Цінність етики в культурі відкривається через її предмет —мораль. Мораль — це опредметнена в стосунках людяність життя. На відміну від тварини, взаємодія якої з природним світом підпорядкована інстинкту виживання, людина задоволь­няє свої багатогранні (матеріальні та духовні) потреби багато­гранним способом. Вона утверджує себе у взаємодії зі світом як суб´єкт свободи. В діяльності та завдяки їй людина творить ре­альний простір свободи. Людство живе у створеному ним спе­цифічно людському просторі (матеріальному та духовному). Не воно пристосовується до природи, а природу "пристосовує" до своїх потреб.

Здійснюване людиною матеріальне виробництво, що задо­вольняє людські потреби в житлі, харчуванні, одязі тощо, ство­рює образ затишного, оформленого, захищеного життя. Звіль­нення від випадковостей існування зумовлює особливе стано­вище людини в природі: суб´єкта свідомого творення власного життя. Специфікою людського життя зумовлена об´єктивна необхідність організації. її основою є розумне регулювання сто­сунків. Організація на засадах розумності — сутнісна характе­ристика людського життя. Воно заявляє про себе на усіх рівнях саме як специфічно людське. На рівні великих людських спільнот (держав) регулювання стосунків здійснюється засоба­ми законодавства, права та державних механізмів, що роблять організацію дійсною. Вона є гарантом захисту життя, майна, людської гідності кожного члена суспільства. Впродовж усієї історії існування держав, попри всю недосконалість їх історич­но-конкретних типів, носії ідеї організації утверджувалися в спільнотах як символічне уособлення порядку. На цій підста­ві вони тривалий час прирівнювалися до богів (фараони, царі). В межах державності людина утверджується як суб´єкт соці­ального життя. В законах, праві, як соціальних формах, попри всю історично-конкретну обмеженість способів організації жит­тя, завжди наявні риси всезагального — риси моральності сто­сунків. Зрештою сама ідея організації має моральнісний харак­тер, оскільки спрямована на збереження, відтворення і розви­ток специфічно людських способів життя. Не випадково, закони в ранніх культурах розглядаються як дарунок богів. Згадаймо хоча б скрижалі Завіту, дані Мойсею богом Яхве для єврей­ського народу.

Окреслюючи межі діяльності, закони регулюють стосунки не лише засобами громадської думки (що характерно для мо-ралі), але і шляхом примусу. Вони здійснюють необхідне в інте­ресах більшості, тому не суперечать моралі й підтримуються спільнотою. Лише в разі, коли державні установи, що поклика-ні регулювати і контролювати виконання законів, перестають відповідати інтересам спільноти, ці суспільні форми коригу­ються, в тому числі і засобами примусу: зміною типу держави та механізмів, що забезпечують її функціонування.

Розгалужена система форм суспільної організації (держава, класи, партії тощо) зрештою має сім´ю своєю первинною заса­дою та основним чинником постійного відтворення суспільно­сті життя. Перший досвід соціальності в її цілісній і невідчуженій формі — у безпосередніх стосунках приязні, любові — людина здобуває саме в сім´ї. Саме сім´я, за словами Геґеля, є "природною" формою існування моральності.