Шоста симфонія Чайковського сповнена передчуття смерті й відчуття тлінності всього живого, хоч композитор почував себе добре, коли її писав. Її прем´єра відбулася в Петербурзі 28 жовтня 1893 р. За 10 днів Чайковський помер.

З енциклопедичного словника

«Патетична соната»

Після погідності другої частини третя вибухає з силою, що ладна змести все на своєму шляху. Бурхливість першої частини відновлюється й переходить у наростання шалу. Мідь приносить уривчасту воєнну тему. Є в цьому пишність і велич. Але коли наприкінці тема згасає, вибухи одчаю і зневаги здаються остаточно вичерпаними.

З концертної програмки

У «Патетичній сонаті» Малахій стає Ільком, поетом, і цей поет називається — Я, випадок майже безпрецедентний у світовій драматургії. Малахіїв проект негайної реформи людини стає поетичною програмою, щоб «над світом замаяв прапор вічної любові», бо «тільки тоді, як Петраркою стане той, хто сьогодні б´є жінку, наступить всесвітня соціальна весна». Поет, Я,— уже не смішний, він — гелікон «з оркестру, що грає влітку по бульварах, восени на весіллях, взимку на похоронах — з оркестру гуманізму», і трагедія гуманізму істотно лишається релігійною, бо боротьба за людину, справжню людину — це боротьба за Бога. Тим-то тло трагедії — «низько над обрієм висить блідий, пощерблений серп місяців — розп´ятий Христос». Тим-то в ніч випробування півень тричі співає героєві, як він співав апостолові Петрові.

І не змінився істотно, тільки набрав хрипко-трагічного, на здавленому шепоті, мотиву суспільства. Суспільства, що глушить людське, що вбиває дитячі радості й дитячу віру, суспільства, що є вічне і не міняє суті від зміни форм. Надії на революцію? На революцію взагалі? «Ой,— казали люди, що як прийде свобода, то вона,— як мама, не журися, мовляв, дівко, вискочиш із ями. Буде світ тоді, як цвіт, ще й милий, як сонечко». Але нічого не сталося. Світ не став, як мати. Коли революціонер Судьба питає в повії Зіньки: «Кажуть, вієшся з буржуазним класом?» — вона відповідає: «А що мені твій пролетарський дасть? Спускатиме штани, як і той». Тільки в мріях можна плисти над життям «на кораблі «Арго» до вічно прекрасних країн, кожний по своє золоте руно». Спроба поетова розлучитися з мріями, пересісти з палички на реального коня кінчається хіба розгубленим питанням: «Невже ж увесь світ лише смітник, а мрії — випари із його?» Трагічним моттом стає фраза одного з вартових, що гріється коло вогню: «Така революція і бій, а блохи без уніманія».

Обидві провідні теми «Народного Малахія» не змінилися в «Патетичній сонаті». Вони відродилися в більшій напруженості, в більшій трагічності, вже без супроводу комізму. Листоноша став поетом, суспільство взяте в момент його найгострішого катаклізму. Трагедія піднеслася на котурни, не дудка тепер хрипить заглушеним стражданням, а оркестр мідяних геліконів розбризкує величний і безнадійний конфлікт усім, хто його збагнути здатен.

Мадонна патріархального світу, голуба Любуня, вже не могла б знести тягаря цього трагічного навантаження. Цей стиль потребує іншого трагічного героя, і цей герой з´являється. Це зовсім нова тема, не можлива в «Народному Малахії». Це тема Бетховена, і її носієм стає Марина.

Марина керує українським повстанням і гине, коли повстанців розбито. Історично це цілком природно, бо український визвольний рух був знищений більшовизмом. Одначе цього зовсім не вистачає для трагедії. Якщо Марина гине, вона повинна гинути через свою трагічну провину. І так воно є в Куліша.

В чому трагічна провина Марини? Провина ця лежить у людській площині. Марина не повірила в силу людської душі, людського почуття, поезії. «Поет, можливо, завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометру території». Звідси йде відкинення гуманізму і також знищення власного почуття до Ілька, поета, Я. Не без вагань стає Марина на цей шлях. Ось вона пише листа поетові: «Дівчина самітна. Так. І жде. Кого, не знаю, але давно вже жде. У снах, у мріях, десь ніби в голубих віках... Кого... Можливо, вас, поете милий... В країні вічного кохання». Тут Марина перериває себе: «Ні! Це вийде, як у нього. В країні, де на дверях два замки іржаві висять, московський і польський... тому оддасть і душу, і тіло, хто замки ті позбиває...» І знов вона перериває себе — значущими словами: «Ні, хай буде од душі!» І геть пізніше, у розмові, вона знов перебиває себе сама: «Простіть, я не про це збиралась вам сказати. Ах, не про це! Ні, ні!.. Не про політику, про зовсім інше. Про щось більше, людське, тепле і просте. Ми всі на світ із вікон дітських виглядали і мріяли, що він буде нам такий простий і зрозумілий, як наш дитинячий буквар. Над трупом замерзлої пташинки плакали, а тепер?»

У центрі Марининої землі був камінь Омфалос, і на брамі до нього був напис: пізнай себе. Але Марина розтоптала свій дитячий світ, вона визнала гуманізм і поезію безплідними, руку свою вона простягла не мрійникові, а людині дії, Андре Пероцькому. І це був початок її кінця. Поезія не може стріляти з рушниці. Мрія не може укладати компромісові договори з ворогом. Суспільна форма заглушує людську індивідуальність, навіть якщо ця індивідуальність пробує змагатися з суспільством на його ж ґрунті. Приреченість Марини виразна ще перед тим, як її заарештовують. Приходить до неї востаннє поет,— і чує він: «Присядьте, гостю милий. Ви, певне, втомились? Ні? Тоді чим мені ще вас вітати? Я б оце заграла вам, якби не розлучили мене з моїм піаніно». Це — кінець. Немає більше піаніно. Марині не грати більше теми Бетховена. Конфлікт особи й суспільства знову скінчився поразкою людини. Тріумфальною ходою йде суспільство. Уже нема вибухів одчаю й зневаги. Коли тема згасає, все здається закінченим, розчавленим, знівеченим. Але симфонія ще матиме свій фінал.