І

Разом зі мною виріс він, друг щирий, більш ніж брат, син чорнобровий злотних піль, стрункий син білих хат... Носив багато він імен: Петро, Данило, Гнат...

Замерзле плесо, житній лан, таємно-темний бір,— усюди були з другом ми!.. Дитячий бачив зір, як жаром папороть цвіте і де блука опир...

На шкільній лаві пліч-о-пліч сиділи ми роки і разом мріяли в садку над закрутом ріки, нас той сам дотик хвилював дівочої руки.

А потім розлучились ми на кілька довгих літ, та знали все, куди життя скеровує наш хід, не загубились у юрбі, не стратили свій слід.

А пригадаю, як і де зустрілися ми знов. Над нами маяла тоді по-перше коругов та, на якій стоїть девіз: завзяття і любов!

Під нею з другом ми пройшли увесь той довгий шлях... Через Гетьманщини піски, по Таврії ланах,

під тьмяним вітром степовим по балках і ярах...

Він завжди був, той щирий друг! Був друг! Це більш ніж брат! Внук побратимів січових, син українських хат... Імен багато він носив: Петро, Данило, Гнат...

II

Де Збруч гадюкою крутнув і звив сріблястий хід, де здаля дзеркало Дністра сталевий шле привіт — там Медобори ми в імлі прощали напослід...

Ще раз, ще раз. Піддать набій! Хай це останній стріл... Та кинуть зброю ворогам ніхто не має сил. І ще набій, і знов шрапнель, і знов луна до сіл,

до лук, до гаю, до ріллі грімке: «Не забувай! До тебе, рідний краю наш, ми вернемо! Чекай! А ти оці останні дні, Вкраїно, пам´ятай!»

Кінець... Замок з гармати геть...

Чекає чужина...

Та побратима мойого

не вгледіла вона.

Він випив келих завзяття

від вінця аж до дна.

Ще здаля бачили його, за ним замкнувся бір, і ще востаннє зброї блиск побачив дружній зір... І поглинула чужина нас у шумливий вир...

І ось не знаю: де поляг, де згас завзятий жар? Можливо, пам´яткою ввік над ним стоїть Базар чи, може, пригорнув його стрімкий подільський яр?

А може, в застінку Москви замучив лютий кат того, хто побратимом був моїм (це більш ніж брат) і хто мав тисячі імен: Петро, Данило, Гнат...

ІІІ

Хай покара мене життя: пошле мені спокій, коли забуду я тебе,

О друже-брате мій! Коли хоч спомин страчу я про той останній бій...

Хай мати відштовхне мене, відвернеться стократ, коли забуду, що забив тебе північний кат,

1 не помщу того, хто звавсь Петро, Данило, Гнат...