Наукова бібліотека України


Loading
Опільський народний одяг
Краєзнавство - Опілля - Івано-Франківська область

Опільський народний одяг є складовою частиною матеріальної культури українського народу. Він формувався, удосконалювався під впливом соціально-економічних, історичних та сімейно-побутових факторів.

Оскільки опільські землі в різні часи належали до Польщі, Австро-Угорщини, Радянського Союзу, то це мало певний вплив на формування одягу. Але ополяни зберігали свої звичаї, традиційне вбрання.

І хай пробачить нині нам Париж,

Що в світі славиться законодавцем моди, -

Опільська ноша ближча до сердець

І надає вкраїнкам більше вроди.

На Опіллі шили одяг із матеріалів домашнього виготовлення: полотна, шкіри тварин, атакож із фабричної тканини. Про давній опільський одяг можна судити заданими археологічних розкопок. Найдавніші письмові згадки про ткацтво на Україні походять із княжої доби (X ст.). Про це писав Ярослав Пастернак: "...у нас у Галичі є знахідки по наших перших ткачах. Шматок тонкого полотна найшов недавно в одній могилі у Крилосі біля Галича. Також під час розкопок знайдені ткацькі прибори, глиняні та кістяні пряслиця".

Полотно ткали із лляної або конопляної пряжі ручного прядіння. Лляні та конопляні полотна були основним матеріалом для виготовлення одягу жителів Опілля.

За призначенням одяг поділяється на плечовий, поясний (натільний і верхній), головні убори, взуття.

В усі часи одяг на Опіллі, як і в інших етнографічних районах, виконував соціальну функцію. Вона регламентувала носіння всього вбрання, впливала на вибір матеріалу, з якого виготовляли одяг. Привілеєм заможних, знаті віддавна було носіння шовкових, парчових тканин, мережива. Отже, костюм завжди мав становий характер, відповідав певному соціальному рангові його власника. Важливою була естетична функція. Стрій залежав від ідеалу краси тієї чи іншої епохи. Вбрання чітко реагувало на певні естетичні ідеали, художні стилі.

Одяг селян не залежав від примх моди, як одяг шляхти і заможних городян. Селянське вбрання, як свідчить порівняльний аналіз, наслідувало попередні давньоруські форми, властиві Галицькій Русі. Його, як і раніше, виготовляли в умовах натурального господарства. З полотна шили чоловічі й жіночі сорочки, спідниці, запаски, чоловічі штани. Із сукна виготовляли верхній одяг.

Найдавніші вироби - це довгі, додільні сорочки з прямими широкими рукавами, круглим вирізом горловини, яка густо призбирувалась на обшивку, вузьким розрізом пазушки. Зустрічаються також і короткі жіночі сорочки "до підтички", які часто одягали окремо від "підтички". Це пояснюється, очевидно, чисто економічним міркуванням, бо ж "підтички" шили переважно з неви-біленого полотна, виключно з грубо напрядених ниток. Такі сорочки мали аналогії з деякими чоловічими виробами. За кроєм "уставкові" були з коміром, здебільшого стоячим, широкими рукавами, а внизу закінчувалися манжетою — "дудом". У сорочках такого типу вся вишивка робилася у 2-3 смуги на уставці. Згодом почали вишивати пазушки, коміри (стоячі й відкладні), вишивка на яких була домінуючою. Нею зашивали часто всю площину рукавів. Вишивки ці дуже багаті орнаментикою, складні та різноманітні за техніками. Від пазушки по обидва боки йдуть орнаментальні смуги, мотиви яких аналогічні до уставок. Вишивався й низ рукавів, які шились до "дуда". Орнамент вишивок геометричний, з великою кількістю елементів, зокрема ромбів, зірочок, хрестиків-"кривульок".

Усі складові частини виявленого жіночого опільського одягу, за винятком прикрас, оздоблення вбрання і головних уборів, були однаковими як у дівчат, так і в жінок. У XVI-XVIII століттях поширювались і вдосконалювалися ті компоненти, які побутували в Україні у попередні історичні періоди, зокрема в Галицькій Русі.

Характерною рисою жіночого одягу Опілля XVIII - початку XX століття, незважаючи на спільні риси у комплексах, була велика різноманітність в окремих складових частинах та кольорах. У минулому майже кожне село відрізнялося від іншого своєрідністю конструкції одягу, вишивки, багатством орнаментальних композицій і кольорів.

Мешканці с. Крилос Галицького району. Кін. XIX ст.

Повсякденний жіночий одяг складався з сорочки, спідниці (димки), запаски, безрукавки (камізельки), кожуха. Найпоширенішою на Опіллі була довга, тунікоподібна сорочка з пришивними рукавами та з вуставками. Повсякденну сорочку рідко оздоблювали вишивкою, а якщо оздоблювали, то тільки на "дудах" (манжетах) і на комірі.

Святковий та обрядовий одяг був не тільки новішим і з кращого матеріалу, а й кращого покрою, більше прикрашався. Наприклад, комплекс жіночого одягу на Рогатинщині: сорочка довга, вишита на обшивці, "дудах", пазусі та на рукавах; спідниця широка, у три "півки"; запаска, безрукавка (камізелька, байбарак, катанка). У холодну пору року вдягали кожухи, каца-байки. Жінки та дівчата носили кожухи, оздоблені вишивкою. Взувались жінки взимку в чоботи або черевики, які виготовляли місцеві майстри. На голову одягали хустку, взимку поверх неї - ще одну, теплу. Жінки зав'язували хустку на потилиці і "по-молодицьки". Дівчата влітку ходили з непокритою головою, а в холодну пору року одягали хустку, зав'язуючи кінці під підборіддям.

Сорочка. Відомості про сорочку записані в селі Чернів Рогатинського району. Є два види сорочок: "святочна" й "буденна". Святкову шили з найкращого конопляного полотна, вона мала станик, плечики, рукави і "підтичку". Станик шили з трьох ширин полотна, складених докупи. Сягав він, як звично, до пояса, де до нього пришивали "підтичку". Ширина станика вгорі й біля пояса однакова. У станику робили три врізи: спереду один, доволі довгий, для пазухи, а з боків - два на рукави. Горішній рубець станика був весь розрізаний, його наморщували. Обкидали перш за все густо чорними нитками (на святкових сорочках вишивали також невеликий зигзаг), а потім стягували на міцну конопляну нитку. Більший виріз, так званий "ошийок", зав'язували шнурочками з тієї самої нитки та викінчували кутасиками з бавовни.

Рукав складався з рівного перегнутого шматка полотна і невеличкого клинця, який вставляли під пахвою, щоб можна було вільно підіймати руку. До горішнього краю рукава пришивали плечики. Це чотирикутний відрізок полотна, густо вишиваний, його пришивали до рукава вужчим краєм, а ширшим - до станика.

Вужчий край наморщували біля шиї разом зі стаником. Вишивку вуставок з двох сторін обводили широкою лінією, яка назовні закінчувалась дрібнесенькими "зубцями". Кольори вишивки: чорний, вишневий, червоний, зелений. Техніка вишивання: хрестик, низинка, гаптування, мереживо, верховинка.

У селі Підгородця Рогатинського району сорочку шили з білого власноруч виготовленого полотна, з довгими рукавами, манжетами-"дудами", повсяк

денну сорочку вишивкою не оздоблювали. Святкову сорочку прикрашали вишивкою. Техніка вишивання: хрестик, мереживо, гаптування. В більшості сорочок оздоблювали вуставки, "дуди" та обшивку. Орнамент: "у цвіти", "маки", "ружі", "пшеничка", "виноград". Для молодих дівчат оздоблювали вишивкою цілий рукав. Вуставки вишивали геометричним орнаментом, а рукав у шахматному порядку: маленькі ружі, букети. Колір вишивки: чорний, вишневий, жовтий, синій, фіолетовий, зелений. Крій сорочок, які шили в селах Юнашків, Куничі Рогатинського району, був із суцільним рукавом. Викроєний суцільний рукав пришивали до верху станика і трохи до боку. Вишивка припадала на ту частину рукава, де в інших сорочках пришита вуставка. Крій "до уставки": полотно кроїли по нитці на чотирикутники різної величини. З найбільшого був станик, з інших - дві манжети ("дуди"), чохли, оторочки, комір. Насамперед вишивали уставки й рукави. Станик розрізували надвоє: перед і спину. У переді викроювали виріз на шию та пазуху. Пазуху підрублювали рубцем наверх. Рубець шили "вистігом" ("позаголковим" швом, подібним до машинної стебнівки), який був одночасно його прикрасою. Вишиту уставку прикріплювали до обох частин станика, немов перепаску, що йде через плече. Вишиті та зшиті рукави пришивали до уставки подвійним вистігом. Між стаником і рукавом вшивали квадратний кусень полотна - "ластку", щоб було зручно підіймати руку. Низ рукава збирали на міцну нитку. На голку набирали по дві нитки полотна, одночасно вирівнюючи ("вичіркуючи") збирки голкою, щоб рівно лежали. Трохи нижче збирали їх ще раз, щоб не розходилися.

Обрядова (а часом і святкова) сорочка зберігала давній крій -її робили додільною. Зокрема, не розділялась поперечним швом весільна сорочка, це ж було характерно і для сорочок "на смерть" (досить часто в обох цих випадках використовувався той самий одяг).

Як бачимо, збереження невід-різної сорочки є стійкою обрядовою ознакою цього елемента вбрання, що дійшло майже до наших днів.

Орнаментальне оздоблення традиційних сорочок було тісно пов'язане з їх призначенням. Найбільш пишними на Опіллі робили весільні сорочки.

Наприклад, у селі Комарів Галицького району жінки носили довгі полотняні сорочки, суцільні (додільні), без поперечного шва.

Пазушку розрізали спереду. Комір у

сорочці був, в основному, викладений ("виложений"). Рукави —різної форми, переважно з вуставками. Під рукавами могли бути клинці. Рукав викінчувався манжетою ("дуди"). Сорочка оздоблювалась вишивкою (на вуставках, комірі, манжетах).

Народний одяг багатих був більше прикрашений вишивкою, бісером тощо, ніж одяг бідних, відрізнявся також і матеріал, з якого шили одяг багаті і бідні. Наприклад, багаті жінки носили оксамитові камізельки, а бідні - з грубого сукна.

На Рогатинщині також носили довгі сорочки з коміром-стійкою, зав'язували кутаси. Вишивали тільки вуставки, "дуди" не вишивали. Сорочку вишивали чорними і червоними нитками.

Інколи жіночі сорочки замість уставок прикрашали "призбирками". Це легке збирання на рукаві завдовжки 4-5 см, завширшки 1 см, стягнене звичайними нитками, за три нитки разом.

Сорочки вишивали рослинним та геометричним орнаментом.

Поясний жіночий одяг. Жінки носили спідниці-"димки". Вони були широкі (три "півки по 70 см).

Наприклад, у селі Дубівці Галицького району спідниці носили шалянові та шерстяні. На початку XX ст. були поширені "рисовані", "гуфровані" шерстяні спідниці. Іноді низ обшивали тасьмою. У селі Вербилівці Рогатинського району шерстяна гофрована спідниця називалася "шемерлена", "перепеліна", "кошка в крапочки"; шовкова - "люстрина чорна блискуча". Шили їх у 3-4 "півки". У селі Комарів Галицького району жінки носили спідниці-"димки", рясні, призбирані, з купованої матерії, різного кольору (однотонні і кольорові - "в квіти").

На Рогатинщині спідницю виготовляли також з "мальованки", тобто з набивного полотна. Вона була рясна, з трьох або й чотирьох ширин полотна і сягала до кісток. "Мальованка" мала спокійні візерунки - це були смугасті, крапчасті або дрібним узором покриті тканини. Також шили сині спідниці, а до шлюбу - червоні.

Складки в призбираних спідницях називали в Рогатинському районі "фадли", а в Галицькому - "фовди". Була також спідниця-шорц, ткана у поздовжні смуги, наприклад у селах Козари, Чернів Рогатинського району. На початку XX ст. в селах Рогатинського району побутували спідниці, викінчені "щіточкою". їх шили з фабричної тканини утри "півки". До низу спідниці пришивалась вузенька тканина у вигляді "щіточки". Оздоблювали ці спідниці вузькими смугами оксамиту та "фальбанками" з тканини спідниці: 6 смуг оксамиту, 3 "фальбанки", 6 смуг оксамиту, 3 "фальбанки". Також були і лляні спідниці. Взимку заможні господині носили вовняні спідниці.

До поясної одежі належать також запаска і фартух. Зазвичай фартушок був з доморобного полотна, в одну "півку" (ширину), долиною трішки вишитий або тільки зарублений, в стані дещо призбираний. Його одягала жінка до праці в хаті чи на полі. В деяких селах фартух шили з "мальованки" або тонкого сукна чи з фабричного матеріалу. Це був прямокутник із візерунчастого

перкалю або шаляну, як правило світліший і дещо коротший від спідниці. Зате запаску шили в три "півки" (три ширини), з тонкого лляного чи фабричного полотна, в поясі робили складки - "фалди"; довгу і широку настільки, щоб лише на якихось 10 см було видно спідницю. Запаску одягали як частину святкового вбрання: до церкви, на весілля, хрестини, похорон, празник, а також йшли на ярмарок, у гості чи приймали гостей. Коли в хату заходив гість, господиня чимскоріше міняла фартушок на запаску - це було виявом пошани до нього.

На запасці з села Вербилівці Рогатинського району орнамент у вигляді жучків складається з трьох частин. Кольори: цегловий (оранжевий), жовтий, чорний. А в селі Дубівці Галицького району фартухи шили зі світлої тканини, збирані, з "корунками". У селі Комарів цього ж району фартухи були домоткані, білі ("перероблені на верстаті"). Фартухи святкові більше оздоблювались.

Пізніше запаски шили з чорного, зеленого плюшу. Наприклад, запаска з села Крилос Галицького району - із зеленого плюшу, вишита бісером і гладдю, орнамент рослинний (квіти), кольори яскраві - червоний, оранжевий, жовтий; або з чорного плюшу, орнамент рослинний і геометричний (яскраві квіти: червоні, сині, жовті, фіолетові, бісером вишито трикутники).

Підперезувались жінки поясом-"крайкою". Це кольоровий, витканий із різнобарвної вовни пояс, не широкий. В деяких селах його називали "пасок".

Плечовий одяг. Поверх сорочки жінки носили байбараки, камізельки з грубого сукна (переважно чорного і білого кольорів). Святкові прикрашались вишивкою. Багатші жінки носили оксамитові камізельки. Горловину вирізали півколом.У кожному селі плечовий одяг називали по-іншому: кабат, жупан, ґайлик, ґорсик, петик, катанка. Наприклад, жіночий кабат, який носили в Комарові Галицького району, пошитий з чорного оксамиту. Рукави прямі, кишені врізні. Краї обшиті чорним шовковим матеріалом, защіпається на гудзики.

Своєрідним елементом опільського жіночого костюмного комплексу є сукняні - білий, чорний, синій - кабати, декоровані яскравою (в червоному

колориті) вишивкою квітковими мотивами. Наприклад, у селі Вербилівці Рогатинського району камізельки шили До стану і призбирані. Байбараки та запаски вишиті рослинним орнаментом у вигляді червоних маків та винограду. Також були "кацабайки", шиті "до стану", а від стану - крислаті, в "фовди" (складки). Носили і кабатини, також приталені, а донизу мали "фовди". Ґорсики з оксамиту шили "до стану", а внизу обшивали "лапті". Жупани були оксамитові, чорного кольору, вишиті різнокольоровими маками: зеленими, червоними. У селі Заланів Рогатинського району носили чорні і червоні камізельки. А в селі Підгороддя поверх сорочок одягали куцаки. Вони були короткі, пошиті з фабричної тканини, поверх нашивались смуги оксамиту.

У селах Тязів та Єзупіль Тисменицького району ходили в безрукавках - щось середнє між щоденним, хатнім і верхнім одягом. їх носили в хаті й до роботи жінки та чоловіки. Це була камізелька простого крою, доволі довга, застібнута спереду на ґудзики. Взимку шили її з сукна, а влітку - з вибиваного полотна.

На Рогатинщині жінки також носили спенсер. Він був до колін, з білого сукна, в поясі кілька збиранок, вишитий вовняними нитками чорного, зеленого і жовтого кольору на краях рукавів, на кишенях і спереду.

Взимку поверх сорочки жінки одягали кожухи. їх шили з овечих шкур. Наприклад, жіночий кожух із села Сапогів Галицького району має комір-стійку, він короткий, до колін, донизу ледь розширений, рукави пришивні, кишені прорізні - навскоси. Низ рукавів, пілочки, кишені, горловина обшиті чорним смушком. Біля кишень вишито потри квіточки. Внизу рукавів і навколо шиї вишитий орнамент. У с. Комарові Галицького району взимку жінки ходили в "сіраках" до колін, із чорного сукна. Сіраки внизу оздоблювались шнуром, пришитим "кривульками". У селі Підгороддя Рогатинського району зимовим жіночим одягом була "панча" (опанча) - загортка з грубого сукна синього або чорного кольору. Крій "панчі" - "до стану", з широкими полами, з великим коміром, у холодну погоду комір накидали на голову. Защіпалася петельками на ґудзики, які розміщувались густо у два ряди.

Кожухи прикрашалися шкірою: по краях, спереду і довкола - чорним смушком і вишивкою рослинного орнаменту у вигляді гілок квітів, листочків, пуп'янків. Колір вишивки: чорний, червоний, зелений, жовто-кукурудзяний, синій, зелений, рожевий.

На Рогатинщині взимку жінки носили бекешку. Вона була довга, аж по кістки, зверху - чорне сукно, зісподу - кожух, із сірим округлим баранячим коміром. Ззаду, в стані, мала кілька збиранок, з боків - криті кишені. Підпе-резували бекешку крайкою.

Голову жінки зав'язували хустками "по-молодицьки" (на потилиці). Молодиці - темними хустками, старі жінки - чорними. Дівчата носили хустки яскраві. У селі Підгороддя Рогатинського району старі жінки, коли йшли до церкви, одягали дві хустки. Одну зав'язували "по-молодицьки", а другу складали у декілька разів і зав'язували на голові зверху, щоб обличчя було кругле.

Дівчата ходили з непокритою головою. Заплітали волосся в одну чи дві коси, розділивши його проділом посередині. У коси вплітали стрічки ("стончки").

Коли молода йшла до шлюбу, коси були розпущені, а на голову їй вдягали вінок з барвінку та білого полотна. На полотно нашивали нитками барвінок, а зверху ще пришивали мірту, білесенькі малі квіточки (штучні), як конвалії. До вінка чіпляли різнокольорові стрічки. Заміжнім жінкам на Опіллі коси підстригали майже до рівня отвору вух.

Після весілля обов'язковим убором кожної жінки ставав рубок (пере-мітка), з другої половини XX століття його витісняє хустина. Рубок - це довгий кусень полотна (три метри), прикрашений по краях вишивкою, ознака одруженої жінки. По весіллі молода завивала тим рубком голову і йшла з іншою жінкою до церкви. Там священик відчитував над її головою відповідні молитви. Колись носили рубок часто, а десь приблизно перед Першою світовою війною вперше надягали його після весілля, а вдруге - коли жінка померла, то зав'язували їй рубком голову.

У вбранні Опілля дуже колоритними є хустки, розкішно декоровані поліхромною вишивкою орнаментом квіткового характеру, які ми бачили в Бабухові, Черневі, Вербилівцях Рогатинського, Комарові, Острові, Тумирі Галицького районів.

Взуття. На Опіллі жінки і чоловіки влітку ходили босоніж (взували черевики на порозі церкви, а до храму йшли босі). Черевики і чоботи шевці шили зі шкіри. На Рогатинщині влітку ходили в личаках. Вони складалися з плетеної з лика підошви з цілим рядом петель, через які протягували мотузок, яким личак кріпився до ноги. В селах Галицького району ходили також у дерев'яних довбанках ("дерев'янках"). їх видовбували з осики, вони мали форму личаків. Холівки шили з пришви, а низ із дерева. Взимку ходили в шкіряних "рисованих" чоботях. Підошви й обцаси (закаблуки) робили з грубої шкіри. Обцаси підбивали підківками. Всередину в чоботи вставляли підстилки з соломи. На ноги намотували онучі ("внучки") зі старих сорочок. Чоботи намащували дьогтем, щоб шкіра зм'якла. До шлюбу жінки йшли в жовтих та червоних чоботях.

На Опіллі побутувала вікова градація одягу. Найбільше уваги приділялося одягові дівчат та молодих жінок. Для них шили сорочки з найтоншого полотна, прикрашали пишною вишивкою. З віком у заміжніх жінок одяг поступово ставав стриманішим. Жінки середнього віку могли доношувати деякі речі свого дівочого костюма, за винятком стрічок. Повна відстуність прикрас, а також яскравих кольорів є основною ознакою костюмів жінок старшого і похилого віку. Так, у селах Крилос, Комарів Галицького, Ямниця, Тязів Тисменицького районів старші жінки носили одяг, пошитий із темної тканини, а на голові - чорні хустки. Сорочки вишивали темними кольорами: чорними, синіми, зеленими, фіолетовими і "кукурудзяними" нитками, а вишивка була вузенька - на "дудах", вуставках, комірці.

Весільний стрій молодої був майже такий самий, як і святковий жіночий одяг: шалянова спідниця у три "півки", запаска, вишита сорочка, байбарак, крайка. В холодну пору року вдягали кожухи, взували чоботи. Голову прикрашали вінком із барвінку, мірти, різнокольорових квітів.

Прикрасами до опільських костюмів були: нашийне намисто, коралі, перстені (у заміжніх жінок). Перстені виготовляли сільські майстри із злотих або зі срібла.

У книзі "Живописная Россия" (Санкт-Петербург, 1897), у розділі про звичаї та побут українського села написано, що коралі приносять щастя тим, хто їх має на собі.

З давніх часів коралі були частиною опільського жіночого одягу. За переказами старших жінок, дівчині важко було вийти заміж, якщо вона не мала коралів, а вони коштували дуже дорого. За кількістю, якістю й величиною намистин можна було судити про заможність жінки. Шліфовані, великі й чисті коштували найдорожче, бо при їх обробці було багато відходів. Жінки носили на шиї від однієї до п'ятнадцяти низок. Коралі були неодмінною прикрасою молодої і вважалися предметами посагу. Після смерті заможних людей залишалися заповіти, де коралі зазначалися як коштовність поряд з іншими речами.

З коралів виготовляли бісер, такий же дрібний, як і скляний, яким оздоблювали одяг. Штучні коралі повторювали форму, колір і розмір натураль

них, але не мали того багатства відтінків, за виглядом і легкістю (вагою) не могли конкурувати з ними, а тому були набагато дешевшими. Зберігали коралі в скрині, в спеціальному заскринку.

У кінці XIX - на початку XX століття на Опіллі чоловічий селянський стрій включав сорочку, штани, пояс, камізельку (безрукавку).

Сорочки шили з домотканого лляного або льоно-конопляного полотна. У порівнянні з жіночими сорочками чоловічі були скромніше декоровані, підкреслювались лише конструктивні лінії.

Найдавніший тип сорочки - тунікоподібний. Деякі сорочки мали вставку в плечовій частині. Горловину викінчували обшивкою, коміром-стійкою або вилогим коміром. Розріз був спереду. У святкових сорочках розріз оформляли вишивкою. Сорочки шили довгі (нижче колін), суцільні, без поперечного шва у стані. Носили сорочку поверх штанів і підперізували поясом. Сорочки зі стоячим коміром шили в селах Комарів, Крилос Галицького району. Під рукавами вшивали клинці. Пазушку розрізали посередині. Сорочки оздоблювали мережкою (по боках), вишивали пазуху, комір-стійку і "дуди" (манжети). Наприклад, крій чоловічої сорочки з села Чернів Рогатинського району подібний до жіночої. Зшита вона різними швами, але менш декоративними, як жіноча. Сягала майже до колін, її носили поверх штанів. При шиї мала викладений комір, що зав'язувався червоною гарасівкою (вовняна зав'язка). В селі Підгороддя Рогатинського району сорочку шили до колін, з довгими рукавами, без "дудів" (манжет), під шиєю вона застібалася на "шлейку". Підперізували її ременем, не дуже широким (4-5 сантиметрів).

Святкова сорочка з села Юнашків Рогатинського району - тунікоподібна, оздоблена вишивкою на пазусі, "дудах" (манжетах), обшивці (комірі). А чоловіча сорочка з села Крилос Галицького району розшита чорними нитками. Орнамент геометричний, із більших та менших квадратиків. Кольори: темно-червоний, жовтий, оранжевий. Сорочка вишита "хрестиком". Комір зав'язували шворкою (у святкових сорочках з кутасами - китицями). Найчастіше комір з'єднували червоною гарасівкою, яка закінчувалася китичками.

Поясний чоловічий одяг. Ще з часів Галицької Русі відомі вузькі штани-ногавиці як поясний одяг у чоловіків. У кінці XIX - на початку XX століття штани на Опіллі шили з домотканого полотна, внизу не зібрані, з вузькими холошами. Тримались вони на ремені, який робили зі шкіри. Наприклад, у селах Юнашків, Куничі, Кліщівна Рогатинського району штани були з того самого білого полотна, що й сорочки простого крою. їх заправляли в чоботи. В селах Комарів, Крилос Галицького району шили неширокі штани, які кроїлися з двох прямих перегнутих полотнищ, з'єднаних прямокутною вставкою. У талії вони стягувались мотузком з конопель. Штани шили з білого домотканого полотна (веретяного) або з темної фабричної тканини.

На Рогатинщині шили робочі щоденні штани-холошні з сукна, а також ногавиці-підштанці. По пунктирній лінії ногавицю згинали і краї зшивали. По лініях хрестиком зшивали одну ногавицю з другою, залишаючи лише "розпірку" спереду. На очкур загинали наче "шлюфку". Засилений крізь неї з лівого боку очкур мав прив'язаний патичок, на який його намотували, вбравши штани ("сподні"). Другий кінець патичка заштрикали за підперезані штани.

Колись також шили штани, які називалися помпи - внизу на гумці, райт-ки - від пояса до колін широкі, а від колін донизу - вузькі.

У кінці XIX - на початку XX століття на Опіллі був поширений нагрудний одяг, зокрема сукняний, хутряний, із будь-якої простоїтканини на ваті.

Поверх сорочки чоловіки одягали безрукавку (камізельку). Її шили з домотканого полотна, а також з темної фабричної тканини. Наприклад, спинка чоловічої камізельки з села Підкамінь Рогатинського району пошита з білого домотканого полотна, а передня частина - з чорної фабричної тканини. У селах Галицького району також шили комбіновані камізельки: передню частину - з сукна, а задню - з сатину. Були камізельки і з грубого сукна (переважно чорного кольору). Чоловічі мали інший виріз горловини, ніж жіночі (в "шпіц").

У холодну пору року поверх камізельки одягали "блюзи" з довгими рукавами. "Блюза" подібна до теперішнього піджака. Пошита з фабричної тканини, пряма, защіпалася на ґудзики, з виложеним коміром. "Блюзи" також шили з сукна. У с. Юнашків Рогатинського району шили вовняні "фраки" з довгими рукавами.

В селах Рогатинщини поверх камізельки одягали петики. Наприклад, петик із села Бабухів - з битого сукна, коричневого кольору, має комір-стійку. Біля коміра пришито три фіолетових "косички" з різнокольорових ниток. На лівій полі - також ґудзики і петельки з "косички". Краї обшиті "косичками" фіолетового кольору. На великі свята ополяни одягали костюми - штани і "блюзи" з фабричноїтканини.

Взимку носили кожухи - довгі, з прямими спинками, викінчені великим хутряним коміром. Наприклад, кожух із села Підкамінь Рогатинського району, покритий фабричною тканиною, називали "футро". Одягали кожухи, покриті синім сукном, або не покриті нічим, а вичинені під замш, підперезані високим шкіряним поясом.

На Рогатинщині носили бекеші - кожух, покритий синім сукном. Комір і вилоги рукавів були зі смушку. Крій бекеші подібний до крою кожуха.

Шапка була обов'язковим елементом опільського чоловічого одягу, їй надавали важливого, а почасти і магічного значення. Загубити шапку було поганою прикметою, яка віщувала смерть.

Найпоширенішими головними уборами на Опіллі були смушева шапка і капелюх. Шапки були різноманітні за формою і назвами. Поширеними були високі й низькі циліндричні смушеві шапки з синім або зеленим верхом. Носили також шапки з квадратним верхом, облямовані в нижній частині хутром. Побутували голубі, в'язані у поперечні стрічки, вовняні циліндричні шапки, які щільно облягали голову. Повстяні й сукняні головні убори називали "ковпаками". У селі Заланів Рогатинського району носили "папахи" - шапки, пошиті конусом, з чорної кримки (баранячої шкіри). На Рогатинщині також на голову надягали чорну "баранкову" (баранячу) шапку з синім дном.

Влітку чоловіки носили солом'яні капелюхи із широкими крисами. В деяких селах капелюхи прикрашали стрічками.

Волосся підстригали "під макітру", змащували маслом. Воно звисало до шиї, чоло було вільне. На знак чоловічої зрілості модно було мати вуса.

Отже, селянський чоловічий стрій XVI - початку XX століття відрізнявся формою та декором від гуцульського чи бойківського. Його прикрашали оригінальною вишивкою, тканням, різнився він і характером та пошиттям.

На Опіллі не було дитячого одягу як такого, він відрізнявся від дорослого лише розмірами. Кожна дівчина одягала сорочку нижче колін, широку довгу спідницю, запаску, камізельку. Хлопчики до семи років ходили лише у підперезаній сорочці.

Після хрещення дитину клали на "крижму" - шмат домотканого полотна певної довжини, що його приносила в дарунок новонародженому хрещена мати. Вірили, що "крижма" здатна сприяти позитивному впливові на людину не лише в дитинстві, а й у більш зрілому віці. З цієї тканини робили згодом весільні рушники або наволочку для доньки, щоб добре у заміжжі жила. Іноді з "крижми" робили пелюшки або шили одяг для дитини, який вона

обов’язково мала зносити. Пелюшки для дітей робили також зі старого полотна, переважно із ношених сорочок.

Вивчення традиційного вбрання є особливо актуальним, оскільки йдеться про невмирущу народну традицію, що найдовше зберігається в одязі того чи іншого етносу. Адже відомо, що традиційний костюм є продуктом багатовікового колективного досвіду народу, він включає нашарування різних історичних епох - як у своєму конкретно-матеріальному виразі, так і в тих численних функціях, що сконцентрувалися протягом всього періоду його існування.

Народному одягові були притаманні численні функції, пов'язані з духовним світом людини, завдяки чому він відігравав важливу роль в обрядовості українців. На початку XX століття у побутуванні традиційного опільського костюма спостерігається тенденція поступової втрати його колишньої цілісності. У наш час інтерес до народної культури, зокрема вбрання, помітно зростає.

Література

1.    Альманах У НС нарік 1981. Річник 71.-Нью-Йорк: Свобода, 1981,-С. 194.

2.    Артюх Л., Гаврилюк Н. та ін. Етнографія Києва і Київщини. -К, 1986.

3.    Білан М. С., Стельмащук Г. Г. Український стрій. - Львів, 2000.

4.    Білецька В. Вишиті кожухи // Матеріали з етнології і антропології. -Львів, 1989. - С. 68.

5.    Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція й орнаментація // Матеріали з етнології і антропології.-Львів, 1989.-С. 103.

6.    БурячинськаЛ. Українське народне мистецтво: Вбрання. - К., 1961 .- С. 51.

7.    Васіна О. Літопис українського одягу. - К., 2002.

8.    ВовкХ. Студії з української етнографії та антропології. - К., 1995.

9.    Гасюк Е., Степан М. Художественное вышивание. - К., 1986.

10.    Етнографія України // За ред. С. Я. Макарчука. - Львів: Світ, 1994.

11.    Знайко О. Міфи Київської землі та події стародавні. - К., 1987.

12.    Ісаєвич Я. Д. Культура й побут міського населення Галичини XVII—XVIII ст. // Народна творчість та етнографія. - 1993. - № 4. -С. 91-94.

13.    Квитка Г. Ф. Украинцы // Сочинения. - 1890. - Т. IV, X.

14.    Ковальчук О. В. Українське народознавство: Книга для вчителя. -К.: Освіта.

15.    Коровицький О. О., Тканко 3. О. Моделювання костюма в Україні XX ст. - Львів, 2000.

16.    Кульчицька О. Л. Народний одяг західних областей УРСР // Академія наук УРСР, Український державний музей етнографії та художнього промислу. - К., 1959.

17.    Купченко Г. Наша родина // Ілюстрований збірник. - Нью-Йорк; Берлін, 1924.

18.    Матейко К. І. Головні убори українських селян. - С. 49.

19.    Матейко К. І. Український народний одяг. - К.: Наукова думка, 1977.

20.    Матеріали з етнографії та мистецтвознавства. - К.: в-во Академії наук УРСР. - К„ 1959.

21.    Народна творчість та етнографія. - К., 1988. - № 3; 1993. - № 3; 1995.-№ 1; 1996.-№2,3.

22.    Ніколаєва Т. О. Історія українського костюма. - К., 1996.

23.    Ніколаєва Т. О., Кара-Васильєва Т. В. Особливості народного вбрання та вишивки українського населення Прикарпаття.

24.    Николаева Т. Украинская народная одежда: Среднее Поднепровье.-К„ 1988.

25.    Познанский Б. Одежда малороссов // Труды XII археологического съезда в Харькове. - Москва, 1965. - Т. 3.

26.    Рогатинська земля. - Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто: в-во "Рогатинщина", 1984. -Т. 1.

27.    Савченков К. Старое и новое в народном убранстве и одежде // Живая старина. - 1890. - Т. 1.

28.    Старожитності. - 1992. - Ч. 12-13.

29.    СтелъмащукГ. Г. Традиційні головні убори українців. - К., 1993.

30.    Стрийщина// Історико-мемуарний збірник. - Т. 2.

31.    Український народний одяг XVII - початку XIX ст. в акварелях Ю. Глоговського / Авт. та уподяд.: Ц. П. Крвавич, Г. Г. Стельмащук. -К„ 1988.

32.    Українське народознавство: Навчальний посібник / За ред. С. П.Пав-люка, Г. Й, Горинь, Р. Ф. Кирчіва. - Львів: Фенікс, 1994. - С. 528.

33.    Чубинский П. П. Труды. - Т. 4. - С. 597.

34.    Шевченко С. Українська народна тканина. - К., 1999.

35.    Щербій Г. С. Характеристика деяких особливостей українського народного одягу // Народна творчість та етнографія. - К., 1979. - № 2. -

С. 76.