Валентина ТЕЛЕУЦЯ, к.філол.н.

Анотація

В статті аналізуються локально-регіональні особливості побутування фольклору Подунав’я (регіону, який і дотепер залишається малодослідженим у фольклористичному та етнографічному планах). Вивчаються взаємозв´язки обрядів і обрядового фольклору. Виділяються інонаціональні вкраплення в українському обрядовому та позаобрядовому фольклорі регіону.

Summary

The local-regional features of existence of the Podunav’ya´s folk-lore is analyzed in the article (Podunav’ya is a region, whch is still remaining scantily explored in folk-lore and ethnographic plans). The intercommunication of ceremonies and ritual folk-lore are explored in the article. The other national impregnations in Ukrainian ritual and out ritual region´s folk-lore are exuded in the article.

У розбудові української суверенної держави неабияке значення має вивчення культури українського народу в цілому і етнокультури зокрема. Одним із складових чинників етнокультури і сьогодні залишається фольклор, який безпосередньо пов´язаний з традицією в його етнічному і побутовому аспекті та виступає визначальним показником як етнічної свідомості, так і національної свідомості загалом. Саме фольклор, разом з мовою та історією, в сучасних умовах становить собою основу, підґрунтя збереження етнокультури, національної свідомості народу (етносу). Фольклор - це стала традиція народу, сфера постійних та історично зумовлених змін. Він є трансмісією засобів відтворення текстів, інтегруючим компонентом традиційних обрядів, унормованих форм поведінки (народний етикет), акумуляцією народної пам´яті. У фольклорній формі закріплювалася спадкова інформація, історична пам´ять, передача міфологічної традиції і реалізації міфів та вірувань, осмислення обрядів.

Сучасне завдання - якомога повніше і глибше зібрати, осмислити, узагальнити багатовіковий традиційний культурний досвід нації, показати на цій основі її етногенетичну глибину та сучасний духовний потенціал. У цьому зв´язку народознавче, зокрема фольклористичне, вивчення окремих місцевостей, районів як складових компонентів загальнонаціональної системи культурної цілісності видається доцільним і продуктивним.

Зосередження уваги на окремих регіональних і локальних складових фольклорного масиву дає можливість глибше пізнати народну словесну традицію окремих місцевостей з урахуванням географічно-територіальних особливостей, культурно-історичних, суспільно-політичних та національних факторів.

Серед українських регіонів особливою своєрідністю етнокультурних традицій, у порівнянні з іншими регіонами, відзначається Українське Подунав´я.

На наукову доцільність регіонального вивчення усної народної словесності неодноразово зверталася увага в українській фольклористиці. Уже діячі “Руської

трійці” вказували на потребу збирання етнографічних матеріалів з різних місцевостей [10, 8]. Про доцільність вивчення народної поезії в межах однієї народності наголошував М.Драгоманов, його погляди поділяли І.Франко та В.Г натюк.

Починаючи з 40-х рр. ХІХ ст., публікуються етнографічні нариси, з´являються окремі публікації про звичаї і побут українців різних регіонів. Поступово у вітчизняній фольклористичній науці кінця ХІХ - початку ХХ ст. викристалізовується спеціальний метод регіонального вивчення - вичерпного фольклористичного обстеження окремої місцевості. Ним послуговувалися В.Гнатюк, Ф.Колесса, Д.Яворницький, інші дослідники. Їх фольклорні записи охоплювали різні жанри місцевого репертуару, відзначалися точністю запису, збереженням діалектних особливостей, паспортизацією.

Такі регіональні дослідження продовжувалися у ХХ ст., велика увага приділялася жанровим і комплексним локально-монографічним дослідженням [16]. Доповненням до фольклорного вивчення місцевостей служать збірники пісень у записах письменників, наукові видання зібрань фольклору видатних фольклористів.

Аналіз сучасного стану дослідження регіонального фольклору дає нам підстави виділити ґрунтовну працю Р.Кирчіва[10], в якій автор подає територіальне районування України. Серед малодосліджених регіонів дослідник виділяє Південь України, вказуючи на те, що «на великому просторі Південної України, який належить до території степових українських говорів, гіпотетично виділяємо райони Приазов´я, Нижньоподніпров´я, Нижньопобужжя, Нижньоподністров´я, Таврію і Буджак З фольклористичного (та й загально етнографічного) погляду ця територія вивчена дуже слабо (за винятком лише окремих місцевостей Херсонщини, Миколаївщини, Одещини), тому пропоноване районування оперте на фізико-географічному поділі. Про місце і характер цих районів у загальній структурі українського фольклорного масиву нашій науці ще належить сказати своє слово» [10, 29].

Серед досліджень обрядового фольклору локальні особливості та типи традиційної української весільної обрядовості ретельно дослідила В.Борисенко [2]. Авторка також принагідно приділила чимало уваги й питанням символіки весільного обряду, шлюбній атрибутиці. При з´ясуванні проблеми взаємодії обряду та обрядової поезії цінними є окремі положення із праць О.Курочкіна та І.Рєбошапки. Специфіці функціонування символів у весільній та генетично спорідненій з нею поезії присвячені дослідження В.Єрьоміної, Н.Колпакової, Ю.Круглова.

Проблема семантики шлюбного обряду та його ритуалів стала об´єктом дослідження Ф.Вовка. Його теоретичні надбання продовжили М.Богданович, М.Довнар-Запольський, М.Нікольський. З´ясування семантики весільних символів неможливі без їх функціонально-порівняльного аналізу на зрізі різних жанрів народної творчості. Важливе значення в цьому аспекті мають праці Л.Дунаєвської, Є.Мелетинського, М.Новикової, В. Проппа [9].

Архаїку українського весільного обряду досліджували В.Балушок, В.Давидюк, П.Романюк [8].

Фольклорні символи активно студіювалися вченими ХІХ - початку ХХ ст. (Я.Автамонов, О.Веселовський, В.Водарський, М.Гнедіч, М.Костомаров, О.Потебня, М.Сумцов, М.Цертелєв та ін.) У першій половині ХХ ст. помічаємо певний спад активності щодо наукового вивчення фольклорної символіки. З 60-х років ХХ ст. вивчення символіки активізується, з´являються дослідження Т.Акимової,

Л.Астафьєвої, В.Єрьоміної, Н.Колпакової, Ю.Круглова. Тільки з появою ґрунтовних праць М.Дмитренка, Л.Дунаєвської, Л.Іваннікової, Л. Копаниці, Г.Лозко, Г.Усатенко в українській фольклористиці в означеному напрямку відчуваються помітні позитивні зрушення.

Дослідження символіки як ключового питання в поетичній системі фольклору з урахуванням локально-регіональних особливостей дасть змогу з´ясувати специфіку народної поезії (пісні), створеної мешканцями подунайського краю. На сьогодні ще не зібрано, не систематизовано, а, отже, й не описано та не проаналізовано оригінальний пласт уснопоетичної творчості цього багатонаціонального регіону. Усе сказане й визначає актуальність порушеної у статті наукової проблеми.

На території Українського Подунав´я споконвічно стикувалися інтереси багатьох народів, а окремі події мали навіть доленосний характер. Історично тут склалася складна етнічна мозаїка, специфічні етнокультурні традиції, врахування яких має неабияке значення для врегулювання міжетнічних відносин в суверенній Україні.

Населення Подунав´я в дослов´янський період являло собою поліетнічну етнографічну масу носіїв праслов´янської, східної та античної культур. З другого тисячоліття до н.е., і особливо під час “великого переселення” народів, яке почалося наприкінці ІУ ст. н. е., це був регіон інтенсивного змішування різних народів, місцевого населення з мігрантами, регіон взаємовпливів, перехрещення багатьох первісних культур.

Серед розмаїття взаємовпливів, перехрещення первісних культур на цих землях виразно проглядається традиція хліборобсько-скотарського життя, яка зв´язує місцеве населення з населенням земель, що склали пізніше ядро формування українського етносу. Ця традиція витримала випробування часом і відіграла важливу роль у подальшій історії Подунав´я.

Подунав´я завжди було зоною інтенсивних етнічних процесів, які зумовили особливості матеріальної і духовної культури населення краю. Етнокультурна ситуація тут визначалася і визначається українським етносом, який опанував цю територію з давніх часів.

Сучасне мешкання українців у регіоні являє собою окремі компактні поселення з переважанням до 80 % всього населення того чи іншого села, або в змішаних селах, де чисельна кількість від усього населення не перевищує 30 %. Разом з тим, ми звернули увагу на те, що українці мешкають майже у всіх селах регіону: не тільки споріднених (російських, болгарських), але і не в споріднених (гагаузьких, молдавських, албанських). Все це дає можливість підтвердити думку дослідників - етнографів М.І.Костомарова, П.Чубинського, І.Огієнка та інших, що суттєвою рисою української ментальності є вміння жити в згоді і злагоді з усіма етносами. Історики регіону підкреслюють, що не було зафіксовано ні одного випадку конфлікту на ґрунті національних відносин [12].

Матеріали дослідження певної кількості населених пунктів Подунав´я з різною чисельністю переважання українців від 90% до 30% виявило цікаві закономірності: а) активне поширення деяких українських пісенних жанрів та пісенних текстів в свідомості іншого етносу; б) запозичення окремих символів, образів та використання їх в своєму обряді; в) з плином часу, відбувається спрощення обрядової ситуації, яка в давні часи відзначалась складністю та багатозначністю і ті значення, які реалізувались в акціональному плані обряду [1; 7], приймає на себе вербальний текст; д) згасання

окремих видів етнокультури в побуті народу цього краю.

Українська етнокультура в Подунав´ї, а саме обрядовий фольклор в цьому регіоні, відзначається з одного боку збереженням і постійним відтворенням загальновідомих зразків пісенної ліричної та обрядової творчості, а другого боку, набуло поширення варіативність пісенної і обрядової народної творчості, коли в одному населеному пункті можна записати кілька варіативних зразків відомих українських пісень. Ця характерна ознака фольклору взагалі і обрядового конкретно набула свого значення саме в досліджуваному регіоні, бо в створені варіанта творів (пісень ліричних та обрядових) бере участь не тільки етнос-автохтон цього твору, а й інші етноси, що проживають поруч (компактно) - російський, болгарський та ін.

Дослідження фольклорної творчості українців Подунав´я дає змогу виявити найпоширеніші жанри, до яких належить обрядовий комплекс Подунав´я (обряд і твори, які виконуються в ході обряду).

Традиційний обряд в Україні є системою обрядових дій, пов´язаних з певними дійовими особами, предметами. Кожна з обрядодій у загальному комплексі має свій характер і несе певне функціонально-смислове навантаження.

Обрядовий фольклор - явище складне. Твори фольклору, використані в певному етнографічному комплексі, розглядались як єдиний жанр. Так були виділені колядки, веснянки, весільні, хорові пісні і т.п. Уже на рубежі Х1Х-ХХ ст. деякі фольклористи справедливо вказували, наприклад, на те, що не всі твори обрядової поезії обов´язково співвідносні з яким-небудь одним етнографічним комплексом. Так, весільні пісні могли виконуватися під час новорічних свят, у весільному обряді виконувалися танкові пісні. Одним із перших, хто запропонував інший підхід до класифікації обрядової поезії, був АІ.Соболєвський. «Якщо пісня відмічена «хороводною», це вказує єдино на те, що вона співається в хороводі, останнє аніскільки не заважає її вживанню в «бесіді», на весіллі і взагалі у всяких зборах молоді... Зрозуміло, при такому стані справи розподіл пісень за групами неможливий» [15, 5-6].

Дослідження фольклориста Н.П.Колпакової [11] показало, що між колядками, наприклад, і веснянками багато спільного. Більше того, знайдено подібність між творами календарного й весільного фольклору. Так склалося нове уявлення про жанровий склад обрядової поезії.

Перш за все звернемося до вивчення взаємозв´язків обрядів і обрядового фольклору. Як справедливо підкреслив Б.М.Путілов, «характер зв´язків обрядової поезії з обрядом і - через нього або незалежно від нього - з певними сферами народного життя неоднаковий; тут можна говорити про миновість відношень, способів зв´язку» [14, 204].

Обрядовий фольклор за своєю роллю в обряді неоднорідний. З одного боку в ньому можна виділити такі твори, які виконували ті ж функції , що й обряди (перша група пісень). З іншого - в обрядах побутували такі твори, які не мали магічного призначення (друга група пісень). Мета їх виконання полягала в тому, щоб висловити відношення учасників обряду до обрядових подій.

Твори першої групи самостійні в обряді, вони - самі обряд. Твори другої групи не мають такої самостійності. Вони виникли завдяки обряду: спочатку формувався обряд, а потім, як реакція на нього, як його наслідок, з´явився твір.

Таким чином, в обрядовому фольклорі можна виділити твори власне обрядові і ліричні. Власне обрядові твори виконувалися з певною магічною метою; ліричні, виникнувши як наслідок обряду, змальовували внутрішній світ персонажів (учасників ритуалу), а завдяки цьому - і їх обрядове відношення до події. З одного боку, частина творів нічим не відрізнялись від самих обрядів, з іншого - існували твори, які намагалися зберегти світ обрядових почуттів і мрій людини - учасника ритуалу.

Так як предметом дослідження є родинно-обрядові пісні, то мова піде саме про них. Аналізуючи їх можна сказати, що, по-перше, вони є лиш частиною обрядової поезії, по-друге, за своїм складом далеко не однорідні: є серед них власне обрядові пісні і пісні ліричні. Крім того, з їх репертуару можна виділити завдяки драматургійній суті ігрові пісні.

Обрядовий фольклор загалом виконував у побуті певні функції. За його допомогою організувався обряд (ритуальна функція), величальні і дражнильні (величальна і дражнильна функція), заклинали (заклинальна функція), виражали обумовлене обрядом відношення його учасників до обрядових дій (лірична функція). Все це знайшло своє конкретне вираження в творах ранніх жанрів обрядового фольклору.

Досить цікавим в цьому сенсі є весільна обрядово-звичаєва поезія Подунав´я. Поезія, по суті, - це ігрова функція. Її діяльність розгортається на ігровому майданчику духу, у своєму власному світі, що його дух творить для неї. У світі поезії речі мають обличчя, вельми відмінне від того, яким вони наділені в «буденному житті», і лучаться не причинно-логічними зв´язками. Якщо серйозне розуміти як те, що може бути вичерпно висловлене в термінах тверезого життя, то поезії нізащо не піднятися до рівня серйозного. Поезія у своїй первісній культурологічній якості народжується у грі і як гра - священна, безперечно, гра; але завжди, навіть у своїй святенності, вона ступає на грані веселого самозабуття, жарту й розваги [5]. В будь-якій живій, квітучій цивілізації, і насамперед в архаїчних культурах, поезія виконує вітальну функцію, яка є і соціальною і літургічною заразом. Весільний обряд - це зразок давньої культури, який в сучасному часі набув нового звучання в формі весільної гри, зі своїми правилами, учасниками, поетичними текстами. Всяка давня поезія є водночас культ, святкова розвага, показ мистецтва, загадування загадки, виклад вчення, переконування, чарування, віщунство, пророцтво й змагання. Поєднання практично всіх мотивів, притаманних архаїчному ритуалові й поезії, ми знаходимо у весільному обряді. З бігом часу весільний обряд набував нових рис, змінювалися його складові частини.

Історичні умови заселення півдня України, особливості соціально-культурного розвитку, змішаний етнічний склад заселення - це ті важливі фактори, які позначалися на локалізації специфіки його традиційно-побутової культури.

Переселенський український рух на південь відбувався, головним чином, із Лівобережної України та Правобережжя (Поділля, Волині) і частково зі Слобожанщини. Найбільш численну групу населення становили переселенці з Полтавської, Чернігівської та Київської губерній. На півдні України селилися і вихідці з Польщі, Чехії, Сербії, Греції, Албанії. Сюди направлялися переселенці з колишніх турецьких володінь на Балканах тощо.

Еволюція українського весільного обряду південного регіону характеризується двома основними особливостями: з одного боку це певна консервація форм, елементів обряду ареалу, із якого переселилося українське населення, з другого - це різнобарвна мозаїчність різних етнічних традицій і спільне взаємопереплетення їх. В результаті тривалого спілкування українців із різноетнічним населенням виробився своєрідний локальний комплекс обряду. Весільний цикл обрядодій і фольклор, що їх супроводжує, виконує не тільки комунікативну функцію, а й знаково-символічну (молічну). В ньому відображаються закономірності, котрі наближають його до мови, до парадигматичності, тобто побудуванні концептуального стрижня (ядра) - інваріанта та його варіацій, в якому відбивається чисельність, варіативність бачення світу через просторову трансформацію ідеї. С.Й.Грица [6] говорить про те, що міжетнічну систему зв´язків можна розглядати як систему дотичних і перетинаючих кіл. Центр (ядро) тяжіє до збереження домінантних нормативних ознак культури. При периферії кола під впливом іноетнічного середовища створюються мобільні ділянки найбільш сприятливі до запозичення іншого.

В дослідженні фольклору зокрема весільного циклу українців в етнічно змішаних районах, яким є Придунав´я, потрібно враховувати різні рівні фольклорних зв´язків етнічних спільнот регіону:

1. Біо-етнолінгвістичні:

а) генетична й мовна спорідненість між собою;

б) генетично близькі та мовно різні;

в) генетично й мовно неспоріднені.

2.Регіональною ознакою фольклору Придунав´я є добре збереження весільного обряду у всіх етносів і чисельної кількості пісень, які супроводжують це дійство.

Український весільний обряд в Придунав´ї набув суттєвих рис: з одного боку він відтворює у свідомості людей типові пісні весільного циклу центральних районів України, тобто зберігає національну забарвленість і ознаки українського обряду; подруге, в дечому набуває специфічних рис, коли існування поруч кількох етносів обумовлює використання окремих деталей з обряду іншого етносу регіону (молдавського та гагаузького весілля тощо).

Шлюб набув міжетнічного характеру, що призвело до взаємопроникнення і взаємодоповнення одного обряду іншим. Фольклорний матеріал (пісні) набув нового, сучасного звучання. В деякій мірі зникла межа між весільними пісенними жанрами різних етносів. Наприклад , українська весільна пісня «Куди б я не їхала...» і болгарська народна пісня «Находилася, наносилася» стали популярними як на українському, так і на болгарському весіллі.

Деякі весільні жанри зникли зовсім, інші були замінені простішими за своєю структурою і манерою виконання. Так, величальні пісні були замінені в процесі розвитку українського весільного обряду на жартівливі пісні, частівки; тобто відбувалася дифузія весільних пісень і весільного обряду українців, які характерні для цього регіону. Складові частини передвесільного циклу об´єдналися в одне дійство, яке охоплює і заручини, оглядини, сватання. Це говорить про те, що сьогодні відчутна тенденція забуття етнічних архетипів весільної обрядовості. Отже, передвесільний цикл українців відбувається таким чином. Обряд записаний у с. Рибальське Т атарбунарського району Одеської області від Федорової Ганни Олексіївни.

Молода з дружками ходила по селі і запрошувала на весілля родину. Старша дружка несла уквітчаний коровай. Друга дружка несла вузлик із шишками. Гарно спечені шишки пахли весіллям. Підходячи до двору, дружки співали: Добрий вечір тому, Хто в цьому двору: / Старому й малому/ Й Богові святому.* (*Регіональні

діалектні особливості подаються без змін, в оригіналі).

Заходячи до хати, дівчата низько вклонялися образам, а потім господарям, Старша дружка витягала з вузлика шишку. Молода промовляла: ’’Просили батько, просили мама, молодий і я прошу на хліб, на сіль, на наше весілля’’. Дружка подавала господарям шишку. Господиня давала гостинці, частувала дружок «Даю гроші на пояс женихов, / Куделю - на придане, / Полотно на пелюшки» Виходячи з двору, співали: «Ой були ми в хаті, / В хорошій кімнаті, /Хорошенько нас приймали, / По золотому дали». Пісні чергувалися, відбувався своєрідний діалог між дружками. Одна група дружок від свого імені співала: «Ой ішли ми низом, / Застеляли доріжку хмизом. /А у Ліди кінь вороненький, /А у Валі ще й вороніший». Друга група відповідала від імені молодої: «Усі двори обходила, / Ніде сльози не пустила. /Як на батьків двір зійшла, / Стала та й заплакала».

Як усі родичі були вже запрошені, молодий із старостою, боярами йшов до молодої. Старший боярин ніс гарно уквітчаний коровай. Усі сідали за стіл, причому дружки сідали напроти боярів. Важливе місце на весіллі займав хор дружок. Погоджуємося з твердженням Г.АЛевінтона, що весільний обряд представляє собою текст, який складається з двох окремих текстів - «чоловічого» і «жіночого». Весілля розглядається як текст, що за характером і структурою зіставляється з текстами оповідними; відповідно можна говорити про сюжет і про значення обряду: обряд - це не стільки дія «для чогось» (прагматика), скільки вислів «про щось» (семантика). Обряд повинен семантично співвідноситися не тільки і стільки з системами, скільки з текстами. Вивчення весільного обряду як сюжетного тексту змушує розглядати його - і це вже специфічно тільки для весілля - як такий, що складається з двох текстів: тексту жениха і тексту нареченої або текстів групи жениха і групи нареченої - відповідно М-тексту і F-тексту [13, 213]. Ці тексти, що складаються з дій і слів членів двох «партій», розрізняються не тільки «формально», але і «змістовно»: системою оцінок, «точкою зору», окремими мотивами. При цьому обидва тексти - це тексти « на одній мові», тобто обумовлені однією моделлю світу і розрізняються в «змістовному» відношенні тільки своєю орієнтацією. Таким чином, весілля можна представляти як діалог двох партій.

Відношення М- і F-текстів (разом з іншими) організовують всю парадигматику весілля; ці відносини будуються на симетрії, взаємності і з другого боку, - асиметрії. Симетрія, взаємність М - і F- текстів виявляється перш за все у тому, що персонажі кожного з текстів усвідомлюють персонажів іншого як «чужих». Опозиція свій/ чужий для кожного з двох текстів сприймається з своєї точки відліку. Виникає мотив взаємної небезпеки жениха і нареченої один для одного, пов´язаний також з тим, що в сюжеті весілля сам шлюб для них обох означає сміти: для жениха - це подорож в інший світ за нареченою, для нареченої - викрадання істотою, що прийшла з іншого світу. У F - тексті з цим уявленням пов´язані мотиви насильства, викрадання, мотив «несвободи» дій. Взаємна ворожість персонажів (не тільки головних, але і периферійних, як наприклад «ворожі відносини між гостями жениха і нареченої») наочно виявляється у весіллі, переважно в її вербальних компонентах (піснях, плачах, вироках), причому головним чином в F - тексті. Різний ступінь експліцитності одних і тих же уявлень в М - і F- текстах має свої підстави в асиметрії відносин віддачі/ отримання ( в процесі обміну) між М - і F - партіями, але тут, крім того, виявляється і інша істотна межа весілля.

Підвищена сюжетність М - тексту в плані виразу, великому числу пересувань М - партії відповідає статичність (до самого весільного дня) персонажів F- тексту, і в усякому разі самої нареченої. Якщо деякі другорядні персонажі F - партії можуть переміщатися в М-локус (наприклад при огляді господарства жениха і т.п.), то пересування нареченої, вельми нечисленні, відбуваються усередині того простору, який, з погляду М- тексту, є простором нареченої, F - локусом. Вони обмежуються двором і головним чином, будинком (іноді - селом, якщо наречена бере участь в запрошенні гостей). «Нерухомість» нареченої, відсутність «сюжетно значущих» переміщень, пов´язаних з перетином меж, тобто ослаблена сюжетність F-тексту, компенсується великою кількістю в F- тексті словесних текстів. Іншими словами, виникає ще одне зіставлення текстів - на рівні кодів, мов: вербальна, і особливо пісенна, мова більш характерна для F -тексту, а мова дій, і особливо пересування, - для М-тексту. Деякі жанри, наприклад голосіння, взагалі немислимі в М-тексті, але і в іншому М- партія, як правило, не користується пісенною мовою, але тільки більш менш формульною прозою і таким проміжним жанром («розмовним», але не пісенним), як приповідки бояр. Таким чином, хор дружок виконував особливі функції. Він указував на послідовність обряду, встановлював його початок і кінець. Подавали тарілку з шишками й квітками. Бояри починали викупляти квіти. «Не совайте та й тарілкою/ Не маніть нас горілкою, / Бо я така дружечка, як ус, / Викинь мені на тарілочку сотень сім». В піснях відзначалась і скупість і щедрість бояр.

Викуплену квітку дружки приколювали до одягу боярина. Жарти продовжувалися. Бояри й дружки переспівувалися, зверталися до матері, до молодших братів і сестер. Дружки старалися гарно співати. Це був останній вечір із дружками. «Прошай, прошай, подружечко, /Бо ми вже йдемо. / Уже твоє дівування з собою беремо». Після чого дружки стають на лавку, беруться за руки і дружно співають: «Ой ломлю я лавку за дружбу славну/Дружба буде лавку ламати, /А я піду додому співат».. Хлопці знімають дівчат з лавки. Всі беруться за хусточки і виходять надвір гуляти.

Наведена частина весільного обряду дає нам можливість зробити досить суттєві важливі узагальнення. З одного боку зберігаються традиційні весільні пісні центру України, а з іншого боку, відчутні регіональні, а точніше локальні їх вияви. (Відчутні лексичні вкраплення інших етнічних спільнот - росіян, болгар тощо; трансформується символіка окремих атрибутів весільного обряду - зеленого гілля, барвінку, коня, дівочої коси, рідної оселі).

Не можна не звернути увагу, що в наведеному вище прикладі відбувається не тільки спрощення весільного комплексу, а й зберігається найважливіші складові весільного дійства. На це, безумовно, вплинули нові соціально-культурні чинники буття людей, а саме розмивання традиційних (архаїчних) стереотипів етнічного буття, мається на увазі довкілля середовища, що безумовно, впливає і позначає процес змінення етнічних орієнтацій молодого покоління.

Водночас не можна не відзначити, що в Подунав´ї весільна обрядовість інших етнічних спільнот порівняно з українською зберегла більше традиційних стереотипів і архетипів етнічного буття. Тому вважаємо за необхідне звернути увагу на весільний обряд болгар с. Кам´янка.

Розпочинається весільне свято в селі сватанням. Цей акт відрізняється від інших частин весільного обряду. Він не є публічним, а навпаки, тримається в секреті.

Сватання складається з двох частин. Перед тим, як засилати до дівчини старостів, родичі молодого намагались домовитись про шлюб. На цю розмову посилали кого-небудь із родичів молодого, інколи йшла його мати з сестрою. Тут же домовлялись про саме сватання. Співали таку пісню: «На сидянка ида, мамо, на сидянка ида / Се на мени гледат, мамо, се на мени гледат».

Остаточно домовлялися про весілля через послів молодого - старостів(сватів). Для цієї місії вибирали двох поважних і мудрих чоловіків. Після того як відбулась церемонія сватання старостів частували. Під час частування співали «Закулими черна кукошка».

Далі йшли ще заручини, які свідчили про початок весільного обряду. Це було перше офіційне побачення молодого й молодої. Під час ритуалу дружки співали пісень, в яких розповідали про тугу молодої, засмученість батьків («Сватбата иде»).

Після цього наставав період підготовки до весілля. Дню весілля передував день випікання короваю - весільного хліба - символу достатку: «В гората, хора, в гората/ И чупите дрова голями / И карайте нех дома да чи турчати в собата / И печети кравай красив».

У сюжет коровайного вечора впліталися й пісні ліричного змісту. Під час весілля дотримувались усіх процедур магічного і заклинального характеру. Молодих оточувало багато людей, які мали оберігати їх від усіляких «недобрих очей», відганяти від них «злих духів». Весільні пісні пронизані мотивами ідеалізації, зокрема коли йдеться про молоду й молодого. В них підкреслюється вродливість нареченої, її працьовитість, слухняність, а в молодого відвага, розум, кмітливість («Иринчица хоро води, хоро води, хоро кьрши»).

По закінченню основної частини весілля пригощали короваєм. Крім молодих, шматками короваю наділялися члени родини, близькі родичі.

Останнім було понеділкування. Це вже було вшанування ріднею молодих. Пісні, які співались у цей період мали в основному застільних характер чи, то іронічний, жартівливий.

Важко не звернути увагу на те, що весільний обряд болгар зберігає класичні стереотипи весільного дійства. Цілком слушно зазначає С.Грица, що болгари Подунав´я створили своє своєрідне замкнуте середовище. Адже саме замкнуте середовище дало можливість більш диференційовано й вибірково запозичувати деякі звичаї, символи етнічних культур інших народів Подунав´я. Безумовно і не останній чинник у цьому процесі займає і мовна нетотожність із східними слов´янами (росіян, українців, білорусів).

Отже, прихильність до традиційних ознак етнічного буття (весільний обряд є одним із таких складових частин) дає змогу зберігати болгарам свою етнічну ідентичність. Адже збереження майже в повному вигляді складових частин весільного обряду у болгар говорить про сталу етнічну компетентність цього народу навіть не в автохтонному середовищі, яким є Подунав´я для болгар.

Більше того варто звернути увагу, що в Подунав´ї зберігся варіант староболгарської мови, шуменський за своїм походженням, що ще раз додатково підтверджує попередню думку про більшу прихильність болгар до традиційних етнічних ознак у цілому.

Розглядаючи особливості весільного циклу українців, болгар, доречно звернути увагу і на особливості російського весільного циклу в цьому регіоні, тому що російський весільний цикл представлений етнічною групою старовірів.

Весільний обряд записано в с.Муравльовка Ізмаїльського району Одеської області з уст Бахмутової Катерини Климівни.

Збираються дружки і йдуть до молодої. Підходячи до двору молодої, співають величальну пісню «Не вьюн в воде вовивается».

Виходить наречена. В цей час сваха запрошує всіх у двір. Молода підходить до дружок, кланяється їм в ноги і бере одну з них за плаття, веде в дім, де зустрічає їх мати з хлібом-сіллю. Дівчата співають «Сустрень ой, ой ты меня, маменька».

Дружки в хаті розплітають косу молодій, це означає прощання з дівоцтвом. В цей час співають сумні пісні «Скокнула, гуркнула голубка»

Коли приходить молодий, дружки вимагають викуп. Звучить пісня для молодого «Как Ивана маменька провожала»

Молодий кидає на тарілочку гроші, подарунки (горіхи, печиво, бублики). Дівчата співають: «Благодарим Володимир суды/рь, / Благодарим свет Маркович. / За твои большие дарыы, / За твои серебряные».

Після того як молоді сідають за стіл, дівчата співають величальні пісні, в яких величають молодих «А во саду, а во саду, а во зеленому».

Отже, порівняно з українським і болгарським весіллям обряд старовірів зберігає майже повністю характерні особливості російського весільного циклу ХУШ ст. Це дає можливість зробити дуже важливі висновки, про те, що стереотипи свідомості старовірів відбивають традиційну звичну класичну символіку весільної обрядовості за часів прихильників старого релігійного обряду.

Заслуговує на увагу і поетика весільних пісень росіян, адже саме в цих піснях досить в конденсованому вигляді трансформуються звичні слов´янські символи (голуб, кінь, “травушка-муравушка" тощо).

Так, наприклад, рідна оселя у старовірів Подунав´я виступає тим первинним осередком етнобуття народу (адже саме він уречевлює звичні й традиційні символи в систему комплексних вражень і уподобань), що синтезуються в поняття стереотипу весільного дійства. Цікаво, що порівняно з українським весільним обрядом російський обряд має риси сталого архетипного мислення, що на рівні свідомості трансформуються в збереженні головних складових ознак весілля загалом. Але поруч з тим потрібно звернути увагу на те, що і тут відбувається скорочення весільного дійства, яке пов´язане зі зміною відношення до традиційної звичаєвості в цілому.

Своєрідність обрядових пісень характеризується (пісні Подунав´я):

а) взаємопроникненням, взаємодоповненням і взаємозаміною одного фольклорного твору іншим, однієї обрядової дії іншою;

б) збереженням національних особливостей весільних пісень, що допомагає обряду не втратити національний колорит, національну своєрідність;

в) творчим використанням фольклорного матеріалу інших етносів.

Використання фольклорного матеріалу різних народів призвело до того, що

виникли твори самостійні по відношенню до обряду, виник своєрідний весільний обряд Подунав´я, який базується на традиціях весільних стереотипів етносів Подунав´я (болгар, українців, росіян тощо). В канву обряду вплелися пісні, які довгий час виконувалися поза обрядом. Наприклад, “Летіла зозуля”, “В саду гуляла”, “Гиля, гиля сірі гуси” та інші ліричні пісні. Ліричні пісні поступово перетворилися в весільні.

Таким чином, в обрядовому (весільному) фольклорі можна виділити твори власне обрядові і ліричні. Власне обрядові твори, які тісно пов´язані з самим обрядом несуть у собі власне національну забарвленість і залишаються майже незмінними. Взаємопроникнення, взаємодоповнення, взаємозаміна по суті не торкається цієї частини обрядових/весільних/ пісень. Саме за цієї умови і зберігається національний колорит і національна самобутність весільного обряду і весільної пісенної творчості.

Ліричні пісні, які намагалися зберегти світ обрядових почуттів та прагнень людини, із часом, почали переходити з одного весільного обряду в інший. Ліричні пісні, виконувані на поліетнічній території Подунав´я, стали спільним надбанням весільного обряду різних народів і народностей, які проживають у Подунав´ї.

Отже, порівняльний аналіз весільного циклу обряду українців, болгар, росіян дає змогу відзначити її сучасні локальні вияви, до яких, насамперед ми повинні віднести такі:

1. Спостерігається контамінація пісень в самому весільному циклі, що пов´язано із сучасними процесами етнічного буття в регіоні.

2. Відчутна дифузія пісень, що на обрядовому рівні дає змогу використовувати окремі елементи весільних пісень інших етнічних спільнот Подунав´я.

3. Весільний обряд українців, болгар, росіян, гагаузів існує сьогодні в скороченому вигляді, що пов´язане зі зміною етнічного середовища в Подунав´ї, хоча основні складові частини продовжують зберігатись в повсякденні, що підтверджує думку про певну трансформацію й видозміну весільних стереотипів свідомості сучасного покоління народів Подунав´я.

4. В регіоні сьогодні все чіткіше виокремлюється ситуація створення весільного регіонального обряду, який складається із традицій весільних стереотипів різних етносів Подунав´я, тобто регіональна специфіка мешкання народів краю впливає на зміну весільної звичаєвості, в яку вкраплюються різні сучасні нашарування (проблема взаємодії та взаємовпливу), що позначає і специфіку існування обряду цього краю.

5. Проблема взаємодії та взаємовпливу обрядового фольклору Подунав´я все більше потребує прискіпливого вивчення досить складного феномена архетипного мислення кожного етносу. Ось чому ця проблема потребує подальшого вивчення, дослідження й узагальнення.

Класичне українське весілля має досить багату структуру, тематичну і навіть жанрову палітру [3-4], але в Подунав´ї відбувається тенденція спрощення традиційного циклу в цілому, широко відбувається дифузія пісень з піснями інших етносів, наявність варіативності тощо.

Весільні пісні в Подунав´ї описують не тільки те, що відбувається в обряді, але вони описують обряд як дію на рівні конкретної події, і як значимий текст, співвідносячись безпосередньо із семантикою обрядових елементів.

Свати та батьки дівчини обмінюються подарунками, крім того свати повинні мати обов´язково добре біле вино, яким вони пригощають родичів дівчини (звичай запозичений з гагаузького та болгарського обрядів). Символіка вина амбівалентна. З одного боку вино, особливо червоне, символізує кров і жертвопринесення; з другого боку, воно дарує радість і божественний екстаз, тим самим уподібнюючи людину вічно юним і блаженним богам. Воно може виступати як символ звільнення людини від житейських турбот. Воно також наділяється пророчим даром, здатністю наповнювати душу істиною, вино ототожнюється з любовним вабленням, що наділяється подібною символікою, використовуване в ритуалах, вино наділялося сакральним статусом і вважалося таким, що дає силу, мудрість, процвітання, а також забезпечує енергію для боротьби зі злими духами і для отримання безсмертя. Таким чином, сім´я молодого приймаючи дівчину в свою родину, з одного боку приносила жертву її сім´ї, щоб задобрити божества дому і двору, з іншого - прикликати енергію і силу для боротьби зі «злими і чужими» силами «потойбіччя», в яке потрапляє дівчина після сватання, і здобуття перемоги і безсмертя, тобто народження в новій якості в родині молодого.

Під час сватання наречений і наречена сидять поруч біля столу і також беруть участь в розмові (в гагаузів молодята не беруть участі в розмові). На плечі дівчини накинута хустка, котру вона сама вишивала (нею пов´язують голову після весільного свята, що означає прощання з дівоцтвом). Дівчина обов´язково після закінчення сватання дарує своєму коханому сорочку або рушник власного виробу (традиція існує у всіх етносів Подунав´я). Цікаво також, що обрядові пісні використовуються під час випікання весільного короваю, який випікають жінки з благополучних сімей (традиційний український звичай існує і в Подунав´ї) У гагаузів також випікають весільний калач «босча» та ритуальний хліб «хамур» жінки заможних сімей. Весільний обряд в Подунав´ї, котрий розкривається через тричленний комплекс життя - смерть - народження (нове життя) має сьогодні особливе значення. Він досить в своєрідній формі відтворює прагнення людей до зв´язку людини і природи, що зумовлює його функціонування сьогодні. Використовуючи в першу чергу естетичну функцію, він також має мету забезпечити спадкоємність традицій поколіннями, впливає на етнічну свідомість людей. Архетип поля, землі зберігається в підсвідомості українців, зумовлює їх життя в сьогоденні, бо кожна людина засвоює образи зовнішнього світу у формах своєї самосвідомості. Всі ці поняття пов´язані, тому дуже важливо хто випікає його, адже таким чином забезпечується заможність і добробут новоствореній сім´ї тощо.

В день весілля в Подунав´ї подружки нареченої вдягають її весільний одяг, вона при цьому плаче та примовляє. Обличчя дівчини накрито фатою до того часу, коли наречений не приїде та не викупить наречену, отримавши право дивитися на неї (у гагаузів весільний одяг допомагає вдягнути мати нареченого, дівчина при цьому три рази намагається його скинути, в українсько-молдавських селах весільне вбрання допомагає одягнути нанашка - кума).

Весільне застілля, звичайно відбувається в будинку нареченого. Подружжя зустрічають куми (нанашули, нанашки / в Центральній Україні вінчальні батьки/, які пізніше стають хрещеними батьками їх дітей), батьки хлібом-сіллю. При цьому коровай ламається над головою хлопця на дві частини: перша для нареченої, друга для нього. В деяких селах, так званих змішаних, набуває поширення гагаузький звичай, коли дівчина кидає яблуко своєму нареченому, якщо він спіймав його, то життя їх буде в любові та в злагоді, а якщо воно впаде на землю, то це невдалий шлюб. Яблуко - символ досконалості (через свою округлу формі), краси, божественного дару. У біблійній традиції яблуко вважається атрибутом раю до гріхопадіння і через це виступає як символ радості. Крім того, яблука зв´язувалися з вічною молодістю, безсмертям. Оскільки круглі форми асоціюються з жіночим началом, яблуко одержує сексуальний підтекст; формою воно схоже з жіночими грудьми, в зв´язку з цим яблуко може тлумачитися в ширшому плані як образ земних бажань. Дівчина прагнула забезпечити щасливе майбутнє, яке залежало не тільки від неї, а й від її обранця.

Весільне свято в українців Подунав´я супроводжується різними традиційними звичаями, такими як одружена пара повинна їсти з однієї тарілки, досить часто їдять з однієї ложки, молодий повинен постійно поратися біля нареченої тощо. Набув сенсу саме в цьому регіоні звичай, коли куми вручають молодятам півня та курку на підносі з грошима для того, щоб вони жили в добробуті та злагоді.

Обрядовий цикл українців в регіоні відтворює собою автохтонні зв´язки з центральними районами України. Але поруч з тим забарвлений регіональними рисами (наслідок взаємодіє з іншими етносами в першу чергу болгарськими, гагаузькими тощо), що в окремих деталях досить суттєво відрізняє його від материнського центру.

Таким чином, обряд у Подунав´ї існує в трансформованому виді, має тенденцію до скорочення мотивів, відмічається дифузія весільних пісень в обряді, що зумовлює використання елементів іншого етносу в цьому циклі.

У обрядовому комплексі українців в Подунав´ї, як і в інших етносів краю, простежується тенденція до скорочення дійства, відбувається певна трансформація сюжету (загальна риса всіх етносів, хоча і зберігаються основні етапи його розвитку).

Процеси трансформації обряду суттєво не змінювали традиційну структуру родинних обрядів, позначившись більшою мірою на його факультативних елементах. Протягом віків виробилися стійкі стереотипи, моделі обряду, які передавалися фольклорними каналами з покоління в покоління. Елементи імпровізації обряду в залежності від різних обставин (етнокультурної взаємодії) були також невід´ємною складовою обрядовості. Як слушно зауважують дослідники, ця діалектика внутрішньої структури особливо необхідна творам усного побутування. В структурі обряду виділяються кульмінаційні етапи, що символізують собою визнання відповідного процесу. Незначні відхилення можна спостерігати лише в окремих районах, де окремі обрядодії (плетення вінка, коровайний обряд, повивання дитини, продаж букетів та ін.) прирівнюються одна до одної. Еволюція української обрядовості йшла по лінії стійких етнокультурних контактів з сусідніми народами. Так, в українських гагаузів з´явилися елементи обрядодій українського весілля, українських родин. Зміни відбулися в обряді сватання, обміні дарунками між двома родами (в традиційному гагаузькому весільному обряді обдаровувався тільки батько нареченої). Активно на обрядовість вплинули соціальні і соціально-економічні зміни, поліетнічність території Подунав´я. Обрядовий і позаобрядовий цикли українців в регіоні відтворюють собою автохтонні зв´язки з центральними районами України. Але поруч з тим забарвлені регіональними рисами (наслідок взаємодії з іншими етносами в першу чергу болгарськими, гагаузькими, російським (липовани) тощо), що в окремих деталях досить суттєво відрізняє його від материнського центру. Проблема взаємодії та взаємовпливу обрядового фольклору Подунав´я все більше потребує прискіпливого вивчення досить складного феномена архетипного мислення кожного етносу, це й зумовлює перспективність подальшого наукового студіюванняфеномена фольклорної традиції регіону.

Література:

[1]Ануфрієв О.М. Слов’янський фольклор Придунав’я (сучасні особливості його функціонування в регіоні). - К, 1995. - 91 с; [2]Борисенко ВК Весільні звичаї та обряди на Україні: Історико- етнографнне дослідження/АН УРСР. Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т.Рильського; відп. ред. М.М.Пазяк. - К.: Наук, думка, 1988. - 192 с; [3]Весілля: У 2-х кн. / Упоряд. текстів, приміт. М.Шубравської; упоряд. мелодій і вступ, ст. О.Правдюка. - К: Наук, думка, 1970. - Кн. 1 - 455 с; [4]Весілля: У 2-х кн. / Упоряд. Текстів, приміт. М.Шубравської; упоряд. мелодій О.Правдюка. - К.: Наук, думка, 1970. - Кн.2. - 479 с; [5]Гейзінга Йоган. Homo Ludens: Пер. з англ. О.Морковольського. - К.: Основи, 1994. - 250 с; [6]Грица С.И. Парадигматическая природа фольклора. Принципы идентификации вариантов // Народные песни. Проблемы изучения. - Л., 1983. - С. 47 - 58; [7]Гуляновська ВВ., Ануфрієв О.М. Весільна звичаєвість слов’янських спільнот в Придунавї (її сучасні локальні вияви) // Українське Придунав’я: сторичні парадигми буття і сучасність: Зб. наук, праць. Вип.. І. - К., 1996. - С. 89 - 99; [8Давидюк В.Ф. Первісна міфологія українського фольклору. - Луцьк: Вежа, 1997. - 296 с; [9]Дунаєвська Л.Ф. Українська народна проза (легенда, казка) - еволюція епічних традицій. - К: Вид-во «Бібліотека українця», 1997. - 383 с; [10]Кирчів Р. Із фольклорних регіонів України: Нариси й статті. - Львів, 2002. - 351 с; [11]Колпакова Н.П. Лирика русской свадьбы. - Л.: Наука, 1979. - 323 с; [12] Лебеденко О.М., Тичина АК Українське Придунав’я: Кн. ї - Ізмаїл, 1998. - 175 с; [13]Левинтон Г.А. Мужской и женский текст в свадебном обряде (свадьба как диалог) // Байбурин А.К. Этнические стереотипы мужского и женского поведения. - Санкт - Петербург: Наука, 1991. - С. 210 - 234; [14]Путилов Б.Н. Фольклор и народная культура. - СПб.: Наука, 1994. - 239 с; [15] Славянский и балканский фольклор: Обряд. Текст: Сб. статей / АН СССР, Ин-т славяноведения и балканистики; (Редкол. Н.И. Толстой). - М.: Наука, 1981. - 277 с; [16]Танцюра Г Весілля в селі Зятківцях / Упоряд., ред. М.К. Дмитренко, Л.О.Єфремова. - К.: Редакція часопису “Народознавство”, 1997. - 399 с.