Інвестиції є домінуючим фактором економічного зростання будь-якої держави. У більшості розвинутих країн традиційним засобом задоволення інвестиційних потреб властей є регіональні облігаційні позики. Значущість і перспективність становлення ринку муніципальних цінних паперів визначається ще й тим, що на поточний момент питома вага позикових ресурсів в Україні не перевищує 0,1% від сукупних доходів місцевих бюджетів, тоді як у розвинутих європейських країнах питома вага інвестиційних позик щорічно досягає від 6 до 19% доходів муніципалітетів.

Залучення коштів для розв´язання економічних проблем регіональних угруповань шляхом місцевих позик не практикувалося в Україні з 1914 року. Звичайно, відродження інституту муніципального запозичення як невід´ємної частини фінансового механізму стикається з колом проблем, більшість з яких носять макроекономічний характер. До таких проблем слід віднести відсутність прозорої державної регіональної політики, високий ступінь централізації бюджетної системи, нестача досвідчених фахівців у галузі місцевих фінансів.

Основна проблема органів державної влади при реалізації проектів як державних, так і регіональних інвестиційних позик — створення привабливого для потенційних інвесторів механізму розміщення, обігу, і погашення боргових зобов´язань. Необхідною умовою для цього є формування інвестиційно-позикової системи держави.

Фінансова ідеологія створення інвестиційно-позикової системи полягає в досягненні й підтримці постійного обсягу запозичених коштів, які спрямовуються на інвестиційні потреби території шляхом створення організаційно-технологічного комплексу, здатного випускати декілька видів облігаційних позик водночас забезпечувати залучення з допомогою внутрішніх і зовнішніх фінансових ринків необхідних обсягів коштів, фінансувати із залучених коштів інвестиційні проекти, які відповідають пріоритетним цілям державного інвестиційного розвитку.

Організаційною структурою, що покликана забезпечити весь комплекс робіт щодо залучення й розміщення інвестицій, повинен стати Державний інвестиційний фонд і його регіональні відділення. За організаційно-правовою формою це повинна бути некомерційна структура, заснована виконавчим органом влади, що має забезпечувати організацію роботи із залучення коштів для фінансування інвестиційних програм; розробку проектів-правових актів, розпорядчих документів із питань регулювання й розвитку інвестиційного та фондового ринків; здійснення за дорученням виконавчого органу влади підготовки емісії державних і муніципальних цінних паперів, у тому числі організації їх розміщення; розробляти і проводити цінову політику, забезпечувати моніторинг щодо розміщення муніципальних цінних паперів; здійснювати контроль за загальним обсягом випущених і обігових цінних паперів, за ходом розміщення муніципальних цінних паперів, за своєчасним і повним надходженням позикових інвестиційних ресурсів, їх цільовим використанням і погашенням, поданням звітів виконавчому органу влади про результати розміщення державних і муніципальних цінних паперів; розробляти пропозиції із складання державних інвестиційних програм; здійснювати контроль за додержанням затверджених стандартів, пріоритетів, порядку організації і обліку всіма учасниками інвестиційного процесу; реалізовувати заходи щодо повернення коштів власникам цінних паперів при емісіях, що не відбулися, і недійсних випусках емісійних цінних паперів; проводити відбір серед професійних учасників ринку цінних паперів щодо права одержання повноважень на проведення розрахунково-клірингових і депозитарних операцій тощо.

Для здійснення системного підходу і виконання комплексу робіт щодо забезпечення функціонування системи реалізації позик у структурі інвестиційного фонду передбачаються декілька підрозділів:

1. Управління борговими зобов´язаннями.

2. Управління обліком і обслуговуванням боргу, яке здійснює розміщення і контроль за обігом цінних паперів.

3. Управління інвестиційною діяльністю.

4. Управління погашенням цінних паперів і реструктуризацією державного боргу, що виник у результаті позики.

Така структура інвестиційного фонду дасть змогу, на нашу думку, з´єднати в один технологічний ланцюжок увесь кругообіг коштів від стадії їх запозичення до вкладень в інвестиційні проекти і розрахунку з інвесторами.

Слід відзначити, що сьогодні ані законодавча база, ані існуюча практика не дають можливості говорити про об´єднання всіх функцій інвестиційно-позикової системи в одну організаційно-правову форму. Тому єдиним засобом досягнення керованості інвестиційно-позиковою системою і раціональної організації процесу її функціонування є оформлення всіх взаємовідносин учасників системи в площині договірних відносин під загальним керівництвом і контролем Державного інвестиційного фонду.

Для спрощення розгляду моделі інвестиційно-позикової системи умовно представимо її структуру у вигляді двох основних блоків - позикового та інвестиційного.

Головною ланкою позикового блоку може бути емітент в особі органу виконавчої влади, яка реєструє проспект емісії та основні умови позик, визначає форму випуску облігацій та умови обігу на біржовому і позабіржовому ринках.

Для забезпечення обліку і руху грошових засобів від розміщення до погашення позик і спрямування їх на відповідні інвестиційні проекти, а також для забезпечення гарантій погашення і ліквідності вторинного ринку Державний інвестиційний фонд повинен визначити уповноважений банк, який укладатиме відповідний договір із розрахунково-касовим центром і уповноваженим депозитарієм; відкриватиме спеціальний рахунок фонду для обслуговування випусків облігацій; здійснюватиме погашення облігацій за дорученням фонду в день погашення, грошові розрахунки при проведенні аукціонів щодо розміщення облігацій; відкриватиме спеціальні рахунки для проведення грошових заліків з учасниками торгів у торговельно-кліринговій системі; передаватиме за вимогою фонду відповідно до договору між ними інформацію про рух коштів у процесі розміщення, обігу та погашення випусків облігацій і нарешті повністю відповідатиме перед фондом за надходження на спеціальний рахунок грошових засобів від розміщення облігацій, їх збереження і витрачання у відповідності з інвестиційною програмою держави та регіону.

Для забезпечення обліку і контролю за рухом випусків облігацій на ринку інвестиційний фонд має організувати систему депозитарного обліку шляхом створення свого або укладання договору з працюючим на ринку цінних паперів депозитарієм. Система депозитарного обліку забезпечуватиме можливість постійного контролю з боку інвестиційного фонду за процесом розміщення і раціонального розподілу випусків облігацій між професійними учасниками та інвесторами.

При організації біржового ринку облігацій інвестиційний фонд повинен організувати торговельний (один або кілька) майданчик, на якому він повністю контролюватиме процес проведення торгів на первинному і вторинному ринках. На торговельному майданчику всі розрахунки мають відбуватися через розрахунково-кліринговий центр, який здійснюватиме операції щодо визначення зарахування взаємних вимог і зобов´язань учасників за підсумками торгів.

Торговельно-клірингова система забезпечуватиме рівноправну участь у процесі торгів всіх учасників шляхом додержання процедури допуску, а також гласності й відкритості.

На початковому етапі формування позикової системи найприйнятнішою формою первинного розміщення, на нашу думку, повинні бути аукціони. Під час проведення аукціонів важливо забезпечити однакові, або при певному розкладі заявок пріоритетні права для прямих інвесторів, обмежуючи при цьому доступ спекулянтам.

Реалізація інвестиційного блоку моделі, що формується, передбачає, що Державний інвестиційний фонд на основі затвердженої виконавчим органом влади програми інвестицій розроблятиме графіки фінансування і етапи виконання робіт.

Виходячи із завдань інвестування, визначених державною програмою, фонд визначатиме параметри запозичення коштів під конкретний інвестиційний комплекс, які проводяться окремими траншами.

Кошти від розміщення облігацій накопичуватимуться на спеціальному рахунку в уповноваженому банку.

Для створення об´єктів, передбачених інвестиційною програмою, інвестиційний фонд укладатиме договір підряду, при цьому можливі два варіанти: безпосередньо з підрядними організаціями або через відповідні галузеві організації. Вибір конкретного варіанта залежатиме від системи організації виконавчих органів влади на місці, але необхідно, щоб перелік підрядних організацій затверджувався виконавчим органом влади на основі конкурсного відбору. Це виключатиме як можливі зловживання, так і підозри у зловживанні.

Інвестиційний фонд здійснюватиме контроль за виконанням графіків робіт підрядними організаціями і оплачуватиме ці роботи у відповідності з укладеним договором. Після того, як об´єкти будуть прийняті комісією виконавчого органу влади, фонд робитиме остаточні розрахунки з підрядними організаціями.

Зауважимо, що з моменту заснування і до моменту відчуження новому власнику фактичним власником об´єктів інвестування вважатиметься Державний інвестиційний фонд.

Найскладнішим моментом у нашій моделі є врахування інтересів учасників позики. Особливість полягає в тому, що інвестор повинен при настанні терміну погашення облігації одержувати за бажанням або гроші, або право власності на продукт інвестування. Складність полягає в тому, що кількість об´єктів інвестування, запропонованих в якості забезпечення за кожною облігаційною позикою, обмежена. Тому сама структура позики та організація її розміщення й погашення повинні задовольнити повною мірою інтереси всіх учасників інвестиційного процесу.

З іншого боку, обмеженість інвестиційного ресурсу дасть певні переваги менеджерам позики при початковому розміщенні облігацій, оскільки на аукціоні можна за рахунок цього отримати додатковий дохід і в короткі терміни здійснити розміщення позики.

Оскільки цілком очевидно, що наявність 100-відсоткового пакета облігацій в одних руках практично виключена, то необхідно відразу в умовах погашення позики проголосити правила, за якими здійснюватиметься конвертація облігацій в акції підприємств. Від вибору варіанта й схеми конвертації і погашення облігацій здебільшого залежить успіх усієї справи.

Структура інвестиційної позики за джерелами доходу формується за рахунок коштів прямих інвесторів і спекулянтів. Якщо ми прямим інвесторам встановимо певну мінімальну величину пакета для конвертації облігацій в акції, то завдяки цьому для спекулянтів будуть створені сприятливі умови в одержанні додаткового доходу за рахунок прямих інвесторів. З іншого боку, якщо не будуть встановлені параметри пакета облігацій, що дасть право для конвертації, то можуть виникнути труднощі у емітента при погашенні облігацій.

На нашу думку, слід передбачити концентрацію більшості облігацій у одного із претендентів (прямих інвесторів) за умови оплати частки, яка залишиться, грошима. Такий підхід забезпечить, ефективне використання виробничих потужностей об´єкта інвестування, а також зробить умови позики привабливішими для прямих інвесторів і мінімізуватиме негативні наслідки спекулятивних операцій професіоналів ринку для прямих інвесторів.

Таким чином, інвестиційно-позикова система держави повинна реалізовувати безперервний процес руху коштів від інвесторів до об´єктів інвестування, що забезпечують розширений процес функціонування.

Особливістю запропонованої нами системи організації інвестиційної діяльності в Україні є її антикризовий характер.

Використовуючи в повному обсязі переваги державного регулювання, ця система в своєму розвитку має пройти декілька етапів, на кожному з яких розв´язуються конкретні завдання.

Завданням першого етапу є створення необхідних організаційних та економічних умов для розвитку малого підприємництва в державі. При цьому ставка робиться на залучення заощаджень населення як джерела інвестицій, враховуючи, що економічно активна частина населення бажає отримати у власність об´єкти інвестиційної діяльності. Оскільки заощадження населення є результатом багатолітніх нагромаджень і в умовах України практично не можуть бути оновлені, то цей ресурс може бути вичерпаний протягом 1-3 років. Обмежені обсяги інвестиційних ресурсів на цьому етапі дадуть змогу робити інвестиції тільки в об´єкти малого бізнесу.

На другому етапі за рахунок швидкої окупності інвестиційних об´єктів і одержання комерційного доходу від тимчасової експлуатації призначених до реалізації об´єктів інвестування, регіони мають можливість продовжити інвестиційну діяльність уже з допомогою, в основному, нагромаджених коштів інвестиційного фонду. Об´єктами інвестицій можуть бути крупніші підприємства. На цьому етапі важливо забезпечити ефективну інвестиційну політику, що поєднує використання як позикових, так і власних коштів інвестиційного фонду. Основне завдання другого етапу — сформувати сприятливий інвестиційний клімат у регіонах.

На третьому етапі після проведення протягом 5-6 років активної інвестиційної діяльності запрацюють організаційні структури позиково-інвестиційного комплексу держави. Це дасть змогу владі проводити повномасштабну інвестиційну діяльність із використанням різноманітних джерел. На цьому етапі цілком можливо вийти на такий рівень розвитку, коли інвестиційний попит та інвестиційні пропозиції будуть урівноважені.

Отже, для того, щоб боргові зобов´язання в Україні стали невід´ємною частиною ефективно функціонуючого інвестиційного механізму, який здатний підтримувати стабільність у державі та ініціювати економічне зростання, необхідно:

1. Детально розробити і законодавчо закріпити чіткий механізм емісії місцевих позик, який би визначав умови і порядок випуску, обігу й погашення територіальних боргових зобов´язань.

2. Регламентувати законодавчо і організувати фактично Державний інвестиційний фонд і його регіональні представництва як основу інвестиційно-позикової системи України.

3. Для підсилення зацікавленості потенційних інвесторів у придбанні облігацій територіальної позики слід розвивати вторинний ринок цінних паперів, який дав би змогу збільшити ліквідність облігацій.

4. В міру розвитку інфраструктури фондового ринку в Україні, доцільним вважається перехід до дилерської форми розміщення позик. При цьому емітент відразу продає весь випуск одному або кільком дилерам, які після цього реалізують цінні папери безпосереднім інвесторам.

5. Інформація про хід реалізації позик повинна бути доступною.

6. Логічним завершенням наших міркувань могла б стати розробка державної програми створення інвестиційно-позикової системи в Україні, в якій мають бути зафіксовані організаційні принципи, механізми, цілі, напрями реалізації розглянутої моделі на всіх рівнях державної влади.

В основних напрямках державної політики України в сфері навколишнього природного середовища ще наприкінці 1995 р, зазначалося: економіка країни означає як загальну систему природокористування зі всіма її атрибутами, так фінансово-економічний механізм захисту навколишнього природного середовища. Внаслідок закладення базових засад незалежності і державності України, утвердженню її як повноправного суб´єкта світового співтовариства, формування відносин із сусідніми державами можливості загрози нашій державності зміщуються зараз у площину не тільки економічної безпеки.

Одним із ключових завдань забезпечення економічної безпеки має стати: вирішення найгостріших поточних проблем на національному, регіональному та об´єктному рівнях і визначення довгострокових пріоритетів екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища, розвиток і вдосконалення відповідної законодавчо-правової бази, застосування економічних інструментів (поетапне запровадження платного природокористування) для відтворення та раціонального використання природних ресурсів.

У зв´язку із цим у Посланні Президента перед урядом України ставляться такі завдання:

• гарантування екологічної безпеки ядерних об´єктів і радіаційного захисту населення та зведення до мінімуму впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

• покращення екологічного стану басейну р. Дніпра та якості питної води;

• стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

• будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

• запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

• формування збалансованої системи природокористування та екологізації технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

• збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, розвитку природно-заповідної справи.

Визначені пріоритети державної політики щодо охорони навколишнього середовища пояснюються тим, що екологічний стан у регіонах незадовільний. Так, упродовж 1999 р. в країні сталося 127 випадків аварійних забруднень довкілля, що майже на рівні 1998 року. Понад половину всіх випадків припадає на аварійне забруднення водних ресурсів, чверть - земельних, 11 % - атмосферного повітря. Крім того, зафіксовано 13 випадків забруднення або масової загибелі рослин, тварин та риби, 3 радіаційні аварії.

Аварійними забрудненнями, надзвичайними екологічними ситуаціями та радіаційними аваріями у 1999 р. заподіяно шкоди довкіллю на загальну суму 7,7 млн. грн. Найбільші збитки завдані аварійними проливаннями нафтопродуктів та скидами шкідливих речовин в акваторії Чорного моря (7 млн. грн.).

За попередніми даними, протягом 1999 р. від стаціонарних джерел забруднення, в атмосферне повітря в результаті викидів шкідливих речовин становило 4,1 млн. т., що майже таке саме, як у 1998 році.

Органи Гідрометкому у 1999 р. зафіксували 82 випадки екстремального високого забруднення навколишнього природного середовища, з них 60 випадків — це забруднення атмосферного повітря, 12 — поверхневих вод, 9 — морських вод, 1 — грунтів.

Найбільша загальна забрудненість повітря спостерігалася в Донецьку, Горлівці, Дзержинську, Маріуполі, Макіївці, Єнакієвому, Слов´янську (Донецька область), Одесі, Дніпропетровську, Харкові, Запоріжжі, Луцьку, Луганську, Черкасах. На стан атмосфери у цих містах негативно впливали викиди бензапірену, формальдегіду, фенолів, двоокису азоту, фтористого водню, пилу, концентрація яких перевищувала гранично допустимі рівні.

Водні об´єкти країни забруднювались переважно сполуками хрому, шестивалентного марганцю, цинку та дещо менше — сполуками азоту, нафтопродуктами, сульфатами.

Проблема захисту навколишнього середовища і природних ресурсів настільки важлива, що практично у світі немає держави, яка б так чи інакше не намагалася її вирішити. Існує сукупність концепцій і методів аналізу впливу економічної діяльності на природне середовище і його зворотного впливу на економічну діяльність, а також оцінки збитків від забруднення довкілля і ефективності природоохоронних заходів.

Споживання і забруднення енергетичних, рослинних та інших сировинних ресурсів у світі досягає сьогодні межі можливого самовідтворення і самоочищення природи, із надр землі в середньому щорічно видобувається до 100 млрд. т. руди, палива, у тому числі природного газу і нафти до 5 млрд. т., і різних будівельних матеріалів. Щорічно в атмосферу викидається понад 200 млн. т. оксиду вуглецю. У Світовий океан потрапляє до 10 млн. т. нафти. Площа грунту, придатна до землеробства, зменшується до 6-7 млн. га щорічно.

Порушення природних екологічних балансів і перевантаження екосистеми спричинили багато незворотних процесів у природному середовищі. Очевидно, що такі радикальні зміни становлять реальну загрозу для існування людства. Передусім погіршується «якість життя», що пов´язано переважно з погіршенням здоров´я населення, умов праці та відпочинку. Втрати робочого часу в результаті підвищення захворюваності населення через забруднення навколишнього середовища зумовлюють зниження ефективності використання трудових ресурсів. І річ не лише в наслідках Чорнобильської катастрофи. Вони відомі кожному: це майже 10% радіаційної забрудненої території, 3 млн. людей, що постраждали, з них майже 1 млн. дітей, 300 тис. тих, хто змушені були виїхати із «зони відчуження», яка оточує атомну станцію. Подолання цих страшних наслідків щороку вимагає надзвичайно великих фінансових ресурсів, а їх у держави немає.