Кінець бурливої гетьманщини

— Одчай і маєстат1.

Твій захід жовто-помаранчевий,

Твоїх очей агат!

На тлі минувшини трагічної

У жовтім кунтуші

То ж ти — мара душі величної,

Шляхетної душі,

То ж ти, гетьмане, сивий страднику, « Опущений Іван!»... Перемогли, зробили зрадником... Зникає пан гетьман...

І раптом розгортаються малюнки Сплюндрованої рідної землі, Від батогів на спинах візерунки, Такі страшні, такі страшні вони... А як цвіла недавно ще країна, Яким молилася казковим снам!.. Москва натисла, налягла коліном — Правобережжя віддають ляхам... Чого ж чекати, сподіватись далі Яких чудес від неба і богів? Вже із труни гетьмани повставали І кличуть помсти і кривавих злив... І гетьман Дольський переказує княгині

— Союз Карлові й дружбу з ним.

...«Яко ми за душу Богдана Молим Бога і славим його, Що Вкраїні загоював рани, Знищив, скинув лядське ярмо, Так противно — самі і нащадкам Перекажемо клясти тебе,

Як не звільниш сплюндровану матір З-під московського іга тепер. Очі всіх на тя уповають, Хай пильнує життя твоє Біг, І благаєм, щоб волю для краю Він здобути тобі допоміг; Бо неволі, знущання вже доста, Закипає у серцеві кров!

Миргородський полковник Данило Апостол І прилуцький — Горленко Дмитро». Так хвилює і кличе Вкраїна, Запорожці, як бджоли, гудуть: — Що ж не хоче гетьман і донині Простувати на вільную путь, Може, мало неволі і ганьби, Може, далі служити Москві, Хай поспільством піклується Пан Біг, А Вкраїну на смерть і на скін?!

... Але московська по містах залога, Біля старшин Петрові шпигуни, Необережний крок — і все залиє стогін, Кривавий дощ пожежі і вогні... Довіритись кому і на кого спуститись? Є ненадійні, дурні і людці,— Одні нехитрі і такі прості, Другі птахами будуть в кігтях битись. Ні, краще гетьман сам На власну руку візьме, На власну совість Відповідальність всю! «Ти, Орлику, дитячий маєш розум, Мовчи, не час, я знаю сам коли... Москва піде на північ воювати, А Станіслав ввірветься з-за Дніпра... Ще рано, почекай, чого тепер гукати? Кажу, ще не пора!»

...А час іде, росте, росте тривога, За обрієм рокоче глухо грім, І суне хмара по степах розлогих, Заповідає чорну смугу злив. І раптом вістка — повернув Карло Свої полки, свої полки на південь! По Україні глухо загуло,

І прокидається червоний півень. Потужно, хвилею московська повінь ллє На українські ниви і простори, Жалю і горя селам завдає І залива шляхи, як море...

...Відтяті від Дніпра і Кошу Мазепа-гетьман і Карло; Але зрадливе щастя, може, Не згасло і не завело. І вранці гетьман сповістив Перед рядами сердюків: «Брати, заслонимо шаблями Ми рідний край від москалів; Рука Петрова, ніби камінь, Гнітить України синів. Не раз я закидав цареві, Що він калічить нарід мій І що не личить москалеві Нам занапащувати днів... Але дарма, царям не треба Ні щастя нашого, ні зла, їм не страшні докори неба, Ні смерть, ні зойки, ні сльоза. Надходить час проголосити Нам незалежність від Москви. Тож хай живуть і посполиті, І ви, відважнії сини! За мною!» Гострий вітер ллє, Хмарки, мов біле ластовиння, І чорний огир б´є.

Дзвінким копитом камінь і коріння. ... Бороняться батуринці завзято, Жінки, міщане вийшли на вали, І мруть під гаківницями солдати. До замку йдуть і сиві, і малі. І зрада, знов ганебна зрада Таємний хід вказала москалям, Вони, ввірвавшись диким стадом, Вдираються у Божий храм... Всю площу москалі залляли, Мов гайвороння з висоти, І на списи дітей встромляли, Жінкам пороли животи. З ікон здирають срібло, злато,

Торощать меблі і дітей І за халяву — діаманти І жмені золотих речей. Горить Батурин... Все живе Потяте, вирізане, вбите... Лише рудий вогонь несе Свої жалі похмурим висям, Несе, благає,

Шипить, тремтить і умліває, І край сусіднього села Багряним димом застила, І дико, дико так вночі Червоним полум´ям блищить...

...Вже листопад мережить синє зимно,

Вже за Десною гетьман і Карло...

В останній раз перед його очима

Батуринські з руїнами горби...

Ось замку згарища... Гетьман коня затримав,

І біль, і смертний біль в його очах застиг...

«Притихне знов моя країна, і запанує знову жах...

О, поможи Ти нам, Всесильний,

І дай перемогти Петра!»

... По колі біля стін стирчали Поламані шаблі, списи, Круки над згарищем кричали, А над кістками вили пси...

Карла розбито, Україна

Знов під ногою москалів,

І українець стяг свій кинув,

З жаху вже мало не умлів.

Усі, хто був Мазепі братом,

Доводять зраду і злочин,

Гетьмана звуть проклятим катом,

Кричать, що чорно зрадив він...

В рядах козацтва сум і жах.

Гримить анафема в церквах...

Землі святої хоч би клапоть,

Все той же, той московський «лапоть»!..

Зникає людська доля в колі, І виринає знов вона, І перемога, і недоля,

Тюрма катів, і дика воля, І сум, і пахощі вина. І ще не раз перед очима Відбудуться минулі сни, Не раз вночі вогонь заблима, Не раз оселі вкриє димом, Засіє птаством навісним... І тільки спрага, спрага волі Так стисне горло, здавить так, Що знов би, знов у дике поле! Знов коні, стріли, бранці голі, Шаблі та повний сагайдак!..