Безкоштовна бібліотека підручників



Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І

Дмитро Загул (1890—1944) і його творчість


Видатний поет, перекладач, літературний критик. Дмитро Юрійович Загул народився 28 серпня 1890 року в с. Мілієве Чернівецької обл. в селянській родині. Належав до київської групи символістів «Музагет», в однойменному місячнику якого виклав програму символістів «Поезія як мистецтво» (1919). Згодом був одним із керівників літературної організації «Західна Україна». Автор збірок «Мережка» (1913), «З зелених гір» (1918), «На грані» (1919), «Наш день» (1925), «Мотиви» (1927). Був репресований 1933 року, а в 1944 році загинув на Колимі.

* * *

Чорна хмара сонце вкрила,

Грім гуркоче з-за гори...

Ніч простерла чорні крила;

В´ються вихрами вітри.

Я злетів би понад села

І пігнав з вітрами вмить...

Як хороше, як весело:

Вітер віє, грім гримить!..

Серце радістю обвилось

І тріпочеться в грудях.

Де те горе, що приснилось?

Де неволя, де той страх?

Я не бачив їх, не знаю!

Серцю втішно на полях,

Я з буйними враз літаю,

Я орел, відважний птах!

Гей, на волю! на простори!
Злину з вітром в кращий світ,
Понад поле, понад гори

За красою юних літ.

* * *

На арфі Господній колись увірвалася

Найтонша, найкраща струна.
І так до сьогодні та арфа зосталася

Без радісних згуків, сумна.
І в нашому серці єсть арфа розбитая,

І в серці чогось не стає.
Пісенька кожда журбою вповитая
Ще більше жалю додає.

Багато акордів на струнах моїх.

Душа їм і ліку не знає,

Життя повнозвучно торкається їх

І звуки пісень викликає.

Ловлю невловимі хвилини життя.

Лечу за святою красою,

Пісні переливні — ті діти чуття —

Посію до сонця росою.

Пряду павутинки тонесенький льон,

Я тчу і мережаю ткані.

Життя повнозвучне перейде, як сон,

Зістануться співи весняні.

Гори, сподівайся і в нічку, і вдень!

серце, будь сміливим, гордим!

виспівай душу потоком пісень,
І вмри за останнім акордом!

Марія і Мара

Чи не марно марю мрії,

Коли стільки вже століть

Постать матері Марії

Тут примарою стоїть.

Ледве чутно скорбний голос:

«Я примарою умру!»

В мене й серце розкололось

На Марію і Мару.

З них одна стоїть марою

Під раменами хреста,

Друга гострить ясну зброю

Вирушати на міста.

З гордим прапором Марута

Серед натовпу пливе:

Пропадай, стара отруто!

Ми п´ємо вино нове!

Скорбно слухає Марія

Ще нечуваних пісень:

Переможна наша мрія!

Великодній день.

Марно марили ми досі

Про Марію, про одну!

Дві, як сестри русокосі,—

Вийшли разом на війну.

І мені як часом сниться

Зойк заплаканих зозуль;

Та ясніше сяє криця

Під ударом куль.

Серце стримати не може

Враз утіхи і жалю. Може,

друга переможе

Тугу страждущу мою.

І загоїть давні болі

Поневолених людей

І розвіється на волі

Сум Марії віковий.

Осія. Гл. 8.

«Трубу к устам своїм!»

Де сурма уст твоїх, пророче?

Де голос велетнів-громів?

Народ мій слухати не хоче,

Оглух, осліп і занімів!

Гряде! летить орел півночі

На непокірний, грішний край.

До сурми! праведний пророче!

Тривожну пісню їм заграй!

Вони закинули Завіт мій,

І потоптали мій Закон,

І мій народ — мене не гідний —

Піде до Ассура в полон.

Вже не поможуть їм нічого

Не мною мазані царі!

Ні образ ідола чужого.

Ні дим кадил на вівтарі.

Вони до Ассура ходили

За власним горем, як осли,

Чужих богів понаводили,

Додому пута принесли.

Голубонько мила, не сердься,
Читаючи скарги мої,
Бо кождий удар мого серця
Про тебе говорить мені.

Тобою живе моя пісня,—
Ти кождої пісеньки ткань.
Голубонько мила, не смійся
З моїх нерозумних зітхань!

О, якби ти тільки кохала,
То ти не сміялася б, ні!
А вкупі зі мною зітхала,
Читаючи скарги мої.

Голубонько мила, не сердься,
Що тужно по струнах я б´ю;
Ті струни тужливого серця

Виспівують тугу мою.

* * *

Ти чудова, як вечір весною,
Ти чарівна, як нічка в маю,—
О, з якою гіркою журбою
Я дивлюся на вроду твою!

Як вечірня зоря над горою,
Так твій погляд веселий горить,—
Я багато хотів би з тобою
Про любов, про печаль говорить.

Наче сонечка захід рум´яний,
Твої щічки принадні горять...
Я тобою, красо моя, п´яний
І ні слова не можу сказать.

Як вечірня імла за рікою,
В´ються коси розкішні твої,—
Нерозгадним жалем і журбою

Оповила ти душу мені.

* * *

Мене твій погляд ловить

З-під тих шовкових вій,

І чистим сріблом дзвонить

Веселий голос твій.

Твій ніжний голос

В´ялить мене щодня.

Від нього, мов той колос,

Хилюсь до тебе я.

Від погляду одного

Я таю, мов той віск.

А ти — холодна скеля.

Бездушний обеліск.

* * *

Де взяти слів таких жагучих,

Таких нечуваних проклять?

І біль тих ран моїх пекучих

В слова співучі переллять.

Щодня, щовечора, щоранку

Зітхає серце те слабе

І хоч квилить безперестанку,

Не може зрушити тебе.

* * *

Моя душа — то ангел раю,

Упавший херувим.

Чужим між рідними блукаю,

Даремно щастя тут шукаю...

Не тут, не тут мій дім!

За недосяжною красою

Блукаю серцем скрізь;

Щодня вмиваюся сльозою,

А смутку, смутку не загою

Росою власних сліз.



|
:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)