Наукова бібліотека України


Loading
Німі свідки історії Ганнусівки, ганнусівські довгожителі, шановані люди Ганнусівки
Краєзнавство - Ганусівка - Івано-Франківська область

Передмова

Моя мила серцю оселя. Моє любе село. Мій рідний край. Як багато сказано в цих словах. Усім нам треба глибоко вдуматись у зміст цих слів, які спонукають нас любити, шанувати рідне село, рідне гніздо, зберігати їх в ідеальній чистоті, в належному порядку. Стараймось, щоб вони милували не тільки наше око, але й зачаровували тих, які приїжджають до нас у гості або проїжджають через наше мальовниче село.

У цій невеликій книжці я помістив відомі мені нові факти, події.

Громада села Ганнусівка і я, автор, щиро вдячні депутатам Тисменицької районної ради Попович Зоряні Михайлівні та Сворак Наталії Петрівні за фінансове сприяння у виданні цієї книжки.

НІМІ СВІДКИ ІСТОРІЇ ГАННУСІВКИ

Ганнусівка - одне з наймальовничіших сіл на старовинній галицькій землі, розташоване на правобережжі Дністра.

Красиве село, коли цвітуть сади, а чепурні будинки ховаються у ніжній зелені дерев. Неповторної краси надає селу гора, вкрита зеленими ялинками, кучерявими берізками та високими акаціями.

В прозорих струмочках віддзеркалюються квіти, що ростуть на берегах. Під горою змійкою в'ється ріка Ворона, в яку вливають свої води менші потічки. Біля колишньої школи (на цьому місці у 1977 році побудували новий магазин) росте кремезний розлогий дуб - унікальна пам'ятка. Йому понад два століття. Стовбур дуба на висоті 1 м має понад два обхвати, понад 3 метри. Це німий свідок багатьох пам'ятних історичних подій, які відбувалися на території села.

За своє довголітнє життя патріарх усіх дерев села витримав на собі не один удар долі. Два рази влучала в нього блискавка та відколола велику гілляку.

Велетень-дуб пам'ятає, як у 1832 році перші учні сіли за парти. Тоді в селі існувала парохіяльна школа, в якій вчили дітей читати, писати, рахувати.

В 1890-93 роках школа в Ганнусівці стала двосистемною. Дітей шкільного віку було 183.28 квітня 1894 року Постановою Державної шкільної ради було реорганізовано народну школу. З цього часу школа стає однорідною народною звичайною. В 1890 році в селі була збудована нова школа, яка мала чотири великі класні кімнати, коридор. 15 липня 1901 року шкільна рада перейменувала однокласну школу на двокласну. Після війни вона стала чотирикласною. А вже з кінця 1920-х років і по 1959 рік школа в Ганнусівці семикласна.

У липні 1924 р. польський сейм і сенат ухвалили закон у справі шкільництва, за яким українська мова визнавалась недержавною. В 1931 році школа в Ганнусівці стала двомовною, але з 1935 р. мовою викладання була українська.

Пам'ятає дуб і учня Григорія Вовка, який народився 4 лютого 1871 року в селянській родині Євстахія Вовка та Юліани з дому Варта. Навчався в школі добре. Після закінчення Станіславської гімназії Григорій Вовк у 1892 році поступив у Львівську духовну семінарію, яку закінчив 1896 року і 6 листопада був висвячений єпископом Юліаном Куїловським на священика. За правилами, перед висвяченням він мав право змінити своє прізвище. Про зміну прізвища Віра Вовк ( онука Григорія) згадує так:"Людина він був дуже добра і чуйна, знав, що буде священиком у гуцульському селі. А гуцули - люди забобонні, для них вовк - це щось вороже, страшне. Це ворог, що краде й убиває їхніх овець.

О тоді він вибрав прізвище Селянський, що немовби наближало його до людей, серед яких він мав жити".

Після висвячення о. Григорій Селянський працював спочатку в с. Рошнів Снятинського деканату при парохові о. М. Заревичу (з 26.09.1896 p.), пізніше - парохом с. Тулуків Коломийського деканату (з 20.03.1905 року).

З 25 березня 1909 р. він переводиться на роботу в с. Вовчинець, де працює тривалий час. Із 1911 р. о. Григорій був також завідателем у Колодіївці. В ті ж роки він заступає катехита при школі св. Алоїза у Княгинині.

Отець Григорій Селянський (Вовк) був активним у громадському житті, писав власні твори, володів французькою, німецькою, польською, жидівською мовами. За спогадами мешканця с. Вовчинець Іллі Миколайовича Ушка, саме під час праці священика о. Григорія у цьому селі в 1911 році було встановлено пам'ятник Т. Шевченку.

Помер Григорій Селянський (Вовк) 4 січня 1921 року.

Відомо, що у подружжя Вовків-Селянських було семеро дітей. Дочка Оксана мешкала з матір'ю у Тюдові, син Остап був відомим лікарем. У свій час працював лікарем у митрополита Андрея Шептицького, що став хресним батьком для його дочки Віри - відомої української письменниці, котра мешкає в Бразилії. Лікар Селянський біля 10 років мав лікарську практику в селищі Кути. Він не лише майже безкоштовно лікував гуцулів, але й був активним громадським діячем, засновником місцевої "Просвіти". Приятелював з тогочасними письменниками, малярами, артистами.

Героїчно обірвалося життя Остапа під час бомбардування американською авіацією міста Дрезден. В 1945 році бомба влучила в операційний зал хірургічного відділу лікарні Вагнера, де лікар Селянський проводив операцію. Він похований в братській могилі в Дрездені.

Є в родині Селянських лікарі, інженери, журналісти, доктор медицини, професор Зореслава Шкіряк - Нижник.

Григорій Вовк мав двох братів і сестру. Старший брат і сестра померли ще перед Першою світовою війною. Молодший брат Іван багато років був війтом у селі Ганнусівка.

У 1928 р. до Станіславської гімназії поступило троє юнаків - вихідців з Ганнусівки. Гімназистами стали Гриць Вовк, Юлія Вовк, Василь Паркулаб. Гриць і Люся були дітьми брата о. Григорія Вовка Івана. Першим із села в ті часи здобув вищу освіту Гриць Вовк - одержав у Відні фах інженера з нафтової справи. Закінчивши гімназію, Василь Паркулаб поступив учитися в духовну семінарію. Через деякий час попадає під вплив революційних ідей Росії, стає комсомольцем і залишає семінарію.

Першим вищу освіту за роки радянської влади одержав Паркулаб Михайло Іванович, котрий став інженером-буцівельником.

За останні роки інженерами з вищою освітою стали Паркулаб Григорій Михайлович, Козакевич Іван Васильович, Козогін Ярослава Михайлівна, Третяк Іван Григорович, Калин Михайло Григорович, Шиндак Михайло Григорович, Козогін Богдан Петрович, Томин Ярослав Михайлович, Соколюк Любомир Михайлович, Рибіцький Ігор Володимирович, Соколюк Галина Михайлівна, Худяк Олександра Олексіївна, Парипа Іван Васильович, Черепаха Наталія Тарасівна, Чуйко Тарас Остапович, Чуйко Володимир Остапович, Навроцька Зоряна Богданівна, Паркулаб Роман Богданович, Регей Василь Іванович, Вовчук Ігор Семенович, Паркулаб Іван Семенович, Чіпак Володимир. Фах учителя з вищою освітою одержали Паркулаб Михайло Лук'янович, Черепаха Марія Василівна, Войтович Григорій Михайлович, Шевадуцька - Королик Марія Свстахіївна, Шевчук Марія Семенівна, Парипа Марія Михайлівна, Войтович Іван Михайлович, Никифорук Світлана Іванівна, Трушик Мирослава Михайлівна, Регей Ольга Михайлівна, Остапович Василь Іванович, Осадчук - Остапович

Оксана Василівна, Черепаха Михайло Григорович, Черепаха Галина Григорівна, Третяк Ігор Михайлович, Фундюр-Лущак Марія Миколаївна, Вовчук Любомир Михайлович, Парипа Оксана Василівна, Трушик Валерій Миколайович, Чуйко Галина Остапівна, Вовчук Андрій Петрович, Паркулаб Світлана Богданівна, Вовк Володимир Михайлович, Рутковська Надія Василівна, Корпан Богдан Богданович, Корпан Руслан Богданович, Боєчко Наталія Василівна, Королик Леся Михайлівна, Галібчак - Паркулаб Оксана Григорівна, Третяк Руслан Михайлович, Третяк Галина Михайлівна. Лікарями з вищою освітою стали Козакевич Михайло Михайлович, Вовк Григорій Васильович, Вовк Зоряна Василівна, Сава Андрій Зеновійович. Мацьків Мирослава Миронівна закінчила педагогічний і медичний інститути. Василик - Паркулаб Любов Василівна стала кандидатом медичних наук і працює в Івано-Франківському медичному інституті. Спеціалістами сільського господарства, торговельної справи, культури, юристами з вищою освітою стали Лехан Оксана Іванівна, Паркулаб Іван Михайлович, Никифорук Іван Михайлович, Навроцький Богдан Михайлович, Черепаха Михайло Остапович, Чуйко Остап Якович, Третяк Михайло Антонович, Третяк Галина Антонівна, Паркулаб Марія Михайлівна, Паркулаб Володимир Григорович, Паркулаб Ігор Григорович, Паркулаб Андрій Григорович, Регей Василь Іванович, Орленко - Корпан Галина Федорівна, Вовчук Ганна Остапівна, Корпан Богдан Васильович. Парипа Богдан Дмитрович закінчив лісотехнічний інститут, Попович-Паркулаб Зоряна Михайлівна - Київську академію управління праці і соціальних відносин, Паркулаб Богдан Миколайович -Українську сільськогосподарську академію, Рибіцький Ігор Володимирович навчається в аспірантурі, а Регей Василь Іванович закінчив її в цьому році. Луцак Світлана Миколаївна закінчила аспірантуру, доцент, працює викладачем у Прикарпатському Національному університеті ім. Василя Стефаника.

Найбільшого успіху в науці домігся уродженець села Регей Іван Іванович. Він є доцентом кафедри поліграфічних машин Української академії друкарства, кандидатом технічних наук,

заступником декана факультету комп'ютерної інженерії і поліграфії. Отримав 35 авторських свідоцтв і патентів на винаходи. Опублікував 90 наукових праць. Кандидатську дисертацію захистив у 1992 році. На фаховому семінарі захистив докторську дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук.

Багато жителів села є ще студентами вищих і середніх навчальних закладів.

Добрими    фаховими спеціалістами середньої ланки були і є Парипа Ольга Василівна, Паркулаб Ганна Михайлівна, Никифорук Віра Володимирівна, Королик Любов Іванівна, Трушик Світлана Іванівна, Слюсар Ярослава Миколаївна, Боєчко Ганна Пилипівна, Шевчук Євгенія Миколаївна, Паркулаб Григорій Михайлович, Козакевич Михайло Михайлович, Більська Любов Іванівна, Томин Ніна Андріївна, Вовчук Наталія Григорівна, Регей Мирослава Євгенівна, Більська Ярослава Миколаївна, Кульбаба Марія Іванівна, Любінець Галина Григорівна, Шевчук Тарас Григорович, Вовк Лілія Миколаївна, Чіпак Любов Романівна, Вовк Галина Василівна, Павлів-Паркулаб Марія Семенівна, Соколюк Ярослав Михайлович, Паркулаб Володимир Іванович, Паркулаб Світлана Іванівна, Парипа Надія Михайлівна, Парипа Ганна Остапівна, Козакевич Ганна Михайлівна, Куш Марія Григорівна, Козогін Галина Євстахівна, Ходак Надія Василівна, Шевчук Іван Михайлович, Парипа Іван Григорович, Парипа Галина Михайлівна, Соколюк Михайло Іванович, Костюк Марія Василівна, Бойченюк Любов Іванівна, Нагнибіда Галина Григорівна, Шиндак Галина Іванівна, Гресько Ганна Євстахівна, Матвійчук Галина Остапівна, Третяк Михайло Григорович, Нагнибіда Богдан Михайлович, Мацьків Марія Петрівна, Регей Михайло Іванович, Калин Іванна Іванівна, Регей Володимир

Михайлович, Регей Іван Іванович, Регей Любомир Іванович, Паркулаб Галина Андріївна, Королик Г анна Михайлівна, Корпан Галина Василівна, Вовчук Марія Василівна, Регей Михайло Миколайович, Нагірний Григорій Михайлович, Нагірна Леся Григорівна, Черепаха Юлія Остапівна, Паркулаб Ярослав Михайлович, Паркулаб Володимир Григорович, Паркулаб Богдан Григорович, Баб'як Оксана Василівна, Паркулаб Руслан Миронович, Старощук Іван Антонович, Парипа Надія Василівна, Худяк Галина Іванівна, Худяк Тетяна Михайлівна, Луцак Ярослава Миколаївна, Третяк Марія Миколаївна, Парипа Михайло Михайлович та інші.

Майже в кожній ганнусівській хаті є людина, яка має вищу або середню спеціальну освіту чи є висококласним спеціалістом з середньою чи восьмирічною освітою.

В селі, крім старожила дуба, біля старого цвинтаря, що неподалік від церкви Різдва Пресвятої Богородиці, ростуть 18 старезних лип, вік яких, можливо, не менший, ніж у дуба. Ці липи пам'ятають, як будувалася дерев'яна церква (1814р.), котра згоріла в 1922 році, є свідками будівництва нової церкви, яке розпочалось у 1925 році. Церква освячена у 1935 р. єпископом Григорієм Хомишиним.

У 1889 р. церква належала Устьєцькому деканату. Деканом був о. Микола Проскурницький. Парохом у Ганнусівці - о. Іван Янкевич, 1807 року народження.

Ці свідки пам'ятають, як на початку XX століття у селі війтував Шевчук Гнат. їм відомо, що після Шевчука Гната головою сільської адміністрації, а також уповноваженим від сільської громади до Відня був Семен Кудла, відомо їм, що першим головою сільської ради за роки радянської влади був Шиндак Михайло. Запам'ятали липи, як під кінець 2005 року сільським головою стала Паркулаб Марія Михайлівна. За короткий час вона проявила свої організаторські здібності.

У квітні 2006 року в селі було проведено “День довкілля”, напрочуд зелена Ганнусівка стала ще зеленішою. Біля пам’ятника Т. Шевченку посаджено смерекову алею у вигляді тризуба. Сільський голова разом з Марією Коспок - директором Будинку культури, Ярославою Попа - завідуючою бібліотекою та з членами ради старійшин Василем Остаповичем, Михайлом Соколюком, Михайлом Шевчуком, Григорієм Паркулабом зробили розбивку тризуба. Активними в посадці були учні першого класу, які прийшли посадити свої перші деревця з заступником директора школи Мирославою Трушик.

Непокоїло її те, що таке гарне село не має приміщення сільської ради (приміщення сільської ради належало ВАТ “Тисменицягаз”). Рік клопіткої роботи і перемовин з керівництвом ВАТ “ Тисменицягаз” та головою Тисменицької РДА п. Іванною Кучер - і в грудні сільським головою Марією Паркулаб було підписано договір купівлі-продажу. При допомозі і грошовій підтримці голови правління “Інтербур” п. Мирослава Білецького село вступило в 2007 рік зі своєю сільською радою. З її ініціативи і під її керівництвом прочищено всі фоси вздовж центральної вулиці, обрізано гілля дерев, зроблено реконструкцію стадіону, обсаджено його деревами і кущами, перекрито новою бляхою будинок культури, встановлено два кольорові в'їзні знаки в село зі сторони Побережжя і Узина, ведуться роботи по встановленню пам'ятного знака політв'язням і жертвам голодомору в Яструбцях. На горі, на місці загибелі радянського льотчика, встановлено хрест. За підсумками проведеного в районі "Дня довкілля -2007 і підготовку до Великод-них свят"

Марію Паркулаб нагороджено грамотою.

Про те, що буде зроблено нею для села в найближчі роки, опише хтось уже в наступній книжці.

Секретарем сільської ради в травні 2007 року став Василь Іванович Регей.

Ще один німий свідок є на горі, яка до 1977 року була лисою і якав 1977-1978 роках з ініціативи лісничого Придністровського лісництва Миколи Кудляка засаджена різними хвойними і листяними деревами. До того часу на горі біля каплички, збудованої у XIX столітті, росла одна стара-престара акація та три молоді. Тут є джерело - криничка, що називається Ганнусиною криницею. Старожили вважають, що люди знали про цілющі властивості води з цього джерела ще з поганських дохристиян-ських часів.

На початку 60-их років з ініціативи партійної організації каплицю розібрали. Тільки в 1991 році на її місці побудували нову цегляну, котру освятив о. Іван Петрів. У часи Першої світової війни на горі проходила лінія оборони. Один офіцер, мадяр, котрий керував обороною, наказав копати рови для захисту, і джерело було прикидане землею. Повернувшись після закінчення війни додому, він дізнався, що в його дитини хворі очі. Лікарі не могли встановити діагноз. Чоловікові приснився сон: треба очистити ту криничку, яку він наказав присипати, і промити очі водою з цього джерела. Він спеціально приїжджав у село і своїми руками очищав джерело. Набравши води, повіз її додому.

Великого горя завдала ганнусівчанам Перша світова війна. Багато жителів, призваних до армії, не повернулися додому. В людей було забрано вози, коней. На лінії війни в селі загинуло

багато людей. Вогнем знищено значну частину сільських будинків, згоріла у вогні й хата-читальня.

Акація була свідком того, як на другии день Великої Вітчизняної війни над селом був збитий радянський літак. Льотчик зумів скерувати літак так, щоб він не впав на будинки. Літак упав неподалік каплички на горі. Коли до того місця прибігли жителі села, то льотчик і літак палали у вогні. У липні 1944 року в Ганнусівці почалася мобілізація в Червону армію. Було мобілізовано понад 100 осіб. Не всі повернулися додому. На фронтах загинуло 68 чоловік. Багато дітей залишилось сиротами, а жінок - вдовами.

В час війни на примусові роботи в Німеччину було вивезено 48 чоловік. Понад 20 жителів села влилися в ряди Української Повстанської Армії.

Пам'ятають ці німі свідки і про те, як вивозили жителів села в Сибір і як жили в колгоспі, і як живуть у часи незалежності.

Пам'ятає історію Ганнусівки і живий свідок села Паркулаб Микола Васильович, якому вже під дев'яносто.

Ось його свідчення.

З давніх-давен в Ганнусівці проживали хлібороби. Кожен господар мав біля хати город, на якому вирощував капусту, огірки, помідори та інші овочі. В полі сіяли жито, просо, менше пшеницю. Хто мав коней - сіяв овес.

Основною тягловою силою як для землевласника, так і для простих селян були коні, якими пишався кожний господар.

В господарствах села помітне місце займало тваринництво, розвиткові якого сприяло багатство кормової бази лісів та сіножатей. Для малоземельного господаря худоба, яка б вона не була, ставала єдиним засобом існування. Хто не мав худоби, той жив дуже бідно.

Жителі села тримали корів, коней, розводили овець, свиней. Але багато з них не мали можливості тримати худобу. Проте і не всі ґазди, котрі розводили свиней, дозволяли собі використовувати м'ясо для своєї сім'ї. Майже все продавалось. Собі залишали тільки легені, печінку, кишки, голову. М'ясо люди їли дуже рідко - тільки на великі свята і то не всі могли дозволити собі купити шматок м'яса чи сала.

Дозволяли собі їсти м'ясо священик, війт і дехто із заможних селян.

Кури, свині, яйця - все йшло на продаж. В основному кожного дня їли варену або печену картоплю, квасолю, капусту, огірки, кулешу з молоком або з узваром.

Життя бідних селян як за Австрії, так і за панської Польщі було важким і нестерпним.

В ті часи ніяких пенсій чи субсидій сільське населення не отримувало. Основним джерелом його добробуту і розвитку власної господарки була добре продумана й активна праця на власному полі, яке кожен газда намагався розширювати і раціонально використовувати.

Праця у пана була дешевою. За день роботи в полі пан платив 80 грош. А промислові товари в крамницях були дорогі: 1 л нафти коштував 36 грош, 1 кг солі - 32 гроші, пачка сірника 5 грош. Мило також було дороге, тому його мало хто купував. Замість мила робили луг: для цього використовували попіл та воду. Воші, блохи, блощиці були майже в кожній хаті. Купалися в цебрі.

Майже все вирощене зерно люди виносили в крамницю. Там купували нафту, сіль, тютюн. Тютюн був дуже дорогий. Пачка махорки коштувала 60 грош. Курці збирали недокурки, виготовляли з них сигарети й курили.

Деякі люди, щоб не спокуситися віднести все зерно в крамницю, перевертали мішок верхом донизу, щоб мати чим весною засіяти свою половинку. Земля була дорогою. Люди виїжджали на роботу в Аргентину, Канаду, Америку, щоб заробити й купити землю, мати годувальницю для себе і сім'ї.

А тепер пустують гектари незораної землі, заростають бур'янами, а поблизу лісу деревами, кущами. Селянин-одноосібник зі своїми городами залишається поза увагою держави, хоч і себе годує, і значну частину міського населення.

Використовуючи дешеву селянську працю, пани вдавалися до різних хитрощів. На сінокоси пан наймав косарів. Першому косареві платив 4 злотих і останньому - 4 злотих, іншим платив по 2 злотих. Перший за кращу плату повинен косити швидко, останній повинен підганяти тих, що йшли попереду.

Особливо голодували люди весною, влітку вони жали молоду пшеницю, щоб зварити кашу, брали молоду бульбу, заготовляли для їжі молоду кропиву, матину.

Важко було жити і тим, хто мав трохи землі, а не мав коня. Він змушений був йти заробляти тяглову силу до того, хто її мав. Свою землю бідний орав в останню чергу. А від цього і урожай збирав не дуже високий.

Знайти роботу взимку було дуже важко. Тому бідніші йшли працювати до заможніших за будь-що: пряли моток ниток за миску пшеничної чи кукурудзяної муки.

Хати будували з дерева. На території села були хати-мазанки з великою кількістю різноманітних оздоб. Дах на хаті був із соломи, викладений сніпками. Піч у хаті завжди містилась у кутку біля входу і повернута була устям до чільної стіни. Димаря не було. З печі дим йшов на стелю, така хата називалась курною. Посередині стелі був сволок із вирізьбленим на ньому хрестом і датою будівництва хати.

В хаті-кімнаті жило по 8-10 осіб. Тут взимку різали дрова, під решетом неслася курка. Через сіни, в другій половині хати стояла корова. Заможніші селяни мали окремо житлову хату, стайню, стодолу.

Село тих часів не мало ані газу, ані електрики. Дрова для опалення брали з лісу, яким користувалися з розумом і великою бережливістю. За лісом стежив лісник з псом. Для освітлення мешканцям села служили гасові каганці, гасові лампи різних форм та розмірів - від чого і залежала сила освітлення.

Важке життя людей в часи окупації їх території іншими державами заставляло їх організовуватись і вести боротьбу з окупантами.

Патріотично вихований в національному дусі Микола Паркулаб вступив в УПА. Він був призначений станичним, виконував різні доручення, які приходили в станицю від вищого керівництва. Одного дня прийшло доручення відправити в гори одну людину. Було проведено переговори з кількома молодими хлопцями. Роман Семків, син сільського священика, добровільно вирішив піти в гори в сотню. Він часто приїжджав у село, розказував про службу в сотні. Одного разу разом з товаришами

на околиці Колодіївки хотів обеззброїти кількох німців, але ворожа куля обірвала його молоде життя. Він похований на цвинтарі с. Колодіївки. Могила його завжди доглянута.

Священик о. Семків був свідомим націоналістом. Такими були і його діти: син Роман і дочка Оксана.

Західна Україна, усвідомлюючи загрозу від більшовизму, піднялася на боротьбу проти комуністичного рабства, і коли західні країни разом з Москвою святкували перемогу над фашизмом, Західна Україна після неї стікала кров'ю ще майже десять років. Десятки тисяч найкращих представників селянської молоді віддали своє життя за свободу. А їх родини режим повиривав з рідної землі та вивіз у Сибір і розсіяв на величезних зайнятих ним просторах на поступову загибель.

4 квітня 1950 року рано-вранці, ще й сонце не зійшло, в Ганнусівку, наче татарська навала, вдерлися енкаведисти. Того дня по всьому селу чулися дитячі плачі і жіночі ридання. Арештували й Миколу Паркулаба за зв'язок з УПА. Забрали й дружину, й двох малолітніх синів Михася і Богданка. З собою дозволили брати лише дещо з одягу й трохи продуктів. Усіх посадили в машину і поїхали до хати, в якій жила сім'я Корпана Семена. Забрали його жінку Марію, сина Михайла, сестру жінки Ганну і тещу, котра прийшла до машини боса. Сусіди принесли якесь взуття. З їжі взяли каструлю з кулешею, яка ще була гарячою. Потім забрали Третяка Матвія з жінкою і дітьми. Регея Василя Івановича з жінкою Ганною і дітьми повезли до Сзуполя фірою. Всі арештовані прощалися з рідним селом, хто встиг - вклонявсь і цілував отчий поріг, не відаючи, чи доведеться ще сюди повернутись.

Виїжджаючи з села, всі заспівали прощальну пісню:

Прощай, село моє рідне,

Прощавай, дівчино,

Прощай, саде-винограде,

Прощай, Україно.

Пісня котилася над рідним селом. Із Сзуполя звезених людей відправили до Станіслава. Опісля ешелон, в якому, крім арештантів з Ганнусівки, були люди з Сзуполя і навколишніх сіл, відправили до Коломиї. Тут у Миколи був щирий друг, який,

дізнавшись, що людей вивозять, приніс Паркулабові деякі харчі, зокрема кілька яєць, бо ж якраз надходили Великодні свята. Священик з Єзуполя, який також був серед арештованих, у день свята коротко відправив Богослужіння, освятив яйця, розрізав їх на дрібні частини і роздав кожному присутньому. Такий був перший Великдень після виселення з рідної землі.

Після кількаденного перебування у Коломиї арештованих знову заганяли у товарні вагони із заґратованими колючим дротом вікнами. Деякі вагони без вікон, без нар, але вони швидко ущент наповнювались бідолахами. Від задухи, голоду, антисанітарії багато людей вмирало в дорозі.

На вагон давали тільки відро води. У кутку вагона була спеціально зроблена дира. Це була вбиральня - туалет, який був закритий простирадлами. На великих станціях у супроводі охорони виводили по дві-три жінки за продуктами та водою. Годували людей гнилою капустою, зіпсутою тюлькою -доводилось їсти все, щоб не померти. Декілька разів давали пересолену суху рибу, а в ті дні "забували" давати воду. Люди стогнали від спраги, а конвоїри реготали. Інколи на станціях співчуваючі кидали через загратоване вікно вагона черствий хліб. Знесилені люди були подібні до живих скелетів, ледве пересувались по вагоні.

Дорога в Хабаровський край була довгою і тривала понад три тижні. Вона проходила полями, тунелями, лісами, проїжджали неподалік великого озера Байкал. Перед очима евакуйованих відкривалась панорама величезних засніжених просторів Сибіру. А під монотонний стукіт коліс вагона в головах роїлась мелодія чорних дум: росіяни поневолили нас, щоб рабською працею влаштувати собі райське життя. Але пізніше переконувалися, що і російський народ жив у землянках, жив у важких умовах.

Ешелон з переселенцями прибув у поселення Красні Річки. Прибулих поселили в бараках, в яких раніше жили тюремники. В бараках залишилось багато блощиць. Жителям цих "комфортабельних осель" довго доводилось боротися з ними різними способами.

На великих просторах тут розміщався радгосп, який забезпечував харчами військову частину НКВД. Цьому радгоспові потрібно було багато робочої сили. Тому зразу за людьми прийшли "купці". Вони дізнавались, хто що може робити, і визначали, хто яку роботу буде виконувати у радгоспі.

Так як Микола мав навики роботи з бджолами, його призначили пасічником. Роботи на пасіці було багато. Треба було впорядкувати пасіку, придбати бджолярський інструмент, мед відібрати, вулик підремонтувати. Після наведення порядку на одній пасіці його переводили на іншу. За шість років перебування в Хабаровському краї Микола працював на трьох пасіках. На кожній із них він домагався високих успіхів у роботі.

Взимку на пасіці роботи не було. А щоб прогодувати сім'ю, треба було шукати додаткову роботу. Влаштувався на теплиці кочегаром. Робота була важкою. Доводилося завозити до котельні не одну тачку вугілля за зміну. Теплиця була великою, і, щоб підтримувати нормальну температуру в холодну вітряну погоду, треба було багато працювати. Весь час треба було дивитись на термометр, щоб не померзли помідори, огірки. Кочегар вимушений був уміти замінити скло, якщо воно з якихось причин розбилось. Додому повертався перевтомленим, чорним від вугільного пороху.

У вільний від роботи час закінчив курси шоферів. Хотів ще стати кіномеханіком, записався на курси, але не встиг їх закінчити, бо прийшло радісне і приємне повідомлення. Настав час повертатися на рідну Україну. Це було весною 1956 року. Пробуджувалась земля від зимового сну, а у головах депортованих народжувались цікаві мрії, думки про зустріч на рідній землі, про плани на майбутнє.

ГАННУСІВСЬКІ ДОВГОЖИТЕЛІ

Серед розлогої широкої долини розкинулась Ганнусівка. Легко і вільно на повні груди дихаєш отут свіжим і цілющим повітрям, сповненим ароматом квітучих садків і смарагдового лісу, а понад тобою лине у синьому бездонному небі весела неповторна пісня жайворонка, наповнена радістю буття.

Мабуть, ця придністровська краса, цілюще життєдайне повітря - одна з найважливіших умов довгожительства для всіх ганнусівчан. Хоч село налічує 362 двори, та в ньому проживає багато довгожителів. За чисельністю населення в 1206 осіб Ганнусівка в районі займає 27 місце. Ще 10 років тому в селі було близько півтори тисячі чоловік. Але число мешканців щорічно зменшується. За чотири минулі роки у Ганнусівці померло 74 особи, а народилось 39. Тільки у 2005 році народжуваність переважила над смертністю. Народилося 12 чоловік, а померло 11.

Статистичні дані села показують, що починаючи з 1950 і по 2007 рік померло у віці за 80 років понад 140 осіб.

А ось довгожителі, які прожили більше 90 років: Вовк Марія Остапівна, Жмурко Анастасія Федорівна, Регей Анна

Григорівна, Войтович Юлія Лук'янівна, Яник Парасковія Савівна, Козакевич Савка Йосипович, Більська Марія Іванівна, Жмурко Марія Михайлівна, Савин Іван Федорович, Козогін Ксенія Іванівна, Шиндак Анастасія Федорівна, Черепаха Анастасія Іванівна, Паркулаб Ганна (Загородна), Дудко Марія Григорівна, Регей Микола Михайлович, Воєвода Парасковія Іванівна, Регей Василь Кирилович, Паркулаб Магдалина.

У столітньому віці померла Лялик Ганна Іллівна. Черепаха -

Лещишин Анастасія Григорівна не дожила до столітнього ювілею 5 місяців. Народилася вона 18 вересня 1927 року в селі Побережжя в багатодітній сім'ї. Батько поїхав на заробітки в Канаду і не повернувся. Мати в 1914 році померла від тифу. Залишились круглими сиротами шестеро дітей: найстарша сестра Марія на той час мала 12 років, Юлія -10 років, брат Євстахій -9 років, Анастасії було - 7 років, брати Михайло мав 2 роки і Василь один рік. Всі вони виховувались біля діда та баби. Щоб вижити, змушені були йти наймитувати. Навчатись у школі не було можливості, але було бажання щось знати, і вона - Анастасія - самотужки навчилась читати, постійно читала Біблію.

В 1927 році вийшла заміж за Черепаху Михайла Пилиповича, 1904 р. народження, і перейшла жити до чоловіка в Ганнусівку.

В 1928 р. народився син Євстахій і в рік помер. В 1930 р. народився син Григорій, який був першим трактористом у селі. Помер у 2001 році.

В 1934 році народилася дочка Ганна, яка вийшла заміж в с. Побережжя, де і проживає до цього часу. У 1939 р. народилася дочка Марія і маленькою померла. В 1942 році народилася дочка, яку також назвали Марією, біля якої Анастасія проживала до кінця своїх днів.

Анастасія мала 5 онуків, 7 правнуків, 5 праправнуків.

На сто першому році життя відійшла у вічність Козакевич Марія Михайлівна. Останні дні свого життя вона проживала в Опришівцях.

В Ганнусівці у даний час проживає близько 50 людей, яким понад 80 років. Найстаршою жінкою є Паркулаб Анастасія Семенівна, якій скоро виповниться 94 роки, і Королик Ганна Семенівна, якій вже минуло 92 роки.

На Землі нині проживає приблизно 100 тисяч людей віком понад 100 років. Найстарішим жителем світу є українець Григорій Нестор з Львівщини, якому минуло 116 літ, а серед жінок найстарішою є 114 - річна японка.

Угорці Сара і Джон Ровель померли 1925 року, коли їй було 164 роки, а йому 172 роки, їхній син мав 166 років. Туркеня Фатіма у 95 років народила двійню від 127 річного чоловіка (1964 p.).

Нині, напевно, нечасто можна зустріти подружню пару, яка б 65 років проживала в мирі і злагоді. А ось нещодавно жителі Ганнусівки Микола й Анастасія Паркулаби відсвяткували такий славний ювілей спільного життя. Микола Паркулаб у 1937 році залишився сиротою (рано померли батьки), і це спонукало хлопця створити свою сім'ю. Далеко він не шукав дівчини -врод лива Настуня, яка припала йому до серця, жила по сусідству.

Ставши на рушничок щастя у далекому 1940 році, щасливі молодята, звісно, не могли й передбачити, які складні випробування випадуть на їхню долю.

У 1941 році, коли народився перший їхній син Михайло, вибухнула війна. Вихор війни різко перевернув долю тисяч людей. Зачепив він і родину Паркулабів. У вересні 1944 року Микола був мобілізований до Червоної армії. Він брав участь у фронтових операціях, кілька разів був поранений. Після війни, повернувшись додому, Микола займається господаркою, вирощує хліб, заводить пасіку. У 1947 році народжується другий син Богдан, а у 1954 році - третій син Володимир. Є у Паркулабів онуки і правнуки.

Шістдесят четверту річницю подружнього життя відзначили подружжя Василь та Ганна Парипи. Вони у 1943 році з'єднали свої долі. За час спільного життя у них народилась дочка Анастасія і син Іван. Анастасія закінчила торговельний технікум і працювала продавцем, а син Іван закінчив інститут нафти і газу і займає посаду голови правління ЗАТ “Івано-Франківськтурист”.

Близько шістдесяти років прожили в парі Паркулаб Іван Іванович з дружиною Марією, Шевчук Микола Олексійович з Анастасією, Парипа Іван Петрович з Юлею, Паркулаб Іван Васильович з Ольгою, Федоришин Роман Федорович з Марією, Ходак Василь Євстахович з Марією, Регей Іван Васильович з Анастасією.

В Ганнусівці проживає 20 пар, котрі відзначили своє золоте весілля.

Ганнусівчани надіються, що життя у державі скоро зміниться на краще, люди заживуть заможніше, а Україна стане однією з найбагатших держав Європи. Тоді довгожителів у селі стане ще більше.

Крім довгожителів-людей, довгожителями є дерева, будинки, гробниці.

Серед дерев найстаршими є згадані в першому розділі дуб, липи неподалік церкви і акація біля каплички на горі.

Церква в Яструбцях побудована до 1776 р. У даний час ведеться робота по занесенню цього храму до пам’яток архітектури України.

ШАНОВАНІ ЛЮДИ ГАННУСІВКИ

В Ганнусівці жило і живе чимало ветеранів війни і праці, висококваліфікованих спеціалістів різного профілю, істинних газ дів.

Наприкінці травня 2005 року у церкві Різдва Пресвятої Богородиці відбулося вшанування дячихи Анастасії Василівни Регей, якій виповнилось 85 років. У такий поважний вік ця жінка служить Богові на двох парафіях, а ще панахиди і похорони, хрещення і вінчання. Інколи дивуєшся, звідки у неї береться скільки сил і здоров'я. Усе своє свідоме життя Анастасія Регей віддає служінню Богові і людям, вона виросла в релігійній родині. З раннього віку була учасницею церковного хору, напам'ять вивчила Службу Божу. Вчилась у тодішніх церковних дяків, інколи заміняла їх, а з 1983 року самостійно виконує функції дяка.

Від імені парафіян, церковного комітету і хору щиро привітав дячиху Анастасію Регей настоятель церкви о. Роман, вручивши ювілярці грамоту Єпархії і медаль. Хор і всі присутні в церкві відспівали їй "Многая літа", Анастасія Регей - перша жінка в єпархії, котра отримала таку високу нагороду.

Сама іменинниця каже, що служитиме Богові стільки, скільки захоче Сам Всевишній.

Щира християнська атмосфера, любов і взаємоповага панують в родині Анастасії Василівни. Коли створила власну сім'ю, то й своїх дітей виховувала на моральних християнських засадах.

Чоловік п. Анастасії також був ревним християнином. Майже до останніх днів ( а прожив він 95 років) відвідував церкву, багато років працював у церковному комітеті, брав активну участь у ремонті храму та інших важливих справах релігійної громади.

Микола Михайлович Регей - унікальна людина Ганнусівки. Хоч за плечима у нього було понад дев'ять десятків літ, почував себе досить упевнено.

- Поки Бог дає здоров'я ходити і працювати, доти й живу,-говорив він.

Коли йому було дев'яносто, він їхав верхи на коні, пізніше йому це було тяжче робити. Але з конем не розлучався. Маючи його у своєму дворі, Микола Михайлович з успіхом обробляв своє поле та односельцям ще допомагав... Коли його запитували, що йому додає сил, ветеран відповідав: працьовитість, здоровий спосіб життя. Він ніколи не знав, що таке лінощі, чаркуванням особливо не захоплювався та й курити давненько покинув.

Завидна доля цієї людини. Досить сказати, що служив у двох арміях - польській, а згодом радянській. Учасник бойових дій у Другій світовій війні, Микола Регей на польській території був тяжко поранений. Вижив. Вистояв. У листопаді сорок п'ятого повернувся додому. А тут його вже чекали з нетерпінням. Бо ж надворі пізня осінь, а озимина ще не була посіяна. Тож, не гаючи дорогого часу, колишній воїн взявся до мирної праці. Він був майстром на всі руки. Вмів і врожаї вирощувати, і тварин доглядати, і будувати. Коли одружився і появились дві донечки, пішов Микола Михайлович працювати у Єзупільське лісництво. Тут він трудився на різних роботах і скрізь давав собі раду.

У лісництві мав можливість більше заготовити кормів для власної худоби. Завдяки цьому зростало виробництво тваринницької продукції у сільському дворі дбайливого газди, він частину її продавав, а це допомагало зміцнювати фінансове становище сімї.

Турботливий батько дбав не лише про себе, а дав своїм дітям все, що міг. Тепер вже обидві доньки мають свої родини. Двох доньок цієї сімї - Ганну і Ярославу - та онуків і правнуків щонеділі ' і в свята можна бачити у храмі. Онука Мирослава - вчителька української мови і літератури та основ християнської етики в місцевій школі. Два роки поспіль вона готувала дітей до єпархіяльної олімпіади з християнських знань. Двоє її вихованців - Іванна Озарко і Наталія Бойченюк зайняли 2-3 місця на митрополичому рівні.

Іван Михайлович Никифорук з самого початку зарекомендував себе здібним спеціалістом зооветеринарної служби. Знання здобував у Рогатинському зооветтехнікумі, потім закріплював їх у ході практичної роботи в Узині, Єзуполі. Там же, в Рогатині, познайомився зі студенткою Вірою, і життєва доля поєднала їх. Сам уродженець Снятинщини, Іван Никифорук опинився в Ганнусівці - рідному селі своєї дружини. Фактично вони обоє постійно займалися ветеринарною практикою. А ще спорудили гарний будинок, виховали чотирьох дітей.

В 1971 році Івану Никифоруку довелось очолити ферму. Як спеціаліст він зробив все від нього залежне, щоб поголів'я було доглянуте і високопродуктивне. Якщо згадати минулі часи, то ферма була справді одна з найкращих у районі. А коли у 1973 році ветдільницю з Підлужжя перевели в Ганнусівку, Івана Михайловича призначили тут керівником. Здавалося б, на цьому можна заспокоїтися. Середня спеціальна освіта є, посада також непогана. Та Іван Никифорук відчув, що саме ця посада й вимагає глибших знань. Тому невдовзі поступив на заочне відділення Львівського зооветеринарного інституту і закінчив його у 1981 році.

Дипломований спеціаліст уже з вищою освітою ще завзятіше береться до праці, і незабаром ганнусівська ветдільниця стає однією з кращих в районі. Під опікою І. Никифорука були села Ганнусівка, Побережжя, Узин,

Колодіївка і Добровляни. Уміло організована робота сприяла поліпшенню санітарного стану на фермах, підвищенню продуктивності громадського стада.

Одним словом, у ветлікаря

обов'язків вистачало. Та Іван Ннкифорук ніколи не уявляв себе поза громадською роботою, навпаки - брав у ній найактивнішу участь. Був депутатом районної ради, а також сільської ради багатьох скликань. Декілька років був заступником голови сільвиконкому. Іван Михайлович вклав і свою частку праці у газифікацію села. Крім цього, Никифорук разом з дружиною знаходив час для участі в церковному і сільському хорі.

Хоч Іван Никифорук досягнув пенсійного віку, та про свої обов'язки ветлікаря не забуває. Продовжує ходити на виклики, селяни довіряють йому. Але в останні два роки почало підводити здоров'я. І тому він більше часу приділяє його поліпшенню.

2 травня 1957 року в Хабаровському краї у сім'ї репресованих Гарасим'юків Василя Павловича та Ганни Людвиківни народився синочок, назвали його Володимиром. Батьки мріяли про те, що син виросте патріотом своєї Вкраїни.

Володимир і став справжнім патріотом села, України. Він усе робив, щоб село було найкращим у районі у всіх відношеннях. Спішив жити, старався втілити в життя всі таланти, які дав йому Бог. Але важка хвороба забрала Володимира в потойбічне життя. На 36-му році життя відійшов у вічність талановитий диригент, чудовий фахівець своєї справи, активіст села Володимир Г арасим'юк.

Він пішов так рано і несподівано, так швидко і безповоротно. Пішов, залишивши добрий слід своїми справами і добру згадку у серцях всіх, хто його знав. Його життя було коротке, але славне і змістовне. Односельчани свято бережуть пам'ять про нього. На його честь названа вулиця, на якій він жив, ходив до школи, ходив на роботу.

8 лютого 2003 року відбувся вечір пам'яті Володимира Г арасим'юка.

О третій годині дня в церкві Різдва Пресвятої Богородиці відбулася Служба Божа, яку відправив священик о. Роман

Залеський, після Служби Божої на могилі В. Гарасим'юка відбулася поминальна панахида, яку своїм співом супроводжувала чоловіча хорова капела "Червона калина".

А вже о шостій годині в будинку культури почався концерт хорової капели "Червона калина", активним учасником якої був Володимир з 1991 року. Хор розпочав свій виступ колядкою "Бог Предвічний". В програмі капели було багато духовних пісень: Бортнянського "Достойно", "Не плач, Рахиле" Чубинського, а також пісні Р. Купчинського "За рідний край", Д. Січинського "Чом, чом, земле моя?", Богдана і Левка Лепких "Чуєш, брате мій", Гайдамацький марш та інші. В кінці вечора виступила дочка Володимира Ірина, котра щиро подякувала учасникам капели за прекрасний виступ і за те, що не забувають пам'яті її батька, прочитала свій вірш, присвячений батькові. Подякував усім учасникам капели й односельчанам за повагу до Володимира Гарасим'юка сільський голова Богдан Корпан.

2 травня 2007 року святкувати день народження славного земляка Володимира зібрались односельці. Цього дня йому виповнилось би п'ятдесят.

Спочатку в церкві відбулася Свята Літургія, а потім на могилі Володимира - поминальна панахида.

Відмітити цей день приїхали учасники хорової капели "Червона калина" з її незмінним диригентом Володимиром Івановичем Зваруном.

У виконанні капели прозвучали пісні "Боже великий, єдиний", "Ой у лузі червона калина", "Сурма кличе в бій", "Гей, ви, браття, козаченьки" та інші.

Присвятила Володимиру Васильовичу дві пісні його учениця Лончина Ірина. Професійно прозвучали у її виконанні "Ой у лісі на полянці" та "Скрипаль".

Під час концерту у своїх виступах добрі слова про Володимира говорили: сільський голова Марія Паркулаб, вчитель Василь Остапович, директор школи Василь Боднарчук, вчителька Любов Пушко, яка присвятила йому свої вірші, священик о. Роман Залеський, товариш Володимира Василь Регей, ведуча концерту Мирослава Трушик та керівник хорової капели Володимир Зварун.

В кінці вечора присутні переглянули відеофрагменти діяльності талановитого шановного земляка Володимира Гарасим'юка. Завдяки Василю Регею пригадали часи бурхливо культурного розвитку Ганнусівки.

До шанованих людей Ганнусівки належить і пасічник Богдан Миколайович Паркулаб, котрий своєю діяльністю прославляє наше село. Він відомий на Івано - Франківщині і далеко за її межами. Людина щедрої душі, широкої обізнаності з історією розвитку бджільництва, генератор цікавих задумів і неодмінного їх втілення у життя. Богдан народився в сім'ї пасічника Миколи Паркулаба. Батько, повернувшись з війни, разом із сім'єю був вивезений на Сибір, але навіть і там пасічник з Прикарпаття розводив і плекав бджіл. Як згадує Богдан, якби не мед, коли йому було три роки і він занедужав, то, мабуть, не повернувся б у рідний край. Але мед зробив своє, і ось він продовжує справу батька...

То найліпше, коли мистецтво розведення бджіл передається від батька до сина й онука. В таких умовах виростають бджолярські академіки чи Прокоповичі. Малий хосен з пасічникування в часи, коли вирубували сади і платили податки від кожної сім'ї бджіл, зробив своє діло. І тоді своє життя Богдан пов'язав із заводом "Геофізприлад", що в Івано - Франківську. Був змушений тимчасово відступити. Але якось поїхав на заводську літню базу відпочинку, що в лісі під Старим Лисцем. Від навколишньої краси аж подих перехоплювало. Тут і сам Бог велів плекати пасіку. І тоді попросив у керівництва заводу дозволу завести тут святу худібку. Почалася важка праця. Адже треба було все починати. Рік витратив на впорядкування пасіки, придбання бджолярського інвентаря тощо.

І ось появився пасічницький будиночок, де є сотохоронилище, і бібліотека, і стіл з журналом спостережень, автоматична вентиляційна сушильна шафа, і бідони для розведення цукру, і багато всього іншого, потрібного бджоляреві.

Якось на зборах бджолярів міста зайшла мова про збирання пилку, його сушіння і консервацію. Богдан розказав, що і до чого, але бачив, що не всі розуміють, як кріпиться пилковловлювач, як збирається і сушиться пилок, щоб міг довго зберігатись, і запросив усіх до себе на оглядини. Зголосились десятки бджолярів. І в один чудовий день бджолярі завітали на заводську пасіку. Кожному було цікаво познайомитися з набутком Богдана Паркулаба. А переймати було багато що...

Пасіка налічувала понад 60 бджолородин. Появились тут і альпійські. За ними ведеться спостереження. Багаторічні спостереження Б. Паркулаба цінні і для початкуючих, і для літніх бджолярів. Вміє стати у пригоді і хворим, яких лікує продуктами бджільництва. Не одна людина йому за це вдячна.

Був час, коли хвороба не давала можливості сповна віддаватися заводській пасіці, тому Богдан був змушений передати її своєму наступнику. Через деякий час здоров'я Богдана відновилось, і колеги по ремеслу довірили йому керувати своїм обласним товариством. Його обрали головою Асоціації пасічників Івано-Франківщини.

З ініціативи Стрийського районного товариства бджолярів -любителів була організована і проведена в селі Жураки Богородчанського району виїзна Всеукраїнська історико-культурологічна конференція, присвячена 150-річчю пам'яті пасічника Миколи Витвицького. Вирішили побудувати в центрі села Жураки пам’ятник у вигляді дзвоноподібного вулика.

Відбулося перше організаційне засідання пасічницького активу області, на якому була створена робоча група, яку очолював Богдан Паркулаб, і було вирішено, що пам'ятник М. Витвицькому в селі Жураки повинен бути побудований і відкритий не пізніше жовтня 2005 року.

9 жовтня пасічники області зібралися біля пам'ятника Прокоповичу в Івано-Франківську. Потім Б. Паркулаб запросив усіх в автобус "Ікарус" для поїздки в Жураки. Після коротких виступів Богдана Паркулаба і голови сільської ради Марії Бабчук довірено розрізати стрічку і відкрити пам'ятник голові сільської ради М. Бабчук, Б. Паркулабу та місцевому пасічнику В. Кріцину.

Організатор і ведучий дійства Б. Паркулаб від імені оргкомітету виголошував подяки і вручав подарунки, сувеніри, значки, медалі.

Завершувалося дійство на майданчику, де стоїть пам'ятник, проханням Б. Паркулаба посадити алею лип, що було зроблено.

Б. Паркулаб часто виступає на каналі "Галичина" в прямому ефірі, дає різні поради любителям-пасічникам, відповідає на їхні питання. Богдан Миколайович заснував газету "Карпатські бджоли і вулики", якої він і є редактором.

Михайло Олексійович Шевчук -людина великої енергії і благородної душі. Ріс він у релігійній сімї. Батьки систематично ходили до церкви, брали з собою дітей. Батько був паламарем у храмі, а також відомим у селі шевцем. У І хаті Шевчуків завжди було людно: одні приходили робити замовлення, інші забирали їх. Особливо людно було перед

І Різдвяними святами. Михайло у школі вчився добре. Після її закінчення допомагав батькам по господарству В 1949 році Михайло був призваний

до армії. Після трирічної служби повернувся додому. Працював у колгоспі на різних роботах, потім на цегельному заводі, пізніше два роки завідував клубом, працював у будівельній бригаді.

В 1954 році Михайло зустрів свою долю, познайомився з Катериною, котра в той час працювала в Ганнусівській школі вчителькою молодших класів. Дружба переросла в любов. І в травні 1955 року вони стали на рушничок щастя. Секретар сільської Ради Дмитро Королик вручив молодятам свідоцтво про укладення шлюбу. Вінчання у церкві в 1995 році провів о. Степан Василів.

У злагоді й мирі прожили Михайло з Катериною 53 роки. Тому три роки вони відзначали своє золоте весілля, на яке зібралася велика родина. Михайлові вже 78, але з вигляду йому можна дати 60. Його голова ще не покрилась сивиною. Це чоловік, який уміє не старіти, має велику життєву енергію, практичний досвід. Невичерпна енергія йде від душі, від бажання робити людям добро. Михайло живе в мирі з сусідами. Хата його завжди відчинена для людей. З 1992 року Михайло Шевчук працює церковним касиром, і тому до нього з різними питаннями звертається багато односельчан.

Михайло з дитячих років любить пісню. Тепер він є найстарішим учасником церковного і сільського хору, у Різдвяні свята ходив із хором колядувати до односельців. Він знає багато козацьких, стрілецьких, ліричних народних пісень. Михайло брав активну участь у духовому оркестрі, драматичному гуртку, обирався сільським депутатом. Багато зусиль і часу віддавав будівництву пам'ятника Т. Г. Шевченку, каплички на горі, дзвіниці, каплички біля церкви. Оцінюючи ревну працю для Божої слави і для добра Української Греко-Католицької церкви, єпархіяльне керівництво нагородило Михайла Шевчука грамотою і медаллю.

Тепер умінням керувати автомобілем нікого не здивуєш. А в середині сорокових років минулого століття таких людей було мало. З Ганнусівки тоді першим шофером став Іван Паркулаб.

А було це так. У вересні 1939 року на Західну Україну прийшли радянські війська. їх радо зустрічали. Але пройшло небагато часу, і вони показали своє справжнє обличчя. Людей, котрі жили заможніше, було заарештовано і вивезено в Сибір. Відчув на собі дії радянської влади й Іван Паркулаб.

В 1941 році почалась Велика Вітчизняна війна. Іванові Паркулабу було тоді 22 роки. Його призвали на строкову службу.

Почав службу в Ленінградському 25 танковому полку 163 дивізії. Там він пройшов курси водіння танка, машини, трактора. Паркулаб отримав танк Т-25 та став його водієм. Екіпаж складався з трьох чоловік. Перший великий бій відбувся в Білорусії, (м. Стара Русса). В цьому бою був убитий командир танку Адвокатов, а Івана і його помічника було поранено. Лікувався в госпіталях м. Ярославля і Казані. В госпіталі Іван говорив, що зброя німців, набагато краща, ніж радянська. За Паркулаб Іван Іванович за це йому присудили 10 років тюремного ув'язнення. Повернувся в Україну 1951 року. Його направили на роботу на Гайчинський цукровий завод, що на Вінничині. Довго там не затримався, а повернувсь у рідну Ганнусівку і почав працювати на різних роботах у колгоспі. А коли колгосп придбав машину, то він став першим колгоспним шофером. Працював у колгоспі багато років. Після виходу на пенсію працював оператором у шкільній котельні. Іван Паркулаб зазнав життя за панської Польщі, за радянської влади і вже за незалежної України.

В молоді роки був учасником спортивного товариства "Сокіл". Головною функцією товариства була боротьба з пожежами, які приносили великі збитки мешканцям села. Члени товариства носили спеціальні сокільні шапки і стрічки. Вони брали участь у спортивних змаганнях, аматорських конкурсах. В 1934 році у Львові фірою їхало 8 чоловік, серед них Іван Паркулаб, Павло Парипа, Петро Дутко та інші.

Одружився Іван ще весною 1941 року, мріяв мати дітей. Але мрія здійснилась аж після повернення з тюремного ув'язнення. В 1952 році народилась дочка Галина, яка здобула медичну освіту, а в 1955 - дочка Ярослава, яка має технічну освіту. З дружиною прожив у парі 61 рік.

Іван Паркулаб цікавився не тільки технікою. Він всебічно розвинена людина. Був активним читачем сільської бібліотеки, учасником художньої самодіяльності. Коли в 1959 році правління колгоспу придбало інструменти для духового оркестру, Іван став сумлінним його членом.

Вже у такому поважному віці (87 р.) цікавився політикою, читав газети, художню літературу, не пропускав теленовин. Помер 20 лютого 2007 року.

До шанованих людей Ганнусівки також відносимо Калина Михайла Григоровича - заслуженого будівельника України, Паркулаба Григорія Михайловича - заслуженого працівника сільського господарства, Парипу Івана Васильовича -переможця номінації “Туристичне підприємство 2006”, Соколюк Марію Іванівну, яка пропрацювала в сільській раді 37 років на посадах бухгалтера, а згодом секретаря сільської ради, Паркулаба Миколу Васильовича, Парипу Василя Миколайовича - ветеранів війни і праці, Соколюка Михайла Григоровича - заступника головного інженера на одній із бурових В’єтнаму, Корпан (Орленко) Галину Федорівну - заступника начальника пенсійного фонду у м. Кривий Рік, о. Романа Залеського, Паркулаба Івана Васильовича, Козакевича Василя Юрійовича, Соколюка Михайла Остаповича, Парипу Ольгу Василівну, Войтовича Михайла Михайловича, Регея Івана Васильовича, Регея Михайла Миколайовича, Вовка Григорія Дмитровича, Біляєвського Миколу Івановича, Шиндак Марію Йосипівну, священика о. Семківа, вчительку Никифорук Амалію Іванівну, Радковського Дмитра Григоровича, Остаповича Івана Михайловича, Вовчука Василя Михайловича, Регея Миколу Михайловича, Калина Григорія Олексійовича, який був бригадиром. Паркулаб Григорій Михайлович багато років займав посаду начальника цеху на радіозаводі та на заводі “Промприлад”.

НА ПОРОЗІ ЖИТТЯ І СМЕРТІ

Історія Української Повстанської Армії - героїчна сторінка національно-визвольної боротьби українського народу з чужоземними загарбниками. З осені 1942 року УПА була єдиною силою, яка захищала українське населення від окупантів. На боротьбу з ворогом ставали літні люди і діти.

З метою дискредитації визвольної боротьби окупаційні власті організовували переодягнені в форму вояків УПА бандитські загони, які вбивали та грабували населення. Але не довго вдавалося їм обманювати людей. Народ швидко навчився пізнавати вовків у овечій шкірі.

Українська Повстанська Армія - явище феноменальне в історії національно-визвольних воєн усіх народів. УПА - це армія без держави, без жодної сторонньої підтримки. Опираючись на власний народ, борючись на своїй землі, вона виборювала державу. УПА не була армією загарбницькою - вона визволяла свій народ від поневолення, тому з боку українців це була національно-визвольна боротьба.

В цій боротьбі брали участь мешканці села Ганнусівки:

1.    Нільський Ярослав Іванович, 1928, загинув 1945 року від рук НКВС, с. Г аннусівка.

2.    Борис Дмитро Іванович (Чорнота), загинув у Ганнусівці.

3.    Вовк Василь Семенович, 1912 р. Стрілець УПА, загинув 1946 року в Підлузькому лісі (урочище Мокре).

4.    Гресько Іван Юрійович (Дуб), 1929 p., стрілець УПА, загинув 1949 року у бою з більшовиками, с. Ямниця.

5.    Дутко Григорій Михайлович, стрілець УПА, політв'язень з 1948 року, помер 1978 року.

6.    Дутко Остап Дмитрович, господарський референт, політв'язень від 1946 року, помер у Сибіру.

7.    Козакевич Михайло Григорович (Денис), 1911 p., військовий референт УПА, політв'язень від 1944 року, помер 1957 року.

8.    Козакевич Семен Іванович, 1911 p., стрілець УПА, політв'язень, помер 1986 року.

9.    Король Василь Степанович (Сірко), 1910 p., член ОУН,

народився в с. Дички Рогатинського району, закінчив гімназію, духовну семінарію. Засновник та керівник осередку "Просвіта", створив у Ганнусівці молодіжну організацію "Соколи". Організатор членства ОУН у навколишніх селах, партизанських загонів самооборони, які переходять в УПА, стає сотником УПА, воює з німцями і совітами, загинув 1947 року у бою з більшовиками в с.Олеша Тлумацького району. Провід ОУН йому присвоїв посмертно звання поручника.

10.    Лисенко (Байденко), стрілець УПА, загинув 1949 року, невідомо.

11.    Навроцький Василь Михайлович, 1922 року, стрілець УПА, політв'язень, помер 1977 року.

12.    Паркулаб Анастасія Миколаївна, 1920 p., зв'язкова УПА, політв'язень, померла 1990 року.

13.    Паркулаб Михайло Дмитрович (Хмара), 1914р., стрілець УПА, загинув 1945 p., с. Ганнусівка.

14.    Семків Роман, розвідник УПА, загинув у бою 1943 p.,з німецькими окупантами на околиці Колодіївки.

15.    Соколюк Михайлина - згоріла в хаті під час облави НКВС восени 1944 р.

16.    Черепаха Василь Федорович, 1912 p., станичний УПА, політв'язень від 1944 року, помер 1991 року.

17.    Черепаха Михайло Васильович, 1925 p., стрілець УПА, політв'язень, помер 1986 року.

18.    Чуйко Михайло Іванович, 1925 p., стрілець боївки "Сірка", загинув у листопаді 1945 року, с. Ганнусівка.

19.    Шиндак Григорій Михайлович, 1922 p., стрілець УПА, спалений у хаті в листопаді 1944 року.