Починаючи з ІІІ ст. до н.е. економічне життя в Римі набуває значного розвитку, активізується зовнішня і внутрішня торгівля. Посада претора була встановлена в 368 або 366 році до н.е. Спочатку претор був один, але в 247  р. встановлено посаду  другого претора спеціально для нагляду за перегринами, які в той час надходили великими масами. Перший претор називався міським, другий - перегринським. Поступово кількість преторів збільшується до восьми, а при Цезарі (нова ера. - Автори) навіть до 16. На посаду претора міг претендувати римський громадянин, який досягнув 40-річного віку і працював на всіх посадах, які є нижчими за преторську.

За характером влади претор спочатку був молодшим консулом (або заступником консула). Йому в принципі були підвідомчі всі ті справи, що й консулу. Але особливе завдання преторської діяльності полягало в забезпеченні внутрішнього громадянського миру і порядку.

Приступаючи до виконання своїх повноважень, претор оголошував едикт. Цей термін походить від лат. edictum - об’ява, оповіщення. Приписи преторського едикту, створені претором для своєї діяльності, формально для нього самого не були обов’язкові - він міг і не дотримуватися їх. Отже, едикт стоїть не “ над претором” як закон, а “під претором” - як його власна програма. Проте, звичайно, для збереження твердого правопорядку необхідно було, щоб претор додержувався своїх едиктальних обіцянок. З огляду на це закон Корнелія (Сулли) 67 року зобов’язував преторів не відхилятися від своїх едиктів. Це зміцнило юридичне значення едикту і Ціцерон називає його вже “законом на рік”.

Формально едикт був обов’язковим тільки для того претора, який його видав. Фактично ті положення едикту, які виявляли інтереси пануючого класу, повторювалися  в едикті новообраного магістрата і набували стійкого значення.

 головним рушієм  розвитку римського цивільного права були потреби господарського обороту великої держави, який бурхливо розвивався. А головним засобом задоволення цих потреб була плідна правотворча діяльність преторів, оперативне вирішення проблем без бюрократичних перешкод. У результаті такої правотворчої  діяльності преторів поруч з jus civile, одвічним римським цивільним правом, склалася нова система норм, яка дістала назву jus praetorium - преторського права.

В об’єктивному розумінні цивільне право є сукупністю норм, виданих законодавчою владою й абсолютно обов’язкових як для громадян, так і для магістратів, при цьому обов’язкових аж до їх скасування. Преторське право, навпаки, - це сукупність норм, виданих магістратською владою, дійсних de jure тільки на один рік, і для самих органів цієї влади тільки відносно обов’язкових.

У суб’єктивному розумінні цивільне право - це безпосереднє владне ставлення до речі чи особи..

Зовсім інший характер має преторське суб’єктивне право. Не володіючи цивільним правом, особа прагнула від претора мати захист своїх інтересів і тому потребувла активного втручання преторської влади.

В епоху принципату правотворча діяльність преторів та інших магістратів не могла зберегти свого минулого значення, оскільки посилювалася і поширювалася влада імператорів, які прагнули прибрати до своїх рук діяльність судових органів.

У ІІ ст.  н.е. (близько 125-128 рр.) за дорученням імператора Адріана відомий юрист Сальвій Юліан переглянув весь преторський едикт, систематизувавши всі ті приписи, що мали значення для того часу. Він розробив остаточну редакцію “Вічного едикту” (Постійного едикту), яка була  схвалена імператором і постановою сенату оголошена незмінною. Однак імператор залишив за собою право робити доповнення до едикту.

До описаних вище правових систем jus civile i jus praetorium у період республіки приєднується ще третя система - jus gentium, яка за своєю юридичною природою майже рівна преторському праву, але відмінна від нього сферою своєї дії.

За своїм матеріальним змістом це є право загальнонародне, чому римляни і називають його правом народів - jus gentium.