Ще сьогодні ми є свідками фальшивого трактування нашої літератури, мовляв, українська література не стоїть на світовому рівні, вона занадто локальна, має провінціяльну закраску і т. д. Закиди смішні. Що наша література не відома так, як, скажемо, англійська, — причина цього лежить передусім у недержавности нашої нації; але це ще не доказ, що вона менш вартісна. Або чи «Слово о полку Ігоревім», літописи, Шевченко, Леся Українка, чи новітні українські поети більш локальні, ніж Гомер, Вергілій, Шекспір, Гюґо чи Марк Твен? Наші поети співали про Ігоря, Галайду, Вишенського, Крути та взагалі Україну — а тамті про Трою, французьку революцію, Англію, які ще й на сьогодні більш відомі, ніж ми. Назагал треба ствердити, що звучність літератури стоїть у прямому відношенні до сили державної нації, але ця, здавалось би, наша трагедія, не мусить нас так сильно боліти, бо що торкається творчої сили, літературної активности та пристрасного переживання національних змагів, то в цьому наша література не має вже такої великої причини завидувати... Слава літератури ще не означає завжди її цінности; симпатичність та блискучість не є обов´язково доказом сили літератури, також як екзотичність тем не означає їх глибини.

Ми, що відкинули безнадійність та пасивність наших батьків, найбільше цінимо ідейну глибину та бадьорість нашої літератури. А втім цей здоровий оптимізм, переплетений трагізмом, тягнеться через усі доби нашої літератури. Піднесений настрій, плекання героїчного культу, відданість ідеї та тому, хто її уосібнює, — ось чого дошуковуємося в нашій національній літературі.

Починаючи старою добою і кінчаючи новітніми поетами, тягнеться червона нитка самовідданости та героїчної жертвености для ідеї. Чи то міфічний Боян, чи співець «Слова», чи літописці, чи кобзарі, чи Шевченко, Леся Українка, Франко, чи нові поети — тон однаково витриманий. Чи це дух княжих воїв, чи дух козаків, чи дух Крут та Базару, чи дух полонин Закарпаття — це все український дух і характер. Чи це тріскот розпечених шоломів та брязкіт мечів, чи блиск вигнутих шабель та сухий тріск самопалів, чи рокотання струн бандури, чи сичання шрапнелів та рев гармат,— це прояв у літературі прагнення нації до вільного життя.

«Українське слово».— Париж, 1939.

В чому головна причина того, що українську літературу мало знають у світі?

Чи можна вважати українську словесну творчість «локальною», «провінційною», «меншовартісною»? Якими аргументами Олег Ольжич спростовує таку думку?

У чому полягає, на погляд Олега Ольжича, світовий рівень нашого письменства? Якими критеріями вимірював поет мистецьку й загальнолюдську сутність української літератури?