У цьому розділі йтиметься про взаємозв´язок між загальним і цивільним правом. Донедавна це питання становило переважно академічний інтерес. Однак, оскільки в основі права Європейського Союзу лежить цивільне право й оскільки англійські суди при винесенні своїх рішень повинні тепер, де це можливо, враховувати норми права Європейського Союзу, взаємозв´язок між загальним і цивільним правом набув практичного значення.

Є дві важливі системи права, які набули розвитку на Заході. Це:

1) римське право;

2) англійське право.

У багатьох країнах світу правові системи спираються на ці дві системи. Прийнято вважати, що в тих країнах, де за основу взято римське право, включно з ЄС, діють системи "цивільного права". Про ті країни, система яких спирається на англійське право, зазначають, що вони мають систему "загального права".

1.2.1. Системи загального права

Англійське право (термін "англійське" стосується також Уельсу, але не включає Шотландію та Північну Ірландію) називається загальним (звичаєвим, неписаним) правом. Це означає, що право загальне для всієї країни, на відміну від права, яке змінюється відповідно до місцевих звичаїв. Загальне право спочатку складалося переважно з принципів, встановлених суддями в справах, які вони розглядали раніше і потім застосовували в аналогічних справах, що виникали в майбутньому. Таке право називається прецедентним. Однак сьогодні законодавство, ухвалене парламентом (воно називається ще писаним, або статутним, правом), що переважно має форму Актів парламенту та Актів делегованого законодавства, стало головним джерелом внутрішньодержавного права, хоч, наприклад, договірне право і нині спирається переважно на прецедентне, а не статутне (писане) право. Термін "внутрішньодержавне право" застосовується на позначення сфер права, на які не поширюється право Європейського

Союзу. В тих сферах права, на які поширюється право Європейського Союзу, його законодавство є верховним джерелом права.

Країни, правова система яких спирається на англійське право і, отже, які мають систему загального права, включають колишні британські колонії, наприклад, Австралію, Нову Зеландію, СІНА (крім штату Луїзіана) і Канаду (крім провінції Квебек). До них належить також Північна Ірландія. У результаті, якщо в цих країнах немає прямого джерела права з того чи іншого конкретного юридичного питання, суддя керується правом інших країн загального права.

Приклад

У справі "Реді Міксд Конкріт" проти Міністерства у справах пенсій (1968 р.) суд мав вирішити, чи водії компанії "Реді Мі кед Конкріт", які доставляють вироблений нею бетон, є працівниками компанії, чи вони є самостійними підрядниками. Питання ускладнювалось тим, що, попри те, що водії були означені як "самодіяльні", чимало фактів свідчили на користь висновку про те, що за законом вони є працівниками компанії (наприклад, вони мусили носити її уніформу і подавати до неї листки непрацездатності в разі захворювання). Оскільки в Англії не було подібного прецеденту, суд звернувся до американського та канадського прецедентів для встановлення критеріїв визначення, чи в таких випадах водії самостійні, чи насправді вони працівники компанії.

1.2.2. Системи цивільного права

У більшості західноєвропейських країн та їхніх колишніх колоній діє система "цивільного права". Шотландія, у зв´язку з її давнім союзом із Францією та Нідерландами, також має таку систему. Шотландці нарікають, і небезпідставно, що їхня система засмічена численними законодавчими актами парламенту Великої Британії, які мають чинність на всій її території без винятків. Крім того, оскільки деякі принципи шотландського права ідентичні принципам англійського права, обидві країни вільно запозичають одна в одної закони. Наприклад, прецедент про відповідальність за недбалість, що вперше виник в англійському праві, є і шотландським прецедентом. У наші дні відмінності між договірним правом, цивільними правопорушеннями (в Шотландії вони називаються "делікт") та кримінальним правом мають принциповий характер. З іншого боку, у багатьох сферах сучасного права, що спираються на писані закони (норми законодавства про зайнятість, про несправедливе звільнення, рівну оплату за однакову працю тощо), шотландське право ідентичне англійському.

1.2.3. Відмінності між цивільним і загальним правом

Право Європейського Союзу є системою цивільного права. Підхід цивільного права до створення та інтерпретації писаних законів фундаментально відмінний від того, який сповідує англійське право. Це означає, що коли британським судам доводиться звертатися до права Європейського Союзу (а зараз у Великій Британії воно має верховенство стосовно будь-якого внутрішньодержавного права, що суперечить йому), багато з них зустрічаються з практично чужою системою.

Цивільне право спирається на писані закони (як правило, вони називаються "кодексами"), встановлюючи серію широких принципів і залишаючи за суддями право на їх тлумачення. При цьому вони можуть звернутися по допомогу до справ, які вирішувалися в минулому, включно з аналогічними спірними питаннями, або вдатися до міркувань авторів відомих посібників. На відміну від цього, закони Великої Британії значно докладніші, вони намагаються охопити всі варіанти, які тільки можна передбачити. Звичайно, не кожну ситуацію можна взяти до уваги, тому британські судді також змушені займатися тлумаченням, що передбачає залучення прецедентів та інших джерел, включно зі студіюваннями підручників. Однак ми не повинні надто наголошувати на цій гіпотетичній відмінності, оскільки з метою деталізації Римського договору та інших первинних законодавчих актів Європейського Союзу ухвалено відповідні нормативні акти та директиви.

Щодо тлумачення законів англійський (а отже, британський) метод передбачає необхідність розглянути буквальне значення вжитих слів і надати їм чинності. Не надто важливо, чи матиме буквальне значення наслідки, відмінні від тих, які передбачалися спочатку, аби лише результат не був явним абсурдом чи нісенітницею. У цьому випадку буквальне значення можна модифікувати, але лише тією мірою, якою це необхідно, щоб положення набуло сенсу.

Приклад буквального підходу до тлумачення законів Фішер проти Белла (1961 р.)

Закон 1959 р. про обмеження агресивної зброї передбачав, що "пропозиція про продаж" ряду видів агресивної зброї, включно з викидними ножами є правопорушенням. Власник крамниці виставив у вітрині викидні ножі з прив´язаними до них цінниками. Чи вчинив він правопорушення? Хоч цілком очевидно, що мета закону полягала в покаранні тих, хто поставляє широкій публіці небезпечні види зброї, було визнано, що правопорушення скоєно не було, оскільки згідно з договірним правом товари з прикріпленими до них цінниками пропонуються не на продаж, а на огляд. Тож, якщо застосовувати буквальний підхід, тут не було пропозиції про продаж.

З іншого боку, метод цивільного права, полягає в такому аналізі мети положення й інтерпретації слів, використаних для його формулювання, щоб досягти цієї мети. Такий підхід часто називають "цільовим". Невідповідність між буквальним підходом (який і досі застосовується в суто внутрішньодержавному праві) і цільовим підходом (який має застосовуватися при інтерпретації закону, ухваленого відповідно до наших зобов´язань, передбачених європейськими договорами) створює певні проблеми в англійських судах.

Приклад різної інтерпретації писаних законів

Постанову про передачу підприємств 1981 р. було прийнято з метою надання чинності Директиві ЄС 77/187. Вона має на меті захист трудових прав працівників підприємства, яке передається у власність іншому підприємцю. Постанова передбачає, що контракти найму працівників підприємства безпосередньо перед передачею мають перейти до нового власника. Постало питання про те, що означає безпосередньо перед, оскільки покупці, які хочуть уникнути тягаря передачі їм працівників продавця разом із самим підприємством, схиляли його звільнити працівників незадовго до того, як має відбутися передача підприємства. Відповідність праву таких дій була підкріплена в 1986 р. рішенням апеляційного суду, в якому словам безпосередньо перед було приписано їх буквальне значення і було визначено, що працівники, звільнені за три години перед тим, як відбулася передача підприємства, не були зайняті безпосередньо перед передачею. Однак згодом Палата лордів застосувала цільовий підхід і визнала, що слова безпосередньо перед передачею слід інтерпретувати в такий спосіб, який дозволяє постанові практично досягти мети, задля якої її було ухвалено, тобто Директива ЄС 77/187 набрала чинності.

1.2.4. Різні значення понять "цивільне право" та "загальне право"

Важливо знати, що словосполучення "цивільне право" та "загальне право" можуть означати абсолютно різні речі, залежно від контексту, в якому їх ужито.

Вираз "цивільне право" може застосовуватися в одному з трьох значень:

1) означати ту частину права країни, що не є кримінальним правом (фактично саме в цьому контексті його застосовує більшість нефахівців);

2) як вже зазначалося вище, означати систему права, що базується на римському праві;

3) для людини, яка перебуває на військовій службі, він може означати будь-яке право, що

стосується цивільних правовідносин (тобто невійськове право).

Вираз "загальне право" може також застосовуватися в одному з трьох значень:

1) означати всю систему англійського права, включаючи як прецедентне, так і статутне право, і саме в цьому сенсі ми використали його вище;

2) означати право, розвинене суддями в ранніх судах загального права, на відміну від права, розвиненого суддями Суду лорда-канцлера (який називається "судом справедливості") з метою пом´якшити заскорузлість та негнучкість загального права. Таке право називається "правом справедливості". У випадках незгоди між правом справедливості та загальним правом превалює право справедливості;

3) вживатися на позначення тієї частини права (як загального, так і права справедливості), що належить скоріше до прецедентного права, ніж до статутного права.

Коли ви читаєте про право, важливо з´ясувати, в якому з можливих значень автор вживає ці вирази.

1.2.5. Взаємозв´язок між правом справедливості та загальним правом

Ми зазначили, що термін "загальне право" може використовуватися для того, щоб розрізняти право, застосовуване в судах загального права, та "право справедливості", застосовуване в Суді лорда-канцлера ("суді справедливості"). Оскільки під час вивчення договірного права вам потрібно буде мати загальне уявлення про право справедливості, то варто розглянути це питання тут.

Право справедливості виникло через заскорузлість та негнучкість підходу, який нерідко застосовувався суддями загального права. Якби судді загального права прагнули пристосувати його до ситуацій, в яких негнучке застосування загального права вело до несправедливості, не виникла б потреба у праві справедливості. Однак судді були переважно несхильними до компромісів, через що в часи зародження права, коли позивач не міг добитися справедливості від судів загального права, він міг подати петицію з проханням про справедливість монарху. Монарх передавав такі петиції лорду-канцлеру, який був духовною особою і, по суті, головним міністром короля. Кількість таких петицій зростала, і настав день, коли довелося створити спеціальний суд — "суд справедливості", аби дати їм раду. Перший приклад можна знайти в заставному праві.

Приклад застосування права справедливості щодо застав

Застава полягає у внесенні майна як гарантії позики. Припустимо, Енн хоче позичити в Бена 10 тис. фунтів стерлінгів, пропонуючи в гарантію маєток вартістю 30 тис, що називається Грінакр. За загальним правом вона передала б Грінакр Вену (тобто Бен став би законним володарем Грінакра) відповідно до контрактної угоди, що Бен поверне їй Грінакр, якщо вона вчасно виплатить йому 10 тис. фунтів стерлінгів. Якщо ж вона не зможе цього зробити, то Бен залишиться власником Грінакра і, більше того, Енн однаково буде винна йому 10 тис. Суддя суду справедливості виступив проти такого явно несправедливого стану справ. Справедливість вимагає надання Енн відстрочки — періоду часу, за який вона може погасити заставу (тобто повернути позику), а якби це їй не вдалося, суд має наказати продати власність, причому Бенові потрібно повернути позичену в нього суму, а решту виручки має отримати Енн. Це називається "правом викупу заставленого майна".

Право, пов´язане із заставою, не є єдиною сферою, в якій право справедливості втручається з метою впровадження в життя ідей справедливості. Загальне право було хибним і тоді, коли йшлося про засоби захисту права. За загальним правом єдиним таким засобом, яким міг скористатися позивач, був грошовий платіж, що має назву "відшкодування збитків". Однак є чимало ситуацій, коли така компенсація не вважатиметься адекватним засобом захисту права. Наприклад, уявімо ситуацію, коли Керол постійно порушує межу землеволодіння Девіда. Для Девіда раз у раз звертатися до суду з позовом про відшкодування збитків було б надто обтяжливим. Тож право справедливості винайшло інший засіб захисту права — судову заборону — наказ Керол утримуватися від порушення межі землеволодіння Девіда, і якщо вона порушить цей наказ, то це означатиме неповагу до суду, за яку її має бути покарано.

Класичний приклад втручання права справедливості стосується правових норм довірчого управління (трасту). Довірче управління виникає, коли одна сторона Д (донор) дає власність О (опікуну), щоб він зберігав її або управляв нею на користь Б (бенефіціара). Поширеним у наш час прикладом є випадок, коли чоловік, який має дружину і, скажімо, двох дітей, хоче, щоб його діти стали власниками майна після його смерті, але в разі, якщо дружина його переживе, то воліє, щоб вона, доки житиме, отримувала дохід від його майна. Чоловік не хоче, щоб його вдова стала власником майна, бо вона може знову вийти заміж і забрати власність із родини, тим самим позбавивши майна дітей. Цю проблему можна розв´язати, вдавшись до довірчого управління. У цьому разі чоловік передає право власності за законом опікунам, щоб вони управляли майном на користь його дружини поки вона житиме. Після її смерті опіка згортається, а майно розподіляється між двома дітьми чоловіка, які вступають у володіння майном. Проблема з опікою від самого початку полягала в тому, що якщо опікуни привласнювали майно, котре перебуває у довірчому управлінні, щоб самим ним користуватися, і бенефіціари скаржилися до суду загального права, то його судді просто цікавилися, хто за законом є власником майна, що перебуває у довірчому управлінні. Відповідь була такою: володарями за законом є опікуни. Судді загального суду вважали на цьому справу вичерпаною. Однак, якби бенефіціари звернулися з петицією до Суду лорда-канцлера, то він наказав би опікунам діяти по совісті й здати бенефіціарам звіт за майно, що перебуває у довірчому управлінні.

На початку XVII ст. у справі графа Оксфордського постало питання, яким має бути результат у разі розходжень між правом справедливості та загальним правом. Король Яков І Стюарт вирішив це питання на користь права справедливості, якому слід віддавати пріоритет над загальним правом. До кінця XIX ст. у випадках, якщо спір був пов´язаний одночасно з питаннями загального права та права справедливості, то для вирішення його інколи спір розглядали у двох судах, а це був довгий і дорогий процес.

Вуд проти Скерта (1855 та 1858 pp.)

Позивач уклав контракт з відповідачем, а той згодом відмовився його виконувати. Єдиним засобом захисту права, яким послуговується загальне право, є рішення про відшкодування збитків. Однак право справедливості запровадило цілу низку інших засобів захисту права, одним з яких є постанова про реальне виконання. Йдеться про наказ суду, щоб відповідач виконав контракт, як було домовлено. Тож позивач звернувся до суду справедливості, сподіваючись, що той винесе постанову про реальне виконання. Однак вадою засобів захисту права, застосовуваних правом справедливості, на думку позивача, є те, що вони покладаються на розсуд суду. Це означає, що, навіть коли позивач обґрунтовано скаржиться на порушення контракту, суд не обов´язково зобов´яже відповідача виконати його. У даному випадку суд відмовився ухвалити таку постанову, оскільки відповідач уклав контракт необачливо. Необачливість не скасувала контракту, але суд дійшов висновку, що ухвалення постанови про реальне виконання стало б надто обтяжливим для відповідача.

Тоді позивач звернувся до суду загального права, вимагаючи відшкодування збитків. Було вирішено, що твердження про необачливість відповідача не може вважатися відповіддю на позов позивача, і відповідно було присуджено виплатити компенсацію збитків.

Закон про юрисдикцію 1873 та 1875 pp. завершив злиття загального права з правом справедливості в процедурних питаннях. Нині в аналогічних обставинах треба було б подати лише один позов, у якому компенсацію збитків і реальне виконання можна було б передбачити як альтернативні варіанти.

Помилкою було б гадати, що в наші дні втручання права справедливості завжди означатиме виправлення того, що вважається несправедливим у загальному праві. Коли право справедливості щойно зароджувалося, його критикували за непередбачуваність: "Право справедливості зазнає змін зі зміною довжини кроку лорда-канцлера". Результатом критики стали спроби досягти більшої послідовності, внаслідок чого право справедливості виявилося скутим прецедентом так само, як і загальне право.

Тим не менше, у недалекому минулому не раз вдавалися до суду справедливості, щоб здійснити правосуддя в конкретних справах. У договірному праві була створена доктрина позбавлення права заперечення на основі даної обіцянки (див. розд. 5). Це позначилося на правових нормах загального права у справі Піннеля. Що стосується засобів судового захисту — сфери, яка традиційно перебувала в центрі уваги права справедливості, то тут з´явилися нові засоби: так звані заборона Марева (відповідно до прецеденту в справі Марева) та наказ Антона Піллера (відповідно до прецеденту в справі Антона Піллера)1.

З часу створення Законами про юрисдикцію 1873 та 1875 pp. Високого суду відправлення судочинства згідно із загальним правом та правом справедливості "злилися" в одне. Однак справи, які раніше розглядав суд справедливості, і тепер перебувають у віданні Канцлерського відділення Високого суду, а справами загального права і досі займається Відділення Королівської лави Високого суду, що відповідає колишньому суду загального права Королівської лави. Якщо позивач вимагає, наприклад, і відшкодування збитків (засіб судового захисту загального права), і судової заборони (засіб права справедливості), справу може розглядати або Відділення Королівської лави, або Канцлерське відділення Високого суду.