Електронна бібліотека підручників та Українських Рефератів

Интернет реклама УБС






Етика

1.2. Основні поняття науки "етика"


В етичній теорії склалося два основних поняття для озна­чення феномена людяності: етика і мораль. Слово етика (ethika) давньогрецького походження. Склалося воно в культурі го­мерівського періоду і означало злагоду, обладнаність стосунків, а також життя на засадах дотримання традицій та звичаєвості. Згодом Арістотель (384—322 pp. до н. є.) вживає два поняття: ethikos (етичний) та ethika (етика). Поняття "етичний" означає чесноти характеру, а поняття "етика" визначилося як галузь знання, що вивчає людські доброчесності. Слово "мораль" (лат. — "moralis" — моральнісний) — пізнішого походження і склалося в культурі Давнього Риму для означення вдачі, ха­рактеру. Згодом на його основі виникло поняття "moralitas" — мораль. Воно означало цінність звичаєвості та традицій для ста­більності стосунків між людьми. У сучасній науці поняття "ети­ка" усталилося в значенні особливої галузі філософського знан­ня, а мораль — основної проблеми етики.

Етична теорія має розгалужену систему понять, що відобра­жають різні аспекти морального життя особи та суспільства. Так, поряд з поняттям мораль, в етиці склалося поняття мо­ральність (рос. "нравственность"), уведене в систему етичного знання Геґелем (1770—1831).

Поняття "мораль" і "моральність" розкриваються як єдність протилежного і в русі через заперечення дають змогу просте­жити діалектику саморозвитку моральної свідомості в її суб´єкті — у світі людської особистості. Першою сходинкою в цьо­му русі є звичаєва мораль. Це феномен етнічної свідомості, сфера її компетенції — ментальне ціле (mens — розум, спосіб мислен­ня, душевний склад). Геґель характеризує "традиційну" мораль як пов´язану з сім´єю, тобто таку, що підтримується кровно-родинними зв´язками.

Микола Гоголь у "Вибраних місцях із листування з друзя­ми" називає традиційну мораль "племінною". Вона складається У конкретних типах людських спільнот і спрямована на задово­лення потреби виживання та самозбереження ментального ціло­го. Звичаєва моральність є ґрунтом, на якому нашаровуються суспільні смисли, формуючи духовні структури людини. Вона базується на глибинних психічних процесах, пов´язаних з інстинктом виживання та самозбереження роду як умови ви­живання окремого індивіда. Оскільки вона визначалася як ва­гомий чинник виживання етносів, традиційна мораль — нереф-лексивна. Вона базується на дозволах та заборонах, що безза­стережно дотримуються як "закони богів", згідно з принципом: "так було завжди". Вона не ставить особу перед необхідністю вибору вчинку. Сам факт осмислення вчинку означав би "відпа­діння" від традиції. Нерефлексивне ставлення до традиції — характерна риса усіх патріархальних суспільств (патріархаль­ний побут, сімейні стосунки, вірування тощо). Дотриманням звичаєвості індивід демонструє середовищу свою злагоду з інши­ми і тим підтримує та зберігає її. Ґрунтом звичаєвої моралі є почуття. Самоідентифікація окремого суб´єкта життєвості в ме­жах традиції гарантує її безумовне дотримання.

Позитивною є роль звичаєвості, зокрема моральної: вона дозволяє зберігати етнічно-культурну своєрідність народів, те, що називають "неповторний образ народу".

Обмеженість її в тому, що традиційність стосунків та погля­дів на цінності життя "консервує", обмежує дух, робить його ворожим до нового. Так, народи, що ведуть традиційний (патрі­архальний) спосіб життя, майже закриті для іншого типу до­свіду уже на тій підставі, що він інший. Неподібність досвіду є підставою для його негативної оцінки. В мові деяких народів збігається смисл слів "свій" — "добрий"; "чужий" — "поганий".

Позитивна роль звичаєвої моральності в тому, що вона фор­мує почуття духовної спорідненості з певним суспільним цілим: своїм етносом, народом. Отже, вона є ґрунтом цілісності духу окремої особи.

Обмеженість її в тому, що вона, оскільки зосереджена на збереженні ментального цілого, не містить у собі підстав для розвитку індивідуально-неповторної особистості — свідомого суб´ єкта вибору. Більше того, вона ворожа до будь-яких вчинків, що виходять за межі вибору, санкціонованого середовищем. Зга­даймо хоча б долю героїнь Шевченка. В поемах "Катерина" та "Слепая" розкрита трагічна доля жінок-покриток. Середовище жорстоко засудило їх за "несанкціонованість" почуття: вони наважилися покохати "чужих" і кохання поставили вище за традиційну цінність — сім´ю. Звичаєва моральна традиція ста­вить на чільне місце не почуття кохання (воно — ознака інди­відуалізації відношення), а біологічне відтворення (сім´я) для примноження роду (народу).

З доби Реформації в європейській культурі усвідомлюється обмеженість звичаєвої моральності. Потреба розвитку активності та ініціативи особистості зумовила її гостру критику. Особливої гостроти вона набуває в творах Ф. Ніцше. У XX ст. цій проблемі значну увагу приділили 3. Фройд, Е. Фромм, М. Вебер.

І. Кант слушно твердив, що почуття, на які оперта звичає­вість, — ненадійний інструмент творення моральності. Кон­серватизм традиційної моральності, що не містить у собі потреби вибору вчинку (а отже і відповідальності за нього), заперечуєть­ся мораллю.

Мораль — друга сходинка руху до самоусвідомлення себе суб´єктом моральності як з боку окремої особи, так і з боку суспільства. Мораль — явище більш високого розвитку духов­ності, — складний суспільний феномен. Це система норм, що відображають реально наявне та бажане в стосунках із позицій інтересів суспільства та людства. З одного боку, мораль фіксує реальний рівень розвитку людяності стосунків у конкретному соціумі в конкретний історичний період, тобто "тут" і "тепер". З іншого боку, вона містить у собі ідею досконалості стосунків та утверджує їх ідеал у конкретних образах (символах), що слу­жать взірцем людяності як для людей певного часу, так і для людства в цілому. Такими образами моральності є герої — за­хисники роду (народу) або "подвижники духу" (захисники честі, гідності людини) тощо.

У моралі поняття "людина" розширює свої межі. Вона ба­читься не у ментальному вимірі, а в її суспільній сутності. Мо­раль фіксує як бажане те, що відстоялось у практиці безпо­середніх стосунків та розкрилося як найбільш адекватний спосіб реалізації сутності людини. В моралі людина поставлена у якіс­но відмінні від звичаєвих стосунки із суспільним світом. Вона набуває статусу суб´єкта вибору вчинків. Добровільний вибір між добром і злом створює простір свободи і покладає мораль­ну відповідальність за вчинки. Тим самим особа опиняється перед необхідністю свідомого, зваженого ставлення до себе як суб´єкта свободи.

Третя сходинка в розвитку моралі — це свідома моральність суб´єкта, оперта на добровільність вибору вчинків та здатність нести відповідальність за них у разі непередбачених наслідків. Вона передбачає велику самодисципліну, внутрішню налашто-ваність на добро.

В добровільності вибору добра та завдяки йому моральна свідомість підноситься на новий щабель розвитку — до рівня моральної самосвідомості. Носієм її є моральнісний суб´єкт. При цьому заперечується розуміння моралі як зовнішньої не­обхідності. Остання із зовнішньої переходить у внутрішню. Отже, увесь процес розвитку моральності здійснюється як діа­лектичне заперечення. Звичаєва моральність зазнає заперечен­ня мораллю, а та, в свою чергу, заперечується моральнісною самосвідомістю. Інакше кажучи, природна моральність (зви­чаєвість) зазнає заперечення з боку суспільної форми стосунків (мораль), що, в свою чергу, заперечується моральнісною само­свідомістю. Єдність "природної" і соціальної форм стосунків утверджується у світі суб´єкта моральності як його суспільна сутність.

Що ж відрізняє мораль і моральнісне відношення, оперте на самосвідомість? Мораль містить у собі систему ідей та вимог з боку суспільства щодо особи. їх діалектику розкриває І. Кант, характеризуючи проблему обов´язку щодо інших людей. "Обов´язок... — це завжди примус: або я повинен примушувати себе сам, або ж мене примушують інші" [2, с 177]. Мораль із зовнішньої необхідності переходить у внутрішню, набуваючи рівня моральної самосвідомості на ґрунті моральних принци­пів. Моральність при цьому передбачає свідоме, розумно вива­жене відношення до себе та інших згідно з принципом рівності людей як суб´єктів життєвості. "Кожний із нас, — пише Кант, — має право насолоджуватися дарами світу. Оскільки кожному належить однакова частина, а Бог не відміряв нікому його част­ки, то кожен із нас повинен таким чином насолоджуватися дара­ми життя, щоб турбуватися про щастя інших, які мають право на однакові частини, і нічого не віднімати у них" [2, с 177].

У ситуації морального вибору важлива зорієнтованість на ідеал. Морально-бажане (ідеал стосунків) містить у собі ідею єдності мети та засобів. Ідеал відкриває перед особистістю можливість вибирати в межах, де вона, здійснюючи себе, разом з тим здійснює потреби спільноти, людства у вигляді примно­ження добра, тобто діє як суб´єкт моральності.

Основою організації свідомості навколо принципу морально доброго є єдність розуму та почуттів. їх взаємодія здійснюється так: почуття вирізняють об´єкти небайдужості, спрямовуючи розум на формування образу предмета небайдужості. Розум вибирає оптимальні способи взаємодії, коли об´єкт відкривається суб´єкту своїми якостями як цінний для спілкування. Увесь процес має творчий характер. Мораль в історії утверджу­валася у напрямку творення свободи особистості. Тут ідеться не про буденні ситуації, а про ситуації смисло-життєвого вибо­ру. В них людина ставиться перед випробуванням рівня людя­ності: порядності, честі, гідності тощо. Це ситуації, що став­лять людину перед необхідністю максимального вияву наявної в ній міри людяності. Часто про такі ситуації говорять, що "доля випробовує людину". Кажуть іще: "Випробовує тих, кого лю­бить". Справді, випробування дають шанс не розчинитися у бутті, не піти в забуття, залишитися в житті з усіма прийдеш­німи поколіннями завдяки вчинкам, що засвідчили про осо­бистість як "людину на всі часи". Тобто, необхідність і мож­ливість вибирати і роблять життя дійсним. Воно дійсне тою мірою, якою здійснилося не лише як суто фізична, а й духовна реальність. Велика, пересічна чи нікчемна є людина — це відкривають нам її вчинки. Вчинок — об´єктивована форма мо­ральності. У вчинках відкриваються характер, світоглядні переконання особистості, самоповага тощо. (Детальніше див. тему: "Структура, сутність та функції моралі").

Становлення моралі здійснюється за двома основними на­прямками. Перший — розгортає моральність у формах необхід ності, другий — у формах свободи. Необхідність зумовлена по­требою організації людських спільнот у межах, що створюють умови для певного рівня самодіяльності особи, але обмежують її з побоювань стихії активності. Така небезпека реальна внаслі­док двох основних причин: або егоїзму воління, або відсутності моральної культури, що повинна покладати поняття "міра вчин­ку". У випадку, коли мораль не в змозі забезпечити дотриман­ня людяності стосунків, її функцію беруть на себе закони. Людина для закону виступає не в повноті її людських якостей, а лише як об´єкт застосування примусу (або, навпаки, захисту від примусу). Тобто, на відміну від моралі, закон є відчуженою формою стосунків. Правда, у такий спосіб створюються певні гарантії всезагальності його дії: безвідносно до симпатій чи антипатій щодо конкретного об´єкта дії закону. Закони не су­перечать моралі тою мірою, якою вони увібрали в себе виробле­ні історичним досвідом людства знання дозволеного та заборо­неного в стосунках.

Оскільки в історії існування держав закони завжди захища­ли право сильних, а мораль відсувалася на периферію, на узбіч­чя стосунків, важливим засобом утримання ідеї моральної дос­коналості життя були соціальні утопії. В них людські стосунки розгорнуті в свободу і базуються на принципі людяності як на своєму ідеальному вияві. Формою соціальних утопій є монотеї­стичні релігії (на відміну від міфології, що розгортає стосунки в межах: людина — космос). Тут стосунки вибудовуються на ідеальних засадах: на принципі рівності. В релігійній вірі кож­на людина почувається суб´єктом спілкування з ідеальним взір­цем моральності, а отже кожна виступає представником люд­ства, гідним особистісного спілкування з Богом (згодом, ска­жімо у християнстві церква як суспільна інституція прагне монополізувати це право, стати посередником між віруючими і Богом). Принцип рівності має місце і в тому плані, що сфе­рою дії "божественного добра" осягається тут не якийсь кон­кретний народ, а людство. В такий спосіб зазнає заперечення обмеженість конкретного типу суспільності та обмеженість мен­тальної моралі, що поширює дію лише на "своїх". Монотеїстичні релігії розсувають межі моральності, об´єднуючи людей не за кровно-родинною ознакою, а за спільністю духу (віри в ідеаль­ного носія добра і справедливості).

Звідси постає ширше розуміння справедливості. Дія її по­в´язується не з якимось конкретним ("вибраним") народом. За Старим Завітом, "своїм" народом Яхве обрав євреїв. У христи­янстві Бог обіймає милістю усіх людей.

Поняття справедливості конкретизується в цьому виді соціальних утопій і у тому сенсі, що наявний критерій дії Бо­жественного добра. Воно поширюється на тих, хто заслуговує на добро, і тою мірою, якою вони гідні добра. При цьому людина не занурюється у фатальну безвихідь, оскільки їй завжди да­ється шанс усвідомити свої гріхи та уникати їх скоєння, а отже підпасти під дію Божественного добра. У такий спосіб соціальні утопії долають безвихідь, особливо в періоди зростання соці­альних негараздів. Правда, підстава, за якою утопія не перехо­дить у реальність, має в релігії онтологічну природу: це грі­ховність людини, зумовлена "тварністю" її єства.

Утопії передбачають і діяльнісне відношення людини до світу: у формі самовдосконалення, а отже уникання гріха, аморальних вчинків. Геґель характеризує моральне самозаглиблен­ня особи на ґрунті релігійної ідеї як явище суб´єктивацй духу. Абсолютне в релігії дається "уяві суб´єктивним способом, так що серце, душа і загалом внутрішня суб´єктивність стає голов­ним моментом" [1, с 112].

Релігійна форма моральності зазнає заперечення як така, що занурює особу в світ ілюзій, переносячи сенс спілкування з ре­альних міжособистісних стосунків у сферу ідеї. Тож не виника­ють підстави для якісної зміни стосунків.

На етапі заперечення ілюзорної мети спілкування людина відкриває себе для себе як суб´єкт розумної життєвості. Потреба моральної взаємодії переноситься з ідеального в реальний простір— у сферу безпосередніх людських стосунків. Геґель називає це етапом самовдосконалення духу на основі філо­софської рефлексії засобами розуму. І якщо не можна тверди­ти, що практика моральнісних стосунків стала нормою та роз­крилася всепроникною людяністю, то, принаймні, у філософії — в етичній теорії — вона визначилася як неодмінна умова само­збереження людства та збереження життя в планетарному мас­штабі.

Отже, розвиток моральності через заперечення розкрився як процес сходження людства щаблями досконалості завдяки зро­станню усвідомленого вибору добра.

До основних етичних понять, поряд з мораллю та мораль­ністю, належить метаетика. В науковий обіг воно було введе­не англійським ученим — неопозитивістом Дж. Муром (1873— 1958). Суть метаетики, як її визначає Мур, — заперечення "тра­диційної", "нормативної" етики. Предметом метаетики є не мораль, а мова моралі. В чистому вигляді мова моралі — це логічний вияв морального мислення. Метаетика досліджує не вчинки людей, їх поведінку та мотиви, норми моралі, а їх ло­гічні, лінгвістичні й понятійні вислови.

Звичайно, адекватність розуміння висловлених моральних намірів та оцінок надзвичайно важлива для порозуміння. Однак Цей аспект моральної теорії та практики не можна абсолютизу­вати. (Детальніше сутність метаетики розглядається в розділі "Історія етичних вчень").

До основних етичних понять належить і поняття "етикет". Сутність його пов´язана з формою поведінки. Гарантом її є знання правил, прийнятих (типових) для певних груп спільнот. Тому етикет часто характеризується як "візитна картка" людини (дотримання етикету створює престиж вихованої, чемної тощо). Це важливо для утвердження гідності власної особи, про що переконливо говорить у відомих "Листах до сина" лорд Честер-філд (1694—1773): "Вихованість — це єдине, що може налаш­тувати щодо тебе людей з першого погляду, адже для того, щоб розпізнати в тобі більші здібності, потрібно більше часу. Добре виховання полягає не в низьких уклонах і дотриманні усіх пра­вил ввічливості, а в невимушеній, чемній і шанобливій по­ведінці" [3, с 18]. Завершує думку філософ-мораліст висловом, що став крилатим: "Ніщо не здобувається так тяжко і ніщо не є настільки важливим, як хороші манери, які не мають нічого спільного ні з вимушеною церемонністю, ні з нахабною розпус­ністю, ні з безглуздою сором´язливістю" [3, с 18].

Опанування нормами належної поведінки та неухильне їх дотримання — важливе джерело психічної комфортності життя. При тому, що за етикетною поведінкою далеко не завжди сто­ять моральні переконання і часто вона — лише "етикетка", зовнішній бік прояву людини, — все ж вона надзвичайно важ­лива. Виконуючи вимоги щодо належного в поведінці, людина, зрештою, починає сприймати ці вимоги як внутрішньо не­обхідні.

Важливою складовою етикетної поведінки є толерантність. Вона пов´язана з терплячістю до думок і вірувань. Нетерпля­чість, максималізм суджень часто стають джерелом напруги між людьми. Оскільки всім людям властиві недоліки, справжні або уявні, толерантність — терплячість до недоліків іншого — ви­сувається як моральна вимога стосунків. І. Кант говорить, що "толерантність є всезагальним людським обов´язком". Різниця думок, суджень не повинна породжувати ненависті. "Тер­плячість до релігійного погляду, — пише Кант, — полягає в то­му, що один без ненависті переносить недоліки і помилкові думки релігії іншого, хоча і відчуває при цьому невдоволення" [2, с 207]. Вимога терплячості у стосунках в умовах зростаючої різниці вірувань, ціннісних уявлень набуває все більшої акту­альності. (Детальніше див. тему: "Моральне спілкування як творчість").



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування