Початки наукового дослідження витоків моралі у зв´язку з еволюцією людини пов´язані з XIX ст. Під впливом ідей Ч. Дар-віна про "суспільні інстинкти", наявні не лише у людей, але й у тварин, починає складатися нова галузь етичного знання — "еволюційна етика". Представники еволюційної етики Герберт Спенсер, Гекслі, Марк Гюйо та інші не ототожнювали поняття "суспільний інстинкт" у людини і тварини, вказавши, що у лю­дей він набуває якостей свідомого морального почуття. Цінним було те, що наука почала досліджувати очевидне, те, що фіксує міфологія, народний епос і, зрештою, досвід, а саме: між твари­ною і людиною немає нездоланної межі. Вони стоять на якісно різних рівнях еволюційного процесу, і все ж між цими якісни­ми рівнями існує певний зв´язок.

Спенсер у працях "Соціальна етика" та "Основи етики" ви­словив думку про еволюційність процесу становлення моралі. Він здійснювався шляхом витіснення рис войовничості в ха­рактері людини і заміни їх почуттями симпатії та співчуття. Завдання етики Спенсер бачить в установленні правил моральної поведінки на науковій основі. Він говорить про необхідність встановити моральнісні начала як прояви еволюції, узгоджені з законами фізичними, біологічними та соціальними.

Цікава думка Спенсера щодо засобів "підсилення життє­вості". Забезпечення її дає "промислове співробітництво", тоб­то спільне творення умов виживання. Справді, людина змінює середовище життєвості не шляхом механічного пересування, як це роблять тварини, мігруючи з одного несприятливого регіону в інший, сприятливіший, а шляхом якісної зміни середовища.

У XX ст. ідеї еволюційної етики знайшли подальший розви­ток у працях П. Кропоткіна, Роулза, Фурзангера, Рьюза та ін. Кропоткін, характеризуючи ефективність зусиль зі творен­ия умов виживання, схильний вважати, що потреба в спілку­ванні і взаємній підтримці — це такі ж основні властивості, як і потреба в їжі [4, с 228]. Взаємодопомога всередині видів ("аль­труїзм" — поняття, що застосовується щодо природних видів як метафора) спрямована на пристосування з метою виживання.

Сучасний дослідник проблеми еволюційної етики канадський вчений М. Рьюз говорить, що мораль — це "колективна ілюзія, породжена нашою біологією для того, щоб забезпечити наше соціальне існування" [12, с 43]. Обґрунтовуючи думку, він пише: "Я вважаю, що, оскільки діяти спільно і бути "альтруї­стами" — в наших еволюційних інтересах, оскільки біологічні чинники примушують нас вірити в існування безкорисливої моралі. Тобто, біологічні чинники робили з нас альтруїстів" [12, с 39]. Щодо еволюційних чинників, які визначили необхід­ність діяти спільно, то Рьюз називає серед них недостатність суто природних якостей, необхідних для виживання. Людина не надто швидко бігає, не надто сильна і фізично розвинена. Успіхів вона досягає, лише діючи спільно з іншими. Саме це зумовлює об´єктивну необхідність суспільних дій. З іншого бо­ку, спільні дії розкриваються особливо переконливою результа­тивністю [Див.: 12, с 37]. Очевидно, мова може йти про "транс­формацію" інстинктів, тобто переведення із сфери безсвідомого у межі свідомості навичок, найбільш корисних для виживання виду.

У процесі антропогенезу моральна злагода вироблялася в су­місних (спільних) діях і визначилася як найбільш ефективна Для виживання. Цей процес можна моделювати у такий спосіб: становлення моралі відбувалося у двох основних напрямках. Агресивні інстинкти витіснялися у глибини безсвідомого шля­хом творення заборон, тоді як інстинкти, що забезпечували виживання, виносилися на "поверхню", формуючи свідомість. Вони починали культивуватися так само, як культивувалося дотримання заборон. Гарантом успішної культивації принципу злагоди і взаємодопомоги було зростаюче усвідомлення його цінності для виживання.

Регуляція стосунків у двох зустрічних напрямках розкрила­ся своїми перевагами тим, що координувала стосунки, спрямо­вуючи їх у сферу творення умов гарантованого виживання.

Отже, шлях становлення людства розгортався у напрямку від пристосування до природи (що характерно для тваринного світу) до творення простору свободи, шляхом якісної зміни середови­ща. Мова йде не лише про економічні чинники виживання і са­мозбереження виду, а, в першу чергу, про зростаюче усвідом­лення гарантованості життя, наявної в гарантованій злагоді стосунків. Це дотримання заборон на небезпечні дії та заохо­чення на сприятливі. Поняття "друга природа" в сенсі сказано­го означає, в першу чергу, свідоме регулювання стосунків, тоб­то "управління" інстинктами. А отже, культивування бажано­го та необхідного і витіснення небажаного, шкідливого для виду в сферу безсвідомого.

Процес визначається самоцінним, оскільки для суб´єкта інша людина починає усвідомлюватися джерелом власної безпеки і гарантом виживання. Реальністю цього змісту свідомості слу­жать спільні дії з творення матеріальних умов виживання. Свідомість наповнюється предметним змістом. Предметом її стає інша людина (люди). Злагоджені взаємодії з ними в резуль­таті дають ефективну предметну результативність. Об´єктивна цінність вироблених стосунків, усвідомлення та переживання їх зафіксовані в міфології. Злагоду стосунків, наявну в межах конкретних людських спільнот, міфологія утверджує як уні­версальний і всезагальний спосіб відносин у масштабах світу як космічного цілого.

"Друга природа" зумовила незнищенність виду "людина" удвох вимірах. По-перше, у вигляді виробництва гарантова­них засобів виживання. Об´єктивна необхідність спільних дій визначила злагодженість та скоординованість зусиль, внаслі­док чого кожна спільнота діє як цілісний організм. По-друге, гарантом незнищенності виду є накопичення морального досві­ду. Досвід є тим скарбом, що передається у спадок не на рівні інстинкту, а на рівні свідомості. Духовний досвід умінь (прак­тичних та моральних), свідомо регульований, в свою чергуі розкривається цінністю на двох рівнях. По-перше, в його ста­лих вимірах у спільнотах. По-друге, в його рухливому, творчо­му розгортанні — в суб´єкті.

Досвід моральних взаємодій складається в предметно визна­чених стосунках, де він об´єктивно необхідний для досягнення бажаної результативності. Предмет спільних зусиль виступає рри цьому не посередником, а змістовним, організуючим цен­тром. Результативність зусиль зумовлюється морально визна­ченою взаємодією з предметом небайдужості та з іншими, що _також поєднані небайдужістю до предмета.

Уміння пізнавати об´єкт, ідучи за логікою розгортання його якостей, базується на моральності як на своїй основі. Моральність є і передумовою, і наслідком будь-якого виду формування. "Прак­тичне творення предметного світу, — писав К. Маркс, — пере­робка неорганічної природи є самоутвердженням людини як свідомої родової істоти. ... Людина виробляє навіть коли вільна від фізичної потреби, і в істинному сенсі слова лише тоді і ви­робляє, коли вона вільна від неї... Людина вміє виробляти за мірками будь-якого виду і всюди вона вміє прикладати до пред­мета властиву йому мірку" [8, с 93]. Здатність пізнання відпо­відно до мірок виду (моральна в своїй основі) є, згідно з К. Марк­сом, виявом "всезагальної спроможності розуму".

Отже, специфічно людське середовище життєвості створю­ється двома шляхами. Перший у вигляді опредметнення твор­чих умінь у діяльності формування предметності. Другий — у вигляді творення відношення, що базується на моральній налаштованості на злагоду стосунків.

Об´єктивним чинником, що налаштовує на злагоду, є потре­ба в досягненні ефективної результативності спільних зусиль. Тобто об´єкт небайдужості визначається як організуючий чин­ник моральної взаємодії. Остання набуває опредметнення в до­сконалому формуванні, а отже, стає реальним чинником органі­зації психічних структур на злагоду, а не конфронтацію з інши­ми. Рух свідомості суб´єктів діяльності, спрямовуючись на злагоджені взаємодії, в кінцевому результаті дає віднайдену істину. Істина має подвійну цінність: як об´єктивований у пред­меті результат спільних зусиль і як вироблена в діяльності істи­на людських зв´язків.

Виникає однак питання: чи не спричинила еволюція інстинк­тів у процесі антропогенезу фатальне відчуження людини від Природи? Справді, вид "людина" еволюціонував у напрямку звільнення від цілковитої залежності перед природою. Однак відчуження від природи правомірно характеризувати як один із етапів розвитку стосунків з нею. Нині усвідомлення цінності природи як джерела життя покладене на людину як її мораль­ний обов´язок. Тобто свідомість за умови її морального спряму­вання покликана виступити гарантом збереження планетарно­го життя.