Наукова бібліотека України


Loading
Опілля в дослідженнях українських та зарубіжних вчених
Краєзнавство - Опілля - Івано-Франківська область

Умовно Прикарпаття поділяють на чотири зони: Гуцульщину, Бойків-щину, Покуття та Опілля. Дві перші, як відомо, етнічного походження, дві другі - навпаки, історико-географічні. Слово "опілля" має, мабуть, дуже давню історію та традицію на великій території. Трапляється воно, зокрема в Польщі, Україні, Білорусі та Росії. Географічні назви з використанням слова "опілля" є переважно там, де природно поєднувалися лісові та трав'янисті рослинні формації, що були індикатором своєрідних комплексів четвертинних відкладів (лесоподібні суглинки), кліматичних умов (помірно континентальний) та відповідних їм ґрунтів (сірі лесові), де поселялися трипільці, поляни чи древляни.

У Західній Україні слово "опілля" використовують переважно як географічну назву західної частини Поділля. Однак воно має й інші означення, через що виникали і продовжують виникати наукові дискусії серед географів і топонімістів [5,13,14,19].

Пошук в мережі Інтернет дав змогу виявити 16 тисяч фактів уживання назви "Опілля" переважно як назв товариств, клубів, господарських спілок чи фірм тощо.

У Географічній енциклопедії України, а також в Українській радянській енциклопедії (автор обох статей К. І. Геренчук) [17] слово "опілля" потрак-товано як термін з географічним змістом, а саме їх кілька і вони отримують до географічного епітета "опілля" ще й географічну прив'язку як давньоруську назву безлісих або малолісистих рівнинних територій з родючими ґрунтами в межах лісових зон. Такі безлісі ділянки здавна використовували під орні землі (наприклад, Володимирське Опілля, Юрївське Опілля, Касимівське Опілля серед хвойних та мішаних лісів Східноєвропейської рівнини, а Львівське Опілля - серед широколистяних лісів). У Топонімічному словнику-довіднику Української РСР, складеному М. Т. Янко, термін "Опілля" потрактовано як місцевість, вільну від лісу [20, с. 100].

Етимологію слова "опілля" Е. М. Мурзаєв пов'язав зі словом "поле", що має спільність у багатьох індоєвропейських мовах і походить від давньоруського "поль" - полий, відкритий, порожній. Подібні за звучанням слова (наприклад, палити), від яких пробують вивести етимологію слова "опілля", на думку Е. М. Мурзаєва, з цим терміном не пов'язані [15, с. 110].

Трапляються і досить несподівані трактування терміна "опілля": за словником Й. Сташевського - це старовинний термін, що означає "об'єднання значної кількості племен на прикордонному просторі землі з метою оборони". Те саме знаходимо і в словнику В. А. Никонова - "об'єднання племен для спільної оборони" [ 16, с. 22].

К. І. Геренчук [17, с. 68], гадаємо, вловив ще один відтінок слова "опілля" - своєрідний атрибут у складі прилеглих до міста територій - "полів". З огляду на це, територію з полями біля міста називали опіллям міста - Києва, Галича, Володимира, Суздаля, Белза, Львова, Кракова, Рогатина, Теребовлі, Ходорова та ін.

Як бачимо, слово "опілля" поширене на значній території, заселеній переважно слов'янами, і має кілька означень. Щодо етимології співзвучного слова "поле", то воно однозначне, його використовують для опису відкритих територій, придатних для використання під ріллю, пасовища, сіножаті [9]. Не зайвим буде також нагадати, що і в інших народів є подібні слова з близьким значенням. Наприклад, англійське слово "open" також має подібне трактування: відкритий та відкритий простір [9]. Слова з коренем -пол-, як полоти (очищати від бур'яну), поломити, поляна, ополонка, полонити і навіть полонина та платна, несуть інформацію про процес, стан чи явище очищення, оголення, відкритості та обмежованості.

Висновком після розгляду етимології слова "опілля" може бути твердження про його тісний зв'язок зі словами "полий" і "поле", що мають зміст відкритого (безліса поляна) простору з оточенням, обмежуванням або без нього. Роль меж для цих полів відігравала, ймовірно, стіна лісу, що утворилася внаслідок його випалювання і створення відкритої поляни, чи багатьох полян, які згодом перетворили у рільничі чи пасовищні поля. Території, на яких сформувалося багато таких відкритих чи обрамлених полів у межах заліснених просторів, ймовірно, і назвали опіллям. Найчастіше такі місця були вигідні для міст, тут і засновували міста.

На підставі аналізу картографічних матеріалів західних областей України та на підставі існування назв районів зі словом "опілля" слід відзначити, що ця назва найчастіше зафіксована для західної частини Подільської височини. Використано її на тих картах, які видавали науковці для географічних описів регіонів. Прикладом таких публікацій можуть бути праці С. Рудницького, зокрема "Знадоби до морфології Подільського сточища Дністра" [32, с. 307-308], де написано про Опілля, навіть про його приблизні межі, але й зауважено про "натягнутість" цього визначення.

Значного імпульсу в поширенні вживання назви "Опілля" надали публікації П. М. Цися [6], М. М. Койнова [11, с. 20] та К. І. Геренчука [17, с. 122], який прагнув відновити використання цього давнього терміна як такого, що несе широку географічну та історико-географічну інформацію. Завдяки К. І. Геренчуку [17, с. 123] у карті природних областей і районів з'явилися природна область Опілля і Розточчя та природні райони: Рогатинське Опілля, Придністерське Опілля, Ходорівське Опілля, Львівське Опілля, Бурштинське Опілля і Галицьке Опілля.

Отже, назва конкретного регіону "Опілля" з'являлася там, де через географічну специфіку регіону були поля, обрамлені лісами. Вони виникли тут як наслідок природного генезису лісостепу (полі місця, плями колишніх степів відповідають теперішнім плямам чорноземних ґрунтів), а також внаслідок антропогенного перетворення (на місці випалених широколистяних чи мішаних лісів з родючими фунтами були створені поляни і поля, а територія з такими полями могла отримати назву "опілля"). Найшвидше такі опілля формувалися біля міст, давніх адміністративних центрів, князівських міст, які, відповідно, виникали і розросталися на родючих землях з потенційно

багатими полями та пасовищами і поблизу лісових мисливських угідь з запасами дерева для будівництва та опалення [7, с. 105]. Назви з додатковою вказівкою на місце (Львівське Опілля чи Рогатинське Опілля) використовували там, де були подібні ландшафтні умови. Прив'язка до цих територій давніх міст свідчить лише про те, що саме ландшафтні умови були визначальними для заснування і розвитку цих міст. Густе заселення могло стати причиною створення певних об'єднань для оборони благодатного для розселення і проживання ареалу від сторонніх претендентів.

Сучасний варіант використання слова "опілля" слугує також для наукового аналізу, типізації та кластеризації регіонів, що мають певну (опільську) характеристику ландшафтів. У географічній практиці стосовно використання слова "опілля" історично склалася ситуація, що закріпила три головні його варіанти: а) типові господарські оточення (полями) давніх міст. У такому разі вони отримували додаткову назву за належністю цих земель (опіль) до конкретного міста (Рогатинське Опілля, Львівське Опілля, Володимирське Опілля); б) назва конкретного географічного регіону, де землі такого типу зближувалися територіально і займали великі площі (Опілля, Опілля Мале, Опілля Велике); в) термін для означення ландшафту та критерій для кластеризації природних районів чи груп ландшафтів (опільська група природних районів, опільські ландшафти) [5].

Основою для виділення Опілля в окремий регіон може служити картографування археологічних культур, починаючи з початку І тис. н. е., територій літописних племен за даними археології і топонімії, давньоруських земель та говірок української мови, проведене Інститутом "Укрзахідпроект-реставрація" під керівництвом директора інституту члена-кореспондента НАН України І. Могитича. Результати картографування показують, що на початку І століття н. е. на територію, окреслену археологом В. Цигиликом, як таку, що охоплює лівобережжя верхнього Дністра від р. Зубри на заході до р. Стрипи на сході, а північна межа проходить верхів'ям його лівих приток по лінії дещо південніше Львова-Золочева, тобто чітко у межах Опілля, прийшло з тогочасної Дакії, де осіло, одне з дакійських хліборобських племен -костобоки. В науковій літературі археологічна культура цього племені отримала назву липицької, від могильника у Верхній Липиці, де ця культура була досліджена вперше [21]. У верхів'ях лівих приток Дністра у Гологорах липицьке населення зустрілось із слов'янським населенням зарубинецької культури, яке проникло сюди з Полісся, опинившись у його середовищі, зазнало впливу останнього. На північному заході липицьке населення зіткнулося з населенням пшеворської культури, яке просувалось через цю територію у південно-східному напрямку [21, с. 68], за визначенням В. Д. Барана, основним субстратом, на якому виникла у першій половині III ст. н. е. черняхівська культура. На цій же території було населення пізньозарубинецької, пшеворської і липицької культур [21, с. 70]. Слов'янська культура, що розвивається на цій території з V ст., як археологічний еквівалент не може бути беззастережно віднесена до певного слов'янського літописного племені. Напевно, розгляда

ючи це питання, слід прийти до висновку, що літописні союзи племен (відомі нам під певною назвою) включали в себе до десятка окремих племен та родів, назви яких згодом забулися [21, с. 71]. Досліджуючи археологічні пам'ятки ранніх слов'ян між Дністром і Прип'яттю та порівнюючи їх з даними топоніміки, В. Д. Баран включає територію лівобережного Дністра (тобто й Опілля) у територію поширення літописного східнослов'янського племені дулібів, відомого з VI ст. н. е. [21, с. 78].

Однак топонімічне дослідження О. А. Купчинського, проведене ним у 1976-1980 pp., внесло значне уточнення у визначення південних меж поширення дулібів. Територія Опілля і навіть Розточчя включається ним до володінь хорватських князів. Чотири поселення з назвою Діліби (Дуліби) розкидані в різних місцях на цій території (швидше підтверджуючи висновки В. Д. Барана про інфільтрацію дулібів на південь і південний захід із своєї прабатьківщини). Найімовірніше пов'язувати появу в кінці VI і на початку VII століть археологічних пам'яток, еквівалентних дулібам, самих дулібів у цей час на території сучасної Чехії з вторгненням аварів, які пройшли через територію дулібів північніше Карпат на захід [21, с. 79].

На основі картографування можна зробити висновок, що Опілля є основним носієм наддністрянських говірок української мови, мовним містком між карпатськими і волинськими говірками, що можна пояснити його географічним розташуванням на стику Галицької і Волинської земель. З середини XI ст. Опілля входить до Звенигородського князівства - складової частини Галицької землі. Слід підкреслити, що правобережна частина Звенигородського князівства чітко вписується у ландшафтну зону Опілля, а межа між Звенигородським та Теребовлянським князівствами залишається незмінною до XVIII ст., як межа Руського і Подільського воєводств у складі Речі Посполитої. Розглянуті матеріали дають можливість зробити висновки, що етнографічні особливості населення Опілля мають теж глибокі і самобутні традиції. Виходячи з матералів, які були взяті за основу для картографування, можна вважати, що Галицьке і Рогатинське Опілля включає в себе землі, заселені в долітописні часи в основному білими хорватами, державним центром яких було гіпотетичне поселення, з якого пізніше розвинувся центр Галицького князівства XI—XII століття - місто Галич.

Щодо населення території Опілля, то в етнографічній науці воно не виділене в окрему етногрупу, як наприклад, населення Бойківщини чи Гуцулыцини. Ряд науковців, змішуючи поняття етнографічного районування з історико-географічним та фізико-географічним, об'єднують, наприклад, в одну архітектурно-етнографічну зону "Карпати і Прикарпаття", "Підгір'я" обширні території Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької, Тернопільської, а навіть Рівненської областей, виходячи перш за все з особливостей народної архітектури [1, с. 79]. У теперішньому адміністративному розподілі України Опілля лежить у трьох адміністративних областях: Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській і займає північно-західну найвищу та найбільш розчленовану частину Подільського плато [18, с. 48].

B.    Кирчів виділяє Опілля наступним чином — назва, якою в географічній літературі позначається територія північно-західної частини Подільської височини в межах Львівської, Івано-Франківської і центрального західного виступу Тернопільської областей. У південно-західній частині етнографічне Опілля переходить у наддністрянське Прикарпаття, а на заході - у перемисько-яворівське Надсяння, які за характером народної культури є своєрідними етнографічними підрайонами [23, с. 65-66]. Область лісо-лучно-степового Опілля в межах Івано-Франківської області підрозділяється на три фізико-географічні ландшафтні зони: Рогатинське Опілля, Бистрицько-Тлумацьке Опілля (улоговина долини Дністра). Рогатинське Опілля займає басейни річок Свіржу і Гнилої Липи з Нараївкою. Бистрицько-Тлумацьке Опілля розташоване на правому березі Дністра між його притоками Вороною і Бистрицею на заході, Тлумачем на сході та глибоко розчленоване долинами рік Тлумача, Вільшаниці й Узені. Галицька улоговина займає відрізок долини Дністра в межах Опілля від Букачівців до Нижнева. Найбільшої ширини улоговина досягає при впадінні у Дністер Свіржу, Гнилої Липи, Бистриці, Лімниці і Сівки.

C.    Рудницький охарактеризовує межі Опілля таким чином: опільська горбовина "представляє собою неправильний трикутник, опертий одним боком о північний рубець Поділля; другий його бік творить менче-більше пряма лінія, поведена від Золочева до устя Стрипи в Дністер. Йде ця лінія наперед вододілом між Золотою Липою і Стрипою, потім вододілом між Золотою Липою й Коропцем, переходить Коропець коло Підгаєць, а звідси попри Доброводи, Бариш, Соколів прямує до устя Стрипи. Третій бік йде долиною Дністра від устя Стрипи до устя Золотої Липи, а звідси попри Горожанку, Гнильче, Свистільники, Липицю, Пуків, Рогатин, Підкамінь, Любшу, Стрілиська, Баківці і Дев'ятники до долини Біберки" [32, с. 307]

Приблизно таку ж обширну територію об'єднує в спільний архітектурно-етнографічний регіон і 3. С. Гудченко, підкріплюючи свої висновки тим, що "...перелічені райони збігаються, на думку спеціалістів, в основному з діалектним та антропологічним районуванням України".

Г. В. Косміна взагалі відчленовує на адміністративних засадах тернопільську частину Опілля до етнографічної групи подолян, залишаючи поза увагою його івано-франківську та львівську частини [3, с. 5-7].

М. Голод вважає, що рогатинськими ополянами "вважаємо всіх, хто походить з довоєнного Рогатинського повіту, що розпростирався над центральною і південною течією трьох повноводних допливів Дністра: Свіржа, Гнилої Липи і Нараївки. Південну частину Рогатинського Опілля становив Дністер, починаючи від Луковця Вишнівського аж по Ганівці. Зі заходу границя спільна з Бібрецьким, з півночі з Перемишлянським, з північного сходу з Бережанським, зі сходу з Підгаєцьким повітами" [2, с. 20].

Дослідники минулого неодноразово звертали увагу на особливості окремих явищ матеріальної та духовної культури населення Опілля. Ще Володимир Січинський, характеризуючи місцевості, що вирізняються певними типами будівництва, виділив як окрему групу Центральну Галичину, маючи на увазі територію навколо Львова [33, с. 12].

Відомі спроби етнографів виділяти ополян як окрему етнографічну групу. Наприклад, польський етнограф початку XX ст. Адам Фішер вважав, що повіти Бібрецький, Львівський, Рогатинський, Перемишлянський і сусідню частину Поділля, по ріку Серет, замешкували ополяни. Це відображено також на поданій ним карті "Руські групи етнічні". Існує думка, згідно з якою ополян відносять до тих груп, котрі "представляли собою не етнічні спільності, що володіють чітко вираженою самосвідомістю, а локальні групи, що відзначаються певною культурно-побутовою специфікою" [34, с. 9].

Отже, таке узагальнено-випадкове етнографічне районування можна пояснити перш за все майже повною відсутністю на сучасному науковому рівні етнографічного вивчення розглянутих територій. Таке вивчення повинно бути тісно пов'язане з життям народу, з природними умовами, переважаючими заняттями і напрямком господарства, рівнем розвитку техніки, майновим розташуванням, формами сімейного побуту, громадськими звичаями і традиціями, естетичними поглядами народу, з релігійними віруваннями і т. д. Для цього потрібне співставлення наукових даних істориків і археологів, етнографів і географів, мистецтвознавців і соціологів, топонімістів і діалектологів.

Монографії, статті, матеріали

1.    Традиційне сільське житло на Опіллі другої половини XIX - поч. XX століть. - Радович Р. Зап. НТШ. Т. ССХХХ. - Львів, 1995. - С.79-106.

2.    Голод М. Рогатинці і Рогатинська земля. - Український архів. Т. 54. Рогатинська Земля. Т. 2, 1996. - С. 20.

3.    Косміна Т. В. Сільське житло Поділля. Кінець ХІХ-ХХ ст. - К., 1980. - С. 5-7.

4.    Болтарович 3. Україна в дослідженнях польських етнографів XIX ст. - К.: Наукова думка, 1976. - 138 с.

Енциклопедичні і додаткові видання

5.    Англо-русский словарь / Сост. Аракин В. Д., Выгодская 3. С., Ильина Н. К: 2-е изд. - М.: Гос. изд-во иностр. нац. словарей, 1962. - 988 с.

6.    Геренчук К. /., Койнов М. М., Цись П. М. Природно-географічний поділ Львівського та Подільського економічних районів. - Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1964. -221 с.

7.    Енциклопедія українознавства: словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - Львів, 1993. - Т. 1,2.

8.    Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Інститут держави і права ім. В. М. Корецького / Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. - К.: Довіра: Генеза, 1996. - 942 с.

9.    Заставний Ф. Географія України. - Львів: Світ, 1990. - С. 53.

10.    Койнов М. М. К вопросу о выделении региональных и типологических ландшафтних единиц на территории Станиславской области // Геогр. сб. - 1957. - Вып. 4. - С. 173-179.

11.    Койнов М. М. Орфографический почерк города Львова // Геогр. сб. - 1963. - Вып. 7. - С. 16-32.

12.    Кубійович В. Географія українських і суміжних земель. - [Факс, перевид]. - К. Т. І. - 2005. - С. 512.

13.    Мильков Ф. Н. Словарь-справочник по физической географии. -Москва: Гос. изд-во геогр. лит-ры, 1960. - 270 с.

14.    Муха Б. П. Ландшафтная карта. Масштаб 1:1000 000 // Львовская область. Атлас. - Москва: ГУГК, 1989. - С. 18.

15.    Мурзаев 3. М. Словарь народных географических терминов. -Москва: Мысль, 1984. -653 с.

16.    Никонов В. А. Ручей-ключ-колодезь-криница-родник // Материалы и исследования по русской диалектологии. Новая серия. - Москва, 1961. —С. 22.

17.    Природа Львівської області / За ред. К. I. Геренчука. - Львів: Вища школа, 1972. - 151 с.

18.    Українська РСР: адміністративно-територіальний поділ на 1 січня 1962 року. Київ: Державне видавництво політ, літ-ри, 1962.

19.    Шабаш О. І., Муха Б. П. та ін. Географія. Львівська область. -Львів: Пролог, 1998. - 96 с.

20.    Янко М. Т. Топонімічний словник-довідник Української РСР. - К.: Рад. школа, 1973. - 180 с.

Література

21.    Баран В. Д. Давні слов'яни. Т. III. - К., 1998. - С. 175.

22.    Білоус В. Етнографічні дослідження на західноукраїнських землях у третій чверті XIX ст. - Львів, 2000. - 187 с.

23.    Етнографія України: Навчальний посібник / С. Макарчук, Ю. Гошко, Р. Кирчів та ін.; за ред. С. Макарчука. - Львів: Світ, 1994. - 520 с.

24.    Кирчів P. В. Етнографічне районування України... - С. 135.

25.    Історія міст і сіл УРСР: Івано-Франківська область. - К.: Головна редакція Української Радянської енциклопедії, АН УРСР, 1971. - 639 с.

26.    Етнографічне районування України. Опілля // Народознавство: Навч. посіб. - К., 2006. - С. 65-66.

27.    Етнографічні особливості жителів Бурштинового Опілля // Федун-ків 3. Коштовний камінь Прикарпаття: Іст. нариси про минувшину й сучасність м. Бурштина. - Івано-Франківськ, 2006. - С. 58-77.

28.    Котович В. Назви найдавніших поселень Опілля //Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України: Матеріали Міжнар. ювіл. наук, конф. - Івано-Франківськ; Галич, 1998. - С. 330-333.

29.    Опілля; Ополяни // Енцикл. Українознав. - Львів, 1996. - Т. 5. -С.1857-1858, 1859.

30.    Опілля // Прикарпаття: спадщина віків / Авт. ідеї та голов, ред. М. Кугутяк. - Львів, 2006. - С. 470—471.

31.    Паньків М. Чи знаємо ми свій рід? Опілля // Галичина. - 2001. -25 верес.

32.    Рудницъкий С. Знадоби до морфології Подільського сточища Дністра // Збірка матем.-природописно-лікарської секції НТШ. - 1913. -Т. XIII. - С. 307-308.

33.    Січинський В. Українське деревяне будівництво і різьба. - Львів, 1936.-С. 12.

34.    Fisher A. Rusini. Zarys etnografii Rusi. - Lwow; Warszawa; Krakow, 1928.-S. 9.