Належав до групи неокласиків. Поет і перекладач, славіст, історик літератури. Михайло Опанасович Драй (псевд. Хмара) народився 10 жовтня 1889 року в с. Малі Канівці на Черкащині. Написав монографію «Леся Українка. Життя і творчість», оприлюднив збірку поезій «Проростень» (1926). Чільний творець українського відродження. Репресований і 1939 року загинув на Колимі.

* * *

Я світ увесь сприймаю оком,

бо лінію і цвіт люблю,

бо рала промінні глибоко урізались в мою ріллю.

Люблю слова ще повнодзвонні,

як мед пахучі та п´янкі, слова,

що в глибині бездонній пролежали глухі віки.

Епітет серед них — як напасть:

уродиться, де й не чекав,

і тільки ямби та анапест потроху бережуть устав.

Я славлю злотокосу осінь,

де смуток мій — немов рубін,

у перстень вправлений;

ще й досі не випав з мого серця він.

Дивлюся й слухаю:

прозоро співає струмінь битія, і віриться,

що скоро-скоро так само заспіваю я.

Поетові

Павлові Тичині

Люблю твою пісню нову,
її могутній язик,
радію кожному слову,
що входить у твій словник.

В голубих садах мистецтва
розцвітає вона, як мак:
в ній горить не миру, не жрецтва,
а буяння і гніву знак.
І обняти в ній кожного радий,
будь то турок, вірмен чи лях,
ти Вкраїні, майбутній Гелладі,
простилаєш всесвітній шлях.

Нагорі...

На горі розцвітає яблуня,

Розцвітає білим шатром.

Вітер їй: — Стережись на зваблювання,

На чари твої — буруном!

А вже небо в квітчастих паволоках:
Хмарна галич біду пасе.
Ой, ярує вітер в червоних таволгах:
Як зірветься — ввесь цвіт знесе!

Мати

На чолі вінчик паперовий
І хрест вощаний у руках.
Не усміхнуться чорні брови,
Хоч квітне усміх на устах.

В журбі васильки й рута-м´ята.
Задумавсь ладан в синіх снах,
І сумно-сумно пташенята
Квилять у неї в головах.

Розлютувався лютий...

Розлютувався лютий надаремне:
Скоро з стріх закапає вода,
Вийде в поле віл під´яремний,
І я помандрую, як Сковорода.

Переді мною відкриті всі дороги
(Не обмину й мишачої нори) —
Понесу в саквах своїх убогих
Сіромахам на вихліб дари.

Бідний сам, я не йду на хитрі влови:

З серця в серце наллю я пісень, —

Хай і в них блакитніє новий,

Осяяний, безсмертний день!

Лебеді

Присвячую своїм товаришам

На тихім озері,

де мліють верболози,

давно приборкані, і влітку,

й восени то плюскоталися,

то плавали вони,

і шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло,

надходили морози і плесо шерхнуло,

пірнувши в білі сни,—

плавці ламали враз ті крижані лани,

і не страшні для них були зими погрози.

О гроно п´ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі,

з небуття веде вас у світи ясне сузір´я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.