Наукова бібліотека України


Loading
Народна архітектура Опілля
Краєзнавство - Опілля - Івано-Франківська область

Народна архітектура українців, котра в своїй основі мала багато спільних східнослов'янських ознак, уже в XVII-XVIII ст. набула рис яскравої національної виразності, що простежується і в селах Опілля.

Сільські поселення належать до важливих елементів традиційної матеріальної культури українського народу. Типи сільських поселень пройшли довгий шлях розвитку і відображають різні періоди історії. Історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок, хутір.

Село - давній і дуже поширений тип поселення, воно відоме ще з часів Київської Русі. Декілька окремих осель або груп дворів (приблизно 5-10 господарів), розростаючись, поступово утворювали село. XV-XVI століття вважають початком переходу від малодвірних до багатодвірних поселень. Наші предки селились найохочіше в таких місцях, де закінчувався ліс і починались вільні простори степів. Місце на пограниччі лісу і степу давало людині найбільше користі: з лісу люди добували прожиток і одяг, у лісі знаходили захисту час небезпеки, а на вільному полі легше було побудуватись, вигідніше тримати худобу і займатись хліборобством.

Люди не жили густими оселями, а кожна родина селилась окремо. Таку окрему оселю, ніби хутір, звали двором або дворищем. Господар мав при своїй хаті поле, пасовисько, сіножаті, ліс - все разом в одному місці. Так само виглядають тепер наші оселі в глибоких горах. Пізніше оселі ставали густіші. Родина розросталася і не могла поміститися в одному місці. З малого хутора поставало село. Але тоді не трималися ніякого плану, кожний селився, де йому було вигідно. Найстарші наші села не мали рівних, простих вулиць, а хати були порозкидані по різних місцях. Деколи така оселя мала план кола і посередині була незабудована площа або ставок, а довкола хати і за хатами сипали вал кругом цілої оселі, щоб мати безпеку від ворога (с. Крилос Галицького району).

У Галичині, можна вважати, що більш як половина сіл походить з княжих часів. Але це не були села великі та людні, а скоріше маленькі хутори, в яких містилося тільки 2-3 господарства разом. На 1600 р. в Галичині було 446 000 чол., на 1 кв. км припадало 10 чол.

Люди по-старосвітськи вели спільне господарство, жили на одному хлібі, радо збиралися в добровільні спілки, щоб більш успішно вести всілякі "промисли". Але на густіше заселених місцях давній лад не міг утриматися без змін. Тут значно скоріше відчувалась недостача землі й чимраз гостріше перестерігали право приватної власності. Процес переходу від малодвірних до багатодвірних поселень відбувався повільно, і малодвірні поселення побутували ще тривалий час. Уже в другій половині XVIII ст. у деяких селах Опілля було 15,20, 28 дворів (с. Сапогів, Сокіл Галицького району; Козино, Пітрич Тисменицького району). Село об'єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки. Внаслідок цього зазначений тип поселення вважається адміністративною, економічною та юридичною одиницею.

У XIX - на початку XX ст. опільське село як певна цілісна система складалося з ряду елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових, культурно-освітніх об'єктів та установ. Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення - селянські двори, головна сільська дорога (с. Бабухів, Загір'я, Чернів, Журів Рогатинського району).

Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського управління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі і разом з нею становили центр. Церква знаходилась переважно у центрі села в найкращому місці, поблизу дороги чи проїзду. Часто біля неї розташовувалися кладовище та резиденція священика.

До виробничо-побутових об'єктів, характерних для опільського села ХІХ-ХХ ст., належали кузня, млин, корчма, крамниця, олійня, про що ми довідались від жителів сіл Журів, Козари, Мельна, Пуків, Чернів Рогатинського району).

До культурно-освітніх об'єктів належали початкові школи (церковнопарафіяльні та державні), а також будівлі громадських організацій.

Село Нижня Липиця Рогатинського району.

На Опіллі наприкінці XIX - на початку XX ст. набули значного поширення хати-читальні (с. Чагрів, Підгородця, Чернів, Журів Рогатинського ройону). їх організатором було товариство "Просвіта". Хата-читальня споруджувалася на кошти сільської громади і була своєрідним клубом, осередком народного Дозвілля.

Особливості природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов різних районів Опілля сприяли розвиткові своєрідних форм поселень, садиб та типів житла. Поширеним типом малодвірного сільського поселення був також присілок (Луковець-Журівський, Луковець- Вишнівський Рогатинського району; Поплавники, Острів, Сокіл Галицького району). Присілки виникали переважно внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ, вони підпорядковувались селу, на землях якого утворювались. Процес виникнення присілків відбувався найінтенсивніше у XVIII - на початку XIX ст. До традиційних типів сільських поселень належить хутір. Це малодвірне, переважно однодвірне поселення.

За свідченням матеріалів XVI-XVIII ст. та з розповідей старожилів дізнаємось, що села складалися з дворищ. Вони виникали в процесі господарського освоєння землі певною групою людей. На першому етапі розвитку поселення були малодвірні, на їх базі виникали багатодвірні села. Залежно від умов виникнення вони мали різні назви: кут, кінець, осідок, селище, дворище. Села часто зберігали поділ на частини, які відповідали назвам дворищ, кутків, кінців. Наприклад, у Бабухові Рогатинського району ми зафіксували такі назви: За Ставком, Коло Хреста, Яворина, Жолоб; у с. Крилос Галицького району - Підгородця, Четверки, Долина, Качків, Горішній Кінець та ін.

У середньовіччі селяни, котрі жили на державних або поміщицьких землях, отримували землю. Але зі зростанням населення неможливо було всіх забезпечити землею. Тому для бажаючих виділялись неужиті землі (чагарники, ліси, болота), що вимагали освоєння. Є версії, що цей край називається Опіллям саме тому, що колись у сиву давнину прийшли сюди люди, вирубали частину лісів, розорали землю, ополили - зробили з лісу поле. Немало поту пролили наші предки, щоб напівдике Опілля заплатило їм за працю пшеницею, житом, просом.

Максимально враховуючи природні умови, найдавніше населення території Опілля створювало свої оселі біля водоймищ на захищених від вітрів ділянках, раціонально використовуючи ландшафтні особливості. Найдоцільнішими вважалися житла, захищені самою природою: як заглиблені в землю (печери та напівпечери, а пізніше землянки та напівземлянки), так і піднесені над землею споруди на дерев'яних платформах.

Майже до середини XIX ст. архаїчні типи житла співіснували з наземними. Найстаріші поселення виникали в долинах річок, балках, біля озер. Необхідною умовою для заснування сіл була наявність землі для обробітку, пасовищ, води. Враховувалась також можливість для самооборони. Опільські поселення на правобережжі Дністра мають відкритий характер. За нашими спостереженнями, у селах Галицького району Комарові, Викторові, Крилосі, Залукві, Блюдниках, Темирівцях та у селах Тисменицького району Козині, Стриганцях, Сільці, Побережжі побутувала багатовулична забудова.

Безсистемна форма поселення вважається однією з найдавніших і найбільш поширених. Виникнення таких поселень пов'язане з народною колонізацією, для якої характерна відсутність регламентації щодо планування (с. Поплавники Галицького району).

Дуже давньою є рядова форма поселення, яка побутувала на лівобережжі Дністра. Її характерною рисою є розташування дворів у ряд і вздовж берега водойми або дороги (села Галицького району Курів, Кінашів, Лани; Рогатинського району - Юнашків, Куничі, Кліщівна).

За походженням вуличне планування є пізнішим порівняно з безсистемною і рядовою формами. Багато вуличних поселень сформувалося з рядових. Цьому сприяло закріпачення селян та втручання у планування поселень поміщиків та держави. У поселеннях комбінованої форми поєднувались різні типи планування. На Опіллі найчастіше траплялися безсистемно-вуличні поселення (с. Чернів, Журів, Пуків, Козари та ін. Рогатинського району).

Форми поселень

Еволюція форм сільських поселень XIX - початку XX ст. проходила за такими напрямами: трансформація однопланових поселень у комбіновані з появою вуличних елементів, забудова проїздів та частково польових доріг, скупчення забудови сіл. Поселення поступово втрачають локальні особливості. На зміну традиційним формам приходить вуличне та квартально-вуличне планування. Це характерно як для розвитку сіл, відомих ще за часів середньовіччя, так і для новітніх.

Село складалось із селянських садиб. Садиба - це земельна ділянка з будинками, господарськими спорудами, подвір'ям та городом. Селянська садиба складалася з двох частин: подвір'я і господарського двору.

Цього поділу дотримуються етнографи О. Харузін, М. Русов, відносячи до назви двір тільки господарські будівлі. Садиби селян, залежно від ширини наділу, набирали форми видовженого прямокутника, в межах якого і розплановувались окремі частини садиби. В селянську садибу завжди входив город, який займав окрему площу позаду будівель. Розміри його залежали від величини селянського наділу. Город обов'язково відгороджувався від решти садиби, сполучаючись з нею хвірткою або перелазом, іноді його відділяла лише жердяна огорожа (с. Юнашків, Куничі Рогатинського району). Селянська садиба без городу складалася з двох частин: частини при хаті - власне подвір'я і частини при господарських будівлях двору, що простежувалось у селах Рогатинського району Чернів, Козари, Журів, Мельна, Кліщівна, Юнашків, Залужжя, Бабухів.

Крім тридільних, були в опільських селах дво- й однодільні садиби. Власники дрібних земельних наділів зводили до мінімуму площу забудови. їх садиби поділялись лише на дві частини - двір і город.

Планування садиби було тісно пов'язане з виробничою діяльністю селянина та його побутом. Саме заняття селян - землеробство, тваринництво - накладає відбиток на характер і кількість споруд, на їх взаємозв'язок.

З давніх часів обов'язковою приналежністю двору було житло, ями для зберігання зерна та продуктів харчування і спеціальний загін для худоби

Відкритий двір з вільною забудовою. 1. Стодола. 2. Стайня. 3. Кошниця. 4. Хата. 5. Хлів. 6. Криниця. 7. Оборіг, с. Бабухів Рогатинського району.

Лінійний тип забудови. 1. Хата. 2. Господарські споруди (курник, стодола, хлів, стайня), с. Юнашків Рогатинського району.

Відкритий двір з Г-подібною забудовою. 1. Хата. 2. Кошниця.

3. Оборіг. 4. Господарські споруди (хлів, стодола, стайня), с. Кінчаки Галицького району.

Відкритий двір з однорядовою забудовою. 1. Хата. 2. Сіни. 3. Комора. 4. Стайня, с. Долиняни Рогатинського району.

Відкритий двір з дворядовою забудовою. 1. Хата. 2. Господарські споруди (стайня, стодола, хлів). 3. Кошниця. с. Курів Галицького району.

(стайня, стодола, хлів, карник). Плануючи будівлі в садибі, селянин завжди намагався відшукати і використати найцінніше з довколишнього середовища. Велике значення мало орієнтування головного фасаду хати на південь.

Дуже яскраво виявляється тенденція загального підпорядкування всіх споруд на садибі, в тому числі і житла, виробничій діяльності селянина. Тому житло на селянській садибі цілком губилося поміж господарськими будівлями. Господарські будівлі у XIX ст. обходились селянину в три рази дорожче, ніж житлові, навіть беручи до уваги те, що будувалися вони з гіршого і дешевшого матеріалу. Це підтверджують також дані про співвідношення площ, зайнятих під житло та господарські будівлі. Загальна перевага площ господарських будівель перед житловими (1:1,3; 1:5) цілком очевидна у селах Блюдники, Темирівці, Комарів Галицького району; Бабухів, Вербилівці, Залужжя, Колоколин, Підкамінь, Підгороддя Рогатинського району; Козино, Стриганці Тисменицького району). Якщо враховувати при цьому площі комор, співвідношення житлових і господарських будівель на садибах, то різниця буде ще більше помітна. Кількісне співвідношення житлових і господарських будівель на садибах для тих самих господарств визначалась як 1:1; 1:6. При характеристиці садиб треба брати до уваги і такі важливі фактори, як природні умови (клімат, рельєф), а також будівельні матеріали, з яких споруджувалося житло та інші компоненти садиби.

Як показують зібрані матеріали, майже всі (близько 90 %) старі житлові будинки були оточені з усіх боків прибудовами так, що й утеплення на зиму доводилось робити лише вздовж однієї, рідше двох сторін.

Отже, у другій половині XIX і першій половині XX ст. селянські садиби були:

а)    тридільні (подвір'я, господарський двір і город), що характерно для заможної верстви селян;

б)    дводільні (город, двір-подвір'я) - для середньої групи;

Розвиток планування жител на Опіллі

в) однодільні (невелика хата та подвір'я), які мала сільська біднота.

Внаслідок сприятливих природно-географічних умов на більшості території Опілля сформувався відкритий тип двору. Під двором селяни розуміли загороджене на садибі місце, зайняте будівлями. Двір був центром господарського і побутового життя селянства. Основна увага при будівництві садиби приділялась розміщенню житлового будинку, причому бік його з найбільшою кількістю віконних прорізів повинен був орієнтуватись на південній схід та південний захід, що забезпечувало хату сонячним освітленням.

Розвинута структура господарських занять, значна за розмірами етнічна територія з неоднорідними природно-кліматичними умовами та місцеві будівельні традиції, що мали певну локальну специфіку, спричинили формування декількох типів забудови дворів. В основі визначення типу забудови покладено характер поєднання господарських споруд двору до житла.

Для Опілля характерні відкриті двори, раніше з круговою забудовою і проїздом у господарський двір. Розриви між будівлями заповнювали горизонтальною огорожею. Залежно від зв'язку та взаєморозташування хати і господарських споруд виділяються такі варіанти забудови відкритого двору:

1.    Вільна забудова відкритого двору. Двір, у якому всі будівлі не об'єднані спільним дахом і розташовані без певного регулярного порядку. Житло та господарські споруди розміщувались окремо. Цей варіант характерний для сіл Рогатинського району Загір'я, Бабухова, Вербилівців та інших.

2.    Однорядова забудова. Відкритий двір, у якому господарські споруди розташовані в один ряд і можуть бути частково об'єднані спільним дахом (с. Долиняни, Мельна, Підмихайлівці, Колоколин, Журів Рогатинського району; Козино, Сілець, Пітрич та ін. Тисменицького району).

3.    Відкритий двір з дворядовою забудовою. Двір, у якому господарські будівлі і хата утворюють два паралельні ряди з частково об'єднаним спільним дахом (характерно для сіл Блюдники, Темирівці, Пукасівці, Кінашів, Курів Галицького району).

4.    Відкритий двір з Г-подібною забудовою. Двір, у якому господарські будівлі і хата виступають у формі літери "Г" (с. Підкамінь, Беньківці Рогатинського району).

У селах Рогатинщини (Юнашків, Куничі) переважає лінійний тип дворів, де всі будівлі розмішувались двома паралельними лініями, господарські будівлі завжди були розміщені від дороги, посередині між будівлями - в'їзні ворота з дощок. Вибір того чи іншого варіанта забудови двору був зумовлений заможністю конкретного господарства, наявністю землі та господарськими потребами.

Щодо розміщення житла відносно вулиці відкритий двір має такі варіанти: наближений - коли хату від вулиці відділяє невеликий простір (4-10 м), на якому висаджуються дерева, кущі та квіти, що характерно для правобережжя Дністра, і віддалений (двір з проїздом), коли хата стоїть у глибині двору, а до вулиці прилягають господарські будівлі, або досить великий простір, засаджений садом (лівобережжя Дністра).

На сучасному етапі типи забудови дворів та їх варіанти значною мірою втратили свою локальну специфіку, що зумовлено як соціально-економічними чинниками, так і появою стандартних будівельних матеріалів, типових проектів забудови.

Розвиток народного житла Галичини за археологічними, писемними та етнографічними матеріалами прослідковується з давніх часів. Первинною формою давнього опільського житла були землянки і напівземлянки. Із розповідей старожилів відомо, що вони були збудовані просто, з похилим або двосхилим дахом, однокамерні, зведені на невеликій глибині, опалювались "по-чорному", тобто дим з печі виходив прямо в помешкання. У землянці були так звані "волокові" вікна - невеличкі отвори із засувною дощечкою, яка при потребі відкривалась, подаючи у кімнату світло і повітря. Найдавніші однокамерні житла датуються другою половиною І тисячоліття і залишаються найбільш масовими до XII ст. З X століття розвиваються багатокамерні типи житла. В XI—XIII ст. напівземлянки поступово замінюються наземними житлами зрубної або стовпової конструкції. За плануваннями переважають однокамерні житла, хоча зустрічаються і дво- та трикамерні. Останні, мабуть, є залишками боярських дворів.

Монголо-татарське нашестя призвело до розорення українських земель. Були стерті з лиця землі стародавні села і міста, населення частково було винищене, частково відійшло в гори і ліси.

У XIV ст. формуються локальні особливості народної архітектури, тісно пов'язані з місцевими природно-географічними умовами, що проявилося в типах, конструктивних способах спорудження та влаштування народного житла. З XV до початку XX ст. хата суттєвих змін практично не зазнавала.

Галицьке село в кінці XIX ст. постійно жило у злиднях. Жодна частина Австро-Угорської імперії не відчула такого жахливого економічного гніту, політичного безправ'я й податкових страхів, як Галичина.

За таких соціально-економічних обставин і житлово-побутові умови були вкрай незадовільними. Економічні і політичні події не завжди спричинювали помітні зміни у віковічному характері життя селян, їх побуті й естетичних уявленнях.

Основним типом традиційного житла всюди на Опіллі є хата. Це затишна, найчастіше білена зовні і всередині будівля під солом'яним дахом.

Формування житла тривало поступово протягом століть, хоч сама хата з'явилася ще глибокої давнини. Опільська хата - самобутнє явище в історії архітектури. Вона майже однакова в основних формах і плані в усіх селах регіону. Її фасад завжди має видовжені стіни і високий дах. Хата ніби тяжіє до горизонталі, стіни підсилюються великим виносом даху, який прихищаєїї верхню частину.

Відчувається потяг народних майстрів до симетрії, до певних ритмів і пропорцій. Це помітно з розташування вікон, головного входу. Усі частини скомпоновані з відчуттям гармонії, а окремі форми її не порушують. Велике значення мають світлотіньові риси. Освітлена сонцем оселя дає мальовничу гру світлої, темної та сірої площини. А білизна стін на фоні землі сприяє виділенню будівлі з навколишнього ландшафту.

Народні будівничі завжди "вписували" дім в природне оточення, тому і він, і все господарство, навіть ціле поселення, створювали єдиний ансамбль. На Опіллі хата завжди ззовні і всередині побілена. Важко уявити собі хату без призьби, яка ніби прив'язувала її до землі. Знадвору, навкруги усієї оселі, майже всюди робили низенькі огорожі з лози чи дощок, а утворений проміжок заповнювали землею. Так утворювалась призьба, яка взимку оберігала від охолодження нижню частину помешкання. Влітку служила для сушіння фруктів, на ній сиділи, як на лаві, щоб відпочити, погрітись на сонці або погомоніти. За призьбою дбайливо доглядали, постійно підмащували глиною. Традиційно так склалося, що самому процесу спорудження оселі передувала здебільшого ґрунтовна підготовка, зважувалося і вивірялося чимало обставин. Це, насамперед, вибір місця забудови. Найбільша увага зверталась на те, щоб під неї не потрапила колишня дорога чи стежка, пні з дерев, бо тоді в майбутньому житті не буде спокою. Щасливим вважалось місце, де лягала худоба, жили чорні мурашки. Деякі традиції, пов'язані зі спорудженням житла, і в сучасних умовах широко побутують у сільській місцевості. Наприклад, у селах Бабухові, Черневі, Вербилівцях Рогатинського району, Поплавниках, Ганнівцях Галицького під час закладки стін під один стовп клали гроші, під другий - жито, кропили свяченою водою.

Опіпьська хата. с. Нижня Липиця Рогатинського району. Перша половина XX ст.

Вигляд опільської хати з одного боку підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого - унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований.

Характерною рисою народного житла була простота плану хати. За зовнішнім окресленням він має переважно форму витягнутого прямокутника. Опільське житло відрізняється від хат на інших територіях трьома параметрами: орієнтацією, конструкцією стін, заглибленістю. Житла орієнтують і стінами, і кутами за сторонами світу. Долівка на 10-15 см заглиблена у ґрунт. Конструкція стін каркасна, завжди на підвалинах, весь каркас з протесаних дубових брусів. Між підвалиною та верхньою обв'язкою вставляють вертикальні дубові колені поліна, обплітають глиняно-солом'яними вальками та мастять з обох боків.

Однією з основних ознак, яка покладена в основу класифікації типів житла, є планування, що пройшло багатовіковий шлях розвитку.

Курна хата. с. Юнашків Рогатинського району.

Фото, план, малюнок.

У XIV ст. появляються житла двокамерного типу (сіни і хата), а в пізньому середньовіччі - трикамерні (хата, сіни, хата). Проте тільки в XIX столітті починають переважати трикамерні житла. Незаможні селяни і далі продовжували споруджувати одно- і двокамерні житла.

Було два варіанти планування трикамерного житла. Перший варіант створювався внаслідок відокремлення частини сіней і виділення комори в поздовжньому напрямку, другий варіант - за рахунок відокремлення частини сіней у поперечному напрямку (с. Підкамінь, Чернів, Чагрів, Журів Рогатинського району). Таке планування житла було поширене у XVIII-XIX ст.

На Опіллі був поширений трикамерний житловий план (хата + сіни + хата), (хата + сіни + комора). У ремісників іноді спостерігається переділ хати навпіл, де утворена маленька хатина використовувалась як майстерня. Таке спостерігалось у селах Галицького району Темирівцях, Блюдниках, Пукасівцях.

Найбільш поширеним та давнім типом житла є споруда, що складалась з теплого помешкання - хати та холодних сіней - перехідного приміщення, з якого був вихід до двору та вхід до хати. Таке житло має назву двокамерного.

До трикамерної належить будівля типу хата + сіни + хата. Такі хати клали заможні селяни. Трикамерна будівля відрізняється від двокамерної тим, що в ній розташовувались печі, кожна з яких опалювала житлове приміщення. Таке житло отримало в народі назву "дві хати". Часто одна половина використовувалась як спальня та кухня, а друга була парадною. Інколи в одній хаті мешкали батьки, а в другій - їхній одружений син. Всі інші типи житлових будівель походять з цих двох шляхом ускладнення плану, причому конфігурація хати (прямокутник) ніколи не змінюється.

Трикамерна курна хата. с. Куничі Рогатинського району.

Фото, план, малюнок.

Заможність господаря виявлялась насамперед у характері експлуатації житлових камер. Більш заможний господар, будуючи хату на дві половини лише для своєї сім'ї', мав змогу одну з них виділити як парадну, святкову. Бідняки ж, коли в одному селянському дворі тиснулося декілька сімей, обидві хати використовували, звичайно, як житлове приміщення.

Традиційне трикамерне планування (комора + сіни + хата) на початку XX ст. зазнає перетворень: в сінях виділяється комірчина, яка стає кухнею, а вздовж тильної північної стіни в хаті відокремлюється ванькир (для цього встановлюють перегородку, що відділяє простір хати від печі до причілкової стіни (с. Крилос, Комарів, Блюдники Г алицького району; Колоколин, Чернів, Підкамінь Рогатинського району).

Ускладнення планування в сінях виділенням пекарні значною мірою було зумовлене бажанням мати чисте приміщення в житловій частині кімнати, а зміна в конструкції печі забезпечувала таку можливість. Тому при розділенні функції печі - для обігрівання (груба) та варіння (піч) - дуже часто її почали встановлювати перпендикулярно до причілкової стіни хати, тобто піч для варіння повертали челюстями в бік цієї стіни. Таким чином, виділявся ванькир. Він правив за робоче приміщення: тут готували обід, займалися промислом.

При достатніх розмірах ванькира, що був тепліший за хату, тут клали ліжко, перетворюючи це приміщення в спальню; хата ж ставала чистою, в ній проводили вільний час, дівчата займалися рукоділлям.

У сінях зберігались речі домашнього вжитку (цебри, корита, кошики), по кутах стояли ціпи, сокири, а також жорна, ступа, терлиця. Сіни захищали житлове приміщення від холоду. Стелі в сінях не було, тому дим з печі через каглу виходив прямо в сіни і підіймався на горище. Кагла- це невелика дірка в стіні, біля тих дверей, що ведуть до хати, вона є закінченням комина, через який дим з печі виходить у сіни.

Курна хата. с. Кремидів Галицького району. Фото, план, малюнок.

У коморі, якщо вона була, зберігали зерно, продукти, а також святковий одяг у скринях або на жердках. На стінах висіли клубки готового прядива.

Традиційним опільським хатам 20-30 pp. XX ст. надавали своєрідності ганки, які будувались перед входом до хати.

Опілля відзначається великою різноманітністю природних умов. Тут є рівнини, горбистогрядові форми рельєфу, лісостепові і лісолучні ландшафти. Майже вся територія розорана. Лісів залишилося мало. Наявність лісів на місцях визначала міру застосування дерева в будівництві. А оскільки лісоматеріалів було недостатньо, то доводилось використовувати глину з соломою та камінь. Тому тут побутували різноманітні будівельні техніки. Споруджували зрубні, каркасно-дильовані, каркасно-Глиновальковані хати. По всьому Опіллю житлові будівлі старанно обмазували глиною і білили, дахи крили соломою. Серед зелені садів вони виділялись білизною стін, а жовті смуги (обводки вікон, дверей, призьба) надавали їм вигляду веселих, сухих і теплих. Зрубні будівлі споруджувались рідко. Переважно їх будували багаті селяни в місцях, де були лісові масиви (хата зі с. Викторів, яка експонується у Музеї народної архітектури та побуту Прикарпаття).

В опільських селах на правобережжі Дністра будували найчастіше хати каракасно-дильованої конструкції (Галицький, Тисменицький райони). Підвалини і стовпи в них були дубові. Стовпи всюди зрубували у підвалини, які клали на камінь. Крім того, стовпи додатково скріплювали з підвалинами і платвами - бантами (розкосами). Ззовні і всередині стіни обмазували глиною і білили, зрідка залишали відкритими стіни комори. На початку XX ст. поширились традиції тинькування (оббивання ліскою) стін житлових приміщень і обробка їх глиною, а також "дранкування", коли на всю поверхню стін набивали через 10-15 см навскісні лати (били дранку). Оскільки стіни були досить тонкі, то на зиму навколо хат влаштовували загати з соломи та листя. Хата зі с. Викторів (господарство Анни Федик) збудована з дбайливо оброблених півкругляків, в'язаних на вуглах у прості замки. Шви між вінцями

змащені і забілені глиною. Стеля на одному сволоку, білена. Це була хата заможного селянина.

У селах Крилос, Комарів, Сокіл, Блюдники, Темирівці Галицького району, Козино, Сілець, Тязів Тисменицького переважала стовпово-дильована конструкція. Найчастіше на дильовано-стовпові стінки набивали дранку, на яку накидали змішану з дрібною соломою глину. Згодом глину вирівнювали сумішшю, змішаною з пшеничною або ячмінною половою, і білили.

Загалом на Опіллі для будівництва використовували будь-яке дерево. При цьому зважали на те, щоб усередині була рівна поверхня стіни. В інших випадках дефекти вирівнювали глиняною обмазкою.

У с. Крилосі була "дильована" хата. Накладали вилами ряди глиносоломи, а щоб стіна не скрутилась, перекладали дилями, які вільно ходили в пазах стовпців. Притискали їх сокирою, щоб наповнення стіни було суцільним. Після висихання ліпили глиною з ячмінною або пшеничною половою, потім "гладили", але вже висіяною на решето половою, замішаною з глиною.

На лівобережжі Дністра (села Кінашів, Курів, Лани, Кукільники та інші Галицького, більшість сіл Рогатинського району) переважали каркасно-глиновальковані хати.

Степан Григорович Генега (1924 р. н.) зі с. Куничі Рогатинського району розповів, як колись будували хату.

Дерево обкорювали (очищали від кори), розпускали надвоє. Фундамент робили з каменю. Клали підвалини - дерев'яні стовпи, між стовпами городили вальками, які робили з глини і соломи. Стеля була ліплена, валькована, утримана на одному поздовжньому сволоку (трамі). Долівка глиняна, вимазана жовтою глиною. Дах чотирисхилий, під солом'яними сніпками або очеретом. Знадвору стіни білили лупленим білим гіпсовим каменем, щоб було дешевше, бо вапно треба було купувати.

У селах Юнашків, Залужжя, Кліщівна Рогатинського району будівництво було аналогічне. У с. Черневі цього ж району ми оглянули хату з 1900 р. Це традиційне житло Опілля: трикамерне помешкання (хата + сіни + хата), стіни на стовпах з вальками (дерев'яний лише каркас, простір між стовпами заповнений глиною, вікна шестишибкові, стеля на поздовжньому сволоку, розмір хати 8 х 4 м). Власник хати В. Г. Волошиванюк. Таку саму хату виявлено в с. Козари Рогатинського району (власник І. М. Наявко, 1928 р. н.). Побудована 1890 p., під соломою, трикамерна. Збереглось одне вікно від часу, коли хата побудована, шестишибкове (ширина шибки 40 см).

У селах Тисменицького району Ямниці, Сільці, Сзуполі, Побережжі старожили розповідають, що житла будувались зі стовповою конструкцією стін у заміт з півколод і прокладкою з глиносолом'яної суміші та обмазкою стін з обох боків. Замість фундаменту використовувалось каміння, яке підкладали під кожний стовп. Дах переважно був чотирисхилий, покритий соломою. Переважало рівне пошиття схилів солом'яного даху. Тут характерний відкритий тип двору. В залежності від ширини подвір'я будівлі розміщували буквою "П" або Г-подібно. Посередині двору був тік. Господарські приміщення знаходились перед хатою, щоб постійно бути в полі зору господаря.

У селах Галицького району Кінашеві, Курові, Жалиборах, як розповів майстер-будівельник Іван Васильович Бандура (1919 р. н.), хати були стовпово-вальковані. (Вальки - це будівельний матеріал, до складу якого входять два основні компоненти: солома і в'язкий вологостійкий суглинок, що після висихання набуває міцності цементу). Крутили вальки жінки, а вкладали у стіни, починаючи з покуття, чоловіки. У перші три вальки ховали по монеті, щоб у хаті велись гроші. Такі ж хати будували і в селах Рогатинського району Загір'ї', Долинянах, Бабухові, Підмихайлівцях, Черневі, Чагрові та інших.

Покутська хата XIX ст. с. Торговиця Городенківського району.

Отже, можна зробити висновок, що для народного житла на правобережжі Дністра характерна каркасно-дильована конструкція стін, на лівобережжі - каркасно-валькована. Висота стін в середньому дорівнювала 2,3 м. Двері, віконні рами, одвірки робили дерев'яні: з дуба, ялини. Двері були з двох-трьох дощок, в основному гладкі, подекуди різьблені. Висота дверей в середньому дорівнювала 1,6 м при ширині до 1 м.

Вікна в основному чотири-шестишибкові при ширині шибки 35-40 см. Долівка глиняна - бита земля. Насипали землі, вирівнювали і вбивали дерев'яною довбнею, потім мастили рідкою глиною, до якої додавали полову, "коняк" (кінський послід). Долівка з такою домішкою ніколи не тріскала. Одним з найпоширеніших варіантів конструкції стелі є стеля на одному поздовжньому сволоку (трамі), поверх якого укладали колоте дерево або дошки. На дошки насипали шар глини, який утрамбовували та розрівнювали. Іноді клали стелі на трьох сволоках. На сволоку часто вирізьблювали хрест, дату будівництва, а в Рогатинському районі деколи підписували, хто будував хату, як у с. Нагрів: "Сей дім збудував Михайло Бельців з женою своєю Марією. 1910 р." Горище використовували в господарських цілях, для збереження зерна. На сволок вибирали монолітне дерево, яке зачищали з чотирьох боків, надаючи йому квадратної або прямокутної форми. Щоб дерево не псувалось, сволок змащували олією.

Своєрідність зовнішнього вигляду народного житла значною мірою обумовлена формою та характером покриття даху. В кінці XIX - на початку XX ст. в опільському житлі переважав дах на кроквах. Своїми кінцями крокви спиралися на поздовжні платви. Щоб прилягання було щільнішим, на кінцях кроков робилась зарубка. Кожна пара кроков з'єднувалась зарубуванням способом "у півдерева" або збивалась дерев'яними кілками чи металевими цвяхами. Кутові крокви спиралися на стіни у місці перехрещення поздовжньої платви з поперечною або ж на випуск поздовжньої. Своїми вершинами вони з'єднувались з попередньою парою кроков, утворюючи своєрідну піраміду. (Відстань між кроквами - 145 см).

Поверх кроков набивали поздовжніми паралельними рядами довгі тонкі жердини - "лати" (відстань між латами - 40 см). До лати кріпився певний вид покриття - солома, очерет. Конструктивний тип даху на кроквах характерний для житлових і господарських будівель двору.

На Опіллі, як і на всій території України, у кінці XIX - на початку XX ст. дах сільського житла і господарських будівель двору покривали соломою (житніми солом'яними сніпками). Опільські хати мали здебільшого чотирисхилі солом'яні дахи, у яких переважало гладке пошиття сніпками-"плескачами" в поєднанні з уступами ("сходинками") на рогах.

У деяких селах Рогатинського району (Юнашків, Куничі, Кліщівна), крім соломи, використовували для покриття очерет. Сніпки з очерету називалися "тростинами". Для покриття вибирали очерет з тонким стеблом.

У приміських селах дахи зрідка покривали ґонтом. На початку XX ст. використовували червону черепицю ("дахівку") і навіть "бляху".

Інтер'єр. Під поняттям "інтер'єр" в етнографічній літературі розуміється "планування житлового приміщення з функціональним розподілом кожної його частини і насиченням їх меблями, хатнім начинням та предметами мистецтва". Внутрішнє планування інтер'єру - одна з найстійкіших етнографічних ознак.

Традиційний опільський інтер'єр складався протягом XVII-XIX ст. і проіснував до 50-их років XX ст. Він задовольняв житлові, виробничі й естетичні потреби селянської родини з 5-6 осіб, незалежно від рівня достатку. Окремі елементи інтер'єру постійно вдосконалювались, ставали зручнішими, красивішими, проте основної суті не міняли. У своїй хаті родина їла, спала, відпочивала, виготовляла необхідні речі, виховувала дітей, здійснювала різні обряди.

Внутрішнє планування, розташування меблів і обладнання були незмінними, відповідали певним традиціям, що практично ніколи не порушувались і були характерні для всієї території Опілля.

Сам інтер'єр складався з окремих функціональних частин, кожна з яких, крім універсальних функцій, мала ще й певне конкретне призначення.

Звичайне житлове приміщення, яке опалюється, складається з однієї кімнати, але кожна частина її має певне призначення:

-    місце коло печі належить до кухні - робоче місце господині;

-    місце для відпочинку є ніби частиною спальні;

-    парадна частина, яка знаходилась навпроти дверей під причільною стіною, замінювала вітальню, де сім'я приймала гостей.

Усі традиційні меблі щодо функціонального призначення можна поділити на дві основні групи:

-    піл (ліжко), колиска, стіл, лави (для відпочинку та зручності виконання певних операцій);

-    скриня, ложник, мисник, полиці (для зберігання продуктів і речей домашнього вжитку).

Предмети першої групи майже завжди залишалися на своєму традиційному місці, не змінювали своєї форми.

У традиційному опільському житлі піч завжди клали в хаті збоку від входу вздовж стіни, прилеглої до сіней. До найбільш примітивних типів належать печі з виводом диму в сіни через отвір у стіні ("каглу"), звідки він крізь отвори в даху виходив на вулицю. Умовно цей конструктивний тип печі називається напівкруглим. Такі печі були характерні для житла найбідніших верств населення.

Піч у переважній більшості робили з глини. Спочатку щільно вбивалася, втрамбовувалася своєрідна платформа для печі ("під") - близько 1 м заввишки і 1,5 м завширшки. Як і стіни, її могли виконувати у каркасній техніці.

Коли під печі був готовий, його по верху змащували тонким шаром глини. Далі, залишивши місце для припічка, починали виводити саму піч. Посеред платформи кладуть мішок, щільно набитий половою (або великий сніп соломи), і знову продовжують насипати землю, поступово трамбуючи її, як і раніше, та змочуючи водою. Коли піч насипана до потрібних розмірів, мішок, який був присипаний землею, розв'язують, висипають з нього полову та викидають геть. Отвір, що залишився після цього насипу, і утворює піч для варіння. Її щільно вистругують заступом та вимащують глиною. На початку XX ст. при виведенні печі почали застосовувати цеглу.

Ліжка робили на чотирьох гранчастих ніжках, які водночас окреслюють і кути його рами. Дощані стінки такої постелі вправлені у пази верхньої частини стояків. На дно настеляли соломи. Згодом стали виготовляти ліжка з підвищеними чільними стінками.

Лави робили з масивних спеціально розрізаних дощок, які клали на дерев'яні колодки або кілки, забиті у глиняну долівку. Пізніше з'явились різні види лавок зі спинками.

Такою ж конструктивною простотою відзначилися й інші хатні меблі. При всій ощадливості у використанні житлової площі селяни виявляли естетичний смак.

Усі меблі - ліжко, мисник, скриня, стіл і жердка для одягу мали ще й прикрасити житло. Тому їх намагалися оздобити різьбою чи розписом, а то й металевим окуттям (у с. Загір'я, Долиняни, Черче, Підкамінь, Чернів, Бабухів Рогатинського району меблі розмальовували синіми і жовтими фарбами).

За спостереженнями, інтер'єр опільської хати на Рогатинщині, зокрема в Бабухові (господиня Марія Мазурик, 1912 р. н.), виглядав так:

Хата напівкурна. Піч складається з платформи (під) - прямокутника, на якому будували саму піч, залишаючи місце для припічка. Над піччю клали комин і з'єднували з сінешною стіною спеціальним отвором (каглою). Дим через каглу виходив у сіни, тому стіни у сінях завжди були темні від диму, піднімався на горище і виходив назовні. Піч займала приблизно 1/6, а іноді 1/4 частини всієї житлової площі. Вона чисто побілена. Від печі до глухої причілкової стіни клали піл (ліжко). Від ліжка до чільної і причільної стін -лави дерев'яні, покриті обрусами, веретами. Навпроти чільної стіни - кована скриня, де зберігався одяг. При сінешній стіні навпроти печі - мисник, цебер для води. В куті коло печі - коцюби, рогачі, лопати для випікання хліба.

Над ліжком прикріплена до стіни жердка, на яку вішали одяг, верети, і колиска, прикріплена до сволока. Навпроти печі по діагоналі - божниця. Ряд ікон на склі або дереві, прикрашені рушниками, лампадками. На стінах і сволоку - прикраси із сухих квітів, паперові витинанки.

Посередині хати стояв стіл. Найдавніша форма столу - проста тесана дошка, прикріплена до ніжок. Стіл був особливим, почесним місцем, за яким лише в свята споживали їжу. На ньому завжди повинен лежати хліб та сіль.

Особливе значення в домашньому побуті мали меблі - стіл і скриня, що використовувались не тільки за призначенням, вони відігравали також значну роль в обрядових звичаях. Великий стіл у хаті був символом єдності, міцності сім'ї. Об'єднував він і чужих людей. Спільний обід з давніх-давен означав встановлення товариських взаємин.

По закінченні будівництва житла стіл був першим предметом, який вносився у хату, на нього клали хліб і сіль - слов'янські символи достатку. Раніше в селі неповнолітні син чи донька не мали права сісти до столу наодинці, сідали тільки всією сім'єю у велике свято. Батько благословляв страву, перша ложка належала йому, а за ним уже бралися до їжі всі члени сім’ї'. Такий звичай при Святій Вечері перед Різдвом Христовим на селі залишився і донині.

Цікавим предметом в інтер'єрі хати, необхідним атрибутом весільного обряду була скриня. У давнину можна було зустріти дві-три скрині, що належали доньці, матері та бабусі. Вони передавалися з роду в рід. Скрині клали у світлиці на видному місці, біля столу. Мальована, різьблена чи кована скриня завжди виділялись серед інших селянських меблів. Коли перевозили їх під час весільного обряду, на скриню звертали увагу всі гості й односельці, адже вона була символом сім'ї.

В інтер'єрі використовували побутову кераміку - миски, глечики, горшки. З усіх видів керамічного посуду особливо популярними були миски, які стояли на відкритих полицях мисника. Доповненням до інтер'єру є дерев'яні ложки, ножі, цебри, відра, діжі, бочівки, корита, мірки для борошна і зерна, кошики, решета, сита.

Основою для формування інтер’єру опільського житла кінця XIX -початку XX ст. служили два його "базових варіанти" - буденний і недільний.

Для буденного варіанта характерна наступна система елементів -земляна підлога підмазувалась шаром глини, нічим не покривалась, побілені стіни прикрашались паперовими витинанками й уздовж сволока кріпились паперові прикраси, стіл не накривався, лише в деяких випадках зустрічались буденні скатертини з грубого домотканого полотна; ікони прикрашались сухим зіллям; ліжко застелялось білим або двоколірним покривалом (веретою), наволочки на подушки шились із невибіленого полотна без кольорових тканих прикрас; лави не накривались; жердки над ліжком іноді завішувались білою або чорно-білою веретою.

Перехід від робочого тижня до святкового дня позначався також і в інтер'єрі. У неділю підмазану глиною підлогу застеляли смугастими тканими доріжками (верітками), підводили кольоровою підводкою нижню частину стін та печі, стіл накривали тканою скатертиною, орнаментованою по краях кольоровими смугами. На столі викладали хліб і сіль у дерев'яному посуді, квіти. Жердки завішувались святковою кольоровою тканою накидкою, у більш заможних - тканими килимами, святковим одягом (с. Нагрів, Журів, Підго-роддя Рогатинського району).

Лави накривались смугастими тканими налавниками, а буденні верети і наволочки замінялися святковими. Інтер'єр хати ставав гармонійним і досконалим з господарського, архітектурного та естетичного погляду. Водночас він своєю багатогранністю, сукупністю речей і предметів з дивовижною чіткістю виявляв людську сутність, сподівання і уявлення господаря.

Господарські споруди

Давні хліборобські традиції українського селянства знайшли своє відображення в різних сферах життя народу, його матеріальній і духовній культурі. Важливе місце в пізнанні цих традицій займає народна архітектурна спадщина і передусім будівлі, що безпосередньо були пов'язані з хліборобською справою. Від характеру заняття мешканців залежали форми та розміри, кількість господарських будівель у садибі.

Господарські споруди на Опіллі поділялись на будівлі для зберігання продуктів землеробства, будівлі для худоби, для схову сільськогосподарського інвентаря. З давніх часів обов'язковою приналежністю двору було житло, ями для зберігання зерна та продуктів харчування і спеціальний загін для худоби. У пізніші часи зникли деякі з цих споруд, зокрема ями на зерно, а на їх місці з'явилися наземні комори, а також хліви для худоби.

Найдавніше, як свідчать археологічні матеріали, основні будівлі певною мірою виконували високий частокіл та ворота. Згодом з відмиранням цієї функції житлові і господарські будівлі почали класти по периметру садиби з подвір'ям у центрі. На першому етапі головна роль належала житлу. З розвитком землеробства, зокрема, зародженням орного, садиба набрала інших функцій, збільшилась кількість господарських споруд.

Як розповіли старожили сіл Бабухова, Юнашкова, Куничів Рогатинського району, Козина, Сільця, Стриган ці в Тисменицького, до господарських будівель на території Опілля належать: стодола (клуня), комора, кошниця, льох, стайня, обора, куча, курник, сушарня, криниця. Стодола - найнеобхід-ніша господарська споруда селянської оселі. В ній зберігалось зерно, яке тут сушили і вимолочували, солома, сіно, необмолочені продукти хлібороба.

Як розповіла Марія Антонівна Торган (1919 р. н.) зі с. Юнашків Рогатинського району, в конструкціях стодоли збереглися давні елементи, зокрема дах утримувався на сохах. Стіни складені з соснових брусів. Дах тримається на чотирьох сохах, закопаних у землю. На природні розвилини покладений поздовжній сволок, на який спираються вгорі крокви.

У селах Блюдники, Темирівці, Пукасівці, Мединя Галицького району стодоли будували висотою до двох метрів, каркас дерев'яний, стіни на стовпах у закидку з патиками. Стодоли були чотирикутні в плані, з дахом на кроквах. Задля поліпшення вентиляції вони ніколи не обмазувались глиною. Для покрівлі даху використовували солому. На Рогатинщині траплялись господарські будівлі

каркасної конструкції, у яких простір між стовпами каркасу заповнювали горизонтально городженим плотом з лози чи ліщини (с. Чагрів, Колоколин).

В'їзні ворота, що сягали триметрової висоти, могли розміщуватись по поздовжній чи поперечній осі будівлі, нерідко з двох боків, і таким чином забезпечувався наскрізний проїзд. У центрі будівлі, як і перед стодолою знадвору, створювали площадку для обмолоту зерна - відкритий тік.

Традиційне землеробство і переважно зерновий напрямок господарювання на Опіллі сприяли розвитку і розповсюдженню на селі, особливо в XIX столітті, такого типу будівлі, як комора. Її використовували для зберігання запасів зерна, хоч подекуди тут тримали продукти харчування та одяг. У коморі знаходились жорна, ступа, різні ужиткові речі; в літню пору приміщення слугувало житлом.

У коморах робили міцні підлоги та стелю, а будівлю піднімали над землею, кладучи нижній вінець зрубу на дубові стояки чи каміння. Стіни комори не обмазували глиною. Споруда постійно провітрювалась і відповідно створювались необхідні умови для зберігання зерна, яке засипали в засіки. Інколи для господарських потреб використовували горище комори. Завдяки тому, що при спорудженні комор основна увага приділялась міцності будівель,

Стодола, комора, курник, с. Підкамінь Рогатинського району.

окремі об'єкти цього типу вціліли до наших днів (с. Чернів, Кліщівна, Юнашків Рогатинського району).

Започаткована в далекому минулому комора-кліть відіграла важливу роль і в еволюції житлових споруд. Як зазначає В. П. Самойлович, трикамерне житло передусім виникало завдяки поєднанню однокамерного житла і комори, що розміщувалась поруч. Як приклад можна навести комору зі с. Виктопіи

Галицького району, що експонується у Музеї народної архітектури та побуту Прикарпаття.

Майже всюди на Опіллі займались вирощуванням кукурудзи. Для зберігання кукурудзяних качанів використовули кошниці.

Кошниця являє собою плетену з лози, круглу чи овальну в плані, з розширенням угору споруду до 2,5-3 м заввишки. Клали її на подвір'ї напроти хати. Стінки плели з лози або ліщини. Встановлена на камінні споруда піднімалась над землею і завершувалась чотирисхилим солом'яним дахом зі значними виносами стріхи. З метою запобігання деформації коша під вагою кукурудзи інколи його скріплювали скобами.

Льох (пивниця) - примітивна споруда, заглиблена в землю і призначена для зберігання картоплі та овочів. У дворі чи на городі викопували яму, накривали зверху соломою і прикидали землею. У причілку льоху робили двері. Такі ями ще і зараз зустрічаються у селах Рогатинського району (Кліщівна, Куничі, Юнашків, Залужжя), Галицького (Блюдники, Темирівці, Курів, Кукільники).

Стайня - приміщення для утримання худоби та коней. Стіни зроблені в закидку й обмазані глиною. В с. Бабухові Рогатинського району стайні клали в протилежному від хати кінці подвір'я під прямим кутом до неї. Стайнею завершувався комплекс споруд. Величина стайні залежала від заможності родини. Перед стайнею клали обору - відгороджений плотом простір для денного утримання худоби. Біля стайні і стодоли добудовували кучі, курники. До стайні ще прилягала повітка, де зберігали сільськогосподарський інвентар.

Куча - споруда для утримання свиней. Переважно рублена або ж в закидку, піднята над землею.

Курник (карник) - плетена з лози та обмащена глиною кругла, овальна чи прямокутна в плані висотою до 1,5 м споруда, в якій тримали курей (с. Козино, Сілець, Стриганці Тисменицького району).

Майже у всіх селах Опілля на подвір'ї клали оборіг, де зберігали корми для худоби. Це проста споруда з чотирьох стовпів, накрита пересувним (по вертикалі) солом'яним дашком. Висота споруди - до 5 м.

На подвір'ї була також криниця. У селах Комарові, Крилосі, Блюдниках, Темирівцях Галицького району її викопували в землі, стіни мурували з каменю.

Ґрунтові води на Опіллі залягають на глибині від 1,5 до 5-8 м. В деяких горбистих місцевостях - до ЗО м. Підземну частину криниць, залежно від характеру залягання і твердості породи, мурували з каміння, укріплювали зрубом або товстими дошками. З допомогою простого теслярського інструмента - сокири - народні майстри створили ряд варіантів зрубового цямриння та елементів "журавля" (с. Блюдники Галицького району).

Коли природних вил не знаходили, тоді робили з прикріплених до боків стовпа коротких обанок, скріплюючи зверху жердкою-обмежувачем. Найбільш значним зовнішнім конструктивним елементом криниць є стояки з підпорами для даху. До них кріпиться вал та колесо або ручка ("корба") для діставання за допомогою довгого ланцюга ("троса") води.

Огорожа об'єднувала весь двір в єдиний архітектурний комплекс. Вздовж неї, особливо від дороги, росли найчастіше декоративні дерева: акація, верба, ясен, тополя, бузина та інші.

Відсутність огорожі була ознакою крайньої занедбаності господарства. Тип її залежав від достатку господаря та місця розміщення. Найкращу огорожу клали з фасадного боку. У заможних господарствах садиба обгороджувалась парканом, висота якого дорівнювала 160-180 см. Зверху паркан прикривався одно- або двосхилим солом'яним чи дощаним дашком (с. Юнашків, Куничі, Кліщівна Рогатинського району). Для довговічності паркан мазали дьогтем. Іноді господарі обгорожували свою садибу горизонтально плетеним тином ("плотом"). Для плетіння використовувалась лоза і рідше - ліщина. Через кожні 30-40 см забивали кілки висотою 160-180 см і переплітали двома-трьома лозами. На кутах для міцності споруди закопували 15-20-сантиметрові стовпи. Деякі тини також увінчувались дашком. Середняки та бідняки городили бокові плоти вертикально з горішнього пруття. Незаможні сім'ї'для огорожі використовували бадилля соняшника, кукурудзи, яке вертикально прив’язувалось до двох горизонтальних паралельних лат.

Для входу з вулиці у двір майстрували брами або ворота. Брами у другій половині XIX ст. споруджували найзаможніші господарі. Складалась брама з двох зверху півкруглих половинок загальною шириною близько 3 м і висотою до 2,5 м. Дашок виплітали з лози і накривали соломою і лише на початку XX ст. виготовляли з дощок. З внутрішнього боку брама замикалась.

Поруч з брамою прибудовували хвіртку ("фіртку"). В залежності правило, однопільними, шириною 2,5-3 м - "щоб заїхав віз з снопами". В їх основі був чотирикутник із жердин, який кріпився двома хрестовинами або однією хрестовиною і двома жердинами, які посередині сходились кутом. Низ воріт оббивали дощечками 40-50 см (с. Чернів, Козари, Бабухів Рогатинського району). Бідніші господарі виготовляли ворота з тонких жердин і обплітали їх вертикально лозою. Ворота або брами відкривались для господарських потреб і урочистих процесій (похорон, весілля). Поряд розміщувалась хвіртка шириною 100-120 см, оббита або переплетена лозою. Від вулиці вздовж викопували рови ("окопи"), через які на ширину воріт споруджували мости. Берег окопу засаджували деревами, чагарниками.

Виробничі споруди

Господарські споруди села обслуговували цілий ряд життєво необхідних для селянства процесів з переробки та зберігання продуктів, а також забезпечували виготовлення та ремонт знарядь праці, засобів пересування. Майже у всіх населених пунктах працювали млини, гуральні, броварні, медоварні, сукновальні. В селах поблизу Дністра знаходились коптильні, де коптили і солили рибу. Вже в XV-XVI ст. в кожному п'ятому селі працювали олійні, які переробляли насіння льону - однієї з основних сільськогосподарських культур Опілля.

Особлива роль серед господарських споруд належала кузні. Майже до середини нашого століття ця невелика, маловиразна, але дуже важлива споруда була обов'язковою в кожному селі.

Немає письмових джерел про наявність залізодобувної промисловості в Галичині, однак на основі археологічних розкопок можна твердити, що тут виплавляли залізо в досить значній кількості. Археологічні розкопки виявили значну кількість залізного шлаку, а це свідчить про те, що тут плавили метал. Вже в XII ст. в околицях Рогатина працювало п'ять копалень залізної руди.

На території Опілля з часів княжого Галича видобувалась і перероблялась залізна руда. Правда, поклади її були невеликими (в основному так звана "болотна руда"), і вже в другій половині XVII ст. перестали працювати печі-домниці на території Рогатинщини, хоч залізоробні промисли і далі розвивалися в Галичі, Рогатині, Войнилові.

Кожне село десь на вигоні або навіть в центрі мало кузню у вигляді однокамерної хати; якщо село велике, то було кілька кузень. На Опіллі кузні будували каркасно-стовпової конструкції, стіни дильовані, покриті черепицею (с. Дубівці Галицького району, власник Федір Литвин).

Кузня знаходилась у селі, але подалі від житлових та інших господарських споруд - десь на городі, в долині, на пагорбі. Заможні ковалі будували цегляні або кам'яні кузні, а дерев'яні зводили на цегляних або кам'яних фундаментах (у с. Підкамінь Рогатинського району кузня мурована з цегли, покрита дахівкою, коваль Михайло Балабанський; у с. Блюдники Галицького району кузня цегляна, покрита бляхою).

У с. Тязів Тисменицького району кузня (власник М. Чорній) знаходилася в центрі села. Це велике приміщення розмірами 11 х 5 м. Тут працювала вся сім'я коваля. Крім цієї кузні, в селі було ще дві - каркасно-стовпового типу, стіни яких зашальовували дошками, обмазували глиною, щоб не виникало пожежі.

Такі кузні були в с. Комарові, Крилосі, Залукві, Темирівцях, Пукасівцях та ін. Галицького району. А в селах на лівобережжі Дністра (Тустань, Поплавники, Кінашів, Дем'янів Галицького району, Вербилівці, Бабухів, Пуків, Чернів, Конюшки Рогатинського району) кузні клали валькованої конструкції. У великих селах, наприклад Чагрові Рогатинського району, було три кузні, -стіни вальковані, покриті дахівкою (розміри 4 х 4 м). Сільський коваль займався ремеслом переважно у вільний від роботи час. Працювали в кузні найбільше взимку, влітку були лише два короткі сезони: плуговий та серповий. Влітку відмикали кузню хіба тоді, коли хтось нагодився з якоюсь більшою та пильною роботою.

В тих місцях, де у коваля роботи було багато (у великих селах, промислових районах) і велася вона майже цілорічно, замовник, як правило, за виготовлений плуг, сокиру, налагоджений віз тощо зобов'язувався відпрацювати на його полі: зорати ниву, скосити жито тощо.

Працювали у кузні коваль і помічник. Помічниками були учні, які одночасно з вивченням справи виконували різноманітну роботу: розпалювали вогонь у горні, приводили в рух ковальський міх, підтримували порядок у кузні. Часто ковалеві допомагали селяни, які сходились до кузні, щоб полагодити якусь річ.

Із розповідей старожилів В. Ф. Дубчака (с. Тязів Тисменицького району), І. П. Шекети (с. Поплавники Галицького району) дізнаємось, що у кузні були: горн, ковальський міх, ковадло, прикріплене до дерев'яної колоди, корито для води та інструменти (щипці, молотки, ножівки, ключі і т. д.). Перед кузнею знаходився навіс і стовп для прив'язування коней під час підковування.

Ковальський горн влаштовували найчастіше недалеко від однієї з поздовжніх або торцевої стін, мурували з плоского каменю на глиняному розчині. Висота печі - 80 см.

Ковальський міх, який служив для нагнітання повітря в горні, найчастіше розташовували зліва на рівні отвору для сопла, або підвішували на дерев'яних стовпах вище горна. Якщо кузня була малих розмірів, то міхи знаходились на піддашші. Міх складається зі шкіряного, найчастіше грушовидного в плані мішка, зверху і знизу оббитого дерев'яними рейками. В нижній дерев'яній рамі зроблено два отвори з клапанами для забирання повітря. Такі ж отвори є всередині міха (кожний міх має подвійне дно). Шили міхи з виправленої конячої або волової шкіри, кілька разів просоченої конопляною або лляною олією. Після цього шкіра набувала міцності й еластичності і ставала придатною для виготовлення міха, який знаходився у постійному русі.

Недалеко від горна, здебільшого посеред кузні, стояло ковадло, вмонтоване у дерев'яну колоду. Кування було холодне і гаряче. У ковальському горні, де горіло деревне вугілля, залізо або сталь розжарювали. Полум'я

Про роботу в кузні розповів житель с. Поплавники Галицького району I. П. Шекета. Коваль переважно працював з підручним помічником-молото-бійцем. Тримаючи кліщами предмет на ковадлі рукою, коваль ударами меншого молотка показував молотобійцеві, куди бити, щоб надати предметові потрібної форми. Оброблені предмети занурювали у воду для гартування. Так кували сокири, долота, різці, різні сільськогосподарські знаряддя (сошники, наральники, лемеші, зубасті мотики). Ковалі працювали і над оковуванням возів.

Техніка лиття була складнішою від кування. Тут використовували кольорові метали. Для відливання мідних і олов'яних виробів виготовляли з

глини, змішаної з піском, ливарні форми, в які наливали розтоплений метал, що плавили в спеціальному малому горні.

Обладнання кузні та ковальський інструмент, як і техніка ручного кування, з часу свого виникнення майже не змінились. І хоча у XVIII-XIX, а особливо в кінці XX ст., окремі процеси все більше механізуються - це не призводить до зміни старої технології в цілому, а тільки до заміни важкої фізичної праці механічною.

Для переробки зерна на борошно в Україні традиційно використовувались млини. Було два типи мукомельних споруд. Це водяні млини, які застосовували енергію води, та вітряки, що використовували енергію вітру.

Для Опілля характерні водяні млини, оскільки тут тече багато річок (с. Черче, Світанок, Верхня Липиця, Княгиничі, Беньківці, Путятинці Рогатинського району), в Рогатині діяло три млини, кожен мав по два камені: мучник зі ступою або фолюшем і "млинок".

Водяні млини, як і інші господарсько-виробничі споруди, виникли в умовах натурального господарства і були нерозривно пов'язані з хліборобством. Належали вони переважно поміщикам та заможним селянам, хоч іноді були і власністю сільської громади. Як розповів житель с. Стриганці Тисменицького району В. К. Біленький, 1900 р. н., селяни змушені були молоти зерно тільки на панських млинах, інакше накладався штраф. Існував звичай, що за помол платили зерном. У цьому селі був водяний млин (його власник - поляк).

Водяні млини, на думку вчених, з'явились дещо раніше, як вітряки. Вони відомі з часів Київської Русі. Наявність великої кількості річок сприяла широкому розповсюдженню водяних млинів. Майже в кожному великому селі Опілля були водяні млини (с. Чернів, Кліщівна, Княгиничі, Колоколин, Путятинці, Черче, Вербилівці, Підгороддя, Пуків, Чернів, Беньківці та інші Рогатинського району; с. Комарів, Крилос, Залуква, Блюдники, Жалибори, Більшівці, Дубівці та інші Галицького району).

Відповідно до місцевих умов корпус млина міг мати зрубну або каркасну конструкцію. Інколи в будівлі, крім приміщення для механізму, влаштовували також житлову кімнату з піччю та двома віконцями, де могли доночувати люди, очікуючи своєї черги (с. Чернів Рогатинського району).

Як розповіли старожили зі с. Беньківці Рогатинського району, на р. Свірж для будівництва водяного млина вибиралось місце, яке дозволяло б на потоці створити греблю, подати воду до вертикального колеса-привода, закріпленого на горизонтально встановленому валі. При обертанні колеса відповідно повертався і вал і через систему передач приводив у дію механізми розмелювання зерна.

У с. Княгиничах Рогатинського району через річку Свірж було прокладено три дерев'яних мости. Середній міст збудований з дуба з прибудованими лотоками. Вони регулювали воду для турбін млина, де було встановлено два вальци. Один камінь петлював муку, а другий переробляв зерно на крупу, які завжди були потрібні в господарстві. Все це приводилось в рух водою, а найголовніше, що використовувався найдешевший вид енергії — плин води.

У с. Колоколин Рогатинського району млин працював на водяній турбіні. У вертикальній осі були лопаті, розташовані під кутом. Потік води, потрапляючи на лопаті, змушував вісь з насадженими на неї жорнами обертатися.

У с.Чернів цього ж району млин працював так: воду пускають лотком на жолоб. Приблизно на половині віддалі від жолоба до водяного дзеркала потоку обладнують вал з водяним колесом. Вода, падаючи на нього, заповнює по колу ящички і своєю вагою обертає колесо. Житель с. Чернів Я. Озарків сконструював вітряк, який приводив у рух млинок, що переробляв просо на пшоно. На рівнинних річках вода на колесо потрапляє завдяки створенню за допомогою гребель спеціальних водоймищ.

На початку XX ст. водяні млини поступово витіснялися паровими машинами (с. Беньківці Рогатинського району).

Архітектурні форми споруд млинів майже не змінювалися з віками і дійшли до нас у своєму первісному вигляді.

До цікавих господарсько-виробничих механізмів належать олійні, які влаштовували власники в окремих приміщеннях, а іноді у сінях чи коморі.

На Опіллі олійні були майже в кожному великому селі. У деяких селах було і по дві олійні (с. Тязів Тисменицького району; с. Пуків, Підкамінь Рогатинського району, власники - Д. Генега, И. Мороз).

У с. Тязеві олійником був Федір Боднарчук. У нього на подвірї стояла олійня, яка складалася з сіней, кімнати, де був механізм, і галереї. В олійні

працювала вся його сім'я. Основним інтер'єром олійні була піч із заглибленням у плиті (ринкою), прес, млинки, корита.

У с. Підкамінь Рогатинського району, як ми дізналася з розповіді М. В. Синак, олійня складалася з двох стовпів (лапок), на кінці яких горизонтально посаджено масивну колоду (в'язь). Приблизно на середині стовпів вставлені дві "мачухи", розколоті балки (на кругляки). Над верхньою "мачухою" на обох кінцях розташовані дерев'яні масивні клини, ввігнані у вирізані у стовпах отвори, куди заправлені й "мачухи".

В нижній "мачусі" видовбана ямка з жолобом для мішка з насінням та стікання олії. Для видавлювання олії два робітники били довбнями по клинах, які, входячи в отвори стовпів, натискали на верхню "мачуху".

У с. Нагрів Рогатинського району (олійник Михайло Лефка) олійня побудована з вальків, покрита дахівкою. Жителі села розповіли про метод видавлювання олії в їхньому селі. Насіння льону, конопель, соняшника сушили, товкли в ступі або розмелювали в млинку. Потім масу замішували водою в коритах. Це тісто смажили в заглибленні плити (ринці), порціями згортали в лляну тканину і закладали в колоду. Зверху на колоду прикладається кубан, який називають "хлопець", і закручується шрубою. В шрубі є два дрючки, коли ними закручували шрубу, текла олія. З шести кілограмів насіння льону, соняшника, конопель виходило два літра олії. Відходи називались макухою.

Олійні будували переважно стовпової конструкції. Стіни були дильовані або вальковані. Переважали двокамерні споруди - хата + сіни. Покривали їх солом'яними сніпками, рідше драницями (с. Блюдники Галицького району) або дахівкою (с. Колоколин Рогатинського району).

Перші освітні заклади у Галичині з'явилися у кінці XVIII ст. Австрійська влада не була зацікавлена в розвитку освіти серед українського населення, тому всіляко перешкоджала побудові шкіл. Проте завдяки зусиллям прогресивної громадськості ряд шкіл було відкрито. У більших і багатших селах у середині XIX ст. розпочалося спорудження окремих будівель для шкіл. Спочатку вони нічим не відрізнялись від звичайних хат: у приміщеннях, де навчались діти, були традиційні великі печі, ліжко. У малих і бідних селах людей, як у селах Козино, Пітрич Тисменицького, Поплавники Галицького району.

У другій половині XIX ст. школи будувались уже за стандартними планами: довгий коридор шириною на всю будівлю; з одного боку був один клас, а в більших спорудах два класи; з другого - житло вчителя (с. Підкамінь, Підгороддя Рогатинського району). В с. Колоколин цього ж району збереглась школа кінця XIX ст., побудована з цегли, покрита бляхою. В приміщенні -чотири класи, фундамент з каменю, двері різьблені (розмір 16 x10 м).

Школа в с. Нижня Линиця Рогатинського району. Перша пол. XX ст.

У школах навчались переважно діти заможніших людей. Двокласна школа була в с. Вербилівцях Рогатинського району; в с.Чесниках у 1832 р. відкрилась парафіяльна школа, яка започаткувала відлік часу народної освіти в селі, в 1903 р. тут утворена двокласна школа, яка проіснувала до 1919 р. У с. Пукові на Рогатинщині була церковно-парафіяльна школа. Однак вона не завжди працювала, тут часто не було вчителя. В с. Жалиборах Галицького району була чотирикласна школа з шестирічним навчанням. У с. Конюшках Рогатинського району в 1894 р. - однокласна школа, де навчалось 25-30 дітей. Через 13 років цю школу перемінено у двокласну. Чотирикласні школи були в с. Дем’янові Галицького району, с. Черневі - Рогатинського. У с. Чагрові на Рогатинщині було дві малих дерев'яних школи, покритих ґонтою.

У с. Пукові Рогатинського району шестикласна школа розміщувалась в raDHOMV будинку. Працювало в школі багато вчителів, бо село було велике.

Чимало дітей і молоді. Проводив науку в цій школі і отець-парох. Він навчав дітей як шанувати заповіді Божі, любити свою церкву, своїх батьків, народ і батьківщину.

У с. Черче цього ж району ще у XVIII ст. існувала школа-дяківка, яка стояла недалеко від церкви. Дітей тоді навчали старослов'янської абетки, читання Псалтиря та Святого Письма. Учнів також вчили мистецтва співу та відправи Служби Божої. Велику увагу приділяли вивченню арифметики. Друга школа знаходилась при в'їзді в село, на межі з панським двором. Оскільки це приміщення було дуже тісне, то збудували ще третю школу на так званих Ліпакових городах. Першими вчителями були дяки Іван Шпакович і його син Григорій.

У 1912 р. в м. Рогатині була побудована гімназія за народні кошти. Митрополит Андрей Шептицький напередодні відкриття гімназії відвідав її, мав розмову з учителями, давав корисні поради. Першим директором гімназії був Михайло Галущинський. Для дітей бідноти вона була недоступна.

В с. Кінашеві Галицького району була п'ятикласна школа. Вчителем працював Захарій Дубинський. Була чотирикласна школа в с. Стриганцях Тисменицького району (два роки діти навчались у першому класі, а ще два роки - у другому).

Такі чотирикласні школи, де навчались по два роки в одному класі, були в селах Тустані, Поплавниках, Ганнівцях, Дем'янові, Блюдниках Галицького району та інших. Шкільні будинки, як і хати, споруджувалися з місцевих матеріалів. У класному приміщенні було підвищення - "градус", на якому з одного боку стояв стіл для вчителя, з іншого - "таблиця" (дошка). На столі - каламар, ручка з пером, дерев'яна лінійка і журнал успішності. Навпроти "градуса" стояли шкільні лави, на них - каламарі, зошити, ручки. Стіни класної кімнати побілені. Праворуч - піч. В коридорі завжди стояв дерев'яний кадівб для питної води. На протилежній від входу стіні вбиті кілки, на які учні вішали верхній одяг.

В давніх часах корчма (коршма, шинок, заїзд, заїжджий двір) відігравала неабияку роль у суспільному житті. Права на корчму добивалися найрізноманітніші верстви населення. Тепер ми маємо ресторани, готелі. Колись у давнину майже всі їх функції виконувала корчма. В корчмах знаходили відпочинок, нічліг подорожні. Селяни, міщани мали де почути різні новини, обговорити різні приватні і громадські справи, а торговці, ремісники і промисловці - заключити вигідні контракти на купівлю-продаж виробів і збіжжя.

У с. Княгиничах Рогатинського району при гостинці стояла корчма, де подорожній міг розміститись разом з кіньми на ніч і отримати гарячу страву. Поблизу корчми знаходились м'ясарня і пекарня. Тут виробляли питтєву воду, яку називали "крах", і морозиво.

У с. Підкамінь цього ж району корчма була мурована, під бляхою, побудована на початку XX ст. Знаходилась у центрі села (частина корчми збепеглась лосі1). У плані будинок був ширший і глибший за звичайну велику селянську хату. Складався з двох чітко розділених сіньми приміщень: корчми і житла. Корчма стіною ділилась ще на два приміщення: в одному був шинок з прилавками, у другому - один або два масивні столи зі стільцями, де відвідувачі мали відпочивати і розважатися.

У с. Руда Рогатинського району корчма (або, як називали, "заїжджий двір") була при в'їзді в село. Будівля складалася з декількох приміщень. Посередині в'їзд веде через браму в сіни, що тягнуться вузьким коридором углиб через всю будівлю. По обох боках сіней розміщені кімнати для приїжджих, більша кімната відведена під шинок і помешкання шинкаря. Так ділиться корчма на дві половини - праву і ліву. Другим поділом утворено передню і задню половини. В передній знаходяться кімнати, а в задній - стайня, возівня, комори, дровітня, хлівці для худоби, відділені між собою перегородками.

Цей "заїжджий двір" побудований у кінці XIX ст. Будинок мурований, під бляхою. Огорожа цегляно-кам'яна. Внизу під корчмою були підвали з напівокругленими віконцями. На подвір'ї знаходився піднавіс для коней.

У с. Чагрові Рогатинського району теж була корчма - дерев'яний будинок, стіни вальковані, дах покритий бляхою. Часто дерев'яні корчми покривали дахівкою (с. Колоколин цього ж району). У с. Журів на Рогатинщині було чотири невеличкі дерев'яні корчми, які складалися з двох частин - корчми і хати шинкаря.

Народна архітектура Опілля формувалась і розвивалась протягом тривалого часу. Як свідчать численні факти, витоки її сягають періоду Київської Русі, можливо і давніших часів. Деякі зразки народної архітектури - це справжні витвори мистецтва, що прославляють у віках своїх майстрів.

Література

1.    Байбурин А. К. Жилище в обрядах и представлениях восточных славян.-Ленинград, 1993.

2.    Бойківщина. Історико-етнографічне дослідження / За ред. Ю. Гошка-Yi., 1987.

3.    Гошко Ю. Г. Населення Українських Карпат XV-XVIII ст.

4.    Гудченко 3. С. Музей народної архітектури України. - К., 1981.

5.    Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. - К., 1987.

6.    Цанилюк А. Українська хата. - К., 1991.

7.    Цанилюк А. Давнє народне житло в Шацькому національному парку І І Народна творчість та етнографія. - № 3. - 1994.

8.    Цоброволъсъка Т. Інтер'єр народного житла // Народна творчість та етнографія. - № 3. - 1994.

9.    Этнография восточных славян. Очерки традиционной культуры. - 1987.

10.    Залозецъкий М. Українське дерев'яне будівництво і його відношення до історичних стилів // Дзвони. -№ 11-12. - С. 457-469.

12.    Ковальчук О. В. Українське народознавство. - К., 1992.

13.    Козакевич М. 3. Селянська садиба в другій половині XIX і першій половині XX ст. / Матеріали з етнографії та мистецтвознавства. - К., 1959.

14.    Косьміна Т. В. Сільське житло Поділля (кін. XIX - поч. XX). - К., 1980.

15.    Крип'якевич І. Історія української культури. Побут. Княжа доба.

16.    Макарчук С. А. Етнографія України. - Львів, 1994.

17.    Маланчук В. А. Інтер'єр українського народного житла.

18.    Матеріали з етнографії та мистецтвознавства. - К., 1959.

19.    Материальная культура компактных этнических групп на Украине. Жилище (под ред. Рабинович М. Г.). - Москва, 1975.

20.    Наулко В. И. Украинцы. - Киев, 1980.

21.    Прибега Л. Хліборобські будівлі українського села XIX - поч. XX ст. // Народна творчість та етнографія. - № 41. - 1993.

22.    Радович Р. Традиційне сільське житло на Опіллі другої половини XIX - початку XX ст. // Записки наукового товариства ім. Шевченка. - 1995.

23.    Рогатинська земля. Історія і сучасність. Матеріали конференції. -Львів; Рогатин, 1995.

24.    Рогатинська земля (збірник історії, мемуарів, етнографії, побутових матералів), I, II томи. - 1989.

25.    Самойлович В. П. Народное архитектурное творчество Украины.-Киев, 1989.

26.    Самойлович В. П. Українське народне житло. - К., 1972.

27.    Січинський В. Дерев'яне будівництво // Нова хата. - Ч. 11-12. - 1935.

28.    Січинський В. Галицька рівнина і Поділля. - К., 1935.

29.    Скрипник Г. Етнографічні музеї України. -К., 1989.

30.    Стельмах Г. Ю. Історичний розвиток сільських поселень на Україні. Історико-етнографічні дослідження. -К, 1964.

31.    Тези обласної історико-краєзнавчої наукової конференції. - Івано-Франківськ, 1989.

32.    Українська минувшина. - Львів, 1994.

33.    Українське народознавство. - Львів, 1994.

34.    Харузин О. Словянское жилище в Северо-Западном крае. - 1907.

35.    Щербаківський В. Українське мистецтво. - К., 1995.

36.    Юрченко П. Г. Дерев'яна архітектура України. - К., 1938.

37.    Польові матеріали етнографічного загону науково-дослідної експедиції Національного заповідника "Давній Галич".