Наталія РУДАКОВА, к.філол.н.

Анотація

Розглянуто своєрідність жанрової природи української народної прози про козаччину, проаналізовано її основні мотивно-сюжетні тенденції та поетичні деталі, що складають художній образ козака в народній свідомості.

Summary

Originality of genre nature of Ukrainian folk prose about the cossacks is considered, its basic motive- subject tendencies and poetic details whch make the image of cossack in folk consciousness it is analysed.

Українська народна історична проза функціонує в системі оповідальної творчості, здається, з більшою інтенсивністю, ніж інші епічні жанри. Адже почуття, ставлення народу до власної історії, насиченої різного роду катаклізмами, виявляються в ній настільки, що історики інших народів могли б позаздрити українським. Україна мала першу в Європі козацьку республіку, вольницю, про яку складено сотні пісень, дум, легенд, переказів. Козаччина стала ідеалом українського чоловіцтва, лицарством, викоханим не золотом-сріблом, а багатством душі - мужністю, чесністю, гідністю, високими вимірами братства, товариськості. Постійне протистояння чужоземним загарбникам спричинило глибинний патріотизм народної поезії, ідеалізацію образу козака-запорожця, а відтак - формування особливої системи поетичних засобів і мотивів, що формують історичну легенду чи переказ як художній твір, відрізняють їх від епосу багатьох інших народів. Художня специфіка української історичної епіки козацької і «по козацької» доби полягає в насиченості її конкретикою національно- просторового чи часового тла. Саме тому публікації козацького оповідального епосу позначені впливами часу, коли вони з´являлися.

Від «Запорожской старины» І.Срезневського, «Записок о Южной Руси» П.Куліша, публікацій О.Шишацького-Ілліча в «Черниговских губернских відомостях», «Трудов этнографическо-статистической экспедиции» П.Чубинського, «Етнографических материалов Черниговской и соседних с ней губерній» Б.Грінченка, «Малорусских народних преданий и рассказов» М.Драгоманова до збірників Д.Яворницького [8] та «Украинских записок» Порфирія Мартиновича домінує (відповідно до відображеного часу) така тематика:

- Хмельницький і козацтво за Хмельниччини;

- гайдамаччина;

- часи гетьманування Івана Мазепи;

- знищення Січі Москвою.

Своєрідними «вкрапленнями» слід вважати еволюціоновані з міфології сюжети про рядових козаків, старшину та козацьких отаманів.

Вітчизняна історична прозова традиція, на відміну від традицій інших слов´янських народів, прикметна мотивами часово-просторової конкретики. Міфологічне, точніше, жанрово-міфологічне в ній концентрується лише в зображенні центральних персонажів. Засоби героїзації поєднують риси думи та казки (гіперболізація мужності, краси, розуму; контракдиція малого зросту та великої, богатирської сили). Наприклад: «Бач, запорожці які були: отакі штани вширшки - о-о, Боже мой! Роскошний народ. Вуси такі, що і за вухо заклада. Ах, Боже наш милостивий! В чупринах. Чуприни такі, що двічі, тричі за вухо заклада, ще й висить отак Рукава у сорочки отак уширшки: в дві пилки...» [4; 78]; «Вони воїни були кріпкі. Нікого ж вони - одного Бога милосердного, а то вони не боялися нікого, так їх боялися хуже звіра малоросіян!» [5; 137].

Прозова традиція козаччини впродовж століть складалася як певна цілісна система художнього моделювання дійсності, генетично пов´язана з окремою етнографічною територією. Відтак вивчення прози про козаків неможливе в розриві й ізоляції її складових частин. Тому досліджуваним матеріалом стали не лише твори, сюжети яких зафіксовують сліди історичних подій, що відбувалися в краї, імена відомих діячів тощо, але й ті, які не мають історичних вказівок чи певних локальних подробиць, проте відтворюють обставини життя, типові для окресленого часового періоду.

Сутність історизму народної прози свого часу визначили ще П. Куліш, М.Драгоманов і П. Чубинський, включивши до впорядкованих збірок легенди та перекази, в яких відобразилися зміни суспільного устрою. Як зазначали, скажімо, В.Антонович і М.Драгоманов, «іменовані особи і події можуть бути зрозумілі тільки у зв´язку з усією обстановкою, що їх оточувала; вона - тільки зовнішні показники тих процесів, які відбуваються у загальному житті». До антологій учені ввели, зокрема, зразки, що зберегли певні релікти архаїчності (події княжої доби). Дослідники, окрім того, слушно заакцентували наявність у народній прозі сталих мотивів, що внаслідок пізніших нашарувань могли пов´язуватися з тим чи іншим історичним періодом.

Посутній внесок у вивчення історизму народної прози належить О.Веселовському, який заклав фундамент історичної поетики, зорієнтованої на процес розвитку й змін поетичних форм, послідовність переходу форм і смислів. Учений звернув увагу на те, що слід розмежовувати поняття «історія» й «еволюція», «мотив» і «сюжет». Обстоюючи думку про еволюційний, цілеспрямований розвиток історії, він зазначав, що мотив виникає вільно - як художнє відображення життя, потім ускладнюється іншими мотивами, а сукупність спільних мотивів утворює сюжет. Орієнтуючись на теоретичні узагальнення О.Веселовського, доходимо висновку, що народна проза - національне джерело української історичної прози загалом. Її історизм полягає у вираженні ставлення до зображуваних подій, персонажів і обставин, історичного світогляду. Історія у фольклорі - це не лише відтворення аспектів політичного життя. Адже народний побут і свідомість етносу такою ж мірою історичні, як і соціальне буття.

Ураховуючи формульність будови уснопоетичних текстів, слід мати на увазі, що до прози, найдавнішої за походженням, належатимуть твори з міфологічними мотивами, а зразки, які виникли внаслідок вторинного фольклорного впливу (напівавторські), вважатимуться «молодими». Отже, чим «старіша» проза, тим більше вона дистанційована від конкретних історичних подій чи осіб, які змальовуються, тим імовірнішим є висновок, що цей твір справді народний. Лише для «молодих» творів можна визначити певні хронологічні рамки (наприклад, легенди епохи Хмельниччини, доби гайдамаччини тощо). Причому, в ХІХ столітті фольклорна ідеалізація героя- козака відходить від «казкової», піддаючись певним соціально-психологічним впливам.

Таким чином, з´являється можливість чітко розмежувати твори, що виникли в епоху фольклорного мислення та в період його контамінації з літературним і пізніше. Твори, зафіксовані збирачами на ранньому етапі історичного життя, передають суб´єктивну оцінку події - як побаченої чи почутої, як певну документальну подробицю, спостережену учасником або свідком. На думку Ф.Колесси, характерними ознаками новотворів є реалістичність світовідбиття, велика кількість подробиць, деталей, брак типізації, локальний характер, наявність докладних указівок на місцевість, називання імен героїв, одноманітність будови, нетипові заспіви та закінчення. Щоб вийти за межі території виникнення, твір повинен містити в собі характерні моменти, пов´язані зі знаковими історичними подіями, героями, відмежуватися від місцевих подробиць, власне, - позбутися індивідуальних рис.

Фольклорну сюжетику традиційних жанрів (казка, легенда) характеризують такі стійкі специфічні риси, як формульно-типовий «набір» мотивів (стереотипність), відносна замкнутість композицій, тем, ситуацій при різноманітності конкретних сюжетних реалізацій, зумовлених історико-стадіальними, соціально-культурними і жанровими категоріями, обов´язковість історико-типологічного успадкування (опертя на традицію, «виростання» на традиції, трансформація), наявність глибинних і часто прихованих зв´язків, закономірна повторюваність ізчаста в світових масштабах. Це ж можна сказати й про фольклорні образи. Адже тип героїзації (в легенді, як правило, - ідеалізації героя) характерний для міфологічного героїчного епосу фактично всіх народів на певному історичному відрізку суспільної еволюції (наприклад, міфи про Гільгамеша, Геракла).

Як бачимо, в ХІХ столітті, коли вже не було Січі - особливого світу, ідеалу якоїсь особливої країни - виникає інший тип пояснення, ідеалізації зовнішніх і внутрішніх рис героя - богатир-козак Звідси - благоговійне ставлення до козаків як чарівників, недосяжних для пересічної людини, вмотивування їх неординарної поведінки, вищості над «простим» селянством. «От які богатирі були - земля не держала!.. У нього, у того запорожця, сім пудів голова!.. Вони на двадцяти язиках уміли балакать; вони із води могли сухими виходить; вони уміли, коли треба, і сон на людей насилать, і туман, на кого треба, пускать, і в річки переливаться...» [7; 43]. Січ часто ідеалізується як замкнутий простір, так само неординарний, не схожий на той, у якому живуть звичайні гречкосії: «... спрежду було всього шістнадцять чоловік і звались вони чорногорами. Попервах жили вони десь вище порогів , в лісу, а повз той ліс ішов битий шлях. Дізнався якийсь-то цар, що по тім шляху - великий розбой, і послав військо. Через стіко там днів дійшло військо до того лісу і сунуло прямо в пущу... Іде воно та й іде, іде та й іде, коли чує, - як затріщить, як заглущить... Глянуло воно - аж на дубах курені, а відтіля виглядають чорногори» [2; 25]. Перемогли чорногори те військо і попросили в царя: «...дай же нам бомагу, щоб була нам земля обмежована і щоб, хто за межу перескоче, - той і наш! Цар обідав і став володать руками. Видав їм бомагу і назначив межу за сто верст вище порогів і за сто верст нижче порогів. Як стали вони кошем на порогах - народ так і сунув до їх. Тоді уже земля називалась козацькою, а люди запорожцями» [3; 26].

Сакральність козацького світу (волхівництва, знання мов, велетенський зріст, зброя) поєднується в народних оцінках запорожця з давньою епічною традицією, що підтверджується, зокрема, характеристикою героїв князівського роду. У «Повісті минулих літ» (оповідь 1036 року про смерть Мстислава) наголошується на незвичайному зрості героя-князя («поховали його в Чернігові, в церкві Святого Спаса, яку він сам заклав. Були . бо при ньому виведені стіни на її висоту, скільки можна дістати рукою, стоячи на коневі. Був Мстислав тілом дебелий, гарний лицем, з великими очима, хоробрий у битві, милостивий, любив дружину найбільше, не жалів для неї свого добра, ні в харчах, ні в житті - ні в чому» [6; 106]).

У записах ХІХ століття аналогічним чином ідеалізуються Б.Хмельницький, П.Конашевич-Сагайдачний, І.Сірко тощо. Одначе на тлі цієї традиції постають нові мотиви, зумовлені впливом історичних реалій. Вони поступово витісняють ідеалізацію «даності», схематизм образу, типовий для казки як жанру з чіткою підсвідомою настановою на вигадку. Легенда, що має характерну жанрову ознаку (установка на достовірність сприйняття оповіді), відповідно, «спрацьовує» як фіксатор сучасних їй суспільних настроїв.

У народній свідомості козак є носієм знань, що поступово нагромаджувалися і зі століття в століття глибшали. Багатьом козакам ці знання й уміння були відомі, тому вони використовували їх у боротьбі з ворогом. Явище дістало назву козацького характерництва, що стало цілим пластом культури наших предків. Такі козаки не лише глибоко пізнавали характер людини, а й володіли багатьма невідомими нині методами, прийомами його розвитку, спрямування. У народній пам´яті характерництво овіяне нев´янучою славою, ореолом легендарності. Козаки- характерники вміли залякати супротивника, переконати його в своїй нездоланній силі, непереможності, в тому, що їх не вражає ні куля, ні шабля, ні вода чи вогонь. Вороги нерідко вірили, що серед козаків були такі, які голими руками могли брати розпечені ядра чи вміли «обходити» кулі тощо.

Давні українські легенди про видатних козаків-характерників (Іван Сірко, Семен Палій), гайдамацьких (Семен Гаркуша) і опришківських (Олекса Довбуш) ватажків, котрі також володіли характерницькими здібностями, про Устима Кармалюка, Пинтю чи Головача з дивовижною послідовністю стверджують, що всі ці герої мусили в поєдинку вбити чорта і в нагороду отримували від Бога надприродні здібності. Легенди про те, що козак (гайдамака, опришок) перед тим, як стати характерником, таки вбив чорта, мають логічне пояснення. Адже він знищив у собі зло, підкоривши негативні сили власному духу, волі. Тому характерники й славилися тим, що могли, в прямому розумінні слова, «чорта осідлати». На загал же, мотиви характерництва віддзеркалювали уявлення народу про душу як тілесну субстанцію, спроможну вільно переходити з одного стану в інший.

У легендах та переказах знайшли своє відображення різноманітні архаїчні компоненти козацької культури:

1. Своєрідне ставлення запорожців до жінок, їхній звичай залишатися неодруженими пояснюється насамперед майже безперервним перебуванням їх у військовому стані. Ведучи тривалі війни, постійно стикаючись зі смертю, запорожці не могли навіть мріяти про тихе сімейне життя. Лише вирішивши завершити військову кар´єру, січовик із честю залишав товариство, одружувався і жив чи на території Запорожжя, чи в Гетьманщині. Але як би там не було, запорожці здебільшого з повагою ставилися до жінок, оберігали їхню честь, особистісні права.

2. Вірність побратимів, їхня міцна чоловіча дружба, здатність на самопожертву. Маємо на увазі також вишкіл молодих воїнів-джурів.

3. Червоний колір - головна барва, ознака військової верстви козаків-лицарів.

4. Культ шаблі, яку в козацьких піснях називають панночкою, сестрицею, дружиною. Окрім того, вона є символом козацької честі та гідності, ознакою приналежності до лицарського стану.

5. Культ коня. У багатьох творах оспівується побратимство козака та коня. Кінь - не лише вірний товариш у бурхливому козацькому житті, а й істота, що може пророкувати смерть. Про це дуже добре свідчать народні легенди і перекази, зокрема, присвячені уславленому народному улюбленцю, непереможному запорозькому отаману Іванові Сірку.

6. Кобзарство. Кобзарі - співці лицарсько-козацької звитяги - не тільки прославляли захисників Вітчизни, а й зберігали та передали нащадкам козацьке слово.

Важливу роль у народній прозі про козаччину відіграють лексико-синонімічні засоби (архаїзми, діалектизми, історизми), що передають дух тієї епохи. Певне місце посідають тут порівняння та інші тропи, що сприяють глибшому зображенню героїчних персонажів через зіставлення їх з іншими. Звертають на себе увагу й описові метафори, вибудовані за принципом образно-психологічної ситуації, метаморфози, символи. Часто вживається в народній прозі гіпербола (гіперболізація сили, яка виявляється в тілобудові козака, його дій і вчинків). Достовірність зображуваного заакцентовує епічна інтонація й відповідна жестикуляція, що спільно з вербальними засобами творить оригінальний художній світ фольклорної прози з козацької тематики.

Родинні принципи жили в козацькому середовищі до кінця ХУІІІ віку. Запорозька Січ була немов однією великою родиною - побратимством українських козаків. Недаремно М. Костомаров убачав у Січі своєрідне військове чернече братство, головними засадами якого були: справжнє військове побратимство, аскетизм, релігійність, готовність до небезпеки [1; 19].

Література:

[1]Костомаров Н.И. Казаки: Исторические монографии и исследования. - М.: Наука, 1995. - 608 с.; 129. [2] Кулиш П. Украинские народные предания. Собрал П.Кулиш. - М.: Ун-ная тип., 1847. - Кн. І. - 92 с.; [3] Там само; [4]Мартинович Порфирій Українські записи. - К., 1906. - 317 с.; [5] Там само; [6] Повість минулих літ. - К Дніпро, 1982. - 243 с.; [7] Эварницкий Д.И. По следам запорожцев. - СПб., 1898. - 324 с.; [8] Яворницкий Д.И. Запорожье в останках старины и преданиях народа. - СП., 1888. - Ч.І. - 294 с. - Ч.ІІ. - 260 с.