Наукова бібліотека України


Loading
Фізико-географічні умови Опілля
Краєзнавство - Опілля - Івано-Франківська область

На формування сьогоднішніх меж Опілля однаковою мірою вплинули і геологічна історія Передкарпатгя, і віковий розвиток рільництва на його землях. Цій території притаманний рівнинно-пластовий рельєф, саме він привабив землеробів. Утворюють його майже горизонтальні відклади силуру, девону, юри, крейди і третинні відклади. Серед останніх фоновими вимальовуються вапнякуваті породи, які на доброму клапті платформи затушовані лесовими суглинками плейстоценового віку. У плейстоцені, звісно, плугатарі Опілля ще не розорювали. Проте прадавній океан вже тоді заклав фундамент нинішніх благодатних грунтів на слабогорбистих теренах. Але, за порядком...

Межі тих теренів окреслити не складно - сам рельєф місцевості виділяє Опілля поміж Покуттям з південного сходу, Передкарпаттям з півдня і заходу, Гологорами з півночі і Розточчям з північного заходу.

Ця місцина виринула з хвиль відступаючого Потопу в кінці олігоцену разом із геосинклінальною областю Карпат; вона майже миттєво піднялася і застигла суходолом. Вузькі морські водойми тоді ще зберігалися з обох боків Карпатських гір, наприклад, у Закарпатті. Але Опіллям за тих часів уже вільно пересувалися гігантські плазуни, динозаври... Людей ще не було.

Саме в кінці олігоцену й відбувся "доленосний прогин" поміж горами й височиною, вздовж якого і понісся Дністер. Той вік знаменитий також відкладами тортону, серед утворень якого й відомі глинисто-піщані ґрунти опільських городів.

Коли ж льодовик нарешті відступив на північ, потяглись до Дністра ліві притоки - Свірж, Гнила із Золотою Липи з притоками другого порядку, Бибелка. Вони покромсали ці пластові рівнини своїми долинами і намітили скульптурно-ерозійний рельєф. Подільська височина, а Опілля є її найзахіднішою окраїною, найбільше посічена річками якраз тут, у межиріччі Свіржа та Золотої Липи. Тоді Дністер ще протікав уздовж Карпат, десь біля Надвірної - формував свою найвищу п 'яту терасу. Четверта тераса малопомітна - її загладили гірські праві притоки - Лімниця, Бистриця, Луква, які згодом прорубували свої русла в третій терасі.

Тут таки, на третій терасі, знаходять найбільшу кількість решток доісторичних тварин. У середині кайнозою в Опілля прийшли і перші люди. Коли Дністер ще губився десь на рівні сучасних Калуша, Івано-Франківська та Коломиї, піонери-ополяни, а це, мабуть, були онуки Ноя, полювали на останніх мамонтів. Саме вони стали патріархами землеробства в Передкарпатті.

Оскільки порода, яка складає платформу, досить тверда і мало піддається ерозійним процесам - вивітрюванню, вимиванню, - схили річок на Опіллі здебільшого урвисті, навіть скелясті. А міжрічкові пагорби мають подовгасті обриси, плоскі вершини, що і підтверджує первісність плоскої рівнини, яка пізніше, у хаосі рельєфотворення, була розчленована балками, яровими долинами і перетворена на горбисто-горбогірну. Лесово схили таких пагорбів складені зі згаданих глиняно-піщаних фунтів і тому легко ерозуються, особливо на орних землях. Це і є причиною великої кількості ярів, балок та охабин.

Залежно від ступеня розчленування і специфічності будови цю область поділяють на такі геоморфологічні райони: 1) Прилипенський горбогірний, на північ від м. Рогатина; 2) Бурштинський давньотерасовий горбистий, ерозійний; 3) Галицький терасовий акумулятивний, рівнинний (К. Геренчук, 1973). Як зазначалося вище, за особливостями рельєфу Опілля можна розмежувати з сусідніми областями. На сході від решти Подільського плато його відділяє річка Стрипа; на заході, від Стрийського Прикарпаття, - вододіл між річками Щериком та Верещицею, який тягнеться аж до Дністра. На півдні межа маркується долиною того самого Дністра, та не тільки лівобережною її частиною, але й правобережною, до місця, де річка Ворона впадає у Бистрицю. Потім вверх Вороною межа добирається аж м. Тисмениці, а звідти повертає до м. Тлумача й вниз, на північ, річкою Тлумач спадає до Дністра.

Отож завернімо до Дністра. Саме він - головний рушій процесів будівництва рельєфного фону Опілля. Друга тераса має набагато меншу ширину, ніж третя, а висота її 8-10 м біля гір на притоках Дністра і 6-8 на самій річці. Потужність алювію - річкових наливів - невелика (4-6 м), тому друга тераса - цокольна. Вона ровесниця першого покоління білих хорватів, які оселилися в Опіллі швидше від інших слов'ян, якщо не вважати слов'янами венедів.

Перша тераса Дністра частково є не чим іншим, як заплавою. Нерідко під час паводків їїзатоплює й понині. Вона також широка, зокрема в улоговинах, наприклад між Галичем і Маріямполем. Можливо, це свідчить про пожвавлення тектонічних рухів опускання в Передкарпатті. Тераса - рівнинна, але

Ріка Луква.

на ній збереглися староріччя, які ускладнюють рельєф. Серед них Водники біля с. Дубівців, Маслянка і Бур'яни біля с. Поплавники. Висота заплави тут не сягає відмітки й 2 м. Вона перешарована галечником, пересипана гравієм, пісками, накрита піщаними суглинками.

Тераси головних рік області можна згрупувати у наступні три яруси:

а) найдавніший і найвищий (понад 100 м над сучасним рівнем річок), який мав вигляд акумулятивних покривів, створених великими потоками. Вони повільно меандрували низовинами нинішнього Передкарпатгя і Подільського Придністров'я і спливали услід за морями, що відступали до теперішнього Чорного моря; б) середній, виявлений п'ятою і четвертою терасами з висотами 30-60 м над нинішнім рівнем річок плейстоценового віку. В тому періоді ріки утворювали свої долини, а Дністер почав втирати меандри у Подільську плиту; в) низький, виявлений молодими терасами - третьою, другою і першою, та заплавою, які утворюють широкі днища в більшості річкових долин (за винятком Дністра) (К. Геренчук, 1973).

У геологічному плані Опілля розміщене в рамках пологої сідловини, яка розпласталась між двома палеозойськими прогинами: Львівським - на півночі і Кишинівським - на півдні. Для Подільської сідловини, як і для всієї західної окраїни Східно-Європейської платформи, дуже характерними є загальне поступове занурення кристалічних фундаментів з північного сходу на південний захід, від Українського кристалічного масиву до каледонської геосинклінальної області, яка облямовує платформу.

Краєвид із Замкової гори Галича.

У відкладах силуру (іванівський горизонт) на р. Дністрі трапляються невеликі дислокації типу скидів зі значною амплітудою переміщення.

Серед корисних копалин в Опіллі найлегше докопатися до вапнякових запасів, гіпсу й ангідритів. Вони приховані у смузі виходів верхньотортонських відкладів тираської світи, гіпсоангідритові утворення якої досягають 10-25 м і більше. Гіпсоангідритовий горизонту минулому розроблявся за допомогою невеликих кар'єрів. Також тут видобували солі кухонні і калійні, але їх запаси невдовзі вичерпались. Натомість освоєно видобування будівельних матеріалів: пісковиків, вапняків, гравію, галечника. У багатьох місцях області (м. Галич, с. Залуква) на поверхню виступає глина, придатна для виготовлення цегли та черепиці.

Наймолодший період в історії планети називається четвертинним, або плейстоценом, антропогеном.

У цей час настає значне похолодання, яке впливає і на геоморфологію регіону, тобто на горби-доли. Рельєф Опілля зазнає певних змін, а саме: накопичуються четвертинні відклади - елювіально-делювіальні, делювіальні й елювіальні. Крім того, на окремих ділянках поширюються торфи, глиціальні і флювіо-глиціальні, зсувні осипні й об вальні утворення, - те, що маємо зараз. Протягом становлення сучасного рельєфу та відступання льодовика на північ складається і клімат території.

Клімат Опілля помірно континентальний з теплим, але дощовим літом; зима ж помірно м'яка, не холодна. Найспекотніший місяць року - липень; найстуденіший - січень. Середня річна температура рівняється +7,4° С; опадів за рік випадає 576-620 мм. Оптимальна температура у січні -5,1°С, а в липні +18,7° С. В цілому тут прохолодніше, ніж усюди по Україні.

Лівобережне Придністров'я, яке воно не мале, можна поділити на два кліматичні райони: 1) Прилипенське горбогір'я з сумами активних температур 2400-2600° С та річних опадів 700-800 мм; 2) Галицьке з Бурштинським Опілля, де ті ж приблизно кількості температур активних та менші міліметри дванадцятимісячних опадів (600-700 мм). Отже, клімат Опілля хоч і помірно теплий, але надмірно зволожений. Тривалість періоду активної вегетації -210-215 діб на рік (Ф. Заставний, 1990).

Вітровий режим повною мірою віддзеркалює циркуляцію повітряних мас над місцевістю, тому з напрямком вітру зіставні температура й вологість повітря. Проте вітровий напрямок узапежнений від розподілу атмосферного тиску і дуже спотворюється рельєфом. На Передкарпатті й Опіллі впродовж року переважають північно-західні та південно-східні вітри, тобто паралельно до Карпатських гір.

Метеорологічна весна в районі опису починається, ніби за графіком, у першу декаду березня й триває до кінця травня. Саме в березні відбувається перехід температури через 0°С, але середньодобова ще утримується близько -5°С. Початок весни здатний частенько змінювати погоду, і лише у квітні— травні настає інтенсивне потепління, причиною якого слугує несамовите вторгнення південних атмосферних мас.

Десь посередині весни, під Великдень, в Опіллі добова температура накінець переповзає за відмітку +5°С, а до перших чисел травня й за + 10°С. Втім, у ці місяці ймовірні раптові повернення холодів і навіть приморозків, найпізніші з яких датуються 20-23 травня. Зволоження весняного повітря посереднє - випадає тільки 24 % річних опадів. Весні також властива найбільша тривалість сухих днів за весь теплий сезон.

Літню пору відрізняє низка погожих днин із червня до серпня з температурами у діапазоні +15°-+20° С. А в липні, зокрема 13-15 діб, стовпчик термометра не опускається нижче +25° С. Але влітку в Опіллі частими й небажаними можуть виявитися цілі тижні злив і гроз, і це не є рідкісним явищем. Іноді 70-80 % загальнорічних дощових днів припадає на літо, коли сльота витісняє літепло.

Осінь тут зазвичай надходить з початком вересня. У початкову декаду цього місяця відбувається переповзання середньодобової температури через +15° С. Восени помітно збільшується повторюваність південно-східних вітрів, які ще довгенько проганяють Опіллям тепле повітря. Жовтневе похолодання опускає температуру до відмітки +10° С, а ранні приморозки нагадують про скору зиму десь посередині золотої пори. У листопаді ж тільки 14 днів витримують температуру більше +5° С, решта часу вона падає до 0° С і нижче.

До холодного, або зимового, періоду належить та частина року, якій притаманні негативні середньодобові температури повітря. На Опіллі зима коротка й тепла. Триває вона від 95-ти до 105-ти днів.

Поділяють передкарпатську зиму на три періоди: 1) між датами останнього переходу середньодобової температури відміток 0-5° С; 2) з температурою, нижчою -5° С; 3) з нестійким потеплінням з -3-5° до 0° С. Перша половина зими особлива тим, що ртутний стовпчик сягає відмітки -5° С, і триває вона 40-50 діб. А найхолодніший час охоплює всього три з половиною тижні. Останній же період найтепліший, хоч і з виключеннями, - близько місяця чергуються тріскучі морози з відлигами. Однак частенько бувають на Опіллі затяжні, морозні зими з падінням температури до -30° С.

Для холодної пори характерними є щойно згадані довгі і часті відлиги -наслідок вторгнення західних вітрів, які приносять сюди гольфстрімівське тепло з Атлантики. Завдяки таким відлигам сніговий покрив тут зовсім не тривкий і не стійкий. У будь-який час зими він може зовсім зникнути, а потім знову поновитися. Загалом у 20-25 % усіх опільських зим сніговий покрив повністю відсутній. Загальна тривалість періоду зі сніговим покровом становить близько 115-120 днів, але це стосується лише сніжних зим.

Танення снігів у Карпатах часто спричиняє катастрофічні паводки на Дністрі і на його притоках. Але таке буває не тільки навесні, а й посеред зими, десь у лютому.

Історія формування клімату Опілля починається з тієї далекої епохи, коли воно випірнуло над поверхнею праокеану. Ковчег у ті віддалені тисячоліття вже пришвартувався до Арарату. Тоді, у часи зледенінь, область ця ще вальсувала з вічною мерзлотою, яка виявилась зовсім не вічною. Льодовиковий панцир посунувся далі на північ і запрацював найголовніший кліматотворчий фактор - атмосферна циркуляція. Вона, звісно, й досі проявляється у переносі атлантичних, континентальних та арктичних повітряних мас, і, звичайно, у циклонічній та антициклонічній діяльності. Але клімат таким, яким його маємо тепер, став аж у неогені - середньому кайнозойському періоді. Шаблезубих тигрів трипільці тоді вже повбивали, і ліси та луги Опілля заполонили тварини і птахи, притаманні помірному кліматичному поясу планети.

Впродовж нової ери, протягом останніх двох тисячоліть, кліматичні умови Прикарпаття не зазнали кардинальних змін, окрім деяких надто теплих чи надто студених десятиліть. Тому і готи з сарматами у III столітті, й угри з гунами в IV-му, і свеви з аланами в V-му та давні слов'яни - білі хорвати з венедами - напередодні варязької держави (Філіпов І., 1990) на Опіллі, тобто в околицях нашого Галича, сіяли гречку, вирощували пшеницю, скиртували солому. Вітровий режим вдовільняв теплими повітряними масами, рясні опади поливали багаті ґрунти, м'яка зима і тепле літо гарантували щедрі врожаї. От тільки Дністер часами шкодив своїми забаганками-розливами.

Поверхневі води Опілля майже виключно представлено річками. Озер дуже мало, хіба штучні озерця-ставки та водосховище біля м. Бурштина. Середня густота річок становить 0,20-0,30 км/км2. Сто відсотків території Опілля зрошують води басейну Дністра.

Повінь на Дністрі. 2008 р.

Дністер - друга за величиною ріка на території нашої держави. Його береги з давніх-давен були заселені слов'янами, які використовували річку для пересувань на південь, у Подунав'я. Тому він здавна вважався найважливішим торговим шляхом, який з'єднував карпатські народи з Причорномор'ям та з південними імперіями. Ще античні автори, наприклад Геродот, у V столітті до Різдва Христового згадували Тирас (Дністер) у своїх творах. Знали його і римляни, але вже під назвою Данастр, саме вони першими й обслідували наш край, але завоювати не змогли. На карті шляхів Римської імперії чітко позначена ця ріка і племена, які жили на її берегах, - венеди, даки, гети.

Дністер є однією з найважливіших водних доріг у Східній Європі. І хоча судноплавство з недавнього часу (про причини поговоримо пізніше) можливе лише в нижній частині басейну, роль цієї ріки для народів, які заселяють її береги, важко переоцінити. Річкова сітка Дністра в межах регіону, що описується, має перисту будову, розвинена вона зовсім не рівномірно. Пов'язують це зі складністю рельєфу та з характером клімату території. Найбільше розвинена сітка правих карпатських приток, що спричиняється щедрістю гірських опадів. До цих приток належать: Бистриця, Лімниця, Луква, Сівка. Загалом на гірські потоки припадає 70 % водозбірної площі басейну Дністра.

На Правобережному Опіллі, там, де воно межує з Покуттям, річкова сітка розвинена дуже слабо. Річок тут майже немає, серед найбільших -Тлумач та притока Бистриці - Ворона.

У лівобережній половині Дністер збирає води з Опільської височини. Серед найпомітніших річок тут зазначимо: Гнилу Липу, Свірж, Бибелку, Нараївку, Охабу, Колодіївку, Любешку, Золоту Липу, Коропець, Оіудений Потік і Стрипу. Проте ці ріки також утворюють погано розвинені системи.

До Подільської водозбірної площі Дністра належать Прилипенська височина - на лівобережжі та Покутська - на правобережжі. Ріки цього водозбору Дністра мають невелику водоносність, а витікають здебільшого з ярів та балок.

У верхніх течіях вони мілкі і вузькі, нагадують струмки, а починаючи від середини - повільні, широкі, з заболоченим пологим дном. Падіння у них несуттєве, в середньому до 1,3 на 1 км, течія повільна, а русло часто меандрує. Багаторічний середній стік розподілений за сезонами: навесні (III—IV) - 40.5    %; влітку (VI-VIII) -18,6 %; восени (ІХ-ХІ) - 17,3 %; взимку (ХІІ-ІІ) - 23.6    % (К. Геренчук, 1973).

Гнила Липа - найбільша ліва притока Дністра в межах Опілля. Вона бере початок на висоті 355 м, при південних схилах Гологорів на Львівщині. Тече ріка в майже меридіальному напрямку з півночі на південь протягом 85 км. Притоки в неї тільки ліві - Нараївка, Студена тощо. Долина річки широка, береги урвисті, високі, з ярами, балками, переважно безлісі. Течія через незначний нахил річки всього 0,2-0,3 м/сек. Середній багаторічний модуль стоку становить 5 л/сек, максимальний стік — 230 л/сек. Літні зливи часто призводять до розливів і тоді заливаються болотисті пониззя по обох берегах річки, які частенько не висихають і в затяжні спекотні місяці. Все ж найзначніші паводки трапляються під час весняного сніготанення. У м. Бурштині на Гнилій Липі створено водосховище. Річка багата рибою, що є справжнім раєм для рибалок.

Ріка Свірж різниться від Гнилої Липи надто малим стоком. Це пов'язано зі значною зарегульованістю. На Свіржі багато ставів-водосховищ, насамперед у Княгиничах та у Псарах. Швидкість течії трохи менша, ніж у сусідки -0,15-2,25 м/сек. Взимку річку вкриває лід на 50-60 днів, але в окремі роки - лише на два тижні. Починає свій біг Свірж там же, на Львівщині.

Правобережний Тлумач тече з Покуття і мало чим відрізняється від подільських рік. Втім, у решти правих приток дещо інший характер, гірський. Карпатські річки мають переважно дощове, снігове і ґрунтове живлення. Снігові води диномінують тільки з березня по травень.

Гідрологічний режим тих бурхливих рік дуже непростий: річний хід стоку і рівнів відзначається непомірними коливаннями, систематичними паводками у будь-яку пору року, обов'язковими кригостанами, плавучою кригою - салом. Найбільші карпатські притоки Дністра в межах правобережного Опілля -Свіча, Сівка, Бистриця, Луква - мають такий розподіл стоку за порами року: навесні - 45 %, влітку - 22,4 %, восени - 17,1 %, взимку - 16,1 %. Середній багаторічний модуль стоку коливається в рамках 24-18 л/сек з 1 км2, але для Передкарпаття він зменшується до 12-10 л/ сек. Середня багаторічна витрата води карпатських рік у нижніх течіях - до 24-29 м3/сек.

Річка Свіча витікає з Вишківських Ґорґан на висоті 1155 м. Загальна довжина ріки 107 км, але тільки її нижня частина припадає на Опілля. Тут ширина її русла - від 20 до 50 м, а глибини перевищують 1,5 м, швидкість же течії - 0,5 м/сек. Для порівняння, у верхній течії швидкість - 1,5 м/сек.

Лімниця - найдовша карпатська притока у межах Опілля. ІЇ загальна довжина 122 км, починається вона біля гори Буштул, в Ґорґанах. Внаслідок великого нахилу Лімниця має велику швидкість течії: у горах - більше 1,5 м/сек, у Передкарпатті - 0,7-0,5 м/сек. Вона вважається найчистішою річкою України та однією з найчистіших у Європі. Однак наукові експедиції останніх років підтвердили підозри науковців у порушенні екологічної стабільності у нижній течії Лімниці.

Бистриця, яка за сімнадцять кілометрів від гирла утворюється у результаті злиття Бистриць Солотвинської і Надвірнянської, пробігає біля краю Покутської височини. Правий, саме покутський її берег, дуже високий і стрімко зривається до річки, він складений крейдовими породами з виходами гіпсів. У нижній течії Бистриця тече через орографічно чітко виражену улоговину. Вона протікає у пологій долині, вкритій лісами, зі швидкістю близько 1 м/сек. Одна з її головних приток - Ворона. Це повільний, неширокий, з крутими і високими берегами потік, який вигладжує широченьку долину і часто розливається з лівого боку.

До типово передкарпатських приток Дністра належать Сівка з Луквою, які, як і Ворона, швидкістю течії значно поступаються іншим притокам. З Вороною їх роблять схожими і літні паводки. Долина Сівки терасована, заплава дуже низька і полога. Луква ж навпаки протікає у глибокій, вузькій низині, яка всюди розчленована, посічена ярами.

Сам Дністер бере початок далеченько від Опілля - в Бескидах, біля підніжжя гори Розлуч, на висоті 750 м. Загальна довжина річки 1362 м, водозбірна площа 2100 км2. В середній течії долина Дністра майже завжди V-подібна, шириною від 0,4 до 3 км. Береги надто поруйновані терасовими схилами, а русло неймовірно звивисте, з шириною від сотні до двох метрів. Дно ж галечниково-кам'янисте (М. Поливана, В.Жукинський, А. Щербак, 1987). Глибина річки найчастіше сягає 2-4 м, а швидкість течії близько 0,7 м/сек. Ширина русла біля м. Галича 60-80 м, але в околицях с. Нижнева воно розширюється до 120 м. У межах Опілля долина річки розлога і розвинена, переважно, на лівому березі. Ріка тече біля правого берега, який є високим, урвистим, а заплава тут широка, з багатьма старицями, охабами, болотами.

Протягом року на Дністрі відбувається систематичне коливання рівня води, що пов'язано зі стоком верхнього басейну річки. Через часті й рясні літні зливи в Бескидах, а разом з тим і сніготанення навесні, чи не постійними є паводки. Більше того, паводки високого рівня можливі у всі пори року, навіть взимку. Останні ймовірні у зв'язку з настанням раптових відлиг у Карпатах, які супроводжуються ще й дощами. Загалом у районі м. Галича впродовж року паводків налічується більше 200 (К. Геренчук, 1973). Багаторічна середня витрата Дністра в Опіллі становить 153 м3/сек, а відповідний тому модуль стоку - 10,4 л/сек з 1 км2.

Взимку Дністер майже завжди замерзає, а починає вкриватися кригою іноді вже в листопаді. Максимально ж крига може протриматися до кінця березня. Льодостав, проте, не є стійким, часто він зовсім відсутній. Скресання ріки може починатися у лютому і триває від 4 до 8 днів. Товща крижин інколи буває 20-40 см.

Господарське значення Дністра в минулому було величезним. На ділянці його течії, яка припадає на Опілля, Дністер завжди упродовж сотень літ був судноплавним. І тільки за минуле століття, і то лише за його останню чверть, річку просто таки знищили. Протягом сімдесятих років горе-господарники плавучими землечерпальними машинами порушили дно Дністра. Гравій вивезли на баржах вниз до Чорного моря, а далі і до портів сусідніх країн. Внаслідок непланомірного втручання планової економіки, через варварський набіг на цю прадавню слов'янську артерію річка обміліла, змінила конфігурацію русла, у неї порушився режим живлення. Тому незалежна Україна отримала у спадок висмоктаний, переритий, знесилений потік, який колись "дні стер". Сьогодні річка майже не використовується: ні для поливу, ні для перевезення вантажів. Поржавілі баржі, ті самі, якими користувалися плановики, які донедавна захаращували випад Гнилої Липи, нарешті вдалося відправити на брухт. Судноплавство унеможливлює оголеність численних кам'янистих перекатів.

Хоч Дністер справді має величезні запаси гідроенергії, та їх поки що не намагаються зачерпнути. Натомість ополяни вперто намагаються експлуатувати екологічно шкідливу ТЕС у м. Бурштині.

Попри те, що річка дуже багата на рибу, промисловий відлов майже не проводиться. В Дністрі найпоширенішими вважаються щука, короп, підуст, карась, окунь, в'язь, марена звичайна, лящ, головень (клин), судак, рибець, піскар (О. Бакін, 1980).

Рослинність на берегах Дністра типова для заплавницького рівня. Вона представлена вербовими заростями висотою до двох метрів. На мілинах і в заболочених берегових пониззях найчастішими є такі трав'янисті рослини, як осока та очерет. Водоростей дуже мало, вони з'являються лише у випадах лівих подільських приток. Це пов'язано зі швидкою течією та температурою води.

Вище вже зазначалося про своєрідну терасову структуру на Дністрі і що вона є основним елементом рельєфотворення території. Якщо детальніше спинитися на нижніх терасах річки, можна помітити, що їх будова - результат диференційованих рухів земної кори в епоху становлення.

Наслідком цих рухів, ще задовго до скіфських царів, стало те, що одні блоки терас опустилися, інші завмерли на тому ж рівні. А це призвело до зменшення швидкості течії Дністра, інакше мали б ми сьогодні бистрину найвищої категорії складності для водних туристів. Тоді Дністер наче почав блукати по заплаві, підмивати береги, розширювати свої долини, накопичувати галечниковий матеріал (алювій), принесений з гір. Отож третя-перша тераси складаються з різнопородних наносних порід, від галечникового фундаменту до піщаників, перекритих суглинками (К. Геренчук, 1973). Саме тому на річці стільки старорічищ на місці давніх заворотів русла.

Раніше Дністер протікав уздовж сформованого русла, яке укладалося як завдяки природним еволюційним процесам, так і внаслідок антропогенного втручання у природу.

Так, Старим Коритом (Королівкою) Дністер плив ще не так давно, а в тому, що він більше не тече там, де протікав за часів князівства, винні австрійці. Це вони, згідно з переказами літніх корінних галичан, прокопали під час будівництва мосту нове русло від сучасної вулиці Данила Галицького аж до гирла Гнилої Липи. Не легка то була робота, бо копали вручну, але той міст, попередник сьогоднішнього, який нема кому відреставрувати, потребував таких затрат.

Підземні води Опілля тісно пов'язані з геологічною будовою території. Найважливішою обставиною формування того чи іншого типу підземних вод є геохімічна обстановка, яка забезпечує ці води певним хімічним складом, величиною мінералізації тощо. Прісні води містяться переважно у четвертинному водоносному горизонті та у відкладах корінних порід. Водоносними є алювіальні відклади річкових долин, з яких складаються тераси, а це річкова галька, піски, різнозернисті домішки. В Опіллі річкові долини дуже широкі і потужність алювію відповідно висока - 10-12 м, тому водоносні горизонти тут збагачені водою більше, ніж на сусідніх теренах.

Води цих ділянок використовують у господарстві - для центрального водопостачання, у промисловості. Дзеркало підземних вод, залежно від того, на якій терасі знаходиться, залягає на глибині від 3 до 10 м. Поповнення запасів алювіального горизонту стає можливим у результаті інфільтрації атмосферних опадів. Основні складові сольового складу - гідрокарбонати кальцію, магнію і хлору, сульфати. Води тут м'які. Температура горизонту влітку 9-12° С.

З мінеральних вод на Опіллі відомі сірководневі в околицях с. Черче на Рогатинщині. Є тут також і лікувальні грязі. Сірководневі води утворюються в гіпсоносних породах неогенового віку, що поширені у контактній зоні зовнішньої частини Передкарпатського прогину і суміжної окраїни Східно-Європейської платформи. Тут, у с. Черче, збудовано курортний центр, у якому з лікувальною метою використовують воду з трьох свердловин. Вміст сірководню в цих свердловинах не постійний і не більший ніж 120 мг/л, а мінералізація вод сягає 2 г/л. Основними компонентами сольового складу є сульфати, гідрокарбонати і кальцій. Загальний дебіт джерел у с. Черче дорівнює 117 м3 на добу. Тут лікують поліартрити, неврити, радикуліти, початкові форми склерозу, виразки тощо. Курорт у Черче має загальнодержавне значення (О. Шеремет, 1989).

Мінеральні сірководневі джерела є також і в смт Більшівцях. Вони менш відомі, ніж черченські, але також придатні для лікування багатьох недуг.

Ґрунтовий покрив Опілля переважно одноманітний. Основний фон -темно-сірі опідзолені ґрунти. Вони притаманні всім частинам території опису і залягають на широких вододільних просторах. Темно-сірі опідзолені ґрунти утворились на лесоподібних суглинках під покривом трав'янистої лучно-степової та лісової рослинності при значному атмосферному зволоженні. Ці ґрунти містять в одному шарі приблизно 2,6-2,8 % гумусу і не такі кислі, як світло-сірі опідзолені, передкарпатські. Сольове pH становить 5,6, а гідролітична кислотність 4,5 мг-екв. на 100 г ґрунту; насичення основами -74,4 %. Рухомих форм фосфору в одному шарі -7,0 %, калію -7,25 мг на 100 г ґрунту.

Окрім темно-сірих опідзолених ґрунтів, на Опіллі значного розповсюдження набули чорноземи опідзолені. Вони займають здебільшого плакори та пологі схили південних експозицій - там, де ґрунтові води залягають достатньо глибоко. Похідні від них - лесоподібні карбонатні суглинки. Розорювана площа чорноземних опідзолених ґрунтів в Опіллі - 74252 га, тоді як темно-сірих опідзолених - 37245 га. Чорноземи дуже добре опідзолені й гумусовані, причому гумусове забарвлення поширюється й поза перехідні горизонти. Вміст гумусу в них - 3,4-4,4 %, тому вони й мають кращі фізико-хімічні властивості від інших ґрунтів. Гідролітична кислотність чорноземів опідзолених - 4,8 мг-екв. на 100 г ґрунту, а насичення основами - 73-88 %. У складі основ найбільше кальцію - 12,9-14,8 на 100 г ґрунту. Для підвищення родючості цих ґрунтів необхідно вносити органічні міндобрива.

Лучні ґрунти, як відомо, утворились під лучною трав'янистою рослинністю на алювії річок, у заплавах при високому стоянні ґрунтових вод. Вони є звичними для долини Дністра та для заплав нижніх течій карпатських приток - Лімниці, Бистриці. Лучні ґрунти зазнають значного і систематичного впливу внаслідок тривалих паводків та повеней. Тому ґрунтотворення ускладнюється акумуляцією алювіального матеріалу. Гумусовий горизонт лучних ґрунтів сягає глибини 20-40 см, перегною в них міститься в межах З %. Гідролітична кислотність - близько 3 мг-екв. на 100 г ґрунту, а сума основ у ґрунті сягає 12,6 мг-екв. на 100 г, ступінь насичення основами - 80 %. Лучні ґрунти дуже родючі, але вони потребують постійного удобрення для підтримування урожаю на високому рівні. Болотні ґрунти знаходяться у найнижчих ділянках річкових заплав лівих приток Дністра. Вони утворилися за умов постійного зволоження ґрунтовими водами, тому їх профіль має ознаки оглеєння. В болотних ґрунтах через вологість нагромаджується багато оргречовин, які поволі розкладаються, тому тут більше 7 % гумусу, а pH сольове становить 5,0-6,0. На цих ґрунтах прижилися тільки вологолюбні рослини - груборізнотрав'я.

Дернові ґрунти зустрічаються на спадистих крутих схилах Придністров'я, в південно-східній частині Опілля. Це слаборозвинені ґрунти прирічкових заплав, складені наймолодшим сучасним алювієм, слабозадерновані піски, дернові опідзолені ґрунти берегів Дністра і приток. Гумусованість, кислотність, запаси поживних елементів на різних ділянках різні. Вони часто затоплюються, змиваються, зазнають оглеєння, тому не є постійними й однорідними за умовами залягання і за своїми властивостями.

Лісостепові райони місцевості слід розрізняти за рельєфом території. Опілля є частиною природної області Поділля, або фізико-географічного району Придністровське Поділля. Основні складові цього району: Галицька улоговина, Бурштинське Опілля, Рогатинське горбогір'я, Журавенківська височина.

Галицька улоговина знаходиться у розширеній долині Дністра і відокремлена від Бурштинського Опілля помітним уступом. Абсолютні висоти Для долини не перевищують 200-250 м. Межують Галицьку улоговину селами Букачівці-Маріямпіль.

Основний ґрунтовий фон тут - темно-сіроопідзолений. Бурштинське Опілля займає трохи вищий ландшафтний рівень з найбільшими висотами понад 300 м, що є природною межею з Галицькою улоговиною. На півночі Бурштинське Опілля сягає висоти м. Рогатина. Ця місцина зазнає частих і постійних вимивань і руйнувань ґрунтового покриву. Ерозійні процеси суттєво впливають на господарське значення району.

Вище висоти 350 м починається Рогатинське горбогір'я, критичні висоти на якому перевищують 400—420 м. Воно розташоване поміж ріками Свірж, Гнила Липа і Студений Потік, але тільки у верхів'ях. Долини цих рік вузькі, з різкими, урвистими берегами, схили крейдові і міоценові. Густа сітка ярів, балок і улоговин розчленовує межиріччя на гряди, масиви і горби. Це й робить Рогатинщину подібною до гірського, а насправді горбогірного ландшафту. Тут епізодично зустрічаються і темно-сірі, і чорноземні лучні Грунти.

Журавенківська височина і прилегле до неї Ходорівське Опілля -флексурна височина, складена породами верхньої крейди. Вона простягається вздовж лівого берега Дністра від с. Новошин до с. Козари. До долини Дністра ця височина опускається скелястими схилами, абсолютні висоти яких 330-350 м. Височина розбита долинами і нагадує Рогатинське горбогір’я. На відміну від решти Опілля Журавенківська височина покрита майже суцільними лісами на темно-сірих опідзолених чорноземах.

Передкарпатські райони обмежуються правобережними улоговинами карпатських приток Дністра: Бистрицькою, Калуською, Прилуквинською і Войнилівською височинами.

Улоговини добре виражені у рельєфі, займають розширену долину пригирлових областей Бистриці і Лімниці (Чечви), найбільші висоти - від 250 до 350 м. Місцевості заплав і перших терас складені молодими алювіальними відкладами, на яких сформувались дернові опідзолені й оглеєві ґрунти.

Височини правобережного Опілля займають найвищі межиріччя між Лімницею і Бистрицею. Абсолютні висоти - 300—450 м. Ґрунтовий покрив височин виражений лише дерново-опідзоленими ґрунтами. Це дуже лісисті райони з переважанням хвойно-широколистяних порід дерев.

Рослинність Опілля типова для Подільської височини. Ландшафтні та фунтово-кліматичні умови, геологічна будова та інші природничі фактори зумовили різноманітність та багатство рослинного світу. Ще у кінці 1-го тисячоліття після Різдва Христового, коли Опіллям щойно перекочували скіфи, майже вся територія місцевості, що описується, була покрита суцільними лісами. Але наступні століття й нарекли цю землю Опіллям: давні слов'яни викорчували ліси, розорали пагорби, засіяли лани, окультурили береги Дністра. Але подекуди, в основному на Рогатинському горбогірТта на крутих схилах Лімницько-Бистрицького межиріччя, тобто у горбогірній та передгірній зонах, збереглися дубові та грабово-дубові ліси з вкрапленнями бука, явора, ясена. Проте лісів тут залишилось мало, особливо у лісостеповій зоні, оскільки великі площі займають сільськогосподарські угіддя.

Трав'яна рослинність на Опіллі представлена луками - заплавними, післязаплавними. Західне Поділля, як ще іменують цю територію, це один з яскраво виражених центрів ендемізму та реліктовості.

Опільські лучні степи належать до центральноєвропейського типу, оскільки їх ядро формують середньоєвропейські види рослин. Разом з тим тут зустрічаються і східноєвропейські степові травостани та європейсько-сибірські види, а найцікавіше - причорноморські й присередземноморські види. Серед найвідоміших трав'янистих рослин Опілля слід назвати суховершки великоквітні, півники угорські, цибулю гірську, ковилу пірчасту, горицвіт весняний, дзвоники сибірські, гадючник звичайний, шавлію пониклу, волошки Маршала, резеду жовту, деревій паннонський тощо.

Давньольодовикове походження деяких видів реліктових рослин Опілля свідчить про те, що ці землі майже не потерпіли в епоху зледенінь і нібито служили сховком для багатьох рослинних угруповань. Тому опільська рослинність багата на ендеміки та релікти, тобто є самобутньою у своєму роді. Серед рослин, обмежених Західним Поділлям, називають волошку тернопільську, рутвицю гачкувату, тонконіг різнобарвний, молочай Клокова. Окрім лучно-степових, тут можна знайти лісові трав'янисті рослини, які найчастіше ростуть на лісовому горбогір'ї і на височинах. Серед них - лілія лісова, конвалія травнева, купина запашна, анемона лісова, лазурник трилопатевий. Але найвідомішим ендеміком Опілля є, безсумнівно, рябчик великий, або, як його ще називають, дикий тюльпан, або ж збанок. Це дуже рідкісна зникаюча рослина з темно-пурпуровими квітками, з білуватими плямами, розміщеними досить оригінально - у шаховому порядку. Формою тюльпан нагадує кухлик, збанок, який використовують для гри у кості, звідси й родова латинська назва рослини, яка перекладається як "келих". Поза Опіллям рябчик великий росте у Східному Поділлі та в Закарпатті. Але основний ареал цієї рослини - у Заліссі біля м. Галича. Дикий тюльпан є своєрідною емблемою Опілля.

Оригінальність і багатство рослинного покриву степових ділянок Передкарпаття здавна привертали увагу вчених ботаніків і природоохоронців. Ще за часів польського панування у нашому краї, перед Другою світовою

Чудова природа Опілля.

війною, тут, в Опіллі, були створені перші степові й скельні резервати - Касова гора і Чортова гора. Ініціатором їх відкриття був митрополит А. Шептицький. Тепер степові природні комплекси охороняються на 35-ти природно-заповідних об'єктах і територіях, а також у Галицькому і Дністровському регіональних ландшафтних парках.

Комплексна пам'ятка природи загальнодержавного значення "Касова гора" оголошена заповідною у 1975 році. Вона займає площу 65 гектарів і знаходиться поблизу с. Бовшів. Це мальовнича гряда, що характеризується поєднанням скелястих пагорбів з гіпсовими скелями. Вони простягаються уздовж східного берега Бурштинського водосховища. Флора Касової гори охоплює більше 300 видів судинних рослин із великою кількістю реліктових, ендемічних, зникаючих, її вважають еталоном західних степів.

Ботанічна пам'ятка природи загальнодержавного значення "Чортова гора" створена також у 1975 році і знаходиться на Рогатинщині, між селами Пуків та Бабинці, її площа 13 гектарів. Вона відокремлено лежить посеред полів і з висоти 450 м ніби споглядає на давно розорані рівнинні угіддя. Рослиний покрив на горі дуже своєрідний та багатий. На ній є і реліктові степові рослини, і лучні з лісовими види.

Ландшафтний заказник загальнодержавного значення "Козацька долина" створений 1982 року з метою збереження типового Опільського ландшафту. Урочищем "Козацька долина" закінчується північно-західний край Бистрицько-Тлумацького Опілля, що є правим берегом Бистриці, - тут розташована так звана Вовчинецька (Бійна) гора, або Стінка. Воно дуже глибоке, з численними балками та горбами між ними. Тут спостерігається надзвичайно багато форм карстового рельєфу - лійкоподібні западини, видовжені урвища різних величин. Рослинність представлена дубово-буковими лісами.

Ландшафтний заказник місцевого значення "Ріка Лімниця" займає площу 2440 га. Він лише своєю найпівнічнішою, пригирловою частиною сягає Опілля. Лімниця - одна з найчистіших річок Європи, що має сприятливі умови для нересту і розвитку цінних промислових риб - рибця, марени, гірської форелі, а також примноження хутрових звірів та водоплавних птахів. Цінна Лімниця і в естетичному й рекреаційному відношенні. Природоохоронним законодавством заборонена будь-яка господарська діяльність у межах 100 м від обох берегів річки.

Дністровський регіональний парк відомий мальовничими каньйоно-подібними долинами, які утворились через глибоке врізання лівих приток Дністра у Подільське плато. Створений парк 1993 року з метою збереження природних комплексів Середнього Придністров'я. Але тільки його західна частина знаходиться на Опіллі, решта ж припадає на знаменитий Дністровський каньйон. Вершини каньйонів парку відомі своєю наскельною рослинністю, а пташине царство представляє гордовита сіра чапля.

Галицький регіональний ландшафтний парк було створено 1996 року (нещадовно він отримав статус Національного природного парку). Мета його заснування - збереження неповторного ландшафту Придністровського Опілля з його рідкісними, ендемічними і реліктовими видами рослин, а також історичними пам'ятками краю. Більше 18 % території парку припадає на листяні ліси. Перетинає парк річка Дністер, тут у неї впадає Лімниця - дивовижа Передкарпаття. До складу парку належить ЗО різноманітних територій та об'єктів. Серед них - водні джерела, лісові урочища, геологічні утворення, степові ділянки, а також і сама Лімниця, урочища Сімлин, Камінь, На Трантах, водоймище Королівка, здавна йменоване Старим Коритом (М. Приходько, В. Парпан, 2000).

Місто Галич. Важко не помітити зручне розташування цього історичного міста. Воно має гарні перспективи для того, щоб привабити туристів не лише старовинними пам'ятками, музеями, красивим старим мостом, який, щоправда, потребує негайного ремонту, але й природним багатством своїх околиць. Тому слід на найвищому рівні ставити питання про створення курорту загальнодержавного значення та туристичної "мекки" Передкарпаття. Вирішити проблеми давнього міста мажна лише з допомогою держави. Можливо, звільнення від податків і створення вільної економічної зони в адміністративному районі додасть снаги ентузіастам. І тоді перлини природи неповторного Опілля та пам'ять про наше історичне коріння гідно закарбуються в літописах прийдешніх поколінь.

Галич. Пам’ятник королю Данилові Галицькому на площі Різдва Христового.

Місто Рогатин розташоване на півночі Опілля. Місцевість, яка оточує цей давній град, вражає своєю красою. Одного літнього ранку зустрів я кавказця, який волею долі забрів аж у наші краї, запитав, чи подобається йому наша земля. А він мені у відповідь: "Так, дуже, особливо було приємно побачити з вікна автобуса ті різнокольорові пагорби біля містечка Рогатин". Зайвий раз нагадаю, що Рогатин - батьківщина Насті Лісовської, знаної у віках під ім'ям Роксолана. Кажуть, це вона принесла разом з оленем, який вивів її, заблукалу, з лісу, ті роги, що й стали емблемою міста. Зараз із дикої живності тут зосталися хіба що зайці, а оленів можна побачити лише в заїжджому звіринці. Такий стан справ з охороною дикої природи, як в Опіллі, зовсім не притаманний для Європи в цілому. Там олень - не дивина, ведмідь, лисиці - не рідкість, а в нас і заєць трапляється нечасто. Красива Рогатин-щина, але занадто "окультурена".

Рогатин. Палі ’ятник Насті Лісовській (Роксолані).

Місто Бурштин по праву називали молодіжним селищем енергетиків. Такий центр студентства необхідний Прикарпаттю. З 1962 року починається історія міста як промислового гіганта на теренах України. Нове впорядковане поселення виросло завдяки ТЕС, біля якої знаходиться рукотворне море площею близько 2-х тисяч гектарів. У ньому розводять цінні породи риб -форель, коропа, товстолобика та ін. Це єдине місце в Опіллі, де рибна справа поставлена на промислову основу.

Бурштин - наймолодше місто Опілля, засноване в XVII столітті.

Відоме в історії завдяки тому факту, що його мешканці підтримали визвольну війну проти польськошляхетського панування на Україні під проводом Богдана Хмельницького (О. Шеремет, 1984).

Місто Ходорів адміністративно належить до Львівщини, але є невід'ємною складовою Опілля. Ходорівське Опілля географічно не відрізняється від Рогатинського, Бурштинського і Галицького. Це місто відоме з 1394 року. Його засновником вважають давньослов'янського (хорватського) боярина Ходора. Це, перш за все, важливий залізничний вузол, розташований на роздоріжжі між Львовом, Галичем, Стриєм, Рогатином, Тернополем, Івано-Франківськом. Околиці міста доволі болотисті; тут багато як штучних ставків, так і природних водойм. Промисловий вилов риби епізодичний, здебільшого тут розважаються місцеві та заїжджі рибалки. Хороша комунікація міста з віддаленими районами краю дозволила розвинути тут деревообробну промисловість, меблеву справу тощо.

Більшівці - селище міського типу, одне з найбільших на Опіллі. Його колишня назва "Бовшівець" означає давньослов'янською "Малий Бовшів" і походить від поселення, що свого часу загинуло в пожежі. Через забобони, що старе місце прокляте, населення побудувало нове село на тому місці, де воно нині. Назва трансформувалась у "Більшівці". Селище відоме насамперед завдяки районній лікарні, що знаходиться в колишньому маєтку українських бояр Кшешуновичів, котрі напередодні "червоної чуми" змушені були емігрувати в Америку. Один з нащадків цього боярського роду не так давно був тренером Чиказької футбольної дружини "Леви" та молодіжної збірної Сполучених Штатів. Де твої таланти, Україно?

Діброва - звичайнісіньке, на перший погляд, опільське село. Але саме воно народило всесвітньо відомого українського письменника Богдана Бойка. Його романи "Липовий цвіт сорок першого...", "Столочене жито", "По голови, по голови", "Дорога додому", "Маки червоні" перекладені багатьма мовами світу й виходили друком у різних країнах Європи, Азії й Америки. Він - лауреат багатьох премій в Україні й за кордоном. Безсумнівно, це людина, яка прославила рідний край. Мальовниче українське село стало колискою немеркнучого таланту.

Село Черче вже згадувалось, коли велась мова про мінеральні оздоровчі джерела. Варто додати, що воно ще за часів панування австрійських магнатів зазнало слави непересічного курортного комплексу. Лихоліття середини минулого століття дещо підірвало його функціональні можливості, зле, на щастя, джерело не висохло, не замулилось, понині радо стрічає людей, Що потребують його допомоги.

Серед інших населених пунктів Опілля можна відзначити увагою добрий Десяток—другий відомих з історії містечок і сіл Галицького князівства. Вони и досі височать на вододільних узвишшях і ховаються у річкових долинах; їх назви пашать колоритними давніми слов'янськими боярськими іменами: Деліїв (Делимир), Бовшів (Большеслав), Дорогів (Драгомир), Кінчаки (Кончак), Тумир (Тулимир), Тустань (Тутостань), Хохонів (Хохон), Кінашів (Кунаш)тощо.

Кожне з них якимсь чином у певну епоху вписало свою сторінку в історію Галицької землі. Серед них і Чагрів - гніздо могутніх Чагровичів, з якого походить друга дружина Ярослава Осмомисла - Настася; Дитятин, заснований архієпископським осадником села Детком, за якого 1441 року вступився католицький архієпископ у судовій справі; Гербутів (нині Нараївка), засноване німцем Гербутом, сподвижником Данила Галицького, та чи мало ще...

Опілля - не лише проміжна ланка між Карпатською Україною та Поділлям, Поліссям, Волинню; Опілля - серцевина зародження західної давньослов'янської цивілізації довкола свого головного, але не довговічного центру - давнього Галича.

Основою для виділення Опілля в окремий регіон може служити картографування археологічних культур, починаючи з початку 1 -го тис. н. е., територій літописних племен за даними археології і топонімії, давньоруських земель та говірок української мови, проведене науковими співробітниками Інституту "Укрзахідпроектреставрація".

Результати картографування показують, що на початку 1-го століття н. е. на територію, окреслену археологом В. Цигиликом, як таку, що охоплює лівобережжя верхнього Дністра від р. Зубри на Заході до р. Стрипи на сході, а північна межа проходить верхів'ям його лівих приток по лінії дещо південніше Львова-Золочева, тобто чітко у межах Опілля, - прийшло з тогочасної Дакії

Опільський краєвид. Гора Камінь.

та осіло одне з дакійських хліборобських племен - костобоки. В науковій літературі археологічна культура цього племені дістала назву липицької, від могильника у Верхній Липиці, де ця культура була досліджена вперше. У верхів'ях лівих приток Дністра у Гологорах липицьке населення зустрілось із слов'янським населенням зарубинецької культури, яке проникло сюди з Полісся, і опинившись у його середовищі, зазнало впливу останнього. На північному заході липицьке населення зіткнулося з населенням Пшеворської культури, яке просувалось через цю територію у південно-східному напрямку. За визначенням В. Д. Барана, основним субстратом, на якому виникла у першій половині III ст. н. е. на цій території черняхівська культура, було населення пізньозарубинецької, пшеворської і липицької культур. Слов'янська культура, що розвивається на цій території з V ст., як археологічний еквівалент не може бути беззастережно віднесена до певного слов'янського літописного племені. Напевно, розглядаючи це питання, можна зробити висновок, що літописні союзи племен, відомі нам під певною назвою, включали в себе до десятка окремих племен та родів, назви яких згодом забулися.

Досліджуючи археологічні пам'ятки ранніх слов'ян між Дністром і Прип'яттю та порівнюючи їх з даними топоніміки, В. Д. Баран включає територію лівобережного Дністра (тобто й Опілля) у територію поширення літописного східнослов'янського племені дулібів, відомого з VI ст. н. е. Однак топонімічне дослідження О. А. Купчинського, проведене у 1976-1980 pp., внесло значне уточнення у визначення південних меж поширення дулібів. Територію Опілля і навіть Розточчя він включає до володінь хорватських князів. Чотири поселення з назвою Діліби (Дуліби) розкидані в різних місцях на цій території, підтверджуючи висновки В. Д. Барана про інфільтрацію дулібів на південь і південний захід зі своєї прабатьківщини. Найімовірніше, слід пов'язувати появу в кінці VI і на початку VII століть археологічних пам'яток, еквівалентних дулібам, і самих дулібів у цей час на території сучасної Чехії з вторгненням аварів, які згідно з "Повістю временних літ" - "...восвята на словени і примучита дулеби сущая словени..." - пройшли через територію дулібів північніше Карпат на захід.

На основі картографування можна зробити висновок, що Опілля є основним носієм наддністрянських говірок української мови, мовним містком між карпатськими і волинськими говірками, що можна пояснити його географічним розташуванням на стику Галицької і Волинської земель. З середини XI ст. Опілля входить до Звенигородського князівства - складової частини Галицької землі. Треба підкреслити, що правобережна частина Звенигородського князівства чітко вписується у ландшафтну зону Опілля, а межа між Звенигородським та Теребовлянським князівствами залишається незмінною до XVIII ст. як межа Руського і Подільського воєводств у складі Речі Посполитої. Розглянуті матеріали дають можливість зробити висновки, Що етнографічні особливості населення Опілля мають також глибокі і самобутні традиції, подальше дослідження яких повинно стати справою науковців Національного заповідника "Давній Галич" у найближчі роки.

Виходячи з матералів, які були взяті за основу для картографування, можна вважати, що Галицьке Опілля включає в себе землі, заселені в долітописні часи в основному білими хорватами, державним центром яких гіпотетично було поселення, з якого пізніше розвинувся центр галицького князівства ХІ-ХИ століття - місто Галич.

У теперішньому адміністративному розподілі України Опілля лежить у трьох адміністративних областях: Івано-Франківській, Львівській і Тернопільській і займає північно-західну найвищу і найбільш розчленовану частину Подільського плато. На сході обмежується долиною р. Стрипа від гирла до села Бабулинці, далі відходить на захід приблизно через населені пункти Поплави, Золота Слобода, Будилів.

Звідси знову долиною р. Стрипа через населені пункти Глинна, Зборів, Млинівці. На півночі обмежується Гологорами аж до Львова (приблизно через населені пункти Плугів, Струтин, південніше Золочева - Словіту, Лагодів, Станимир, Під'ярків, Чишки). На заході проходить вододілом між річками Щериком і Верещицею до Дністра (приблизно через населені пункти Рудно, Оброшино, Никловичі, Гуменець, Велика Горожанка, Колодруби). Подальша межа йде широкою долиною Дністра, включаючи правобережну долину з м. Галичем до гирла Бистриці (у межах Івано-Франківської області від с. Козари Рогатинського району до с. Побережжя Тисменицького), тут переходить на правий берег Дністра і правобережжям річок Бистриці та Ворони (приблизно через населені пункти Підпечари, Тисмениця, Пшеничники, Чорнолізці) до с. Кривотули, звідси на схід (приблизно через с. Колінці) до м. Тлумача і далі рікою Тлумач до Дністра, а тоді від с. Нижнева по Дністру до гирла р. Стрипи. На цій ділянці в Опілля входить лівобережна частина великого вигину Дністра біля с. Незвисько з розташованим на ньому с. Лука Городенківського району. Отже, в межах Івано-Франківської області в Опілля входить повністю Рогатинський район, більша частина Галицького, придністровська смуга Калуського (села навколо Сівки-Войнилівської), частина Тисменицького і Тлумацького районів, лівобережжя Дністра Городенківського району (села Лука, Монастирок, Уніж).

Область лісо-лучно-степового Опілля в межах Івано-Франківської області підрозділяється на три фізико-географічні ландшафтні зони: Рогатинське Опілля, Бистрицько-Тлумацьке Опілля, Галицька улоговина (долина Дністра).

Рогатинське Опілля займає басейни pp. Свіржу і Гнилої Липи з Нараївкою. Бистрицько-Тлумацьке Опілля розташоване на правому березі Дністра між його притоками Вороною і Бистрицею на заході і Тлумачем на сході і глибоко розчленоване долинами рік Тлумача, Вільшаниці та Узені. Галицька улоговина займає відрізок долини Дністра в межах Опілля від Букачівців до Нижнева. Найбільшої ширини вона досягає в місці, де у Дністер впадає Свірж, Гнила Липа, Бистриця, Лімниця і Сівка.

Щодо населення території Опілля, то в етнографічній науці воно не виділене в окрему етногрупу, як наприклад, населення Бойківщини чи

Гуцулыцини. Ряд науковців, змішуючи поняття етнографічного районування з історико-географічним та фізико-географічним, об'єднує, наприклад, в одну архітектурно-етнографічну зону "Карпати і Прикарпаття", "Підгір'я" значні території Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької, Тернопільської і навіть Рівненської областей, виходячи перш за все з особливостей народної архітектури.

Приблизно таку ж обширну територію об'єднує у спільний архітектурно-етнографічний регіон і 3. С. Гудченко, підкріплюючи свої висновки тим, що "...перелічені райони збігаються, на думку спеціалістів, в основному з діалектичним та антропологічним районуванням України".

Г. В. Косміна взагалі відчленовує на адміністративних засадах Тернопільську частину Опілля до етнографічної групи подолян, залишаючи поза увагою його Івано-Франківську та Львівську частини.

Таке узагальнено-випадкове етнографічне районування можна пояснити перш за все майже повною відсутністю на сучасному науковому рівні етнографічного дослідження розглянутих територій. Тому вивчення даного питання повинно бути тісно пов'язане з життям народу: з природними умовами, переважаючими заняттями і напрямком господарства, рівнем розвитку техніки, майновим розшаруванням, формами сімейного побуту, громадськими звичаями і традиціями, естетичними поглядами народу, релігійними віруваннями і т. д. Для цього потрібне зіставлення наукових даних істориків і археологів, етнографів і географів, мистецтвознавців і соціологів, топонімістів і діалектологів. Одне слово - попереду в науковців чимало роботи.

Література

1.    Винокур І. Південне пограниччя Галицького князівства і Пониззя // НАН України, Національний заповідник "Давній Галич". - Галич; Київ, 1998.

2.    Винокур І., Тимощук Б. Давні слов'яни на Дністрі // Ужгород: Карпати, 1977.

3.    Геренчук К. Природа Івано-Франківської області. - Львів: Вища школа, 1973.

4.    Гошко Ю. Фізико-географічні умови Гуцулыцини. - Київ: Наукова думка, 1987.

5.    Грабовецький В. Нарис історії Галича. - Галич, 1997.

6.    Грабовецький В. Гуцульщина. - Львів: Вища школа, 1982.

7.    Давидов А. Знай, люби, бережи. - Київ: Веселка, 1985.

8.    Заставний Ф. Географія України. - Львів: Світ, 1990.

9.    Каплин П., Леонтьев О., Лукьянова С., Никифоров Л. Берега // Москва: Мысль, 1991.

10.    Козловський І. Незабаром давньому Г аличеві 1100 років І І Україна і Світ. - Торонто, 1996.

11.    Козловський І. Лімниця потребує захисту // Анонс. — Івано-Франківськ, 2000.

12.    Козловський /.Галич - перспективний курортний центр // Гал ичина-Івано-Франківськ, 1999.

13.    Лизанчук В. Радянське Прикарпаття. - Ужгород: Карпати, 1980.

14.    Максимовський В. Географія. - Москва: Просвіта, 1988.

15.    Маринич О. Фізична географія Української РСР. - Київ: Вища школа, 1982.

16.    Поливана М. Дністер, його притоки і пригирлова область. - Київ: Наукова думка, 1987.

17.    Приходько М., Парпан В. Природно-заповідні території Івано-Франківщини. - Івано-Франківськ, 2000.

18.    Романенко В. Природа Української РСР. - Київ: Наукова думка, 1987.

19.    Федунків 3. Назви населених пунктів Галицького району // НАН України, Національний заповідник "Давній Галич". - Київ; Галич, 1997.

20.    Филиппов А. Падение Римской империи и варварские государства.-Москва: Высшая школа, 1990.

21.    Шеремет О. Рогатин. - Ужгород: Карпати, 1989.

22.    Шеремет О. Галич. - Ужгород: Карпати, 1989.