, лише їй притаманні шляхи багатократного розгалуження, об’ємності, багатовимірності. Переважна більшість мовних векторів є специфічно національними і кожен з них може стати джерелом для народження нових потоків національної естетичної свідомості. Це ще раз дозволяє нам розглядати лінґвоцид як передумову деестетизації національного й загальнолюдського буття.

Саме звучання слів рідної мови, іноді навіть незалежно від їх змісту, викликає у людини цілу гамму емоційно-естетичних реакцій від «гострих, як бритва» до заколисуючих, лагідних, від жорстких, грубих - до ніжних і турботливих. Отже, рідна батьківська мова являє собою могутнє ядро величезної кількості асоціативних векторів і коли це ядро порушене, - людина не має змоги ви-явити себе у світі в усьому багатстві власного творчого потенціалу, її слово, позбавлене національних коренів, стає сірим і прісним й уже не здатним послуговуватись справі повноцінного буття нації. Як результат - поява манкуртських зон у макрополі духовності людини, деестетизація й остаточне знищення її духовних потенцій, розвиток проявів «напівкультури», невпинна ентропія національного буття. Лінґвоцид, котрий викорінює мову будь-якого етносу, є руйнівним, антиестетичним актом за самою своєю суттю, - не лише з цієї причини. Не менша його загроза криється в тому, що він грубо нав’язує мову іншого народу, відмінного за самим світотворенням, світовідчуттям: «Так, наприклад, абсолютні,., еквівалентні українське слово весілля та російське свадьба різняться не лише за змістом (обрядовістю, ритуалом) та за внутрішньою формою (весілля - від веселий, свадьба - від сватання) і є псевдоеквівалентними. Так само і українське слово свято (від святий) та російське праздник (від праздный) за внутрішньою формою. абсолютно різні.» [10, с.69-70] Як бачимо, мови такі ж різні, як і характер їх носіїв, тому груба мовна інтерференція, властива процесам лінґвоциду, обов’язково стає передумовою деестетизації. Цікавий запис у своєму щоденнику зробив 15 жовтня 1967 року Олесь Гончар: «Ленінградський співак виконав дві пісні: одну - оту дику азіатську, де зовсім не по-рицарськи «он за борт ее (нещасну персіянку) бросает в набежавшую волну», а другу проспівав українську, де «я ж тебе, милая аж до хатиноньки сам на руках однесу.» Там - за борт після ночі оргій, а тут боїться, щоб ніженьки босії його коханої не ступили в холодну росу. Дві пісні - дві душі.» [4, с.437].

Українська мова багата пестливими словами: голівонька, ніженьки, рученьки і так далі. У такому способі словотворення вимовляеться лагідна душа українського народу, його ніжна, журлива вдача. «Мені здається, що Україна - вся жіноча, жіночна. Що українські чоловіки не на рівні геніяльного жіноцтва свого. Українські пісні - все жіночі голоси. А чоловічі - чого вони варті - в гамі почуттів, настроїв, почувань? Справді, це муза Безчоловіча, безлицарна; туга її - жіноча. Сила її - жіноча. Мужність її жіноча так само», - пише у своїх листах Василь Стус. [12, с.145] У нашій мові ви-явлені світу головні риси українського національного характеру, ментальності. Точно так, як у будь-якій іншій мові ви-мовлене своє, особливе, несхоже на других. Лінґвоцид, котрий усереднює, вирівнює народи й нації, підганяє їх самобутні картини світу під єдиний «наднаціональний» шаблон, стає передумовою і початком деестетизації, винищує неповторні абриси окремо взятої нації на багатоликому обличчі Всесвіту. Імперська політика лінґвоциду, котра протягом багатьох століть проводилась (і проводиться!) по відношенню до української мови завжди намагалась стерти різність українців і росіян, довести тотожність цих двох народів. У той час, як ще в «Повісті врем’яних літ» Нестор-літописець звертав увагу на різний тип життєвого укладу полян (українців) і радимичів та в’ятичів (росіян), їх різну вдачу та характер. «Поляни своїх батьків обичаї мають, тихі й покірні, і стидливість до снох своїх, і до сестер, і до матерів своїх. А радимичі і в’ятичі один обичай мали: жили в лісі, як всякий звір, їли все нечисте і соромослів’я в них при батьках, і при снохах. І шлюбу у них не бувало, а ігрища між селами. І сходилися на ігрища, на танцювання, і на всі бісівські пісні і тут умикали собі жінок. А коли хто помирав, творили над ним тризну, опісля робили вогнище велике і клали на вогнище померлого (в колоді) - і спалювали.» [11, с.20-23].

Людина, нація - та ж сама ідея, реалізована не лише тілесно, фізично, а й духовно - у мові, котрою поєднується велика кількість окремих людей. У цьому сенсі національна мова є самостійною творчою силою, невичерпною життєвою субстанцією, що безперервно перевтілюється в живі явища буття, індивідуалізується, набуває національного колориту й звучання. «.у людей однієї нації є якась сімейна схожість і в манерах, . і в образі дій, не говорячи вже про особливості мови - цього живого, почуттєвого проявлення народної логіки», - читаємо у В. Бєлінського. (Пер. авт.): [2, с.373]. В. Бєлінський, характеризуючи творчість великого Гоголя, захоплюється високою поетикою українського слова: «Все, що може мати природа прекрасного, сільське життя простих людей спокусливого, все, що народ може мати оригінального, типового, все це райдужними кольорами блищіть у цих перших поетичних мареннях г. Гоголя. Це. поезія юна, свіжа, запашна, розкішна, п’янка, як поцілунок любові.» (Пер. авт.): [3, с.93]. Отже, любов до своєї землі, своєї мови не заважає бачити й цінити красу і неповторність чужої мови, чужого народу, розуміти необхідність звучання цієї мови у просторі Всесвіту.

Лінґвоцид заперечує саму думку про те, що кожна національна мова є неповторним Текстом буття нації, текстом, котрий не підлягає буквальному перекладу, бо є самобутнім органом світобачення й світоутворення. У цьому

ганебний зміст лінґвоциду, його антигуманна сутність. Головними гаслами лінґвоциду завжди були твердження про меншовартість мови, яка підлягала репресіям. Проте, як ми вже зазначали, великі діячі російської культури

В. Бєлінський, О. Герцен, В. Соловйов відзначали величезне багатство української мови, її високий естетичний потенціал, чарівну поетику звучання. Порівняємо хоча б українську й російську народнопісенну творчість. Мовне багатство, образність, поетичність українських літописів становить разючий контраст хронікальності, певній сухості та одноманітності літописів російських. (Дивіться роботу В. Соловйова «Історія Росії»). Тож можемо дійти висновків про те, що українська мова за своїми можливостями нічим не поступається «великому и могучему». «Коли б син був схожим на батька, то не міг би бути абсолютно тим самим, чим був його батько, ні фізично, ні морально. Поезія Шевченка є рідною й законною донькою народної малоросійської поезії - поезії пісень, проте зберігає свою окремішність від останньої й самобутність.» (Пер. авт.): [5, с.228] Отже, мови можуть бути схожими за лексикою і фонологією, проте вони є особливими, з притаманними лише їм рисами й якостями. Уподібнювати їх значить винищувати те докорінне, первинне, що вирізняє їх у багатоголосому світі, збіднювати їхню лексику й звучання.

Одним з найпоширеніших стереотипів у сучасному українському суспільстві є стереотип відносно переважання естетичних, виражально- зображальних можливостей російської мови у порівнянні з українською. Ця ідеологема вкорінювалась у свідомість українців усією імперською політикою лінґвоциду, від прямих указів про заборону української мови, - до підручників російською мовою у наших школах, російськомовних засобів масової інформації та наукових праць українських вчених, котрі частіше друкувались російською мовою. Дослідження виражально-зображальних можливостей української та російської мов упевнено доводить, що наша мова відносно лексико-фразеологічних багатств, спроможності висловити найтонші переживання, грані почуттів ні в чому не поступається мові російській. Якщо таке «відставання» й можна знайти, то хіба що в галузі науково-технічної термінології. Проте зрозуміло, що це є результатом багатовікового лінґвоциду, штучного насильницького зросійщення України. Висока естетика українського слова, його палка емоційність, глибока душевна проникливість спостерігається як у побутовому мовленні, так і у творах літератури. Будь-які втручання у ці Тексти інобуття української нації не можуть протікати безболісно, без невиправних втрат самобутнього естетичного погляду на світ українства. «Ясний день, зоряне небо, тепла ніч з міліардами зірок, яскравий місяць сповнюють поетичним колоритом прості пісні козака, що проникають у саму душу, оспівують вороного коня, зустріч з ворогом у чистому степу, славлять чорні очі своєї коханої. перекладіть же хоч одну з цих пісень російською: вони загублять усю красу свою; залишиться голий кістяк факта, наче висохла, напівобірвана квітка, що зрідка зберігає хоч часточку аромату. народна поезія неодмінно повинна утримувати і свої кольори, й власний колорит, і свою самобутність,. це вигравання тіней і світла, власну алегорію.» (Пер. авт.): [1, с.106] Тож уніфікація, узагальнення веде до збезличення, збіднення естетичної свідомості, домінування свідомості побутової. Справді, що спільного може бути у всіх? Якщо це спільне ми й знайдемо, то воно виявиться поверховим, віддаленим від ядра національної естетики і культури. Винищення національної мови, насильницьке захоплення мовних просторів чужою лексикою приводить до того, що людина забуває свій рід, власне обличчя. Лінґвоцид стає передумовою деестетизації.

Мова є головним чинником виявлення сомоідентифікації народу, нації. Самовизначення нації є ступенем її свободи. Поняття «самовизначення» тісно пов’язане з поняттям «ідентичність». «Ідентичність» в перекладі з англійської - «identity» походить від іменника «idea» (ідея) й дієслова «identify» (визначати, виявляти). Оскільки мова є основою основ ви-явлення світові нації, - будь-які прояви лінґвоциду відносно неї є антигуманним, потворним явищем дійсності. Пригнічення існує там, де обмежується свобода людини на самовизначення відносно мови спілкування, місця проживання і т. ін. Світ пригнічення - це світ насильства й неосвіченості, світ, у якому володарює сила, а право є лише ілюзією. Лінґвоцид, котрий і є світом гноблення, встановлює нерівність і безправ’ я, а так звана «свобода» є лише догмою. Без мови ми, українці, є ніким і нічим. Та й, взагалі, чи є ми без рідного слова? Тривалий період лінґвоциду привів до того, що України, українців ніби й не стало. У світі знали лише про імперську Росію, а пізніше про Радянський Союз, радянський народ, про Україну не чути було ані слова. Між тим, тільки там, де звучить рідна мова, - є Вітчизна. Саме цю землю ми називаємо своєю. «Багато з малоросіян відчували, що російською мовою неможливо висловити того, що можна українською, й тому почали вживати своє рідне слово. І дійсно: вони праві. Звичайно, Гоголь у своїх високих творіннях багато змалював з малоросійського побуту прекрасною російською мовою, але потрібно зізнатись: знавці говорять,., будь воно на рідній мові, було б краще.» (Пер. авт.): [6, с.196]

Глибинна естетика українського слова, його почуттєва наповненість, метафоричність у повній мірі розкривають душу українського народу, його почування, одвічне прагнення до краси. В українській мові виявляється глибинний рівень естетичної свідомості нації, її міфологічність. Саме у рідній мові відчуваєш течію часу, чари таємничого, невизначеного. У ній уловлюєш той сенс відкритого, котрий розчиняє горизонти доосмислення, народжує здібність бачити суть речей, узагальнювати оточуюче, формувати метафори. Лінґвоцид є злочинним з тієї причини, що його політикою дозволявся лише зовнішній декоративний фольклоризм «шароварів, петухів та рушників», чим утворюється масова, кичева культура, а вірніше, - безкультур’ я. Далі затвердженого «вищими указами» й «постановами» списку дозволеного, справа не просувалась. Таким чином народ відривався від корінної культури, а будь-який розрив, зяяння, за законами розвитку матерії, не буває порожнім, бо заповнюється іншими субстанціями, іноді неприродними, ворожими для основної форми. Як наслідок - порушується гармонія й міра, народжуються антиестетичні явища, створюються умови для загальної деестетизації. Потворне, низьке, викликане до життя лінґвоцидом, становить антиподи естетичного, руйнівно впливають на загальний соціальний стан національного утворення. Одначе, ніякий лінґвоцид не спроможний остаточно скасувати фундаментальних категорій естетики: «гармонії» і «міри», «прекрасного», «піднесеного», «героїчного», не спроможний безповоротно загнати націю до глухого кута власної еволюції.

«Майте бажання прислухатися до малоросійських пісень - яка велична простота у вираженні й у самих почуттях! Яке близьке й живе зображення природи! Здається, творці сих пісень співали їх не вустами своїми, а серцем. ..усі найніжніші риси глибокого почуття виблискують у малоросійських піснях найживішими кольорами. Щасливий той народ, котрий в змозі похвалитися освіченим смаком!» (Пер. авт.): [7, с.49] Дійсно український народ завжди вирізнявся освіченістю, жагою знань, повагою до власної історії. Це є цілком об’єктивною обставиною, бо інакше цей народ не зміг би створити такої багатої, колоритної, поетичної мови. «У жодній країні дерево народної поезії не видало таких великих плодів, ніде дух народу не виявився. так живо і правдиво, як серед українців. Який захопливий подих тут, які глибокі, людяні почування. Яка ніжність у парі з мужньою силою. Справді, народ, що міг співати такі пісні й милуватися ними, не міг стояти на низькому рівні освіти. Цікаво, що українська народна поезія дуже подібна іноді за своєю формою до поезії найбільш освічених народів Європи», - писав німецький професор Ф. Боденштедт у 1845 році. [10, с.77- 78]

Провідники політики лінґвоциду, відстоюючи її правомірність, наголошували на об’єднуючій ролі російської мови. Проте, в цьому була тільки половина правди. Друга її половина полягала в тому, що російська мова частково об’єднуючи, роз’єднувала. Взявши на себе функцію посередника, російська мова тим самим віднімала її у самих національних мов і культур. Беручи на себе головні мовні функції, російська мова прирікала мови інших націй на «безтурботне» існування, що неминуче приводило до вихолощення національної культури, застійних ентропійних процесів, деградації, деестетизації мовного простору. Чи не найгіршим наслідком лінґвоциду стала гомогенізація масової свідомості, видалення самого поняття про поліетнічність світу, його багатомовність. У той час, як справжня захищеність етносу можлива лише за умови збереження внутрішньої національної самобутності й неповторності. Злочинність лінґвоциду полягає в тому, що він перекреслив самий сенс буття української нації у світі. Адже «Долею народу найбільшим чином керують померлі покоління, аніж живі. Століття за століттям вони творили ідеї й почуття. Померлі покоління передають нам не лише свою фізичну організацію; вони прищеплюють нам також свої думки.» (Пер. авт.): [8, с.21] Лінґвоцид ставить своїм головним завданням вирвати націю з контексту історичного розвитку, бо забирає в неї чи не найголовнішу рису самоідентифікації - мову. Варто пам’ятати також, що буття нації має сенс, коли воно пов’язане з майбутнім. Щоб позбавити народи й нації їхнього майбутнього, винищувався основний скарб народу - його мова, котра замінювалась на інтернаціональну, а вірніше безнаціональну - російську. Через мову й у мові людина відчуває свою належність до певної національної спільноти, її культури, естетики світобачення, є частиною національного МИ. Мовна свідомість є однією з форм інтеграції усіх форм суспільної національної свідомості, становить її фундамент.

Кожній історичній формі етносу властива не лише генетична, а й духовна спорідненість, яка матеріалізується передусім у мовній субстанції. Історичний розвиток нації, її зростання визначається поступовим зменшенням ролі генетичної спорідненості й збільшенням духовної єдності, котра, як ми вже зазначали, забезпечується мовою. Нація є настільки усталеною й повною, наскільки усталеною й повною є її мова. Саме тому лінґвоцид завжди є початком геноциду і така руйнація спустошує естетичний простір людства. Адже всі атрибути нації, особливості національного буття, прикмети її ментальності, своєрідність естетичної свідомості знаходять своє відбиття в національній мові. У мові народ виявляє свій розум, свій національний дух і душу. «Українська література виявила в собі національний український дух та характер: широку гарячу фантазію, глибоке ніжне серце, тиху задуму, сміх з слізьми, гумор. Такі національні психічні прикмети ясно і виразно виявились в творах. Шевченка, в котрого, окрім фантазії, кожна стрічка, кожне слово ніби обмочене в чуття, ніби тільки що вилинуло з самої глибини серця». [9, с.842] Отже , злочин лінґвоциду, як передумови деестетизації світового простору полягає в тому, що він відмовляє нації в аутентичності. Проте зазначимо , що лінґвоцид, крім явищ потворного, низького, породжує й явища героїчного, сповнені пристрасті й мужності в боротьбі за національне самоствердження, істину й справедливість. У боротьбі проти лінґвоциду український народ спирався на велику віру у призначення своєї нації, велику самопосвяту у цій боротьбі й любов та шану до рідної землі й мови.

Література

Афанасьєв-Чужбинський О. Критика. Ластовка, собр. сочинений на малороссийском языке. - СПб, 1841, в 8-ку, 382 с.

Історія української літературної критики та літературознавства. Книга перша. - К.: Либідь, 1996; 415с.

Белинский В.Г. Общий взгляд на народную поэзию // Белинский В.Г. Избранные эстетические работы. Т. 1. - М.: Искусство, 1986; 560с.

Белинский В.Г. О русской повести и повестях г. Г оголя // Белинский В.Г. Избранные эстетические работы. Т. 1. - М.: Искусство, 1986; 560с.

Гончар О. Щоденники у трьох томах. - Т. 1. - К.: Веселка, 2002; 455с

Костомаров Н. Кобзарь Тараса Шевченко. - // Історія української літературної критики та літературознавства. Книга перша. - К.: Либідь, 1996; 415с.

Костомаров Н. Обзор сочинений писанных на малороссийском языке//Історія української літературної критики та літературознавства. Книга перша. - К.: Либідь, 1996; 415с.

Кулжинський І. Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии//Історія української літературної критики та літературознавства. Книга перша; 415с.

Лебон Г. Психология народов // Психология толпы. - М.: ЭКСМО СПб: TERRA FANTASTICA, 2003; 794с.

Нечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування // Українська література ХІХ століття. - К.: Либідь, 2006; 1327с.

Пінчук О., Червяк П. Нариси з етно- та соціолінгвістики. - К.: ВЦ «Просвіта», 2005; 151с.

Повість минулих літ. Літопис. Переказ В. Близнеця.- К.:Веселка,1989.- 223 с.

Стус В. Листи до сина. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001; 192с.

Хайдеггер М. Письмо о гуманизме// Хайдеггер М. Время и бытие. - М.: Республика, 1993; 447с.

Шпет Г.Г. Эстетические фрагменты // Шпет Г.Г. Сочинения. - М.: Правда, 1989; 602с