Чільний творець культури доби національного відродження, видатний український поет-модерніст, публіцист, сатирик, видавець, керівник літературної організації «Гарт». Василь Михайлович Блакитний (псевд. Еллан) народився 12 січня 1894 року в с. Козел на Чернігівщині в сім´ї священика. Збірка поезій «Удари молота і серця» (1920) — видатне явище в українській ліриці того часу, написана в річищі поетики імпресіонізму.

Вперед

Ні слова про спокій!

Ні слова про втому!

Хай марші лунають бадьорі й гучні...

Хоч ніч облягає,— та в пітьмі глибокій

Вже грають-палають досвітні вогні...

Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті,

Єднаймо одсталих плечем до плеча!

Гей, хто нам посміє шляхи замикати?

Горять наші очі, як вістря меча.

Ми вийшли давно вже у путь нам відому,

Хай кулі ворожі назустріч летять.

Ні слова про спокій! Ні звуку про втому!

Вмремо,— а здобудем ключі від життя.

До берегів...

До берегів уквітчано-зелених

Пригнали човен мій буруни злі.

Шепоче очерет: спочинь на сій землі.

Спали човни. Спини свій льот шалений.

Зійди, замкнись у кришталевій вежі,

В обіймах вроди пий вино-життя...

Спочинь... Засни... Тут спокій, забуття.

А там — за хвилями — страждання і пожежі.

Але сестриця — чайка білокрила

Над морем зойкнула: «Я гину... ти*борись...»

Примчався вихор-брат... Вітрила нап´ялись.

Вперед! Завжди вперед несіть мене, вітрила.

Удари молота

Удари молота і серця —

І перебої... і провал...

Але ізнову розіллється

Вогнем гартований хорал:

Муром затято обрій.

Вдарте з розгону: р-раз...

Ми — тільки перші хоробрі,

Мільйон підпирає нас.

Ми — тільки крешемо іскри,

Спалахують мільярди «ми»,

Розпанахають ковані вістря

Стару запону пітьми.

Після «крейцерової сонати»

«Покласти б голову в коліна...

Відчути б руку на чолі»...

Сентиментальність!

Хай загине І пам´ять ніжних на землі.

Нам треба нервів, наче з дроту,

Бажань, як залізобетон,

Нам треба буряного льоту,—

Грими ж, фанфар мідяний тон!

Десь там самотня віоліна

Тужливо журиться в імлі...

Не зупиняться! Хай загине!

Йдемо! Під марші. По землі.

Повстання

Андрієві Заливному

І

Де оспіваний задуманим поетом

Сивий морок звис над сонним містом,—

Кинуто Революційним Комітетом,

Наче іскру в порох терориста.

Наказ дано (коротко й суворо):

Вдарити й розбити ворогів.

Спало тихе місто і не знало — скоро

Звідкись грізний гримне стріл.

Над безлюдністю провулочків порожніх

Білий ранок опалево плакав.

Раптом п-ббах! — і другий, третій стріл

тривожний,

Кулемет нервово зататакав...

Легко так дісталась перша перемога;

Ворога змішав безумно смілий напад.

Панцирник здобуто...

Ах, не йде підмога...

І серця тривога стисла в чорних лапах.

Затремтів напружено мотор.

Мов приріс наган до пальців,

Ох, уже стискає міцно коло ворог,

Кулі чітко лучать в панцир.

...А надвечір — все укрив туман.

Сніг лягав (так м´яко-м´яко танув...)

На заціплений в руках наган,

На червоно-чорну рану.

II

Хтось вночі заломить у смертельній тузі руки.

Наче хвиля, защемить печаль,

Жалобні Шопена звуки

Розіллє ридаючи рояль.

Душ блакить пекучо повна вщерть;

Розгорілась, ятриться любов´ю:

За життя розплата тільки кров´ю,

Тільки смертю переможеш смерть.

III

Гарячково стукав, поспішався телеграф,

Знову кинув іскру комітет:

— Кров горить на наших прапорах.

Наша кров.

—Вперед!

Канонада

І

Хтось холодний, хтось недобрий

Гримнув здалеку з гармат:

Засвітив огнями обрій.—

Бонапарт? Айхгорн? Мюрат?

Глухо охнули гармати.

Місто злякане,— мовчиш? —

Не минути болю-страти...

Блискавки ЯК НІЖ.

Чорні вулиці — порожні.

Хтось під мурами — як миша.

Ворог? Зрада? Подорожній?

Тінь чи привид?.. Тиша.

II

Залізний чітко бумкав і бумкав.

Брав безнастанно ту ж саму ноту.

А в голові — єдина думка

Обливалася краплями поту.

Сюди це. Влучить. Смерть це.—

Обривалося з кручі І падало зомліле серце.

III

Втепляючи очі в циклони пожеж,

Напівнепритомний стояв.

І раптом — без меж

Розлилося й кинуло:

Я. Я — буду спокійний.

(Залізні — знайте!) Вигадали війни,—

Вмирайте!

Україні

(Поезія в прозі) (Уривки)

Тобі, Україно моя,

і перший мій подих, і подих останній тобі.

Я сію слова на нивах твоїх —

посію слова, хай з них виростуть трави,

і квіти розквітнуть,

а онуки на чоло тобі покладуть з них вінок...

А я — вже щасливий,

що можу кропити рубінами крові

тернистий свій шлях в ім´я Будучини твоєї,—

бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині.

Щасливий я ще і тому, що як крила могутні —

Минуле твоє наді мною.

О, як люблю я його!

Як його ненавиджу!

Запорожжя... Коліївщина...

Моря крові, небосхил у червоних загравах пожеж...

Смерть і бенкет, що сплелися у гаслі

«повстання за волю» — що це за іскра у порох душі!

А що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу —

Минуле твоє!

Нас тягне воно до землі —

і не вільно шугнути в Майбутнє.

Вогню ж! Динаміту!

Хай зникне

Минуле в ім´я Будучини.

Церкви старовинні — в повітря!

Вишневі садки — під сокиру!

Прорвати Карпати тунелем!

Динамітом — пороги Дніпрові!

Гей, Сивий, вже бачу тебе я у шорах камінних,

у шлюзах. О степу!

О Луже Великий!

Ти будеш лиш море пшениці і жита,

прорізане стрілами колій,

блискавками експресів розкраяне.

Криворіжжя! Донеччина!

Ви два смоки гігантські,

що смокчуть з підземних глибин блискучу

і чорну кров огнедавчу,

і вона розливається в жилах заводів

і фабрик; а ті, ненажерні,

дихають важко й списами своїх

димарів погрожують небу.

Хто ж це йде урочисто твоїми шляхами,

хто виступає ходою звитяжців

з обличчями чорними (сонце і дим),

із блакиттю в душі...?

О Україно моя,— це гордість,

надія твоя... — твої діти!

Я бачу вогонь у очах їх — вогонь той,

як доля, як фатум.

Я чую удари їх серця —

так гупає молот могутній на крицю ковадла —

непереможно, невпинно, невтримно...

Чи чуєш, моя Україно?

То доля кується твоя на ковадлі —

твоя Будучина кується.

Вже бачу її — і тому я щасливий,

що можу ще жити і вмерти в ім´я

Будучини твоєї — бо бачу тебе в Будучині.

Чи чуєш, моя Україно?

То доля кується твоя на ковадлі —

твоя Будучина кується.

Вже бачу її —

і тому я щасливий, що можу ще жити і вмерти в ім´я

Будучини твоєї — бо бачу тебе в Будучині.

Яким вимальовується ліричний герой збірки

«Удари молота і серця»

Василя Еллана-Блакитного?

З´ясуйте художню роль метафор у поезії

«Удари молота». Визначте його віршовий розмір.

Яку роль у творах митця відіграють окличні речення,

виразні імпресіоністичні мазки в змалюванні

напруженої боротьби за волю України?

Розкрийте смислову роль антитез у поезіях

«Вперед», «До берегів».

Чим приваблює образ українського

письменника-революціонера

Андрія Заливчого в поезії «Повстання»?

Які почуття викликає образ

Вітчизни в душі ліричного героя твору «Україні»?