Упродовж усієї історії людства сенсом життя людини, з філо­софського погляду, є продовження роду людського. Усе, чим за­ймалися і займаються люди (полювання, хліборобство, скотарство, спорудження житла, турбота про побут, здобуття освіти, розви­ток науки та ін.), спрямовувалося на реалізацію цієї надмети, хоча зовні вона дещо й прихована. У центрі уваги життєдіяль­ності залишалась людина, її фізичний, психічний і соціальний розвиток.

Різні людські спільноти залежно від рівня розвитку, природ­них умов, національної належності, релігійних уподобань вибу­довували відповідні концепції виховання підростаючих поколінь. Ці концепції виступали методологічними засадами освітньо-ви­ховної діяльності.

Найбільш поширеною у всіх країнах була й залишається кон­цепція народності у вихованні, яка базується, по-перше, на ти­сячолітньому досвіді виховної роботи конкретної етнічної групи, певної національності, і, по-друге, вбирає в себе загальнолюдські цінності в царині виховної діяльності. Ідею народності у вихо­ванні наполегливо обстоювали Г. С. Сковорода й К.Д. Ушинський. Принцип народності є стрижнем виховного ідеалу у філософії Г.С. Сковороди. У притчі "Благодарний Еродій" автор яскраво показав багатство народного виховання, насамперед наголосив­ши на необхідності батьків бути хранителями національних мо­рально-духовних устоїв.

К.Д. Ушинський після ознайомлення із системами освіти й виховання в країнах Західної Європи опублікував 1857 р. ґрун­товну працю "Про народність у суспільному вихованні". Спира­ючись на аналіз обширного філософського, історичного й педаго­гічного матеріалу, учений висунув і обґрунтував центральну ідею своєї педагогічної теорії — ідею народності виховання. Автор роз­крив корінну закономірність, якій підлягає розвиток системи виховання. Ця закономірність названа ним принципом народ­ності й полягає в тому, що система освіти в кожній окремій країні будується насамперед відповідно до потреб і специфічних особ­ливостей народу цієї країни. Саме ці потреби й особливості на­самперед визначають форми і зміст розвитку освіти, процесу ви­ховання. Тому механічне запозичення, штучне перенесення яки­хось виховних матриць, освітніх систем з одного національного ґрунту на інший в основі своїй приречене на невдачу. Підсумову­ючи аналіз історичного, педагогічного досвіду виховання бага­тьох народів, К.Д. Ушинський писав: "Загальної системи народ­ного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії, і німецька педагогіка не більше як теорія німецького ви­ховання. У кожного народу своя особлива національна система виховання; а тому запозичення одним народом у іншого вихов­них систем є неможливим. Досвід інших народів у справі вихо­вання є дорогоцінною спадщиною для всіх, але якраз у тому ж ро­зумінні, в якому досвід всесвітньої історії належить усім народам. Як не можна жити за зразком іншого народу, яким би принадним не був цей зразок, так не можна виховуватися за чужою педагогіч­ною системою, яка б вона не була струнка і добре обдумана. Кож­ний народ щодо цього повинен випробувати свої власні сили".

Концепція народності має залишатися основоположною для побудови в Україні системи національного виховання. Не варто копіювати і бездумно пересаджувати на наш специфічний націо­нальний ґрунт освітньо-виховні системи інших народів, хоча вони й можуть видаватися привабливими. Ті країни, які зуміли відсто­яти свою національну ідентичність у справі виховання (Японія, Велика Британія, Швеція, Фінляндія та ін.), вистояли проти екс­пансії так званої масової культури, розсадником якої є головно США, мають успіхи не лише в освіті, а й у царині соціально-економічного розвитку взагалі. Треба залишатися самими собою, користуватися власними надбаннями, не займаючи при цьому ізоляціоністську позицію. Не забуваймо застережень нашого на­ціонального пророка, рівноапостольного Тараса Григоровича Шевченка, який у своєму безсмертному творі "І мертвим, і жи­вим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє" радив:

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого

Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають.

Так чи інакше, система виховання в кожній країні — це своє­рідне соціальне замовлення суспільства. Вона цілеспрямовано проектується на очікувані результати. Американський педагог-дослідник Джон Бередей зробив спробу зіставити й порівняти мету суспільства й мету виховання в окремих країнах (табл. 3).

Таблиця 3. Мета суспільства і мета виховання в різних країнах (за Дж. Бередеєм) 

Показник	США	Англія	СРСР	Японія
Мета су­спільства	Прогрес через індивідуалізм	Порядок і закон	Прогрес че­рез колек­тивізм	Беззапереч­не виконан­ня обов´язку
Мета вихо­вання	Індивідуаль­ний розвиток	Формування характеру	Ефективні знання	Розмисли, аналіз
Соціальне впрова­дження	Практично-прогресивне	Академічно-аналітичне	Формально-енциклопе­дичне	Традиційно естетичне
Індивідуаль­не впрова­дження як результат	Уседозволе­ність	Самодисци­пліна	Дисципліна для соціаль­ної мети	Дисципліна заради її самої

Усе це потребує аналізу з погляду інтересів суспільства, його поступу та людиноцентристської позиції.

Упродовж XX ст. на базі вчень минулого склалися і продов­жують функціонувати різні філософські напрями, концепції (лат. conceptio — сукупність, система — система поглядів на ті чи ті явища, процеси; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, подій; основна ідея будь-якої теорії), які є методологічною базою різних людинознавчих наук, у тому числі педагогіки. Це екзис­тенціалізм, неопрагматизм, неотомізм, неопозитивізм, біхевіо­ризм та ін. Розглянемо сутність окремих концепцій і теорій з по­гляду побудови на їх ідеях педагогічних систем.

Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — філософсь­ка основа індивідуалізації навчання. Як філософія існування, переживання людиною свого буття у світі пропонує крайній інди­відуалізм, протиставлення особистості суспільству і колективу. Останній проголошується ворогом індивіда, оскільки прагне ніби­то перетворити його в "стадну тварину". Представники цієї філо­софії проповідують заглиблення у власне "Я", заперечують об´єк­тивні знання й істини. Зовнішній світ постає таким, яким його сприймає внутрішнє "Я" кожної особистості. Моральні норми екзистенціалісти розглядають як продукт "саморефлексії", як вираження абсолютної "свободи волі", поза будь-якими вимога ми суспільної діяльності. Ці ідеї породжують пасивність, елемен­ти анархістського бунтарства. Центр виховного впливу — несвідо­ме (інтуїція, настрій, почуття, імпульсивність). Свідомість, інте­лект, логіка, на думку екзистенціалістів, мають другорядне зна­чення. Головне у життєдіяльності індивіда — не розум, а почут­тя, віра, надія. Кожен залишає за собою право йти в житті своїм неповторним шляхом, незважаючи на загальнолюдські норми моралі. У галузі освіти заперечуються конкретні програми й підручники, проголошується ідея індивідуалізації.

До основних представників цієї філософської течії належать М.О. Бердяев, М. Гайдеґґер, К. Ясперс, Ж. Сартр, А. Камю, Е. Брейзах, Дж. Кнеллер, Г. Гоулд, У. Баррей, М. Марсель, О.Ф. Больнов, Т. Морітатаін.

Неопрагматизм (грец. пео — новий і prahma — дія, діян­ня) — філософська основа педагогіки самоствердження особис­тості. Базується на суб´єктивному ідеалізмі. Звідси заперечення об´єктивної істини, абсолютизація суб´єктивного досвіду, ідея са­моутвердження особистості. Головними поняттями неопрагма­тизму є "досвід", "справа". Неопрагматики переконані, що об´єк­тивного наукового знання немає. Істинне лише те знання, яке здобуте в процесі практичної діяльності, тобто корисне.

Людина не повинна керуватися завчасно сформульованими принципами й правилами. Треба поводитись так, як диктують ситуація і мета. Моральне все, що допомагає досягненню особис­того успіху. Відповідно основою навчального процесу стає інди­відуальний досвід дитини, а метою освіти — процес "самовияв­лення" притаманних їй від народження інстинктів і схильностей. Домінантною є опора на особистісну спрямованість виховання. Люди, які оточують особистість, не можуть бути засадними для вибору, бо їхня функція полягає в контролі, критиці поведінки людини. Вони можуть лише заважати її зростанню і самовира­женню. Сутність методології виховання на базі неопрагматизму добре ілюструють слова А. Маслоу, згідно з яким джерела росту і гуманності особистості знаходяться тільки у самій особистості, вони аж ніяк не створені суспільством. Останнє може лише допо­могти або перешкодити росту гуманності людини подібно до того, як садівник може допомогти або перешкодити росту куща тро­янд, але він не може спрогнозувати, щоб замість куща троянд виріс дуб. Наслідками педагогіки, яка базується на ідеях неопрагматизму, є функціональна неграмотність значної частини випуск­ників навчальних закладів.

Основні представники: Ч. Пірс, У. Джеме, Дж. Дьюї, А. Маслоу, А. Комбс, Е. Келлі, К. Роджерс.

Неотомізм (лат. пео — новий і Thomas — Фома) — філософсь­ка основа релігійного виховання. Свою назву дістав від імені осно­воположника — релігійного діяча Фоми Аквінського. Як офіцій­не філософське вчення католицизму (у 1879 р. енциклікою папи Лева XIII проголошено офіційною доктриною церкви) неотомізм відтворює основні положення схоластичної теорії. В енцикліці папи Шя XI "Християнське виховання молоді" (1929 р.) неотомізм визнано основою педагогічної діяльності католицьких шкіл.

Неотомізм вимагає будувати виховання на пріоритеті "духов­ного начала", обґрунтовує ідею "гармонійного поєднання" нау­кових знань і релігійної віри. Основні постулати цієї концепції: світ двоїстий — матеріальний, "мертвий", "нижчого рангу" і ду­ховний, багатий, благородний. Так само і Людина має "подвійну природу": становлять єдність матерії і духу. Людина — індивід: як матеріальна, тілесна істота вона підкоряється законам приро­ди і суспільства. Людина — особистість, що володіє безсмертною душею і підкоряється лише Богу. Наука безсила визначити цілі виховання, це може зробити лише релігія, яка відіграє стрижне­ву роль у вихованні. Головне — душа, тому виховання має буду­ватися на пріоритеті духовного начала. Неотомісти піддають різкій критиці падіння моральних устоїв, деструкцію, злочин­ність, жорстокість. Вважають, що людина слабка, гріховна і їй треба допомогти стати морально кращою, що треба виховувати загальнолюдські доброчинності: гуманізм, доброту, чесність, любов, непротивлення Богу і його випробуванням, покору, тер­піння, сумління. Система навчання і виховання має позбутися зайвої раціональності. Освіта має бути спрямована на розвиток "досвідомого" намагання наблизитися до Бога.

Основні представники: Ж. Марітен, У. Канінгхем, У. Макга-кен, М. Казотті, М. Стефаніні.

Неопозитивізм — філософська основа педагогіки раціоналі­зму. Представники цього напряму у філософії ігнорують світо­глядні аспекти наукових знань, принижують роль теорії, запере­чують об´єктивні закони моралі і їх зумовленість соціальними відносинами, проповідують вічність моралі та біологічне успад­кування. Своє формалістичне вчення про мораль називають метаетикою (від гр. meta — поза, після і eticos — той, що стосується моралі, етики), протиставляючи її нормативній етиці. Неопози­тивісти вважають, що теорія моралі, щоб бути науковою, має утримуватися від розв´язання будь-яких моральних проблем, оскільки моральні судження не можна обґрунтувати за допомо­гою фактичних знань.

Основні постулати філософії неопозитивізму можна коротко позначити такими засадними тезами. Педагогіка слабка, оскіль­ки в ній домінують безкорисні ідеї і абстракції, а не реальні факти. Виховання має бути звільнене від світоглядних ідей, від ідеології. Сучасне життя потребує "раціонального мислення". Повна гума­нізація системи виховання. Створення умов для вільного само­вираження особистості. Розвиток інтелекту. Формування люди­ни, що мислить раціонально. Заперечення формування уніфіко­ваних норм поведінки.

Основні представники: П. Херс, Дж. Вільсон, Р.С. Пітере, Л. Кольберг, Дж. Конант.

Біхевіоризм (англ. behaviour — поведінка) — філософська основа виховання "індустріальної людини", напрям у психології, започаткований американським зоопсихологом Дж. Ватсоном на початку XX ст. Біхевіоризм вважає предметом психології не свідомість, а поведінку людей, яку розглядає як механічні реакції у відповідь на зовнішні подразники. Біхевіоризм не визнає ак­тивної ролі психіки, свідомості.

Філософська концепція біхевіоризму характеризується таки­ми постулатами: в основі — формула "стимул — реакція — підкріплення". Головна ідея — людська поведінка є керованим процесом. Вона зумовлена стимулами й потребує позитивного під­кріплення. Для того щоб викликати певну поведінку, потрібно застосувати дієві стимули. Бажання, мотиви, характер, здібності людини ролі не відіграють. Значення мають лише дії — відповідні реакції на стимули. Моральні якості теж визначаються обстави­нами, стимулами. Головне — якнайкраще пристосуватися до се­редовища.

У навчальному закладі мають панувати: атмосфера напруже­ної розумової праці; широке застосування техніки; всіляке сти­мулювання індивідуальної діяльності; жорстке суперництво у боротьбі за результат; виховання діловитості, організованості, дисциплінованості, заповзятливості.

Чільні представники: Дж. Уотсон, Б.Ф. Скіннер, К. Халл, Е. Толмен, С. Прессі.

Останнім часом теоретики педагогіки все частіше звертають­ся до гуманістичних теорій. Гуманізм є філософським підґрун­тям нової (неокласичної) методології педагогіки. Гуманізм — (лат. humanus — людський, людяний) — система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. В історичному аспекті гума­нізм — прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природ­них людських почуттів і здібностей. Видатними представника­ми гуманізму були Леонардо да Вінчі, Т. Кампанелла, Дж. Бру­но, Ф. Петрарка, Т. Мор, Ф. Рабле, Я.А. Коменський, М. Копер­ник. В Україні гуманістичними ідеями були пройняті суспільно-політичні погляди І. Вишенського, Г. Сковороди, Т. Шевченка.

Гуманізм — це сповідування загальнолюдських цінностей: любові до людини, свободи, справедливості, гідності людської особистості, працелюбності, досконалості, милосердя, доброти, благородства. Гуманістичні ідеї застосовні до всіх людей і всіх соціальних систем. Визнається взаємодія гуманістичних і націо­нальних цінностей. Стрижнева ідея: при формуванні особистості не можна застосовувати насилля, якими б благими цілями воно не обґрунтовувалося. Благо людини — вище за все. Норма людсь­ких відносин: принцип рівності, людяності, справедливості.

Гуманістичні цінності є фундаментальними. На засадах гума­нізму будується демократична, гуманна педагогіка, педагогіка рівноправства, співпраці, співробітництва, партнерства, суб´єкт­но-суб´єктна педагогіка.

У процесі розгляду проблем освіти й виховання необхідно зва­жати також на два напрями філософської науки, які в останні де­сятиріччя активно розвиваються, — герменевтику і синергетику.

Герменевтика (гр. hermeneutike — пояснюю, мистецтво тлу­мачення). У класичній філології означає вчення про тлумачення рукописних і друкованих текстів. У сучасній філософії — метод інтерпретації культурно-історичних явищ, процесів. Прибічни­ки герменевтики вважають її адекватним способом осягнення історії, оскільки герменевтика базується на "внутрішньому до­свіді" людини, яка нібито є сферою безпосереднього сприйняття нею "життєвої цілісності" суспільства, на противагу "зовнішньо­му досвіду", здатному фіксувати лише ізольовані факти природи й суспільства.

У педагогіці герменевтика використовується як інструмент наукового дослідження, що потребує більш глибокого й осмисле­ного розуміння сутності процесів освіти і виховання, взаємодії внутрішніх механізмів цих процесів з метою моделювання нау­ково доцільних технологій навчально-виховної роботи. Упродовж століть людство прагнуло наблизитися до істини явищ і процесів. Тому основним способом збагачення істини є навчання технології (мистецтву) розуміння. Це твердження має стати вихідним в організації процесу навчання.

Синергетика як самостійна наука виникла у середині 70-х років XX ст. Вона досліджує процеси переходу складних систем із невпорядкованого стану в упорядкований і розкриває такі зв´яз­ки між елементами цієї системи, за якими їх сумарна дія в рам­ках системи перевищує за своїм ефектом просту суму функцій дії елементів, взятих окремо. Нині синергетика все більше поши­рюється на соціальні науки, зокрема на педагогіку. Синергетика пропонує дивитися на світ дещо по-іншому. Цінність синергетич­ного мислення в тому, що воно забезпечує цілісність світобачен­ня, всеохопність сприйняття світу.

У педагогіці синергетика виступає одним із методологічних прин­ципів, тому що в межах цілеспрямованої взаємодії в цілісному педа­гогічному процесі якраз і спостерігаються ефекти синергетики.

В останні десятиліття з´явилася концепція антипедагогіки, ідейним джерелом якої є постмодернізм. Це радикальний дис­курс, спрямований на повне заперечення всієї історичної педаго­гічної теорії і практики, на нищівну критику класичних систем, цілей та ідеалів виховання й освіти. Прихильники цієї течії ка­тегорично заперечують необхідність виховання й освіти, вважа­ють, що дитина інтуїтивно сама здатна визначати, що для неї є прийнятним, що педагогіка це терор, а виховання — суворе дре­сирування. Один із авторів цієї теорії Е. Браунмюль виховний акт характеризує як смерть — промивання розуму і душі людини.

Антипедагоги пропагують ліквідацію школи в сучасному її ви­гляді. Вони вважають, що школа має бути закладом пропозиції, а вирішувати відвідувати її чи ні, якими мають бути зміст, цілі, методи і форми навчання повинен сам школяр. Антипедагоги прагнуть переглянути роль розуму, критикують гуманізм, запе­речують будь-які фундаментальні цінності — принципи, ідеали, норми, правила. Вони є прихильниками відмови від практики соціального життя, кордонів, сексуальних табу, заборони прода­жу наркотиків і взагалі будь-яких обмежень. Людина сама має вирішувати, що для неї корисно, а що шкідливо.

Ставлення до антипедагогічної теорії неоднозначне. Є аполо­гети, які вбачають у ній новий етап у розвитку педагогіки, мож­ливість створити принципово інший тип педагогічного знання. Частина педагогів-практиків і теоретиків вважає, що з цієї кон­цепції можна дещо запозичити, зокрема деякі дефініції, які роз­ширять концептуальний апарат педагогіки. Спостерігаєтся й аб­солютно негативне, категорично критичне ставлення. На нашу думку, постмодернізм і його дитя — антипедагогіка — це не про­сто екзотична, епатажна "філософія освіти", а шкідливий небез­печний дискурс, дуже схожий на антилюдяні, протиприродні ідеї комунізму і фашизму.