Наукова бібліотека України


Loading
Домашні промисли та ремесла
Краєзнавство - Опілля - Івано-Франківська область

Своєрідність ведення господарства зумовила необхідність виготовлення багатьох предметів, знарядь праці, потрібних у побуті.

Спектр ремесел та промислів у минулому був досить широким, деякі види збереглися і до сьогодні. Протягом віків багато видів ремісничої праці було втрачено або лише частково досліджено, тому вивчення давніх форм ведення господарства, пов'язаних з обробкою рослинної, тваринної сировини та мінералів, становить неабиякий науковий інтерес.

Обробка льону та конопель

Один з головних видів діяльності кожної родини був пов'язаний з виробництвом тканин для господарського, інтер'єрного та одягового призначення.

На Опіллі вирощували як льон, так і коноплі. Висівали льон на чисті, оброблені від бур'яну ґрунти, в основному після вирощування картоплі, буряків або конюшини. Культура вимагала достатньої вологи в ґрунті та поживи, тому для підживлювання рослин вживали добрива або попел.

Жителі сіл Колоколина, Журова, Чагрова, Підмихайлівців використовували каїніт, який видобували в Колоколині або завозили з Калуша.

Насіння льону старанно очищали від домішок, воно повинно було бути чистим та здоровим. Було кілька методів очистки. Для цього брали дошку, покривали полотном (мішковиною), клали її під кутом 30-^0° С і помалу сипали насіння на дошку. Всі домішки залишалися на мішковині, а чисте і здорове насіння сипалося в посудину. Такий метод широко використовували в селах Рогатинщини.

Насіння зберігали в бочівках (30-40 кілограмів). Перед посівом його занурювали у воду. Здорове насіння залишалось на дні посудини. Найкращим сортом 20-30-их років XX ст. вважався "Римський".

Висівали "лен" у квітні-травні, доки ще земля тримає в собі достатньо вологи. Доброю народною прикметою було висівати льон, коли цвіте черемха. Найоптимальніша температура - 12-18° С. На прядиво сіяли льон густіше, на олію - рідше. Густий посів призводив до того, що стебла "пнулися догори" і не розгалужувалися, коли льон сіяли рідше - було більше насіння на олію.

На один морґ висівали від 125 до 170 кг насіння на прядиво. Для виготовлення олії така норма на морґ становила 90-110 кг. Висіяне насіння зразу заволочували боронами, які мали "короткі зуби". Норма глибини засівання становила: на важких ґрунтах - 1,5-2 см, на середніх - 2-2,5 см, на легких - до 3 см.

При добрій вологості ґрунту льон сходить уже на четвертий-шостий день. У суху погоду - на 8-10-ий день.

Необхідно було стежити, щоб льон не заглушили бур'яни (мокрець, рижій синій, надзвичайно подібний до льону на початку вегетації, гірчиця польова, лобода).

Прополювання льону велося 2-3 рази на літо і починалося, коли паростки культури досягали 4-6 сантиметрів росту. Останнє полоття проводилось не пізніше як рослина досягала 16-20 сантиметрів росту. Вищий льон полоти небезпечно, бо не зможе піднятися - "випростатися". Час на прополювання треба вибирати, коли ґрунт не дуже мокрий.

Рухалися при прополюванні проти вітру. Робилося це для того, щоб вітер своєю силою підіймав пригнуті стеблини. Існували ще й спеціальні стільчики для полоття. Зацвітав льон десь у червні-липні. Ще через два-три тижні насіння льону дозрівало. Молоде насіння має білий колір, змінюючи його згодом на жовтий, а в кінці дозрівання набуває світло-бурого кольору і починає тверднути.

Розрізняли три терміни для вибирання льону:

перший - коли стебла починали жовтіти знизу, а насіннєві коробочки були ще зеленими. Вибраний у цей час льон дає найтонше прядиво, яке є блискучим та легко піддається вибілюванню;

другий термін - коли стебла на 3/4 довжини пожовтіли, а голівки починають набирати коричневих відтінків - вибраний у цей час льон дає таке ж ніжне прядиво, як і в першому випадку, зате міцніше. Насіння, вибране в другому терміні, йде на виготовлення олії;

третій термін - коли стебло льону починає сіріти (набирати сірих відтінків), а насіннєві коробочки уже дозріли. В цей час насіння багате на олію, а також придатне для посіву. Зате прядиво з льону, вибраного в цей час, грубе й шорстке і важко піддавалося вибілюванню.

Льон вибирався тоді, коли обсихав від роси чи дощу. Коли він був похилим, то вибирали його в бік нахилу.

На прядиво культуру вибирали руками, причому рослину треба було брати однією рукою близько голівок з насінням, а іншою рукою захоплювати невелику кількість стеблинок. У цьому випадку низькі бур'яни залишалися в ґрунті, а вищі вилучалися. Тягнули льон просто вверх, а не в бік, тоді менше стебел пошкоджувалось. На насіння його іноді викошували, а не виривали. Льон зв'язували у невеликі снопи, розстелюючи його на луках або на пасовиськах чи берегах річок. Для кращого висихання треба було час від часу його перевертати. Найдовше сохли голівки льону. Ознакою того, що вони вже висохли, є шелест у них сухого насіння.

Інший спосіб сушіння полягав у тому, що льон ставили в купи по три сніпки. Такі ряди купок тягнулися з півночі на південь, для того щоб обидва боки обігрівало сонце. Розставлені таким чином снопи стоять доти, доки цілком не висохнуть.

Був відомий і третій спосіб сушіння льону - коли стебла розставляли у два ряди, нахиляючи один до одного у вигляді даху. Робили це при допомозі двох кілків у формі рогаток та жердини. Коли стебла були укладені і сперті до жердин з обох боків, перекладину виймали, а льон самостійно тримався, позчіплювавшись своїми голівками зверху. Таким чином, процес продовжувався. Орієнтація також була з півночі на південь.

Коли льон висихав, його зв'язували у сніпки. Молотили ціпами або праниками. Останній метод найкращий через те, що не перемішувались стебла під час молотіння.

Вимочування стебла було однією з найважливіших справ. Вимочували льон як у стоячій, так і в проточній воді. Іноді для цього використовували спеціальну яму, розміри якої могли бути різноманітні, зате глибина сягала 150-180 см. Стінки ями обкладали деревом або соломою, щоб льон не забруднювався. Для вимочування льону в річках використовували спеціальні клітки, в які накладали стебла для занурювання у воду. Досить часто просто набивали кілки і між ними закладали льон, щоб не зносила вода. Після укладання сніпків їх затягували камінням або деревом.

Температура води при цьому мала сягати не нижче 12-13° С. Вода повинна бути м'якою та чистою і не мати в собі багато заліза (жовта вода), тому що надмірний вміст заліза спричиняв іржаві плями на майбутньому прядиві.

Тонкий та ніжний льон швидше вимочувався від грубшого. Так зелений льон, вибраний ще перед дозріванням, може вимочуватися 5-6 днів, а пізніше вибраний - 8-14 днів.

Існував ще й інший спосіб вимочування льону - росяний. Для цього найкраще підходили рівнинні та затишні місця. Стебла розстеляли на невисокій траві або стерні нетовстим і рівним шаром, щоб льон швидше вимок. При теплій, вологій погоді та великих ранніх росах він міг вимокнути за 3-4 тижні, а при сухій погоді - більше як за 6 тижнів.

Коли колір стебла з жовтого змінювався на сірий, брали кілька стебел в руки, ламали їх, дивлячись, чи добре відділяється прядиво від луб'яної частини.

Після того, як стебла вимокли, їх просушують, підготовлюючи для тертя. Труть льон для того, щоб відділити прядиво від луб'яної частини стебла - "костриці", очищаючи тим самим прядиво.

Найпростіший спосіб позбутися костриці - терлицею. Решту частину костриці від діляють під час тріпання. Тріпають льон об дошку або стовп, які повинні бути гладкими. Після тріпання льон ставав чистішим, але мав у собі двояке прядиво - тонке і крупніше. Для цього його розчісували на щітках з довгими сталевими голками - дергівках. Чесаний льон сортували на довгий та короткий. Якісним вважалося прядиво світло-сірого кольору, яке мало однакову довжину та було очищене від костриці.

Аналогічним методом вирощувались та оброблялись коноплі. Вони менш вибагливі до фунтів. На відміну від льону, коноплі мають чоловічі (літні, або білі) та жіночі (матірка, або осінні) стебла. Спочатку вибирали літні стебла, волокно з яких було ніжніше, в'язали їх у невеликі горстки і залишали на полі сушитись. Висушені коноплі, як і льон, мочили у воді.

Осінні коноплі, або матірку, збирали восени, коли дозрівало насіння. Молотили на веретах за допомогою ціпа, як і льон.

Процес вимочування матірки тривав дещо довше, ніж літніх конопель, через те що стебла були товстіші і температура води восени була нижчою, ніж влітку.

Наступним етапом обробки прядива з льону чи конопель була підготовка до прядіння. Для цього його повільно розділяли, зволожували і навивали довкола куделі клубочком.

Куделі були кількох типів. Найпростіші робили з тонкого стовбура з короткими сучками посередині. При роботі його вставляли в спеціальний отвір у лавках. Прядіння ниток відбувалося з допомогою веретена - конусоподібної палички з потовщенням посередині. Виготовлялося воно з ліщини. Існували веретена двох типів: довге і коротке. Для товстих ниток використовували довге і важке веретено, для тонких - коротке і легке. Веретено з напряденою ниткою називали починком. У давні часи до нього пристосовували пряслицю - невелике грузило округлої форми (в основному, з шиферу), яке одягали на нижній кінець веретена як перстень, щоб надати йому обертальної сили.

Прялка.

У другій половині XIX ст. на зміну веретену приходить прялка, або куделя, що значно полегшила та прискорила процес виготовлення ниток, оскільки приводилася в рух ногою. Випрядені нитки змотувалися з веретена або куделі на мотовило у мотки (мітки). Кожні три нитки рахували за одну чисницю, десять чисниць становили пасмо, 20 пасем - півміток, два півмітки - міток (моток). Знятий з мотовила моток вимочували в теплій воді, потім

Предмети для прядіння.

1. Куделя. 2. Кужіль з повісмом. 3. Кужівка. 4. Прясельце, днище. 5. Веретено, 6. Веретено з нитками. 7. Поселении. 8. Розмота. 9. Мотовило. 10. Пасма. 11. Моток. 12. Нитка. 13. Кілок-кулька.

Верстат-кросна.

1. Стовпець. 2. Боковиця. 3. Збоїч. 4. Навій на пряжу.

5. Навій на полотно. 6. Поножи 7. Скрипці 8. Ничильниці.

9. Набилки. 10. Бердо. 11. Качало. 12. Запирач. 13. Чоп.

прали і золили в зольницях (зільницях). Зільниця являла собою велику бочку без дна, яку клали в цебер. Отвір затикався чопом.

На дно бочки клали вівсяну солому, а на неї - мотки, пересипані попелом. Зверху мотки також покривали соломою і заливали окропом, закриваючи зверху кришкою. Процес золення тривав близько трьох діб. Вранці і ввечері мотки вибирали з зільниці, прали в проточній воді, і зоління тривало далі. Вибілювали нитки на сонці або, найкраще, на морозі, після чого при потребі їх забарвлювали в різноманітні кольори.

Дня фарбування використовували барвники як хімічного, так і рослинного походження. Щоб одержати жовтий колір, моток разом з листям берези кип'ятили близько години, після чого закріплювали колір, вимочуючи мотки в лужному розчині з березового попелу. В цьому випадку нитки отримували бронзово-жовтий відтінок.

З допомогою кори вільхи одержували коричневий колір. Зі звіробою добували червоний, ліловий, рожевий чи вишневий кольори. Листя конвалії давало темно-зелену барву. Закріплювались кольори природними кислотами - капустяним чи огірковим розсолом, сироваткою. З появою хімічних, анілінових барвників природними стали користуватись менше.

Обробка вовни

Вівчарство на Опіллі не набуло такого великого розмаху, як на Гуцульщині, тому обробка вовни на досліджуваній території носила швидше локальний характер. Як і скрізь, перед стрижкою овець мили в проточній воді, після чого стригли. Навесні - старих овець, а влітку - ягнят. Вовну, одержану після стрижки, сортували за якістю і кольором і випарювали в бочках або цебрах протягом двох-п'яти годин, після чого перекладали в кошики, остаточно знежиривши її. Ще раз промивали в проточній воді, сушили, тоді вичісували на дерев'яних гребенях чи металевих щітках. Відділяли довгі волокна від штиму, а штим вичісували на залізних щітках. Чесану вовну накладали на кужіль і пряли звичайно на веретені. Краща, м'якша вовна йшла на пряжу, з відчосу робили грубі тканини. Вовняну пряжу снували і ткали, після чого сукно збивали і валяли, поливаючи його водою: грубошерсте -холодною, а тонкорунне - гарячою. Грубе сукно били в ручних ступах або ночвах ногами.

Були також сукновальні при водяних млинах, де сукно вибивали в ступах (валяли). Щоб воно не збивалося, вовну перед тим двічі намочували у гарячій воді з луговим розчином. Після обробки сукно видублювали у відварі з вільхи, обезжирювали, посипаючи попелом, потім фарбували природними чи штучними барвниками.

У другій половині XIX - на початку XX століття на Опіллі, як і в усій Україні, застосовували два типи ткацьких верстатів: горизонтальний та вертикальний. Вертикальний ткацький верстат - кросна - являв собою прямокутну вертикальну раму. До її верхньої жердки прикріплювали нитки основи, і щоб їх натягнути, знизу прив'язували глиняні або кам'яні грузила та засновували нитки на нижню раму - вал. Такі верстати простої конструкції відомі з часів неоліту - 6-5 тис. до н. е. Дещо ускладнені конструкції кросен збереглися до наших днів.

Горизонтальні верстати відомі з Х-ХІІІ століття. Найголовнішими частинами були два навої (на верхній намотується основа, а на нижній - готові тканини; підніжки, ремізки, човник, за допомогою яких робиться переплетення ниток основи і піткання; ляда з бердом, що регулюють рівномірне розміщення ниток основи і прибивають нитки піткання. Ширина берда становила 60-80 см. Майже в кожному селі були свої особливості у побудові, назві частин ткацьких верстатів. Сировина, з якої ткали полотно, якість, а також техніка ткання залежали від способу переплетіння двох систем ниток з допомогою різної кількості підніжок (від двох до шести). Найпростіше полотно робили на двох підніжках, а "саржеве", або "чиновате" переплетення зі скісними лініями - на трьох, чотирьох, шести підніжках. Чиноватим переплетенням ткали обруси, верети, рушники, лавники.

Виділяли два типи полотен - лляні і конопляні.

Конопляні в свою чергу ділилися на плоскінні тканини (ткані з м'яких волокон плоскіні - літніх конопель) та матірчасті (ткані з ниток осінніх конопель - матірки). Від якості волокон залежала назва полотен: повістяне (ніжне полотно з тонких волокон), згрібне (з волокон нижчої якості, грубих ниток) та клочане (з найгрубіших волокон).

Готові виткані тканини також піддавалися певній обробці, зокрема золінню, уже знайомому процесові, та вибілюванню на сонці протягом кількох днів. Після цього полотно складали вдвоє, скручували на кругляк і "прасували" манґлівницями доти, доки воно не діставало полиску. Тоді його скручували в сувої. Сукно також, як і полотно, міряли на "рифи", "сяжні".

Отже, вирощування на Опіллі льону, конопель, а також техніка їх обробки були такі ж, як і скрізь у Галичині та в сусідніх етнографічних районах, і не відрізнялися якимись локальними особливостями.

Обробка шкіри

Незважаючи на погане збереження матеріалу, про його використання в побуті свідчать як археологічні дані, так і літописні відомості. Хутро і шкіру використовували не тільки для отеплення житла та тіла, але і для інших побутових потреб. Віднайдені археологами зразки знарядь праці дають підстави стверджувати, що багато з них застосовувалось при обробці шкір ще в епоху трипільської культури. Кістяні та кремнієві шкребки, проколки використовувались для обробки шкір чи виготовлення виробів з них.

Обробка шкіри розвивалась насамперед там, де було вдосталь сировини, тобто в місцях розвитку тваринництва та мисливства. Багаті на дичину ліси верхнього та середнього Подністров'я, які тягнулися аж до Карпат, вихід вапняку в цих районах сприяли розвитку шкіряних промислів.

У Х-ХІІ столітті шкурки хутрового звіра, як свідчать літописи, були грошовим еквівалентом у торгівлі та при зборі данини. Дорогоцінні хутра

реалізувались як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку, посідали головне місце серед товарів, що вивозилися з Галицько-Волинської держави. Хутра, шкіри та вироби з них використовувались для потреб місцевого, насамперед міського, населення.

Княжій дружині, багатим верствам суспільства необхідно було шкіряне військове спорядження та інші предмети побуту. Значне різноманіття виробів зі шкіри викликало потребу в сировині різних гатунків, що вимагало відповідно певних навиків, устаткування та інструментів. Ці та інші обставини призвели до диференціації ремесла, зумовили перехід від домашнього виробництва, яке уже не забезпечувало в повному обсязі попит на шкіру, до спеціалізованого, де вичинка шкіри уже не обов'язково поєднується з виготовленням виробів з неї.

Гарбарство, кушнірство, лимарство, шевство виділяються в окремі галузі шкіряного ремесла.

Гарбарство

Сировиною для цього ремесла служили шкіри великої рогатої худоби кіз, коней, овець, а також хутрових звірів, лисиць, зайців, ведмедів та інших тварин. Перш за все використовували шкіри тих тварин, які були поширені на даній території.

Обробкою шкіри займались чинбарі, які давали початок іншим шкіряним ремеслам - кушнірству, шевству, лимарству. Шляхом механічної та хімічної обробки чинбарі виготовляли кілька видів шкір, а саме: сирицю, пергамент, шевро, сап'ян, замшу, юхт.

Сириця - це вичинена, але не дублена шкіра великої рогатої хуцоби, свиней, відрізняється міцністю і пластичністю. Її використовували для виробництва шлей, упряж, сідел, ременів, пасів та інших виробів.

Пергамент - вичинена, але не дублена, висушена тонка шкіра великої рогатої худоби, в основному використовувалась для виготовлення книг, палітурок.

Шевро - вичинена і дублена хромовими солями шкіра молодих кіз та козенят.

Сап'ян - тонка м'яка шкіра найрізноманітніших кольорів, виробляли сап'ян з козячих (інколи овечих, телячих, лошачих) шкір шляхом дубленням рослинними екстрактами, використовували для виробництва взуття, обтягування меблів, футлярів.

Замша - м'яка, гнучка, бархатиста шкіра, з густим низеньким блискучим ворсом на поверхні. Виготовляли її жировим дубленням зі шкір сарн, лосів, диких кіз, овець, телят; мала досить гарний зовнішній вигляд.

Юхт - м'яка тонка шкіра, виготовлена дубленням зі шкір великої рогатої худоби, коней, свиней; йшла на виробництво взуття та інших галантерейних виробів.

Вичиняли шкіри як у домашніх умовах, так і в спеціалізованих майстернях - гарбарнях. Центрами промислової вичинки шкір були такі міста Прикарпаття, як Тисмениця, Болехів, Рогатин, Галич, Богородчани, де працювало по кілька десятків робітників. Частина з цих фабрик була механізована.

Постачальниками шкір були селянські господарства, бойні. Шкіри продавали на ярмарках в Стратині, Рогатині, Галичі та інших містах і містечках.

Гарбування кролячих, котячих та заячих шкір відбувалось у домашніх умовах. Для цього шкіри замочували в теплій воді (на десять літрів води додавали кухонну ложку солі) протягом двох-трьох днів. Добре розмочену шкірку розтягували на дошці і ножем зіскрібували рештки жиру та м'яса. Котячі шкірки очищували гострим ножем, оскільки вони мали багато товщу. Після очистки шкір готували гарбарський розчин. Для цього використовували товчений галун, ґрис та сіль. На один літр води додавали по 50 грамів кожного з цих компонентів. Шкіри вимочували в такому розчині 4-5 днів у теплому місці. Час від часу їх треба було помішувати для кращого гарбування. Після вказаного терміну вимочування шкіри розвішували для висихання.

Висохла вигарбувана шкіра була білявою і твердою, тому її знову замочували і розминали. Після розминання шкіри випростували, посипали з м'ясного боку трачинням і складали одну на другу, приклавши зверху камінням. Через 6-10 годин їх виймали, розтягували та клали в тепле місце для висушування.

Готові шкіри з хутряного боку посипали та натирали піском і тріпали лозівкою. Гарбування відбувалося в грудні-лютому, коли шерсть з тварин була густою.

У 20-30 роках XX ст. були відомі кооперативні гарбарні, де виправляли різного сорту шкіри: юхти - з корів, коней, телят, собак; шкіри з ворсом - з зайців, кролів, баранів, кіз, сарн; сирівець - на упряж та для пошиття різних галантерейних виробів. У таких майстернях за виправу шкір можна було розрахуватись не тільки грішми, але й готовою продукцією. Наприклад, за виправу шкіри на юхт у рогатинських гарбарнях замовник платив за шкіру коня 7-9 злотих, коров'яча коштувала 8-9, теляча - 2-3,5, з собаки - 1-2 злотих. За виправу сирівця платили 6-8 злотих. На бланк (лимарські шкіри) йшли грубі шкіри з корів вагою понад 25 кілограмів. За виправу бланка платили 14-18 злотих.

Основними замовниками в таких майстернях були шевці, лимарі та інші ремісники, що мали справу зі шкірами. Сировину можна було придбати на ярмарках - як місцевого виробництва, так і привозну. Значну кількість сировини завозили на Опілля у 20-30 p. XX ст. з Молдавії, Польщі.

Аналізуючи чинбарні промисли на території Івано-Франківського Опілля, можна зробити ряд висновків:

-    ремесло розвивалось у двох напрямках: кустарному і фабричному;

-    обсяги виправки сировини фабричним способом не набули таких масштабів, як у Болехові, Долині, Станіславові, Тисмениці;

-    значного поштовху до занепаду ремесла завдавав довіз якіснішої та дешевшої фабричної сировини з-за кордону;

-    рутинність у технології обробки шкіри призводила до утвердження кустарного чинбарства.

Кушнірство

Вичинкою шкір овець для одержання овчини займалися кушнірі. Ремесло було поширене на всій досліджуваній території, проте не досягло таких масштабів виробництва, як на Гуцульщині та Покутті.

Перші згадки про кушнірські ремісничі цехи датуються серединою XVI століття (1567 р. - у Рогатині та 1584 - у Галичі). Саме тут займались виробництвом овчини та пошиттям одягу для заможних замовників. Одяг для бідніших верств населення шили партачі - ремісники, які не мали постійного місця праці. Вони мандрували селами та містечками, виконуючи замовлення на місцях.

У кінці XIX століття кушнірство сягає найбільшого свого розвитку. Цьому сприяв ряд причин, пов'язаних зі значними державними замовленнями одягу для армії та поліції. Багато майстрів одержувао замовлення на пошиття кожухів та інших виробів.

На початку XX століття попит на кушнірські вироби зменшується, особливо в містах. Тому виробництво концентрується в селах, де головним замовником стає сільський житель.

Скороченню промислу сприяла також нестача сировини та підвищення цін на неї. Для пожвавлення промислу в 20-30 роках XX століття організовувались курси кушнірів і товариства із закупівлі сировини та реалізації готової продукції у містах і містечках. Асортимент кушнірських виробів складався з кожухів, шапок, рукавиць та ін.

Перевагу на досліджуваній території надавали кожухам з білої нагольної шкіри з відрізною спинкою, широкими полами, виложистими комірами з чорного або білого смушку. На пошиття кожуха йшло сім-вісім виправлених овечих шкір - бламів. Викроювання проводилося спеціальним ножем -бричем. Зшивали шкіри між собою лляними або конопляними навощеними нитками.

Для міцності швів, між двома з'єднуючими деталями вшивали тонку шкіряну стрічку - "серцевину", завдяки чому шви виходили досить міцними. У крої жіночих і чоловічих кожухів суттєвої різниці не виявлено. З 20—30-х років кожухи починають носити значно коротші, апліковані кольоровою сап'яновою стрічкою та гаптовані вовняними різнокольоровими нитками -"волічкою". Існував ще один вид зимової одежі - "бекеші" - кожухи, покриті сукном, що надавало їм елегантного вигляду. Часто старі кожухи, які уже виходили з ужитку, переробляли в бекешу. Крім кожухів та бекеш, кушніри шили і різні головні убори. На Опіллі їх було кілька видів: баранкові шапки (с. Підгороддя), натяганки (с. Стратин), ковпаки. їх підбивали овечим чи козячим хутром із сукняним верхом. Для заможних замовників такі шапки обшивалися цінними хутрами з куниці, лисиці чи видри.

Шевство

Шевство у групі шкіряних промислів посідало перше місце щодо кількості зайнятих осіб. Кустарне шевство до кінця XIX століття майже повністю забезпечувало місцевих жителів взуттям. Існувало декілька типів взуття. М'які, виготовлені з одного шматка шкіри "пробошні" згадуються в Іпатіївському літописі за 1074 рік. Інший тип взуття - з невисокими халявками - було віднайдено в давньому Звенигороді. Чоботи того часу були двоякого крою:'з короткими халявками, м'якими задниками, тупоносі чи з гострими, загнутими догори носиками, або з високими халявами, твердою, підкутою залізними підковами підошвою,-відомі в літературі, як "руські чоботи". Про подібні, але шиті золотим дротом, згадує літописець, описуючи князя Данила:

".. .а кінь під ним був диву подобен і сідло позолочене, і стріли, і шабля золотом оздоблені, та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан з золототканого єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий і чоботи зелені козлові обшиті золотом".

Кольорове взуття, як вважають дослідники, на той час було атрибутом осіб, наділених владою. Відомі зразки давньоруського фарбованого взуття синього, жовтого, зеленого кольорів. Для простолюдина типовим взуттям були "пробошні".

Численність ідентичних виробів, виявлених археологами, дає підставу говорити про значущість місцевого виробництва. Якість шкіри, міра та характер оздоблення виробів свідчили про майнову різницю їх власників. Шевство існувало у вигляді цехового (в основному в містах) та кустарного (на периферії міст та містечок) ремесла.

Ремісники, що жили в містах, займалися шевством цілий рік, мали челядників, учнів, були відірвані від землеробства і складали невеликий відсоток від загальної маси. Так у Рогатині на 1616 рік нараховувалось 11 шевців.

Численну групу представляли ті шевці, які виготовляли взуття лише в певний період року, - так звані "партачі". У вільний від промислу час вони займалися землеробством або наймалися до шевців-ремісників. Крім поділу шевців на міських та сільських, йшла диференціація їх за майновим станом, ступенем кваліфікації та видами виконуваних робіт. Шевці ділилися на "простих", що виготовляли "хлопські" чоботи, і на тих, що шили взуття складнішого крою та з кращих гатунків шкіри. їх називали "німецькими майстрами". Вони виконували замовлення для більш заможних верств населення.

У малих містечках та по селах шевство майже завжди поєднувалось із землеробством чи суміжним промислом (наприклад, чинбарством). Ступінь поєднання шевства з землеробством був різний, в окремих випадках землеробство відігравало другорядну роль, в інших - навпаки, шевством займались у вільний від нього час.

Наявність земельного наділу давала певну незалежність кустареві. Такий швець почувався більш самостійно, міг займатися промислом, коли це було вигідно, регулювати виробництво взуття залежно від попиту на нього.

Матеріальне становище більшості малоземельних або безземельних шевців було важким. Значна частина їх працювала в наймах і не могла відкрити власної майстерні. У дрібних майстернях в період найбільшого попиту на взуття шевці використовували працю своєї родини. Кожен член сім'ї виконував ту роботу, яка була йому під силу і необхідна на той час. Господар розкроював шкіри, сини допомагали шити, дочки пряли на дратви. Такий швець міг виготовити за тиждень чотири пари кіл кованих чобіт, заробляючи щонайменше 6 злотих.

У містах шевці жили на окремих передмістях чи вулицях, утворюючи своєрідну колонію, пов'язану спільними професійними інтересами. У зв'язку з мірою попиту на взуття нараховувалось п'ять добрих та сім поганих місяців для роботи. Перші сім місяців шевство майже завмирало, бо замовники не мали потреби у взутті через брак коштів на його закупівлю. Періодом найбільшого збуту був вересень-листопад та останні тижні перед Різдвом та Великоднем. У цей час робочий день майстра тривав до 18 годин на добу. Зрештою, працювали стільки, скільки вистачало сил, тому що на цей період припадав основний заробіток.

Споживачами кустарного взуття найчастіше були місцеві мешканці та населення з околиць. Одні шевці виготовляли взуття на замовлення, інші - на ярмарок. Цей поділ залежав від багатьох причин, зокрема від майнового стану ремісників та традицій. У дрібному виробництві ринок збуту обмежувався найближчими селами та містечками, тобто мав локальний характер.

Використуючи роз'єднаність дрібних виробників, заможні ремісники та торговці шкірами ставали посередниками при збуті взуття. Забезпечуючи шевців сировиною, вони забирали готову продукцію як розрахунок за борг. Якщо швець-посередник платив за пошиття пари селянських чобіт збіднілому шевцю 30-50 крейцерів, то торговець шкірою - половину цих грошей.

Віддаючи шкіру в кредит, торговці шкірами контролювали збут взуття. Часто у дні ярмарків на міських воротах вони контролювали своїх боржників, кількість привезеного, а згодом проданого товару. Серйозної шкоди розвитку ремісницького шевства завдавала конкуренція фабричних виробів. Поширення закордонного взуття, яке почалося в кінці XIX століття, набрало значних розмірів з ростом фірми чеського підприємця Т. Батя.

У 20—30-і роки на всій території Галичини (в тому числі і в Рогатині) фірма мала густу сітку своїх крамниць із різноманітним взуттям, що продавалось за досить доступними цінами, іноді навіть нижчими, ніж на продукцію місцевих майстрів. Крім цього, фірма закладала майстерні з ремонту взуття. Зрозуміло, що ці заходи значно зменшували кількість замовників у місцевих шевців. Намагаючись чинити опір напливу фабричного взуття, шевці не приймали його до ремонту.

Міські ремісники неодноразово порушували питання про значніші замовлення, організований збут продукції. Цьому сприяв захід австрійського уряду, згідно з яким у 1890 році четверту частину взуття, потрібного для австрійського війська, було доручено виготовити дрібним ремісникам. У Галичині близько восьми тисяч шевців погодилось виконати це замовлення. В цій акції брали участь також шевці з Рогатина.

У 30-их роках XX століття для захисту своїх інтересів частина ремісників об'єднується в товариства на зразок цехів. Однак всі ці заходи стосувались тільки міських ремісників, дрібного кустарного виробництва вони майже не торкнулися. Бракувало фахових ремісничих шкір. У 1888 році на засіданні сейму в Кракові була створена крайова комісія промислових справ, яка мала займатися підвищенням рівня промисловості в Галичині. В результаті роботи цієї комісії засновуються промислові школи, в яких учні навчаються ремеслу під керівництвом висококваліфікованих майстрів, відкриваються курси для учнів та челядників, яким після успішного складання екзаменів надавалось право самостійного ведення ремесла.

У малих містечках та більших містах навчання ремісників було традиційним. Після трьох років навчання шевської справи учень зараховувався в реєстр челядників, а ще через три роки складав іспит та здобував звання майстра. Значна частина учнів обмежувалась тільки учнівським та челядницьким терміном. На заваді здобуття звання майстра ставали значні перепони соціально-економічного характеру.

Створюються ремісничі товариства, які на зразок середньовічних цехів мають свої статути з ухваленими правами та обов'язками. Товариства об'єднували всіх осіб, які займалися самостійним промислом. Ремісники одержували промислову карту (патент) на свою ремісничу діяльність, хоча шевців, які не мали промислової карти, було значно більше.

У звіті Рогатинського староства в Станіславське воєводське управління за 6 грудня 1922 року зазначається: "Можна зауважити, що ремісників, які займались промислами без промислової карти, є дуже багато і до відповідальності не можна їх притягнути, тому що це переважно бідні, батьки сімей. Відібрати і цей єдиний спосіб виживання було б дуже небезпечним експериментом, що б викликало в громадах велике незадоволення".

Асортимент виробів, які виготовляли шевці, - чоботи, черевики, півчобітки. їх виробництво залежало як від традицій даної місцевості, так і від соціального стану. Шиття характеризувалося складністю крою, а разом з тим більшою міцністю та зручністю. В залежності від призначення, ділилося на робоче, святкове, спеціальне (мисливське), доросле та дитяче.

Найбільш поширеними на Опіллі видами шитого взуття були чоботи та черевики. У XIX столітті вони ввійшли в побут не тільки міського, але й сільського жителя. Майстри групували деталі шитого взуття на "еподи" та "верхи". До еподів належали підошви, каблуки (обцаси), підметки, золі, ранти. До "верхів" - головки, переди, халяви, задники, підкладка.

Вибір сировини при пошитті взуття диктувався кількома причинами: його призначенням, віком та статтю замовника, їх заможністю. Кращим вважався опойок (шкіра річних телят), який йшов на шиття черевиків. Шкіра дворічних телят більше годилася на чоботи. Проте такого добору сировини дотримувалися не завжди, швидше виходили з можливостей замовника.

У XIX столітті найбільше чобіт шили з юхти, а також з кінської шкіри ("шкарпові"). У 20—30-і роки XX століття юхтові чоботи почали поступатися шавровим та хромовим.

Першим етапом у процесі виготовлення взуття було зняття мірки. Від точності і правильності цієї операції значною мірою залежали зручність в експлуатації, форма, зовнішній вигляд чобіт. Тому цю функцію виконував сам майстер. Він здійснював 5-6 вимірів: міряв довжину ступні, окружність у пальцях, робив вимір по підйому через п'яту, по окружності - коло щиколоток і, нарешті, вимірював окружність литки. Висота халяви, форма носка залежали від крою чобіт, смаків замовника. Кожну деталь викроювали з певної частини шкіри, розташовуючи її в певному положенні, щоб уникнути деформування готового виробу.

Заощаджуючи найменший клаптик шкіри, швець знаходив йому згодом застосування: на устилку, футрування, набивання каблуків і т. д. При викроюванні деталей взуття майстри іноді користувались викройкою, яку накладали зверху на шкіру і обводили навкруги спеціальним інструментом - рильцем.

Наступним етапом роботи шевця було шиття, оздоблення і викінчування взуття. Суттєвою ознакою, яка визначала спосіб виготовлення підошви, був метод її кріплення. Виворітні чоботи повністю шили на колодці, потім вивертали і надавали потрібної форми. При виготовленні взуття з прикріпленою зверху підошвою технологічний процес був більш складний.

Оздоблення взуття здійснювалось одночасно з пошиттям або по готовому виробу. Якість виробу залежала і від викінчення його. На цьому етапі треба було вже в готовому виробі ставити устілку, підрізати та зачистити краї та низ підошви, випалити ранти та каблуки, спеціальним шевським "чорнилом" проглянцувати верх.

При пошитті взуття майстри користувалися різними видами швів: лицевими, виворітними, потайними. Складність потайних швів полягала втому, що дві деталі складали впритул і кривим шилом проколювали шкіру настільки, щоби дратва не проходила на зовнішній бік. Такі розгладжені шви на деталях верху взуття були міцні і майже непомітні.

При кріпленні підошви користувалися потайним швом іншого виду: по лінії наміченого шва шкіру на половину товщини підошви прорізали і в той проріз ховалась дратва, уберігаючись від протирання та розриву. Лицеві та виворітні шви належали до простих. Краї двох деталей складали разом і зшивали способом протягування або обкидання нитки, тому шов виходив двонитковим, петлястим. У виворітних чоботях лицеві шви в готовому виробі ставали виворітними.

При зшиванні халяв, для укріплення шва, а також маскування на ньому нитки вставляли тоненький ремінець. У розпорядженні кожного шевця була велика кількість інструментів: колодки, шила, кліщі, долота, точильні бруски, щітки, пензлі, полотно, смола, віск, щетина, клей, цвяхи, кілки, підковки, капелі та інші матеріали.

У наборі цих інструментів та начиння важливе місце займала колодка. Від правильного вибору колодки залежала форма взуття. Крім того, вона полегшувала майстру процес кріплення підошви до верху.

В минулому шевці самі виготовляли копита з липи, берези, а з кінця XIX століття частіше користувались фабричними, які складалися з двох частин (так звані клинові). В кустарному виробництві копито виконувало кілька функцій: на ньому приміряли, зшивали верхи з підошвою, надавали форми виробові. Для виготовлення витяжних чобіт шевці користувалися правилами. На них натягували ще вологі викроєні частини, прибивали цвяшками, доки шкіра не висихала і не набувала форми передньої частини халяви разом з головкою. Для проколювання шкіри, при забиванні кілків використовували прямі шила, при зшиванні дратвою - криві. Плоскогубцями витягали краї шкіри, кусачками - цвяхи. Молотків швець завжди мав кілька: більшим вирівнював шкіри (на підошві по швах), меншим вбивав цвяхи, кілки. Ножі були різної форми. Найчастіше використовували прямий, зі зрізаним кінцем, або кривий, який служив для викроювання деталей, вирівнювання країв підошви чи каблука.

Для витискання гарячим способом рантів служило долітце, зване "рильце", або "кантзецер". Дратву робили з конопляних чи лляних сирових ниток домашнього виробництва. Зісукані нитки просочували "відмасткою" з борошна, зверху вощили або смолили для зміцнення. Обидва кінці дратви швець окремо вставляв у розщеплену щетину з дикого кабана, міцно

скручував, затягав і зшивав двома руками. Використання гнучкої щетини полегшувало проникненню дратви, особливо при потайному шві.

Шевське знаряддя належить до тих, які щодо форми, призначення, навіть назв не зазнавали змін. У майстрів з діда-прадіда вони передавались із покоління в покоління. Набір шевського начиння диктувався перш за все масштабом виробництва та видами виготовлюваного взуття.

Шевська робота включала в себе не тільки пошиття, а й ремонт взуття, яке псувалося частіше від прогнивання дратви. Порвані частини зшивали, накладали латки, застосовуючи прості шви. Поношені чоботи підшивали, тобто до старих халяв давали нові переди, підошви, внутрішні деталі. При підшитті міняли крій відповідно до нової моди, у зв'язку з чим давні крої чобіт, як зразки, збереглися дуже слабо.

Крій взуття, яке побутувало в Галичині, описав Я. Головацький, виділивши два основні типи: "угорський", який на Опіллі не набрав значного поширення, та "руський". Особливості "руського" крою чобіт у тому, що переди викроювали з окремого шматка шкіри і пришивали на підбитті до халяви гострим язичком.

Шили такі чоботи виворітними: зшивали халяви, одинарні підошви, вставляли задник і частково під п'яту шматок шкіри по підошві. У вогкому вигляді чобіт вивертали, розправляли шви, надавали форми халяві. До підошви замість каблука трьома гачками прикріплювались ковальські підковки. Давнішими були "руські" чоботи, шиті на прямій колодці із симетричними підошвами, тобто без визначення на праву чи ліву ногу. У побуті, щоб не заходжувались і не швидко дерлись, їх міняли з ноги на ногу, через що вони й отримали назву "чоботи до перезування". Однак уже під кінець століття попит на них падає й у вжиток входять рантові чоботи. Вони відрізнялися іншим способом кріплення підошви ззовні. Зшиті верхи затягали на покладену на колодку устілку, стягували дратвою. По краю клали рант-смужкою грубшої шкіри, на яку рівно лягала підошва, потім обцас підбивали підковкою. Рантові чоботи шили завжди по примірці, через що вони виглядали елегантно, вважаючись панським взуттям.

У минулому столітті шили чоботи з козячої шкіри жовтого кольору. Вони мали окремо викроєні головки і широкі м'які халяви, разом із задником зішиті одним бічним швом із внутрішнього боку. Характерною особливістю крою цих чобіт були низькі головки, що рівною лінією по підйомі з'єднувались із халявами. Крім того, вони мали широкі заокруглені носки і м'які халяви, які можна було при потребі закочувати.

Побутували також комбіновані чоботи з жовтими халявами і чорними передами з юхти або хрому. З початком XX століття кустарне взуття зазнає суттєвих змін, стає більш зграбне за формою (святкове взуття), для чого шевці відбирали кращі гатунки шкіри, складніший декор. В моду входило червоне взуття або коричневе. Окремий різновид становили святкові рантові чоботи з твердими халявами, які зсувались на м'яку частину, такий крій був поширений на цей час.

Тверда халява у верхній частині була футрована втроє складеною підкладкою з домашнього полотна. "Шийка" була м'якою, без підкладки. Форму халяві надавали у вогкому вигляді на правилі з вбитими клинцями, після чого зшивали разом з передом, твердим задником, підошвою і каблуком. Для зміцнення низу між устілкою і підошвою вставляли два сталеві дроти. При ношенні такого чобота тверда частина халяви зсувалась на м'яку і лягала на передок, хоч носіння таких чобіт не було практичним. Такі чоботи знаходяться в експозиції Музею народної архітектури і побуту Прикарпаття Національного заповідника "Давній Галич".

Жіночі чобітки відрізнялись від чоловічих переважно тільки кращим ґатунком шкіри та стараннішим пошиттям. Архаїчні риси проявлялись у формі: жіночі чобітки мали більш загострені, ледь загнуті вверх носки, трохи нижчі, ніж у чоловічих, халяви. Так само не було суттєвої різниці у крої чобіт для міського і сільського населення. Кожен новий крій апробовувався спочатку в місті, а потім проникав у село. У кустарному виробництві поширеними були також черевики. Відомо, що цей тип взуття пізнішого походження, ніж чоботи, хоча назва дуже давня. К. І. Матейко, досліджуючи український народний одяг, відзначає, що давня назва "черев'я" в минулому могла вживатись на позначення взуття, шитого з м'якої шкіри черева тварини.

З другої половини XIX століття були відомі жіночі черевики з чорного, червоного та рожевого сап'яну на високих, обтягнутих шкірою каблуках -"корках". Протягом досліджуваного періоду вживання черевиків у різних районах та різними соціальними групами було неоднакове. Здавна їх шили для міщан, а з кінця XIX століття вони входять у побут сільських багатших верств.

Шкіряне взуття завжди було дорогим, тому вибирали найбільш практичну форму, якою були чоботи. В окремих селах досліджуваної території, як і на Прикарпатті в цілому, черевики з'явились із поверненням їх мешканців з австрійської армії чи заробітків. Такі зразки потім використовували місцеві шевці.

У 20-3 0-х роках черевики набувають поширення як святкове, так і буденне взуття. Загалом різновидів черевиків було небагато. На всій території Галичини, як і на Опіллі, в перших десятиліттях XX століття широкого побутування набули жіночі черевики з високими шнурованими халявами, на каблуках, звужених донизу чи в середній частині. Шили такі черевики з хромової або шаврової шкіри чорного або темно-вишневого кольору. Відомі були також жіночі черевики на низькому каблуку з короткими халявками. Чоловічі черевики в комплексі народного вбрання відігравали меншу роль. Юхтові черевики з широкими тупими носками були швидше робочим взуттям.

Порівнюючи види і форми шкіряного взуття від другої половини XIX століття до 30-х років XX століття, бачимо в них значні зміни. Кожна форма взуття залежала від наявності та конфігурації деталей. Насамперед значні зміни відбулись у формі халяв. У витяжних чоботах найпростішого крою вони ще не виділені в самостійну деталь, а викроювались таким способом: одна частина - разом з головкою, друга - з задником. Поруч з такою формою у XIX столітті широкого розповсюдження набули халяви, викроєні окремо від головок, але ще із задниками, і, нарешті, пізніше - як окрема деталь.

Шов залежав від крою халяв. Спочатку робили два шви по боках, потім один із внутрішнього боку, після цього один ззаду. М'які, без підкладки, халяви у "простих" чоботах змінились у рантових на тверді. Поступово, особливо з початком XX ст., форма халяв у чоловічих чоботах стабілізувалась. У жіночих цей процес відбувався дещо повільніше. Моделювання халяв вимагало певної кваліфікації, тому в XX столітті на їх крої спеціалізувались окремі міські ремісники, яких називали "холєвкарями".

Мінялась також форма, висота головок і задників. У минулому головки у чоботах були дуже низькі, на рівній лінії з'єднані з халявами. Від головок залежала форма підошви: спочатку в "простих" чоботах підошви були симетричні, одинарні, пізніше в рантових - подвійні, асиметричні. В рантових чоботах зі зміною способу кріплення підошви з'являються нові деталі - "рант", "упаковка". Форма носка залежала від призначення взуття: в громіздких робочих чоботах, черевиках - носки завжди заокруглені, в святкових, особливо жіночих, - гострі. Каблук, як одна з пізніших деталей взуття, існував у двох видах: "корки" - з березового або букового дерева, обтягнуті шкірою, та "набірні обцаси" - зі шматків твердої шкіри.

У XIX столітті не тільки жіночі, але й чоловічі святкові чоботи мали завужені донизу каблуки висотою 4-5 см. У XX столітті в чоловічому взутті каблук визначається як широкий, низький, у жіночих - залежно від крою та існуючої моди. Високі жіночі каблуки підбивали невеликою фабричною підковкою. Вживалися деякий час "німецькі" підковки, які йшли тільки по краю каблука, а середина була шкіряна. Для легшого стягування чобота з ноги служив шкіряний чи залізний трикутник - "гунцвот", прикріплений до закаблуків.

Аналіз типів та видів кустарного взуття допомагає зробити висновок, що розвиток крою йшов шляхом удосконалення форми, прийомів зовнішнього оформлення (оздоблення) та техніки пошиття. Це проявилося у пошуках кращих гатунків шкіри, застосування кращих, нових знарядь праці.

Обробка деревини

За способом обробки деревообробництво поділялось на такі галузі, як теслярство (будівництво жител та господарських будівель), боднарство (виготовлення бочок та інших видів тари), столярство (різноманітні вироби інтер'єру), стельмахарство (виготовлення транспортних засобів - возів, саней, коліс).

Боднарство

Боднарський промисел на Опіллі має давні традиції. Значні за обсягом виробництва осередки виникли в кінці XIX - на поч. XX ст. у таких населених пунктах, як Черче, Кліщівна, Темирівці.

Асортимент виробів був досить широкий - діжі, бочки, цебри, мірки, бочівки, відра та інші. Для кожного виробу підбиралась відповідна порода дерева. Особливо цінились бочки з твердих порід - дуба, бука (для зберігання вина, квашення і т. д.) З м'яких порід виготовляли відра, гелетки. Сам матеріал на вироби заготовляли в зимовий період. Поліна мали бути рівні та без сучків. Матеріал сушили протягом року в затінку, оскільки швидке сушіння "на сонці" могло призвести до розтріскування деревини.

З сухих полін кололи клепки - "шкалиньи". Після цього їх обтісували спеціальним ножем і залишали далі сушитися в затінку. Для складання "шкалиньи" в готову бочку використовували обруч. Першу клепку прикріплювали до обруча вилцями (дві паралельні дощечки), а тоді складали по колу всі інші. Останню клепку ретельно "підганяли" до певного розміру, щоб надати виробу правильної геометричної форми.

Далі вставлялося днище. Для цього в клепках вирізали рівчак (2-3 см від краю клепки). Знаючи діаметр майбутнього дна виробу, його відшальо-вували на трьох-чотирьох дощечках з'єднаними між собою пазами, з яких виготовляли потім дно. Край одержаного круга застругували, припасовуючи його до вирізаних уже в клепках пазів.

Щоб вкласти дно, необхідно було підбити нижній обруч вверх. Таким чином, клепки знизу виробу розширювались наскільки потрібно, що давало можливість вставити дно. Потім обруч збивали на своє попереднє місце.

З кінця XIX століття, в зв'язку зі значним попитом на боднар-ські вироби, почали відкриватися майстерні, обсяг виробництва тари на яких був досить високим.

Великий попит на боднарські вироби мали численні гуральні та інші господарські підприємства.

Значна кількість деревини сприяла розвитку теслярства -

виготовлення деревного матеріалу для житлового та господарського будівництва. В асортимент входили: кругле та брусоване, розрізане навпіл дерево, дошки, бруси та інші будівельні матеріали.

Теслі не тільки займалися заготівлею матеріалу, а й спорудженням будівель. Поборовий реєстр 1609 року в Галичі серед інших ремісників згадує і 6 теслярів, які жили і працювали на цей час у місті.

У першій чверті XVII століття в Рогатині згадується механізований тартак, на якому розпилювали колоди за допомогою енергії води (водяного колеса). У1928 році в Галичі діяли два великі тартаки Мойжеса та Маркуса Шорів, де працювало більше двадцяти робітників.

Загалом теслярство мало кустарний характер. У кожному селі були свої місцеві майстри, які не тільки виконували теслярські роботи, а й займалися столярством та іншими суміжними промислами.

Столярство

Столярство належить до найбільш масових ремісничих професій. Столярі займалися виробництвом дерев'яного хатнього обладнання - дверей, вікон, жердок, полиць, лав, ліжок, скринь, столів, стільців, крісел, колисок, сільськогосподарського реманенту (плугів, рал, сох, борін).

Залежно від виробу майстри вміло підбирали деревину, враховуючи як фізичні, так і декоративні якості, колір, твердість, гнучкість, фактуру. За твердістю порід столярі ділили деревину на м'яку, або "легку" (липа, сосна, ялина, шовковиця), середньої твердості (черешня, горіх, береза) та твердих порід (дуб, граб, ясен, бук, клен, акація, слива, яблуня, груша).

Столярі мали в своєму розпорядженні пили, сокири, коловороти, долота, гиблі та інші інструменти включно зі столярним верстатом. Сільські майстри виконували на замовлення односельців вікна, двері, нескладні типи меблів, сільськогосподарський інвентар.

У містах та містечках працювали досвідчені майстри-столярі, які виконували замовлення для багатших прошарків населення. Були і майстри-червонодеревники, які виготовляли меблі з дорогих порід дерев.

Стельмахарство

Цей промисел пов'язаний з виготовленням возів, саней, а також коліс, полоззя, дуг. Найбільш поширеним був у Тенетниках, Стратині, Кліщівні. Виготовлення полозів та коліс було складним процесом, вимагало вправності, спеціального устаткування та інструментів. З кінця XIX століття кожне село мало своїх стельмахів, які не тільки виготовляли нові колеса, але і ремонтували старі. Саме виробництво коліс вимагало досвіду в підборі деревини. Так для виготовлення ступиці використовували деревину берези, яка росла на сонячному сухому місці, віком близько 15 років. Дерево спилювали попри самий корінь і розрізали на тридцятисантиметрові колоди. Близькі до кореня перші три колоди були найміцнішими.

Досвідчені майстри витримували їх по кілька років, щоб добре висохли. Після чого бралися до виготовлення колеса, основні частини якого - головка, спиці, ободи (багра).

Багра раніше витесували з чотирьох-п'яти частин, місце стику яких з'єднували між собою дерев’яними кілками. У кожного майстра були виготовлені заздалегідь заготовки до коліс: одна-дві головки, спиці, деталі ободів. Отримавши замовлення, "колесар" монтував з них колесо. Спочатку продовбував у головці гнізда для спиць з таким розрахунком, щоб на кожну частину обода припадало по 2-3 спиці залежно від їх загальної кількості.

Спиці виготовляли з дуба. На заднє колесо воза йшло 10-12 спиць. Обод на спиці натягували на спеціальному станку - колісниці. Існував ще один метод виготовлення ободів - гнуттям. Для цього в землю вкопували колоду (дубову) з вирізаними в ній спеціально розміреними пазами для тримання заготовки. Перед тим як гнути, заготовку розпарювали. Для цього будували парні - спеціальні приміщення для розпарювання деревини.

Відпарені заготовки закріплювали одним кінцем у колоді, а другий кінець згинали в потрібному напрямку. Обидва кінці фіксували в певному положенні до повного висихання деревини. Подібним методом виготовляються і сьогодні полози до саней в селах Кліщівна та Стратин.

Лозоплетіння

Плетіння виникло раніше, ніж інші види ремесел, які вимагали відповідних знарядь праці, тому відоме ще з часів палеоліту. Залежно від матеріалу поділяється на лозоплетіння, рогозоплетіння та плетіння соломкою. Розвитку ремесла сприяє також наявність природного матеріалу на даній території.

Лозоплетіння та рогозоплетіння поширилося головним чином у болотистих місцевостях, а також прилеглих до невеликих водойм та річок (Дністер, Гнила Липа, Нараївка, Свірж).

Лоза завдяки своїй гнучкості та зручності в роботі стала одним з основних матеріалів для виготовлення різноманітних побутових виробів. Найкращий період для заготівлі - осінньо-зимовий. Заготовляли прут тоді, коли листя починало жовтіти та опадати. Пруття очищали від дрібних гілок і листя та сортували за довжиною і якістю.

До першого сорту належало пруття цілком пряме, без пошкоджень та бородавок. До другого сорту - різне, з дрібними дефектами, але придатне до плетіння виробів. Заготовлену лозу складали в стіжки до того часу, доки не висохне. Потім кидали у воду, тримали в ній доти, доки лико не починало віддиратися від прута.

Очищене пруття висушували на траві в затіненому місці, оскільки під прямим сонячним промінням воно ставало крихким, таким чином втрачаючи свою головну властивість - гнучкість. Під вечір лозу ховали під стріху або заносили в приміщення, оберігаючи від роси, тому що пруття на росі могло посіріти. Асортимент виробів з лози на Опіллі був досить великий: кошики для картоплі, святкові (пасхальні), кошики для овочів та фруктів, для збирання грибів.

Кошики для зберігання картоплі плели з зеленого не обкорованого пруття, що робило їх досить міцними.

Пасхальні кошики плели з тоненьких прутів. Сам виріб мав еліпсоподібну форму, висоту близько 20 см, ширину до 30 см та довжину до 40-45 см. Виготовляли кошики з обкорованого прута, розмальовуючи їх візерунком синього, червоного кольору. Такий кошик мав поперечну ручку, виплетену також з лози. Найбільше славилося виробами з лози село Кінашів.

Наведемо один зі способів плетіння.

Для плетіння кошика потрібні вісім товстих прутів однакової довжини -приблизно 45 см. Середину чотирьох прутів розчеплюють ножем і вставляють решту чотири.

Складену з цих прутів хрестовину обплітають двома прутами, починаючи з тонких кінців, обійшовши кругом хрестовини два ряди. Потім кінці хрестовини розводять попарно і отримують вісім радіусів, що розходяться від центру. Далі, розводячи прути в парах стояків, отримують шістнадцять стояків основи для кошика, які обплітають пошаровим плетенням, виробляючи дно кошика потрібного розміру. Закінчують дно плетенням шнурочком у два прути, кінці прутів, що виступають, рівно обрізають біля самої мотузки.

Після того, як дно виплетене, вибирають прути на стояки стінок кошика, застругують їх ножем і загостреними кінцями щільно вставляють у пази дна. Далі продовжують роботу пошаровим плетінням стінок "шнурочком" в чотири прути.

Для виготовлення ручок кошика на протилежних боках стінок шилом роблять зверху отвори у загинці і вставляють у них кінці товстою, зігнутою дугою прута. Далі вимочений довгий прут скручують, протягують у загинки біля кінців ручок і обмотують ним ручку 4-5 разів з обох боків. Біля кінців ручки ці прути протягують два рази через стінку кошика, а кінці, що залишилися, ховають у стінках кошика.

Як уже зазначалося, для виготовлення пасхального кошика використовують дрібніше, очищене від кори пруття. Його також заготовляли в осінній період. Після просушування лозу клали в металеву посудину (казан) з киплячою водою. Кип'ятіння тривало доти, доки кора не починала легко відділятись від деревини.

Очищали пруття від кори протягом кількох годин після проварювання (краще очищається). Обкоровані прути добре просушували на настилах, після чого їх зв'язували в пучки і сушили під стріхою ще кілька днів. Для плетення дна овального кошика розщеплювали п'ять-шість коротких прутів, просуваючи крізь них три-чотири довших прути. Стояки стінок овальних кошиків закріплюють так само, як і при виробництві круглого кошика. Стінки плели в основному в "косичку". Крім кошиків, лозою виплітали драбини возів та саней, скрині, діжки, янкіри, плоти, меблі.

Разом з лозоплетінням на Рогатинщині значного поширення набуло плетіння з рогозу, зокрема килимів, взуття.

Рогіз, на відміну від лози, має свої специфічні властивості - м'який, здатний згинатися під будь-яким кутом, утворюючи більш щільне плетення.

У кінці XIX століття в окремих населених пунктах утворювались ремісничі школи (с. Стриганці, 1897 р., с. Журавно, 1898 p.), де навчали більш складних прийомів плетіння для виготовлення меблів, дорожних речей та інших виробів, які знаходили значний попиту міського жителя.

Каменярство

З найдавніших епох камінь був легкодоступним матеріалом, міцним та стійким до природних факторів. Територія Опілля особливо багата на поклади гіпсів, пісковиків та вапняків. Видобування велося відкритим способом у каменоломнях, більшість з яких на кінець XIX - початок XX століття були громадськими.

У 1901 році на Рогатинщині налічувалося п'ять діючих каменоломень та дві копальні гіпсу. Проте наведені дані викликають сумнів, оскільки камінь видобували і в інших місцевостях, де породи виходили на поверхню.

Найперспективнішими були кар'єри, розміщені в басейнах річок Нараївки, Гнилої Липи та Свіржа (села Дібринів, Стратин, Кліщівна, Воронів, Підгороддя, Курів, Виспа, Колоколин, Васючин, Ферліїв).

На початку XX століття найбільші кар'єри були зосереджені в Кліщівні, Колоколині, Журові, Підмихайлівцях, де значна частина населення займалась видобуванням вапняків та алебастру.

Алебастр - один з різновидів гіпсу, має тонкозернисту структуру, напівпрозорий, буває забарвлений у світлі відтінки жовтого, коричневого або сірого кольору, інколи з темними прожилками. Завдяки своїй м'якості легко піддається ручній та механічній обробці.

Найбільш цінні види алебастру видобували в Бовшеві, Журові, Підмихайлівцях. Алебастр з Підмихайлівців досить цікавий у декоративному відношенні, оскільки має плямисту структуру в формі гілок сірого кольору.

У 1829 році в околицях с. Медухи були відкриті поклади алебастру з рожево-червоними прожилками, хоча родовище так і не розробляли. Особливо цінні сорти алебастру видобували біля с. Бовшів на Касовій горі. Саме тут у 20-30-их роках XIX ст. було налагоджено видобування та обробку цього мінералу.

Добування алебастру здійснювалась за допомогою молотів, ломів, сокир та спеціальних дворучних пил, якими добутий камінь різали на плити потрібних розмірів. Коли надземні запаси каменю вичерпувались, доводилось відкопувати його лопатами та закладати порохові заряди.

На підводах камінь звозили в село, де і було налагоджено його обробку, якою займалася значна частина жителів села. На токарних верстатах вироблялись вази, урни, абажури, письмове приладдя, попільнички тощо. Вручну виготовляли підставки під годинники, плита до столів та сервантів, різноманітні статуетки та інші вироби.

Про розміри виробництва можна судити хоча б за тим, що в селі налічувалось більше десяти токарних верстатів, а чимало майстрів обробляло камінь вручну. Блоки, привезені з каменоломень, розпилювали на менші бруси (залежно від розміру майбутнього виробу) та закладали в токарний верстат. Після надання виробу певних форм, його вирівнювали пильниками та шліфувальним папером. Щоб надати виробові природного блиску, його шліфували стеблами польового хвоща та гашеним вапном.

Часто алебастр забарвлювали в різні кольори аніліновими барвниками. Для цього барвник розводили в спирті, а готовий не шліфований виріб замочували в ньому.

У 1929 році подібні майстерні були засновані в Журові, де на Лисій горі також розроблявся алебастровий камінь, видобування та обробка якого велась аналогічним способом, як і в Бовшеві.

Камінь застосовували у різних сферах господарської діяльності: вимощували двори, споруджували стіни господарських будівель (стаєнь, пивниць), викладали стінки криниць, закладали під підвалини жител, робили кам'яні підмурівки для вирівнювання площі під житло, клали плоти - мури. В таких мурах в'яжучим матеріалом була жовта глина або пересіяний фунт.

В опільських селах алебастр часто використовували для побілки жител. Камінь подрібнювали за допомогою ціпа, верхня робоча частина якого була виготовлена із заліза і з'єднана з ціпивом шкіряною петлею - капицею.

Роздроблений таким чином алебастр випалювали в спеціально обладнаних ямах або просто в хатній печі. Після випалювання його подрібнювали на порошок, просіювали на решеті, розводили у воді та білили (с. Васючин). Дещо подібним методом випалювали гіпс, виробництво якого на Рогатинщині мало досить потужні масштаби.

У Скоморохах камінь добували відкритим способом на Дісь-ковій горі. Кар'єр належав фомаді. Власник одного з млинів вику-

повував у селян видобутий ними камінь та випалював у спеціально обладнаних печах гіпс.

Піч являла собою яму, викладену каменем та обмазану глиною. У таку яму закладали десять возів дров, на які засипали тридцять возів гіпсовика. Верх ями обліплювали глиною, залишаючи отвори для виходу диму. Вогонь горів декілька днів. Готовий випалений гіпс подрібнювали та перемелювали у млинах. Аналогічним методом гіпс випалювали в Колоколині, Журові, Медусі та інших селах.

Визначити кількість гіпсарень досить проблематично, оскільки в усіх млинах, які мололи збіжжя, потенційно могли молоти і гіпс. Таким чином каменярські промисли на Рогатинщині були пов'язані не тільки з видобуванням кам'яних порід. Поряд з практичним використанням каменю в господарській діяльності, в будівництві, місцеві майстри застосовували його в різноманітних видах декоративно-ужиткового мистецтва.

Гончарство

Гончарство належить до найбільш поширених видів ремесл. Виробництво глиняного посуду на Опіллі сягає глибини віків, ввібравши в себе технічні та художні традиції.

Глини за своїм хімічним складом, як і за кольором, надзвичайно різноманітні. Тому виробництво розвивалось головним чином у тих селах, де була відповідної якості глина. Такими центрами на Рогатинщині в кінці XIX -на початку XX століття були Більшівці, Стратин, Вишнів, Липівка.

Згідно з даними, отриманими від Михайла Нішана, жителя с. Вишнів, глину видобували відкритим способом і піддавали обробці та очищенню. Гончарі визначали в'язкість глини, розминаючи її в руках. "Жирну" або "пісну" глину важко формувати, тому вибирали найбільш піддатливу та зручну для роботи.

Гончарна глина - м'яка, змочена водою, утворює тягучу масу, вона легко розтирається і розводиться у воді, має сталий та насичений колір, який зберігається при випалюванні. Найкращими вважалися глини, наближені за якістю до "жирних". "Пісні" глини містять великий процент піску, тому вироби з такої глини часто ламалися при формуванні виробу. Якість визначали, виготовляючи пробний горщик і висушуючи його. Якщо виріб не діставав тріщин, то така глина була придатна для роботи.

Ще один метод визначення якості глини - заливати її водою. "Пісні" глини швидко розчиняються, на відміну від "жирних", які стають більш пластичними. Майстри часто змішували "жирні" та "пісні" глини, одержуючи глиняну масу потрібної якості.

Якість сировини залежала і від кількості присутніх у ній домішок (камінців, корінців тощо), а особливо частинок вапняку, який при випалюванні готового виробу утворював негашене вапно. Коли такий горщик контактував з вологим повітрям, це призводило до руйнування виробу. Тому заготовлену глину ретельно очищали від домішок.

Заготовлений матеріал звозили на подвір'я гончара і зсипали в "гридки", "грядки". В процесі вивітрювання глина розсипалась на дрібніші частинки, звільняючись таким чином від грубих домішок.

Наступний процес очистки - збивання в одну купу. Для цього певну кількість плини висипали на посилане піском місце і поливали водою (даючи їй трохи відстоятись), витоптували ногами та збивали довбнями в однорідну масу - "тісто". З "тіста" стругали тонкі смужки - "стругом" (зробленим з уламка коси), попутно видаляючи з глини різні домішки. Після цього стругану глину знову збивали в купу і далі стругали. "Тісто", одержане після повторного стругання, скочували в кулі або у валки, залежно від величини майбутнього виробу.

Посуд виготовляли на гончарному колі, яке за свою давню історію також зазнало певної трансформації. Відомі два типи гончарного кола - шльонське та волоське, або німецьке. У шльонського обидва кола - "спідняк" та "верх-няк" - були з'єднані шістьма дерев'яними вертикальними спицями, на відміну від волоського - з однією залізною рухомою віссю, яка з'єднувала два дерев'яних круги. На верхняку гончар вручну формував виріб, а за допомогою нижнього кола (спідняка) обертав саме знаряддя. Для надання стійкості верстату, його прикріплювали до лави дерев'яною дощечкою - "лисичкою". До допоміжних інструментів належав гончарний ніж, що складався з тонкої дерев'яної дощечки видовженої півкруглої форми та дроту з двома ручками для зрізування уже готового виробу з кола.

Гончарне коло приводилося в рух правою ногою від себе в сидячому положенні. Спочатку гончар розміщував глиняну кулю в центрі верхнього диска. Коли тісто правильно розміщене в центрі, то при швидкому обертанні куля здається нерухомою. Поряд знаходиться посудина з водою для змочування рук та виробу. Найкращою була "мачка" - розведена у воді глина. Постійно збільшуючи тиск долонями та пальцями рук, глиняну кулю перетворюють у загладжений купол. Витягуванням та стисканням, яке повторюють 8-10 разів, глину доводять до однорідної маси, витискаючи при цьому бульки повітря. Великим пальцем лівої руки роблять заглибину в центрі купола. Розширюючи заглибину, вставляють у неї два великих пальці, а долонями рук стискають глину по боках. Одночасно великими пальцями вигладжується дно і починається нарощування стінок. Руки при цьому завжди повинні бути вологі, але не настільки, щоб допустити розкисання глини.

Сформований виріб зрізають з кола дротом. На виготовлення однієї посудини досвідченому майстрові достатньо кілька хвилин. Вироби залишали на просушування, причому попадання прямих сонячних променів було небажане, оскільки виріб міг одержати тріщини. Тому вироби підсушували в приміщеннях на стилажах.

Після підсихання вироби лощили. Для цього їх протирали змоченою у воді ганчіркою, зменшуючи цим пористість зовнішніх стінок посудини. Лощення проводилось за допомогою лощила - кварцового відшліфованого камінця, яким загладжувалась зовнішня поверхня виробу.

Випалювання керамічних виробів відбувалось у горні. Його будували недалеко від майстерні, зазвичай у городі або саду, віддалено від інших будівель. Споруджували горно в ямі глибиною півтора метра, купол виступав приблизно на метр над поверхнею землі.

Глиняною горизонтальною решіткою горно ділиться на дві частини: верхню та нижню. Верхня - більш широка - наповнюється ще сирими підсушеними на повітрі горщиками. А нижня частина через вузький отвір заповнюється дровами, які розпалюють. Вогонь знизу проходить крізь решітку, випалюючи посуд.

Дрова заздалегідь підсушували, забезпечуючи мінімальну вологість у горні. Коли піч заповнювали керамічними виробами, "щелепи" печі заставляли цеглою та обліплювали глиною, залишаючи невеликий отвір для спостерігання за випалюванням. Розпаливши вогонь у печі, повільно збільшують температуру до 900° С. Наприкінці випалу температуру так само повільно зменшують.

Регулюванням доступу повітря до вогню в горні можна було впливати на колір майбутніх виробів: залишати його природним - жовто-червоних відтінків або зробити їх сріблясто-чорними. Секрет такого ефекту пояснюється вмістом окису заліза в глині. Процентне відношення окису заліза в глині при випалюванні може забарвити її від темно-червоного до майже білого кольору.

Насиченість кольору залежить і від температури випалювання. Чим вища температура, тим темніший відтінок.

Випалювання димленої кераміки здійснювали у закритій печі. Для цього щільно закривали всю верхню секцію печі, а в нижню вкидали солому, від якої було багато диму, цей отвір також засипали землею. Усі тріщини і щілини замазували багном. Отже, створювалась нестача кисню, відбувалась віднов-лювальна реакція - утворення окису вуглецю з чадного газу як продукту згоряння палива в умовах нестачі кисню. Таким чином, двоокис заліза (Fe 02), який міститься в глині виробу, перетворюється в закис ((Fe2 03), віддаючи свій кисень, у результаті чого на поверхню виробів осідає чистий вуглець, надаючи їм чорного забарвлення. Чим більше окису заліза в складі глини, тим чорніший посуд, а при незначній його кількості - сріблястий.

Полив'яний посуд випалювали двічі - спочатку в сирому вигляді, а потім після поливу. Поливу виготовляли із суміші звичайного піску та окису олова або свинцю, розмоловши їх на жорнах. Готовий випалений посуд очищали від пилу і кіптяви, миючи його. Коли виріб висихав, натирали його дьогтем і посипали сухою поливою.

Розмальовування посуду здійснювали за допомогою коров'ячого рогу, у вузький кінець якого вставляли перо або квач з пір'я.

Асортимент виробів був досить великий: миски, полумиски, банки, горщики, збанки, глеки, глечики, макітри, горнятка, борщівники, ринки, друшлаги тощо.

Ковальство

Обробка металу була поширена на Опіллі, як і скрізь по Україні. В кожному селі діяла кузня - однокамерна або двокамерна будівля, яку споруджували, як правило, на краю села або ближче до доріг та роздоріж. Таке розташування давало можливість ковалю збільшити свій заробіток, ремонтуючи поламаний транспорт подорожуючих, підковуючи коней і т. п.

Перед кузнею влаштовували навіс (до 2 м) зі стовпом для прив'язування коней під час підковування. Кузні мурували з каменю, випаленої цегли або будували з дерева; часто вони мали каркасно-дильовану конструкцію, були обліплені глиною (с. Слобода Рогатинського району).

У більших селах кузні будували двокамерними, де одне приміщення використовувалось як столярна майстерня, в якій ремонтували колеса та інший інвентар, взятий ковалем на ремонт.

Часто ковалі працювали в спілці зі столярами, де кожен з майстрів виконував відповідну функцію при ремонті чи виготовленні речі (с. Руда Рогатинського району).

Серед інших слюсарських робіт ковалі виготовляли шуфлі, шуфельки, лопати, сапки, плуги, серпи, сокири, коси, підкови для коней, окуття для саней та возів, окуття та замки до скринь, дверей та інші речі.

Ковальський інструмент був традиційним, як і скрізь. Серед головного обладнання - горн, ковальський міх, наковальня, різних видів молотки і молоти, напильники, кліщі та інше (близько 20-ти назв).

Традиційно горн розміщували так, щоб мати до нього доступ з трьох боків - для зручності при роботі. Мурували його з каменю або цегли на глиняному розчині, висотою 80-100 см, квадратної або прямокутної форми, розмірами 100x100 см або 100x150 см, в самому центрі горна робили заглиблення 40x40x15 см, вимащуючи його глиною. Знизу під решіткою (руштами) підводили канал для нагнітання повітря та підсилення температури горіння в горні. Повітря нагнітали в горн за допомогою ковальського міха.

Міх складався зі шкіряного грушеподібної форми мішка, низ і верх якого були прикріплені до дерев'яних рам-щитів. Нижню робили з отвором для забору повітря. Шили міхи з сирої шкіри, попередньо вимоченої в олії, що надавало шкірі більшої еластичності. Купували міхи на базарах або замовляли в майстрів. Найбільше їх завозили з Тернопільщини.

Міх приводився в дію за допомогою дерев'яної жердки довжиною 120-150 см самим ковалем або помічником. При цьому через залізне сопло повітря з міха подавалось у гніздо горна знизу.

У центрі кузні монтували наковальню. Її прикріплювали на дерев'яну дубову колоду, стиснену обручами. Якісна наковальня при ударі по ній молотом давала чистий дзвінкий звук, на відміну від бракованих (з порожнинами чи тріщинами), де звук був глухим.

Зазвичай використовували дворогі наковальні з двома протилежними виступами на кінцях.

Один з них, у формі конуса, використовувався для згинання виробу та його заокруглювання, а другий мав форму зрізаної піраміди і служив для згинання під кутом менше 90° С. Траплялися й однорогі наковальні.

У квадратні отвори наковальні вставляли шпераки - менші наковальні масою до 4 кілограмів.

Використовували їх залежно від складності робіт (кування малих виробів, при згинанні складних форм та інших технологічних операціях).

Для кування металу використовували різні види молотів та молотків. Головний з них - молот або кувалда. Його маса сягала 8-10 кілограмів. Для різних видів робіт використовували молоти з тупою ударною частиною, загостреною або поперечно загостреною.

Довжина ручки кувалди сягала 70-90 см. Виготовляли її з міцних порід дерев (клена, дуба). Часто ручки ламалися в місці кріплення з молотом, тому для більшої безпеки ручку кувалди робили металевою. Для легших робіт використовували ручник - молоток масою близько 2 кілограми. Ним коваль часто показував місце удару кувалдою, якою працював помічник у спілці з майстром.

Крім названих ударних інструментів використовували плоский дерев'яний молоток (киянку) - для роботи з дротом, та фасонні металеві молотки (для оздоблювальних робіт). Для утримування розпалених заготовок служили кліщі різних видів, розмірів та конфігурацій (всього близько 15 видів).

До допоміжних інструментів належали: пробійники, зубила, сверла, плашки, мечики, напильники, ножиці для роботи з бляхою тощо.

Залізну заготовку розігрівали в горні до температури 800-900° С (найбільш оптимальна температура для кування залежно від величини виробу та температурних якостей металу). За кольором розігрітого заліза визначали твердість та пружність металу.

Нагнітаючи повітря в горн, треба було зважати на те, щоб недопустити перегрівання металу. Тому полум'я тримали невисоким і рівномірним. Заготовку розміщували під верхнім шаром вугілля, де була найвища температура.

Розігріту заготовку кліщами переносили на наковальню і молотом або молотком (залежно від величини виробу) надавали ударами їй потрібної форми. Коли виріб був масивний, коваль працював у парі з помічником. Майстер ручником показував місце удару помічникові, який вдаряв туди кувалдою. Така робота вимагала як швидких та точних дій кування, так і фізичної сили. Наступний етап роботи - загартування - повільне нагрівання виробу до певної температури та різке охолодження у воді або маслі (олії).

Такими діями виробу надавали більшої міцності та пружності. Об'єм охолоджуючої рідини повинен бути досить великим, щоб температура при занурюванні в неї виробу суттєво не піднімалася. Для цього ковалі використовували бочки або цебри.

Існував ще ряд технологічних операцій, які використовували ковалі в своїй діяльності. Серед них зварювання металевих частин за допомогою рідкої глини.

Місце з'єднання очищали напильником від іржі, обліплювали рідкою глиною і розігрівали в горні. Глина захищала місце стикування від попадання хімічних домішок. Таким методом користувалися ковалі при зварюванні обручів, підков та інших дрібних виробів.

Список використаних джерел

1.    Галицько-Волинський літопис // Жовтень, 1982. - № 7.

2.    Полное собрание Русских летописей. Ипатьевская летопись. -Москва, 1962.

3.    ІФОДА (Івано-Франківський обласний державний архів). Ф 2, on. 10, од. зб. 16, арк 16.

4.    Podrecznik statystyky Galicyi. - Lwow, 1901.

5.    Prewodnik premyslowy. 1896.

6.    Prewodnik premyslowy. 1897.

7.    Pzemioslo. - Warszawa, 1932.

Література

8.    Акунин П. Художественная ковка, литье, чеканка. - Донецк, 2002.

9.    Боньковська С. М. Ковальство на Україні (XIX - початок XX ст.). -Київ, 1991.

10.    Викторов А. М., Звягинцев А. Н. Белый Камень. - Москва, 1981.

11.    Головацкий Я. Ф. О народной одежде и убранстве русинов или русских в Галичине и северо-восточой Венгрии. - Санкт-Петербург, 1877.

12.    Горинь Г. Я Шкіряні промисли західних областей України. Друга половина XIX - поч. XX ст. - Київ, 1986.

13.    Гуньовський І. Природні умови Рогатинського району//Рогатинська земля. Історія та сучасність. - Рогатин, 1995.

14.    Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. - Київ, 1987.

15.    Кісь Я. П. Промисловість Львова в період феодалізму XIII—XVIII    ст. - Львів, 1959.

16.    Кузнечное дело. - Москва, 2003.

17.    Курдидик А. Бовшівські алебастри // Рогатинська земля. - Т. 1. -Торонто, 1996.

18.    Матейко К. І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ-ХХ ст. - Київ, 1959.

19.    Матейко К. І. Український народний одяг. - Київ, 1997.

20.    МНАПП / Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття. Інв. № 187.

21.    Мотиль Р. Технологія виготовлення димленої кераміки // Народознавчі зошити. 1/2000. - Львів, 2000.

22.    Нащий М. Що треба знати при плеканні льону? // Сільський господар.-№ 1.- 1933.

23.    Павлюк С. П. Народна агротехніка українців Карпат другої половини XIX    - початку XX ст. - Київ, 1986.

24.    Селіванов М. Р. Українське народне мистецтво лозоплетіння // Народна творчість та етнографія. - 1987. - № 3.

25.    Супрычев В. А. Занимательная гемматология. - Киев, 1987.

26.    Fiscer A. Rusini. Zarys etnografii Rusi. - Lwow; Warszawa; Krakow, 1928.

27.    HomowaE. Stosunki ekonomiczno-spoleczne w miastach ziemi Galickiej wlatach 1590-1648.-Opole, 1963.

28.    Jara W. О przemysle skomiczym w Galicyi. - Lwow, 1911.

29.    Mianowski H Przemysl krajowc. - Krakow, 1912.