Електронна бібліотека підручників

Интернет реклама УБС




Релігієзнавство

2. Соціологія релігії — одна з багатьох наук, що займаються вивченням релігійного феномена


2. Соціологія релігії — одна з багатьох наук, що займаються вивченням релігійного феномена у різних його аспектах. Не лише соціологи, але й історики, філологи, психологи, в принципі — усі вчені, які мають справу з людиною та її культурою, так чи інакше у своїх дослідженнях торкаються релігії. Але до релігієзнавства відносяться лише ті науки, предмет яких становить саме релігія і тільки релігія. До їх числа поряд із соціологією релігії відносяться психологія релігії, історія релігії, що являють собою самостійні наукові дисципліни.

Якщо розуміти релігієзнавство гранично широко, як сукупність усіх можливих способів усвідомлювання релігійного феномена, то до нього слід віднести поряд з науковим підходом, тобто зазначеними вище науковими дисциплінами, також феноменологію релігії і теологію. Таким чином, місце соціології релігії у релігієзнавстві визначається її відношенням:

* У багатьох, якщо не у більшості, соціологів класичної епохи аналіз релігії посідав центральне місце у їхніх концепціях соціального і культурного життя.

а) до інших наук про релігію;

б) до феноменологи релігії;

в) до теології.

а) Соціологія релігії та інші науки про релігію

Релігія — явище складне, багатошарове. Вона інтегрована у різні сфери життєдіяльності людини. Звідси — можливість і необхідність різних підходів, методів її досліджень, звідси — така характеристика релігієзнавства, як його багато дисциплінарність. Психолог має справу з релігією як психічним феноменом, а не соціальним, тобто його цікавлять не ті процеси, що відбуваються у суспільстві під впливом релігії, не функції, виконувані релігією у суспільстві на відміну від моралі, права, мистецтва чи філософії, а радше суб´єктивний бік релігії, релігія у контексті людської психіки.

Попри всю відмінність, ці два підходи до вивчення релігії взаємно передбачають і доповнюють один одного.

Центральна тема соціології релігії — взаємодія релігії і суспільства. Соціологія концентрується на соціальному "вимірі" релігії, її впливові на соціальну поведінку. Соціолог повинен при цьому спиратися і на історичні дані, але на відміну від історика його цікавлять загальні правила, зразки поведінки, способи релігійної мотивації, а не те, що складає неповторність тієї чи іншої релігії.

Загальний для всіх наук про релігію, включаючи соціологію релігії, принцип — принцип посилання на емпіричні дані. Цей конституюючий наукові знання про релігію принцип одночасно є розмежувальною рисою між науковим підходом до вивчення релігії і феноменологічним, філософським та теологічним. Соціолог, вивчаючи релігію, має справу з тим, що доступне для чуттєвого сприйняття. Тому до релігії як предмета соціологічного аналізу він не включає надприродне, обмежуючись лише емпіричними даними. Соціолог займається тим, що може бути виміре не, що можна спостерігати і підлягає перевірці. Він не може задовольнятися загальним враженням або теологічними аргументами для підтвердження, наприклад, тези про те, що релігійна віра викликає і зумовлює моральну поведінку. Лише емпіричні дані можуть підтвердити або спростувати це твердження. Соціолог повинен отримати ці дані, і тільки маючи їх, він може будувати теоретичні моделі.

Соціологія релігії — емпірична наука, що засновується на фактах, тобто тих моментах соціальної дійсності, які можна побачити, точно зафіксувати і науково описати. Для соціолога релігія — сукупність актів поведінки індивідів та груп, вербальних дій людей і продуктів їх діяльності (матеріальної та духовної), тобто те, що роблять, що висловлюють і думають люди, їхні думки, і те, що ними зроблено, досягнено, реалізовано у цій їхній діяльності. Таким чином, галуззю, до якої відноситься предмет соціології релігії, є лише доступна для спостереження поведінка людини у широкому розумінні слова, яке включає її діяльність (дії чи прагнення від них, відмова віддій, мовлення або навпаки — мовчання тощо), а також ті чинники, що включені у ию діяльність (середовище проживання, клімат тощо)

Як бачимо, поза полем зору, не включеним до предмета наукового соціологічного дослідження залишається об´єкт, на який спрямована суб´єктивна релігійна поведінка: надприродне, бог, трансцендентне тощо.

Сказане зовсім не означає, що соціологія релігії займається лише зовнішньою стороною релігії, її зовнішніми проявами, фіксує тільки те, що лежить на поверхні і залишає поза полем зору "сутність" релігії. Виходячи з емпіричних даних, соціологія і в цій галузі прагне до пізнання реальних, конкретних зв´язків, взаємодій, інститутів, проникаючи в сутність соціальних явищ, осягаючи їхню природу, розкриваючи до першооснов релігію як соціальний феномен.

Плодотворність соціологічного аналізу релігії значною мірою залежить від того, наскільки широко він використовує дані, отримані у результаті дослідження релігії іншими галузями наукового знання — історією, антропологією, етнологією, психологією, лінгвістикою тошо. В свою чергу, соціологічна концепція релігії сприяє розвиткові досліджень у інших наукових дисциплінах. Так, теоретичні розробки М.Вебера у царині соціології релігії виявилися дуже важливими в економічних дослідженнях, для розвитку теорії модернізації, культурології.

б) Соціологія релігії та феноменологія

Феноменологія релігії посідає проміжне становище між науками про релігію і теологією. Вона походить з визнання реального існування об´єкта релігійного поклоніння — "священного", "зовсім іншого" у порівнянні з реальними об´єктами, з якими має справу людина Релігія, з цієї точки зору, є зустріч людини зі "священним" — тим, що для людини залишається "таємницею", зіткнення з якою викликає у неї протилежні почуття: священного страху, жаху і захоплення, благоговіння, поклоніння. Феноменологи, постулюючи існування недоступного для емпіричного дослідження об´єкта, "священного", намагаються потім оперувати науковим способом з поняттями "свяшенне" і "зустріч людини з богом", які з точки зору емпіричної науки фіктивні і повинні бути відкинуті.

Головним чином завдяки книзі Рудольфа Отто "Священне", що вийшла у 19)7 році, феноменологічний підхід здійснив певний вплив на наукове релігієзнавство, включаючи соціологію релігії. Прикладом такого впливу може слугувати позиція видатного соціолога Іоахіма Ваха, який у 30-х роках переїхав з Німеччини до США. Він у книзі "Соціологія релігії" (1944) формулює тезис про "метасоціальну" сутність релігії. Якщо це так, то не можна ідентифікувати релігію з віруваннями, ритуалами та інститутами, що змінюються, являючись частиною соціальної реальності; релігія повинна бути зрозумілою так, як джерело усього людського існування, як "союз людини з богом". У результаті виявляється, що соціологія релігії вивчає не релігію саму по собі, а лише її "соціальні прояви".

Таким чином, феноменологія релігії набуває вихідного тезису теології, розглядаючи релігію як трансцендентну, автономну у своїй сутності реальність, недоступну для емпіричних методів дослідження. Тим самим можливості соціологічного аналізу релігії надзвичайно звужуються, вони зводяться до виявлення соціальних проявів релігії, тоді як питання про природу релігії опиняється за межами наукового дослідження. Вивчення соціальних проявів релігії у її взаємодії із суспільством зводиться, як правило, до дослідження формування релігійних груп і організацій як головного завдання соціології релігії, до аналізу взаємодії між індивідом, релігійною групою і суспільством. У цих межах феноменологічно орієнтовані соціологічні дослідження можуть дати і дають досить цікаві результати, але тільки в цих межах. Соціологія релігії в рамках такого підходу суттєво збіднюється. За межами її можливостей опиняється багато принципово важливих для розуміння соціальних структур і процесів явищ, скажімо — виникнення нових релігійних рухів великого масштабу, оскільки це повинно залишатися прерогативою втручання божества.

Визнання феноменологією релігії як свого предмета дійсності, що є для людини недоступною, відокремлює її від соціології релігії як емпіричної науки і протистоїть принципові наукової об´єктивності дослідника. Якщо визнання чи невизнання "таємниці" не є справою наукового доказу, то воно є результатом переваги. Об´єктивний підхід означає, що будь-яке судження повинно підлягати перевірці доступними для науки способами в ім´я встановлення істини, який би вона вирок не означала, інакше кажучи, вчений повинен бути "відкритий" для емпіричних даних і уникати упереджень, не піддаватися своїм симпатіям і перевагам по відношенню до предмета дослідження, особливо у тому разі, якщо цим предметом є релігія.

в) Соціологія релігії і теологія

Теологія, як і феноменологія релігії, на відміну від соціології релігії і наукового підходу до вивчення релігії загалом, засновується на визнанні дійсного існування об´єкта релігійного ставлення. Предмет теології — бог і самовиявлення бога у світі, його "відкриття". Предмет соціології релігії як науки — дії, включаючи і судження, що спрямовані також і до бога (в зображенні дійових осіб), до тих явищ, в яких він, згідно з їхніми поглядами, себе проявляє. Дослідження релігії, у яких поняття "священне", "зустріч зі священним", "союз з богом" присутні як предмет дослідження, неминуче виявляються позбавленими емпіричної основи.

Таким чином, в теології обов´язково присутній той момент, який у феноменології може виступати в абстрактно-теоретичній 4>ормі, — теолог знаходиться у релігійному зв´язку з об´єктом, який він намагається осмислити. На противагу цьому наукове знання про релігію є об´єктивним і, таким чином, відрізняється від оціночного, ідеологічного, спрямованого заздалегідь на те, щоб накреслити або позитивний, або негативний образ релігії.

Наука про релігію не бере на себе не властиві для неї функції обгрунтування і захисту чи спростування релігії. Соціологія релігії посідає нейтральну позицію у спорі між войовничою вірою та войовничим атеїзмом. Питання — "як ти відносишся до релігії" і питання — "що ти знаєш про релігію", звичайно, стикаються, але все-таки це різні питання. Апологетично-релігійна позиція позбавляє соціолога об´єктивності, можливості розглядати всі без винятку релігійні феномени як мирські і доступні для наукового аналізу. Дотримуючись такої позиції, соціолог може розглядати, наприклад, християнську віру як соціальний феномен у тому розумінні, що з перших кроків християнство відображало себе у соціальних діях общин і соціально звучній проповіді. Християнська віра тягне за собою певні соціальні наслідки. Але, визнаючи це, релігійно ангажований соціолог не може, однак, ідентифікувати віру із соціальною поведінкою* для нього за соціальними формами прояву християнської віри полягає її головна і єдина основа — Євангеліє Христа, Слово Боже І тільки слово творить Віру, а Віра — способи її сприйняття. Віра — як особиста віра, яку ніщо не може замінити і для якої її соціальне втілення — це лише дещо похідне і не головне.

Сказане підтверджує досвід так званої "релігійної соціології", яка має мало спільного із соціологією релігії як наукової дисципліни. У Франції після першої світової війни під впливом Ле Бра провадилось вивчення різноманітних показників релігійності населення в інтересах католицької церкви. Воно мало переважно соціографічний характер: з´ясовувалися не мотиви, а лише зовнішні ознаки культурної поведінки (частота відвідування богослужб тощо) — і мало прикладний характер, постачаючи для церкви інформацію про стан справ та орієнтуючись на "пасторальну теологію", роботу з прихожанами.

Після другої світової війни на фоні клерикалізації суспільства у 50—60-х роках отримала розвиток спочатку у Європі, а потім у США церковна соціологія, що досліджувала церковні організації як соціальні явища, церкву як соціальну реальність. Досвід розвитку церковної соціології показав межі, кордони можливого співробітництва між теологами та соціологією. Взаємна зацікавленість полягає у тому, що теологія шукала контакт з емпіричними соціальними дослідженнями, тоді як для соціологів представляє зацікавленість такий соціальний феномен як релігійні групи. У 60-х роках, особливо у США, досить широко практикувалось виконання соціологами замовлень з боку різних релігійних організацій, тоді як релігійні інтелектуали використали у теологічних розробках методи соціологічного аналізу. Однак досить швидко виявилось, що теологія і соціологія релігії не змогли досягти згоди як величини, що доповнюють одна одну, виявилось їхнє взаємне відчуження. Теологи розглядали соціологічні дослідження суто інструментально, як засіб досягнення релігійної мети. Соціологи вбачали свою професійну зацікавленість у іншому — у дослідженні релігії як соціального і культурного феномена. Для теології церква була і залишається позачасовою величиною, що стоїть поза суспільством. З точки зору теології церква може бути втягнута у потік соціальних змін, але в них вона осягає себе як дещо принципово поза соціальне, як "вічне" втілення Слова. Поняття церкви наочно демонструє розподіл теології та соціології. Враховуючи наведене, зрозуміло, чому можливе співробітництво між теологією та соціологією вичерпується обміном інформації. Розмежування між теологією та соціологією не зводиться до суперечок у інтерпретації тих чи інших окремих соціальних явиш, воно лежить глибше, у вихідних основах розуміння людини та її соціальної поведінки.

Загроза агресивної антирелігійної позиції для соціолога також полягає у тому, що наукове дослідження релігії підпорядковується суто інструментальній меті ідеологічного порядку — боротьбі проти релігії. Аналогом церковної соціології як спроби надати соціології релігії суто службову роль у відношенні до теології була широко представлена у радянській літературі 70—80 рр. концепція соціології релігії, як складової частини наукового атеїзму. Згідно з цією концепцією, соціологічне поняття релігії включає як визначний момент "віру у надприродне", яка і відокремлює "культову поведінку" від інших форм соціальної поведінки. Коли Ю.А.Левада у книзі "Соціальна природа релігії" (1965) спробував відмовитися від поняття "надприродного" у соціологічній характеристиці релігії, він був звинувачений у поступці "буржуазній соціології", у протиставленні гносеологічного підходу до релігії соціологічного її аналізу. Фактично у радянському релігієзнавстві, включаючи і соціологію релігії, релігія розглядалась як поза соціальний феномен по відношенню до соціалістичного суспільства, тобто як чужий для нього "пережиток минулого". Цікаво, що протилежні — теологія і науковий атеїзм — зійшлися у запереченні специфічно соціологічного бачення релігії.

Наукове знання про релігію саме по собі не є ні релігійним, ні атеїстичним. Серед вчених, які успішно працювали і працюють в релігієзнавстві та соціології релігії, є люди релігійні і атеїсти. Вони мають свої переваги і переконання, у тому числі і ті, що стосуються релігії. Однак професійні зобов´язання і етика зобов´язують їх у дослідній діяльності не переступати межі, що відокремлюють вченого від релігійного проповідника чи атеїстичного критика релігії. М.Вебер вважав дотримання цих зобов´язань справою "інтелектуальної чесності".

Така об´єктивність (коли дослідник, поза залежністю від того, погоджується він чи ні з діяльністю та поглядами релігійної групи, яку він вивчає, суворо дотримується фактів), звичайно, потребує самодисципліни і може даватися нелегко. Вона вимагає ясного розуміння того, що предметом соціології релігії є релігійна поведінка, що включає як компонент уявлення про "святе", "бога", "трансцендентне", але не "священне", "бог", "трансцендентне" як таке. Як і будь-яка інша наука, соціологія релігії засновується на "методологічному атеїзмі", тобто шукає вирішення своїх проблем і пояснення явищ, що нею вивчаються, "так, якби бога не було". Інакше кажучи, соціолог не може пояснити існування у індивідів і груп віри у бога існуванням бога, "зустріччю людини з богом" тощо. Соціологія керується підходом, який Є.Дюркгейм сформулював таким чином: соціальні феномени повинні отримати пояснення в соціальних категоріях.

 



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Релігієзнавство: конспект лекцій
Релігієзнавство
Релігієзнавство
Релігієзнавство