Вікторія СЕМЕНЕНКО, пошукувач

Анотація

У статті висвітлюється проблема ментальності українського народу через зображення ідеалу дівочої краси за матеріалами паремій. Фольклорний ідеал, стереотипію розглянуто з позиціїґендерноїметодології досліджень.

Ключові слова: фольклор, паремія, ідеал, ментальність, світогляд, доля, дівчина.

Summary

In the article the problem of mentality of the Ukrainian people lights up through the image of ideal of girlish beauty after materials of paremiaes. A folk-lore ideal, stereotypy, is considered from position of гендерної methodology of researches.

Keywords: folk-bre, paremiae, ideal, mentality, world view, fate, girl.

Усна традиційна творчість, на відміну від інших видів мистецтв та форм збереження масової свідомості, була й залишається органічним виразником ментальності, ідентифікації народу, а разом із мовою - фактором безперервності духовного розвитку, тяглості культури. Саме у фольклорі потужно актуалізовано поняття ідеального образу людини. Людина як подоба Бога у високості, стала його прообразом на землі, героєм. Проте ознак героя набувають лише ті з представників народу, хто вчинив для людей подвиг, а відтак здобув добру славу і став прикладом для інших, набув ознак ідеалу. Вважається, що ідеал - взірець досконалості, що має реальні та бажані проекції, охоплює ціннісні орієнтації, життєві принципи, поєднує домагання і задуми у визначену лінію поведінки [Див.: 7. - С.400].

Для українців основоположними характеристиками людського ідеалу було й залишається гармонійне поєднання фізичної краси людини з багатим внутрішнім світом. Складовими ідеальної парадигми з погляду української ментальності стали фізичне й моральне здоров´я, зокрема такі риси, як жіноча врода, чоловіча сила, розум, вірність, чесність, правдивість і справедливість, доброта, задушевність, працьовитість, а також патріотизм, волелюбність, жертовність тощо. Д. Чижевський вважав, що „безумовною рисою психічного укладу українця є емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм; найяскравіше виявляються ці риси в естетизмі українського народнього життя і обрядовости...” [16. - С.19].

Мета нашої статті полягає в розкритті ідеального образу дівчини за матеріалами народних паремій - прислів´їв та приказок, образних порівнянь.

Принагідних спостережень щодо ідеалізації образу дівчини/жінки у фольклорі було висловлено чимало в працях дослідників XIX-XX ст. (М. Костомаров, О. Потебня, І.Франко, М.Сумцов, М.Грушевський, М.Рильський, О.Дей, М.Шубравська, М.Пазяк, М.Стельмахович, Л.Дунаєвська, О.Таланчук, І.Денисюк, Г.Довженок, Є.Сявавко, Л.Копаниця, Н.Малинська, Н.Сивачук, ГСокіл, М.Гримич, О.Кісь, О.Лабащук та ін.).

Спеціально на прикладі паремійних зразків в українській фольклористиці цей аспект висвітлено недостатньо.

Паремії типізують, узагальнюють багатовікову інформацію про етносоціум, його представників, а водночас у конкретних творах виступають і засобами індивідуалізації жінок, їхньої зовнішньості, вдачі. Акцентуючи на ідеальних рисах образу жінки, ми аж ніяк не схильні в руслі традиційного андроцентризму поляризувати цей образ настільки, щоб, з одного боку, підносити його до небес („обожнення”), з іншого - опускати до найнижчого рівня („спаплюження”). Ґендерне студіювання проблеми дає підстави уникнути цієї суб´єктивної оцінкової амплітуди й подивитись на образ дівчини, йдучи за логікою фольклорного світосприймання (щодо літератури ці аспекти висвітлили С.Павличко, Т.Гундорова, В.Агеєва, Н.Зборовська та ін.). Безперечно, прислів´я, приказки, порівняння з погляду спектрального аналізу розкривають чимало з усієї повноти світоглядного системного відображення, висвітлюють чи не найхарактерніше в розумінні народом феномену жінки. Через жінок, жіночі образи, писав С.єфремов, ’’найкраще можна пізнати національну вдачу, національний дух, саму навіть ідею національну кожного народу” [5. - С.416].

У філософській думці відбувається переосмислення ролі жінки в історії світової культури. Простежуючи візію жінки в західній філософській традиції, Н.Чухим спостерегла, що царина приватного життя, що в ній формуються і визначаються взаємини між жінками і чоловіками, „стає самоцінною сферою філософського аналізу. Це відбувалось у ситуації так званого „антропологічного повороту” у філософії, який ознаменувався критикою парадигми „раціонального суб´єкта”, відходом від есенціалістського розуміння людини. Антиесенціалістська тенденція, яка починає домінувати в питанні щодо статі, ...розуміння статі як ґендеру, тобто соціально- культурного конструкту, створили умови для принципово нових перспектив філософської рефлексії статі, звернення до жіночого досвіду й жіночої суб´єктивності як того іншого локального, яке має самостійне, позитивне й навіть універсальне значення. У контексті цих досліджень актуалізуються історико-філософські рефлексії стосовно статі загалом і жінки зокрема” [17. - С.6].

Етнолог О.Кісь оптимістично прогнозує, що використання потенціалу жіноцтва стане одним із рушійних чинників етнокультурного та етнопсихологічного самовідтворення української нації, адже „традиційно жінка посідає одне з найвагоміших (у функціональному сенсі) місць у структурах життєдіяльності українського етносу, постає щонайдієвішим суб´єктом, носієм і транслятором традиційної етнокультурної інформації, зокрема - системи цінностей та соціокультурних норм” [6. - С.107].

„Краса врятує світ”. Ці слова класика світової літератури Федора Достоєвського відомі кожній людині, спонукають споглядати красу навколо, створювати красу, жити красиво, оточувати себе красивими людьми. В українців є чудове слово врода. Вслухаймося в синонімічний ряд, у споріднені з ним слова: врода, урода, вродливість, краса, привабливість; красуня, окраса, прикраса, красива, гарна, красна, щаслива; красивішати, крашати, прикрашати, красуватися... З різноманітними відтінками, як писав М.Стельмахович, вживається в сучасній українській мові й слово „гарний”: приємний зовнішнім виглядом, який відзначається гармонією барв, ліній, має привабливу зовнішність, привабливі риси обличчя; приємний для слуху; милозвучний; блискучий, ефектний; який має позитивні якості або властивості, цілком відповідає вимогам, заслуговує схвалення; який сприяє успіхові, пов´язаний з ним; вдалий; про душевний стан; те, що має позитивні якості, властивості; з позитивними моральними якостями (про людину); який має досвід, знає свою справу тощо [15. - С.211].

Упродовж віків українці витворили ідеал дівочої, жіночої вроди у безсмертних піснях, казках, легендах, переказах, бувальщинах. Влучне, мудре слово народних прислів´їв і приказок, відшліфоване часом, вражає нас точністю, образністю мовлення [4. - С.84-89].

Наші предки завжди звертали увагу на зовнішню красу дівчини, жінки: на її очі, брови, лице, стан, волосся, косу; поставу, ходу - і надзвичайно точно виражали це у прислів´ях, приказках, іноді - з гумором, іронією: Де врода, там і сила”, Де стан, там і врода”,’’Гарній дівц гарно і в ганчірц”,”Не скакала б дівка дрібно, якби того не потрібно”, „Краса лиця - це половина приданого”, „Один дівочий волос потягне бльше, як пара волів”, „Врода - дівоча шкода”, „У неї´ зачіска: шукай мене в кукурузі” [13. - С.34-36; 9. - С.59].

Образні народні порівняння при змалюванні дівчини, її зовнішньої вроди стосуються того, що має статус довершеності, цінності, краси, енергії, живучості і є предметом любування, захоплення: Дівка, як верба: її не поливай, а вона росте”, Дівка, як вогонь” (як горлиця, як тополя, як ягідка, як квітка, як веснянка, як зіронька, як золото, як калина, як ластівка, як лебідка, як маківка, як молода гнучка берізка, як пава, як рожа, як сонечко, як у лузі калина, як яблуко наливчате у спасівку’) [10. - С.60-62].

Як бачимо, у фольклорі образ дівчини відтворено типізовано, узагальнено. Проте цей спосіб типізації специфічний: стереотипія зображення, певна символічна форма набуває індивідуальної конкретизації при сприйманні: кожен, як писав Рене Генон, уявляє та розуміє (усвідомлює) образ відповідно до міри його інтелектуально- емоційних можливостей [2. - С.36]. Ідеал дівочої, жіночої вроди, отже, універсальний, реалістичний, а з нього відповідно на основі спостережливості, уявлень про красу, випливає свій, власний. Що подобається одному, інший на те не звертає уваги: „Кому, як болото, а йому, як золото”, „Кому, як мара, йому, як зоря” [13. - C.61],

Портретна характеристика дівчини засобами фольклору досить загальна: карі очі, чорні брови, біле личко, рум´янії щічки, золота коса, довга коса, стрункий стан, легка хода тощо. Проте в пареміях особливі акценти зроблено на відображення не так зовнішньої, як внутрішньої краси; перевагу надано фізичному здоров´ю („Не так врода, як природа’), позитивним рисам характеру, інтелектуальним, морально- етичним якостям дівчини, жінки: „ З краси не пити води”, ’’Краси на тарілці не краяти: аби з неї´господиня була”,”Красою ситий не будеш”,”На красуню дивитись любо, а з розумною жити добре”,’’Не краса красить, а розум”„,Краса до в´нця, а розум до кінця”, „Не краса красить, а характер”, „ Не шукай красоти, а шукай доброти”, „Не в тім хороша, що чорноброва, а в тім, що діло робить”„,Не біда, що чорна, аби проворна» [13. - С.35-37].

Особливого значення в народі надавалося косі - дівочій красі. Коса - символ „дівочої цнотливості; символ дівування; охайності, чистоти, чепурності; внутрішнього єства, природної потреби краси і честі українки”: „Нема коси - нема краси”, Дівчина з косою, як трава з росою” [12. - С.165]. Колись коса була своєрідною суспільно- моральною ознакою чепурливості, охайності та й цнотливості дівчини. Про дівчину формувалася громадська думка: „Яка коса - така й краса”. Існував спеціальний весільний обряд розплітання коси. Прощання дівчини з косою символізувало прощання з дівоцтвом, що зафіксовано в популярній народній пісні: „Горіла сосна, палала, / Під ней дівчина стояла, / Русяву косу чесала. /Ой коси, коси ви мої´, довго служили ви мені. / Бльше служить не будете, / Під білий велян підете”.

В.Скуратівський писав: „...Коса як символ дівочої цноти була пердусім моральною ознакою. [...] Дівоча коса - це, так би мовити, символічна ознака внутрішнього єства, природної потреби, з якою асоціюється насамперед висока мораль людських взаємостосунків” [14. - С.52].

Найулюбленішою прикрасою кожної дівчини був вінок З ранньої весни до пізньої осені квітчали дівчата свої голови дивним творінням природи і рук людських. Мовою символів, якими були квіти вінка, представниці прекрасної статі виражали свої почуття, стан душі, події, що відбувалися в житті, надії, сподівання. Віночок мав силу, що знімає біль, береже волосся. Переважна більшість квітів, які впліталися у віночок, широко використовувались у народі як лікарські, мали символічне значення: деревій, звіробій, сині волошки, чорнобривці, дика рожа; ромашки - символ дівочої цноти і чистоти, незайманості; цвіт і ягоди калини - символ вічної любові, кохання, вірності; цвіт вишні та яблуні - символ материнської відданості і любові; барвінок - символ вічного кохання, сімейного благополуччя, життя, безсмертя людської душі. Протягом століть вінки зі стрічками використовувалися під час весілля, вони вважалися оберегом від усякої нечисті, поганого ока. Народна творчість зберегла багато висловів, пов´язаних із вінком: загубити вінок - втратити дівочу честь, а честь, як стверджує приказка, жіночу долю стереже; як у вінку - дуже гарно. Дівчина у вінку асоціювалася з сонцем, яке сходить. Водночас вінець на голові не вважався самодостатнім атрибутом, адже дівчина у вінку готувалася до заміжжя, продовження роду, а тому в пареміях підкреслюється: «Красить дівку вінець та молодець», «Красить дівку не вінець, а молодець» [13. - С.82]. На свято Івана Купала дівчата кидали вінки в річку, щоб дізнатися про свою долю, свого судженого [8. - С.51-53].

Українці важливу увагу приділяли зовнішньому вигляду, одягу, проте головним залишалася внутрішня сутність людини, її душа. Про це красномовно говорять народні прислів´я та приказки: „Гарній дівц гарно й у пілц”, „Нарядилась, як пава, а кричить, як ґава”, „По одежі зустрічають, а по мудрості проводжають”, „ Ходи у чорному, люди кажуть: ледашуця; ходи у білому, кажуть: чепуриться”, „Не одежа красить людину, а добрі діла”, „ Як неділя, то й сорочка біла”,”Хто в шовках, той в гріхах" [13. - С.44-46].

Народний костюм формувався протягом тривалого часу становлення української нації в конкретних природно-кліматичних, соціально-економічних та побутових умовах. Він регламентований: буденний, святковий, обрядовий. В одязі відображено престижність, естетичність, належність до певних соціальних груп. Норми і правила користування одягом залежать від віку, статі, сімейного стану, уявлень про межі дозволеного у проявах особистих смаків та уподобань. Сьогодні актуалізується давній народний вислів: „Видумав чорт моду та й сам у воду, а ви, люди, гоніться” [13. - С.47].

Український національний одяг має такі ознаки: а) нечисленність частин убрання;

б) простота крою; в) перевага білого кольору, спокійні барви прикрас та відсутність зайвої оздоби - збережене почуття міри. Коли ж це почуття міри порушене, то відповідно й людина сприймається зовсім по-іншому: „Так одягається, що й корова лякається”, „В цигана вдався, хоч по-панськи вбрався”, „Прибери свиню хоч в золото, вона все одно в хлів піде” [13. - С.44].

Одяг відіграє важливу роль у житті людини як втілення її художніх, культурних, естетичних смаків, світобачення, соціального статусу. Однак в ідеалізації дівчини/жінки все ж визначальними були компоненти внутрішнього світу, моральних чеснот. Усе це яскраво відтворено в народному модусі паремійного мислення. На сторожі традиційних ідеалів стояли колективна свідомість та родова пам´ять. Прагнення абстрактний ідеал перетворити на конкретну дійсність призводило до розчарування, утопії: Хороша, вродлива, тільки біда, що сварлива”, „Плахта винувата, що дівка черевата”, Де дівка не плетена, там і хата не метена”, Дівка красива, та прясти лінива”, „Не покрита дівоча голова, як хата без даху”, Дівка як загубила вінець, то вже їй кінець”, „Тоді дівка пишна, як заміж вийшла”[13. - С.53-35].

Утрата ідеалів юності, молодості з їхніми можливостями вільного вибору, пошуку та реалізації наставав на етапі зміни стану незаміжжя на заміжній. Недарма й весілля теоретики обрядів переходу називають ритуальною смертю. М.Гримич у монографії „Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців” про цю своєрідну ритуальну ініціацію пише: „За аналогією до концепції чоловічих ініціацій, у центрі обряду посвячення дівчини (=весілля) є символічна смерть посвячуваної, тимчасовий „позажиттєвий” (лімінальний) стан і воскресіння у новому статусі. Які обрядодії підпадають під такі функції? По-перше, шлюбна ніч, яка супроводжувалася стратою цноти дівчини, після чого вона вважалася жінкою...” [3. - С.242]. У народних пареміях цей аспект опрацьовано досить повно як з одного боку (позиції дівчини/жінки), так і з іншого - парубочого/чоловічого. Те, що було спрямоване в майбутнє, бажане, можливе, раптом стає реальним, але не таким бажаним (чи зовсім не бажаним). Відповідно ідеал втрачає здатність мрії, високої мети, регулятивної оптимістичної функції й здобуває своєрідне песимістичне „заземлення”, часом у формі пасивного протесту, „примирення”, „терплячості”, а подеколи й агресії та неприйняття.

О. Бабій підкреслює, що „ідеал, хоча і є результатом цілепокладаючої діяльності, бути реальною метою, з огляду на свою нездійсненність, не може. Він, певно, здатний лише оцінювати теперішнє, визначати можливі тенденції суспільного розвитку, бути взірцем для подальшого поступу. Але в утопічній свідомості, внаслідок того, що автор утопії розглядає ідеал як наявний образ бажаного майбутнього, як кінцеву мету розвитку суспільства, як „ціль цілей”, форми його переходять в деяку якісно іншу площину. Воднораз змінюється і його внутрішня структура. домінуючим стає критичне активне начало (те, що ми назвали утопічністю)” [1. - С. 148]. Цікаво, що властивість «утопічної свідомості», частку негативних діянь людини («крамол») В.Янів називає просто «антиідеалом», тобто запереченням ідеалу [18. - С.205].

Це засвідчують численні зразки народного мудрослів´я: а) ,Жінки каються, а дівчата заміж збираються”, „Не плач, небого, що йдеш за нього, нехай плаче він, що бере лихо в дім”, „В дівках сиділа плакала, заміж пішла - вити стала”, „Випхали за нього заміж, як у болото”, „Віддалася - втопилася”, „Вддалася за лиху долю”, „Пішла раз - не гаразд, не одважусь в другий раз” [13. - С.72-75]; б) „Всі дівчата - голуб’ята, а де ж ті чортові баби беруться ?”, „Всі дівчата хороші, звідки ж злі жінки беруться ?” [13. - С.32], „Женився на скору руку та на довгу муку”, „Доки не женився, доти не журився”, „Зажурився, що рано оженився”, „Пізно женитися - дрібні сироти лишити”, „В старості женитися - другому користь робити”, „бджола мед носить не для себе, ввця шерсть носить не для себе, старий жениться не для себе”, „Женився - як на льоду обломився”, „Сів, зажурився, що з немилою оженився”, „Не мав лиха, так оженився” [13. - С.67-71].

Іноді перехідний етап до заміжжя/одруження переживається обома сторонами не як крах ідеалу, не як особиста (чи родова, сімейна) трагедія, а як компроміс, що влаштовує своїм прагматичним мінімалізмом, тимчасовою вигодою або ж неможливістю уникнути перешкод в інший спосіб чи змінити обставини, що склались. Часом це спричинене соціальним статусом, середовищем (родинним, громадським), індивідуальними особливостями тощо.

У народному традиційному світогляді, в даному випадку, надзвичайно важливий такий концепт, як доля. Цей концепт органічно пов´язаний з категорією свободи/несвободи, а відтак можна говорити про щасливу долю й нещасливу (лиху) долю. Оскільки свобода - прояв самої природи людини, того, ким (чим) вона є і на що здатна, долаючи перешкоди, труднощі, обмеження, що закорінені в її скінченності, то, отже, свобода є не стільки фактом, скільки можливістю. Проте це можна потрактувати не тільки як факт можливого, але також і як можливість факту, тобто можливість протистояти долі, долати межі реального. Таким чином, свобода не може існувати без долі і навпаки. Свобода передбачає вибір, певні раціонально-емоційні зусилля й відтак творення-прийняття долі. Доленосні рішення людини не завжди детерміновані ідеалом, проте містять його в формі певної утопії чи уламку, зредукованого на основі обставин, що склались (компромісу, конформізму, ілюзії та ін.).

Із множини найрізноманітніших можливостей свого буття людина „реалізує лише одну, визначаючи своє існування як таке. Ніколи протягом життя доля не дозволить людині уникнути вибору з альтернативних можливостей. Свобода волі протистоїть долі. Адже долею ми називаємо те, що в основі своїй заперечує людську свободу. Доля - це те, що лежить як поза владою людини, так і поза її відповідальністю. Проте ніколи не варто забувати, що вся свобода людини залежить від її долі, оскільки свободою людина користується в межах своєї долі і саме завдяки свободі вона впливає на долю. Одвічна боротьба духовної свободи людини з її внутрішньою та зовнішньою долею і складає зміст справді людського життя. Таким чином, доля, яку переживає людина, має двоякий зміст: особа повинна її формувати, де це можливо, де це необхідно - гідно сприймати” [1. - С.146].

Паремійний фонд містить чимало зразків-ілюстрацій того, як дівчина (жінка), хлопець (парубок, чоловік) вимушено розпоряджається своєю долею у відповідний період життя: „Судженого і конем не об´їдеш”, „Краще нині горобець, ніж завтра голубець” ,Хоч за пенька, коли нема синка”, ,Хоч без зубів і в однім оку, аби сього року”, „Чи сліпий, чи горбатий, аби держався біля хати”, ,Хоч за вола, аби дома не була”, Хоч в голові пусто, аби грошей густо”, Хоч ледачий, аби комір стоячий”, Хоч за старця, аби не зостаться”, Відповідно й хлопець, парубок проблему вибору вирішує схожим чином, але так, щоб знайти позитив чи в зовнішній і внутрішній красі, чи у певних матеріальних вигодах: Хай буде і бідна, аби гідна”, Хоч під лавою, аби з чорнявою”, Хоч і корова, аби багата й здорова”, Хоч у одній льолі, аби до любсвї’,Хоч дівка, як сова, аби з другого села”, Хоч жінка свинка, дак грошей скринька” [13. - С.78-80].

Усе ж у народному світогляді ідеальною парою була й залишається та, що сформована не на основі розрахунку, з причин змушеного вибору чи розпорядження фатуму, а на основі взаємної злагоди й любові, соціальної рівності. Саме тому до вибору нареченої ставилися обачно: „Перш ніж одружитись, треба роздивитись”, „При одруженні сім раз подумай, а раз женись”, Женись на дочц, а не на тещ/”, Жінку бери не на рік, а на віК\ „Вибирай корову по рогу, а жінку по роду”, Як не любляться серця, не треба попа і вінця”, „Заміж вийти - не дощову годину перестояти”, „Заміж вийти - не лапті сплести”, „Сиди до сивої´ коси, а за ледащо не йди”, „З ким вінчатися, з тим і кінчатися” [13. - С.65, 73-78].

Народний ідеал - поняття надособистісне, це той системний, всеохопний принцип, що сонячним променем пронизує масову свідомість, стоїть на сторожі інтересів особи, роду, а тому прислів´я застерігають дівчат і хлопців від хибного вибору пари з іншого соціального стану (Як багату будеш брати, то будеш твердо спати’), викривають соціальну нерівність (Як бдний жениться, тоді і ніч мала’), не схвалюють і великої вікової різниці в подружжі („Не надовго старий жениться: хоч сам згине, хоч жінка покине”, „З старим жити - вовком вити”, „Старого любить - тільки дні губить’), а також не радять зв´язувати свою долю з особами хворими, асоціальними тощо („Хто п’яницю полюбить, той вік собі згубить’) [11. - С. 126-127].

Із погляду української ментальності у взаєминах двох протилежних статей були й залишаються ідеальними кохання, любов, дружба, рівноправність, партнерство, взаємоповага, довіра та інші чесноти. Прислів´я та приказки глибоко розкривають ці фундаментальні багатовікові номінативно-нормативні коди ідеального світу: „Без пари нема кохання”, Де любов, там благодать”, Де любов, там і щастя”, Жнка як любить, то любить і в долі і в недолі”, „З коханою наговорився, як меду наївся”, „Кого люблю, того не згублю”, „Любов не мож ні купити, ні продати”, „Любов метром не зміряєш”, „Любов на вазі не зважиш”, „Любов сильніша смерт”, „Любов - це кільце, а у кільия нема кінця”, „Стара любов не ржавіє”, ,Хто серцем любить, той словом голубить”, „Без сонця не можна бути, без милого не можна жити” [13. - С.54-59].

Отже, ідеальний образ дівчини у фольклорі типізований, узагальнений і, з одного боку, відповідає народним уявленням про красу, молодість, волю, а з іншого засвідчує потребу його трансформації в статусі заміжжя, одруження, де естетична кодифікація ідеального набуває глибших зв´язків із соціумом. У паремійному фонді творення ідеалу відбувається за законами пластичності образу (О.Веселовський), застосовуються різноманітні художні прийоми і засоби: градації, від супротивного, самореклами тощо. Ідеальний образ дівчини у фольклорі формується в руслі народного світогляду, менталітету, морально-етичних настанов і зберігає свою привабливість для сучасників як зразок для наслідування.

Література:

1. Бабій О.М. Феномен ідеалу та утопічна свідомість //Світогляд і духовна творчсть. - К: Наук, думка, 1993. - С.144-152, 2, Генон Рене. Символы священной науки /Пер, с франц.Н. Тирос. - М.: «Беловодье», 1997. - 496 с. 3. Гоимич Марина. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців (Когнітивна антропологія). - К., 2000. - 379 с, 4. Дмитренко Г.К Українська дівоча врода: Сценарій літературно-мистецького свята старшокласників //Особливості сучасного виховання учнівської молоді /Ред. рада: В.І.Сафіулін (головн. ред.) та ін. - К.: Вересень, 2006. - С. 84-99. 5, Єфремов С. Історія українського письменства. - Вид. 4. - Т.1. - Мюнхен, 1989. - С.416, 6, Кісь О. Жінка у традиційній культурі: етнопсихологічні та соціальні виміри //Етнологія. Фольклористика. - Кн. 1: Доп. та повідомл. /ІУ Міжнародний конгрес українстів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. - Одеса-Київ, 2001. - С. 103-112. 7. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. - Т.1 /Авт-уклад. Ю.І.Ковалів. - К: ВЦ «Академія», 2007. - 608 с. 8. Мільошин Ю, Куйбіда В. Вінок. Український віночок //Словник символів культури України. - К : Міленіум, 2005. - С.51-53. 9. Народні прислів’я та приказки /Упоряд., передмова М.Дмитренка. - К: Ред. часопису „Народознавство”, 1999. - 180 с. 10. Образне слово (Постійні народні порівняння) /Зібр. і упоряд. І.І.Гурин. - К: Дніпро, 1966. - 223 с 11. Пазяк М.М. Українські прислів’я та приказки: Проблеми паремюлогії та пареміографії. - К: Наук, думка, 1984. - 203 с 12. Потапенко Г. Коса (дівоча) //Словник символів культури України /За заг. ред. В.П.Коцура, О.І.Потапенка, М.К.Дмитренка, В.В.Куйбіди. - 3-е вид. - К: Міленіум, 2005. - С.165. 13. Прислів’я та приказки: Людина. Родинне життя. Риси характеру /Упоряд. М.М.Пазяк. - К : Наук, думка, 1990. - 528 с 14. Скуратівський Василь. Берегиня: Художні оповіді, новели. - К: Рад. письменник, 1987. - 278 с 15. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. - К: Рад. школа, 1985. - 312 с 16. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К.: Вид-во «Орій» при УКСП «Кобза», 1992. - 230 с 17. Чухим Н. Взія жінки в західній філософській традиції (від античності до модерну). - К: Київський інститут Тендерних досліджень, 2006. - 192 с 18. Янів Володимир. Нариси до історії української етнопсихології. - 2-е вид., переробл. і доп. - К.: Знання, 2006. - 341 с