Наукова бібліотека України


Loading
Ганнусівка політична, промислова, колгоспна, поетична, спорт
Краєзнавство - Ганусівка - Івано-Франківська область

У всі періоди свого існування жителі Ганнусівки в часи окупації їх території іншими державами організовувались і вели свою боротьбу з окупантами. Було це і в часи татарського лихоліття, і в часи австро-угорського та польського панування. Особливо важким було життя під польською владою в двадцяті роки нашого століття. Та народ протестував, народ боровся. В кінці 1922 і на початку 1923 pp. в повіті з’явилися масові плакати, які закликали населення ухилятися від набору до Польського війська. Результати цього були незначними, за винятком кількох гмін, які не доставили набраних до війська, а саме: с. Ганнусівка, Сілець, Крилос, Ямниця, Угринів Горішній і Долішній, Радча і Черніїв, так що треба було кликати на допомогу поліцію або військових. Так, до села Ямниця відряджено було загін піхоти, що змусило населення тільки тоді стати до військового призову.

Боротьба проти польської влади наростає з кожним роком. На початку тридцятих років утворюється комсомольська організація. Комсомолець з Ганнусівки Василь Паркулаб був делегатом першого з’їзду комсомолу Західної України, який з конспіративних міркувань відбувся у грудні 1931 р. в Харкові. Цей з’їзд підвів підсумки роботи комсомольських осередків за десятиріччя, що минуло з часу першої крайової конференції 1921 р. Тоді був накреслений курс на залучення широких мас робітничої та селянської молоді, активізацію роботи комсомольського осередку. В цей час великий вплив на селян Ганнусівки мав “Сельроб”, який об’єднував понад 180 чоловік. Головою місцевого комітету “Сель-робу” був Гнат Яхніцький.

На початку 1928 р. в селі відбувся мітинг перед проведенням виборів до польського сейму. Передвиборне віче було скликано з ініціативи партії “Сельроб”. Розповідає Василь Паркулаб.

“Незважаючи на заборону на віче зібралося понад п’ять тисяч селян з навколишніх сіл. Я в цей час вчився в Станіславі в промисловій школі. Напередодні віча мене зустрів у селі голова місцевого комітету “Сельроб” Гнат Яхніцький і доручив у неділю зустріти на станції Єзупіль двох представників з повітового комітету “Сельроб”, які мали приїхати в наше село на віче.

Десь у полудень на станцію Єзупіль прибув зі Станіслава поїзд.

З нього висіло багато людей, я став при виході з зав’язаною (білою хусткою) рукою. Ще здалеку помітив двох чоловіків й інтуїтивно відчув - це вони. Один з них підійшов до мене і запитав: “Ви не скажете, куди дорога на пором до Водник?” Я відповів: “До Водник дороги я не знаю, а до Ганнусівки можу Вас провести, ідіть за мною.” То були Василь Костей і Михайло Євчук.

Ось і Ганнусівка. Вся площа на роздоріжжі біля церкви переповнена людьми. Нас зустріли Гнат Яхніцький, Микола Парипа, Андрій Озарко. Відкриваючи віче, Яхніцький надав слово Василю Костею. Костей говорив про фальшиві панські вибори, які не принесуть селянам ні демократичних прав, ні землі, ні волі...

Про проведення віче в Ганнусівці стало відомо Станіславській поліції, яка не забарилася прибути на місце події. Жандарми намагалися схопити організатора мітингу, але селяни спочатку обеззброїли поліцію, взялись міцно за руки, обступивши доповідача тісним колом і не віддали його в руки жандармам.

Наступного дня поліція заарештувала більше 30 селян. Серед заарештованих були Василь Костей та Михайло Євчук.

Результатом мітингу було те, що селяни не проголосували за польського кандидата”.

Із донесення Станіславського повітового старости воєводі про вплив “Сельробу-єдність” серед населення повіту від 4 січня 1932 р. ми дізнаємось, що в гміні Сілець біля Єзуполя організований місцевий комітет “Сельробу” і 230 прихильників, в гміні Ганнусівка - місцевий комітет і 180 членів, в гміні Братківці - місцевий комітет і 70 членів, в гміні Черніїв - комітет, 80 членів і 40 симпатинів. В гміні Єзупіль існує місцевий комітет і 30 членів, в гміні Хом’яківка існує місцевий комітет і 12 членів. В гміні Дубівці існує місцевий комітет і 26 членів. В гміні Побережжя існує місцевий комітет і 130 прихильників “Сельробу”. В селах колишнього Галицького повіту (Єзупіль, Ганнусівка, Сілець, Козино, Дубівці, Побережжя) існував підпільний райком КПЗУ на чолі з Михайлом Бойчуком. Членами райкому були Григорій Баран, Олексій Драбчук, Степан Шиндак, Василь Паркулаб та інші.

В червні 1935 р. в Ганнусівці відбувся страйк, відомий під назвою “Рільничого страйку”. Цим страйком керував підпільний райком, який організував страйковий комітет із 20 чоловік. Страйк активно підтримували наймити навколишніх сіл, які працювали в поміщицькій економії грабії Дідушицького. Страйковий комітет закликав усіх страйкуючих збиратися кожного ранку біля фільварку, щоб не допустити до праці жодного страйколома. На десятий день страйк був придушений. Почались масові арешти.

Членами осередку КПЗУ с. Ганнусівки були: Паркулаб Васшіь Мехайлович, Паркулаб Василь Семенович, Шиндак Михайло Дмитрович, Парипа Микола Харитонович, Яхніцький Гнат, Вовк Григорій Дмитрович, Дудка Іван, Паркулаб Лук’ян.

До складу комсомольської організації входили Паркулаб Семен Онуфрійович, Шиндак Дмитро, Козогін Василь Антонович, Козакевич Антон Гнатович, Регей Василь Іванович, Вовк Михайло Дмитрович, Третяк Остап Васильович.

Комуністи на свої зібрання часто збирались в урочищі Грабники.

В тих умовах польської окупаційної дійсності комуністичні сили розхитуючи польську владу, своєю кінцевою метою ставили встановленню нового режиму, який по суті нічим не поступався польському окупаційному режиму.

Наближалася війна. У вересні місяці 1939 р. радянські війська перейшли польський кордон і зайняли частину польської території — західні українські землі. Населення Західної України в цілому прихильно зустрічало радянських вояків, бо мріяло визволитися з-під польського панування.

Як згадують старі місцеві мешканці, селяни, загітовані членами осередку КПЗУ, звели в центрі села святкову тріумфальну арку, прибрану квітами та червоними прапорцями. Тут відбувся мітинг, на якому промовці говорили про переваги нового способу життя, розхвалюючи майбутній рай на землі. І так було по всьому краю.

Але вже через кілька місяців без пред’явлення звинувачень був заарештований добрий газда, активний член “Просвіти” солтис села Григорій Дмитрович Вовк і по сьогоднішній день не відомо, куди він подівся, де знаходиться його тіло: чи в Дем’яновому лазу, чи в іншому місці.

Через деякий час в 1940 р. була вивезена в холодні степи Казахстану вся його сім’я: батько, мати, дружина і троє дітей. Батька роз’їли в степу вовки, мати померла з голоду, а дружина померла в тюрмі, бо взяла для голодних дітей кілограм зерна. В 1944 р. старшого сина Василя забрали на війну, двох молодших дітей Ганну і Миколу відправили в Миколаївську область.

В 1950 р. велику групу ганнусівчан було депортовано в холодні степи Казахстану, крижані простори Сибіру і Далекий Схід. Серед них Корпан Семен Дмитрович, Регей Микола Кирилович, Регей Василь Кирилович, Регей Василь Іванович, Паркулаб Микола Васильович, Шиндак Петро Михайлович з сім’ями, Шиндак Олюні Михайлівна, Дутко Ольга Григорівна, Гарасим’юк Ганна Людвигівна. 50-градусні морози, тяжка праця підривала здоров’я людей. Працювали в шахтах, на лісовалі, будували залізниці, дороги, рили траншеї. Ходити дозволялося тільки визначеним маршрутом, робота - крамниця - дім.

Вже в середині п’ятдесятих років їм дозволили повернутись до рідних домівок.

Од гам з активних організаторів урочистої зустрічі радянських військ у Ганнусівці був Василь Михайлович Паркулаб (1911 р.н.). Він був першим головою Єзупільського волосного комітету, відомим комсомольським активістом. Членом КПЗУ Паркулаб став у 1928 р. В 1931 p., ставши секретарем Станіславівського окружного комсомолу, брав участь у 1-му з’їзді комуністів України, який проходив у Харкові. Мав там зустріч з партійними лідерами Косіором і Скрипником. За участь у сільськогосподарському страйку в 1935 р. був засуджений на чотири роки тюремного ув’язнення. На волю з Дрогобицької тюрми вибрався у вересні 1939 р. після ліквідації Польщі.

За деякими даними саме Паркулаб, ставши волосним керівником у 1939 році, був ініціатором зміни назви містечка Єзупіль на Жовтень. З

1940    р. як офіційна для містечка почала вживатися назва Жовтень в пам’ять про жовтневий більшовицький збройний переворот. Василь Паркулаб представляє Єзупіль і на Народних зборах у Львові, що відбули-| ся в жовтні 1939 р. і вирішили приєднати Західну Україну до УРСР.

Прихід радянських визволителів у Ганнусівку і реалізація ними на практиці комуністичних ідеалів за сталінським зразком стало холодним душем для багатьох членів КПЗУ та їх симпатиків.

Не такої влади чекав народ. Так, Микола Харитонович Парипа говорив, що “нема правди, вона сім миль закопана в землі”. Подібну думку висловив і Василь Михайлович Паркулаб своєму племіннику Григорію Михайловичу Паркулабу, вже будучи в глибоко пенсійному віці.

Про своїх товаришів-однодумців Василь Паркулаб писав у книжці “Товариші по боротьбі” в 1984 р.

В тридцятих роках в Ганнусівці була створена ОУН. В цій організації згуртовувались патріоти своєї землі, свого краю. Ці люди були готові в будь-який час віддати своє життя за свою державу. Членами організації були Черепаха Василь Федорович, Дутко Остап Дмитрович, Паркулаб Михайло Дмитрович, Соколюк Григорій Якович, Черепаха Григорій Михайлович, Вовчук Семен Михайлович, Никифорук Мирослава Василівна, Паркулаб Микола Васильович та інші.

Після Великої вітчизняної війни в селі продовжує діяти партійна і комсомольська організації. У школі були створені піонерська та комсомольська організації.

Партійна організація налічувала 15-20 членів. Секретарями сільської партійної організації післявоєнних років були Яшичева Ганна Гаврилівна, Козакевич Микола Іванович, Радковський Дмитро Григорович, Драбчук Богдан Олексійович, Никифорук Іван Михайлович.

Ці організації діяли в селі до 1991 року. 90-і роки стали початком формування системи багатопартійності. Відчувся у жителів потяг до незалежності.

Всі ганнусівчани на референдумі 1 грудня 1991 року проголосували за незалежність Української держави, про яку мріяли і за яку боролись їхні батьки, діди та прадіди.

Видимим паростком незалежної України у селі став час створення осередку Народного руху України. Ініціатором його створення був Тарас Черепаха. Осередок створений у серпні-вересні 1989 року. Першими його членами стали Школьний Віктор Михайлович, Гарасим’юк Володимир Васильович, Регей Іван Васильович. Пізніше до нього ввійшли Беляєвський Микола Іванович, Парипа Зеновій Павлович, Парипа Ольга Василівна, Корпан Богдан Васильович, Черепаха Михайло Григорович, Регей Михайло Миколайович. Тарас Черепаха в цей час уже був членом Української Гельсінської Спілки. А у 1990 р. була створена районна організація Республіканської партії, членом якої став Тарас Черепаха. Його і було обрано головою цієї організації. Очолював він її до 1993 року.

В різні часи у Ганнусівці завжди знаходились організатори нових політичних починань.

За традицією минулих часів у неділю 8 жовтня 1989 року у Ганнусівці відбувся санкціонований виконкомом Ганнусівської сільської Ради мітинг на тему: “Через демократичні вибори - до правової держави". З короткою доповіддю на цю тему виступив Василь Іванович Остапович. Це був один з перших таких заходів не тільки в Ганнусівці, а й у районі. Все робилось нелегко. З трудом сільвиконком дав дозвіл на двогодинний мітинг на футбольному стадіоні. На мітинг зійшлися не лише ганнусівчани, а й жителі Єзуполя, Побережжя, Стриганців, Узина, Ямниці. З Тисмениці та Івано-Франківська були представники і працівники комітету державної безпеки і відділу внутрішніх справ. Мітинг вперше проводився під синьо-жовтими прапорами, з якими прийшли і сусіди-гості. Про цю подію говорили: хто задоволено, хто скептично, а хто пошепки, озираючись навкруги. На мітингу говорилося про вибори, майбутніх депутатів, якими їх хочуть бачити виборці, про економічний стан нашого краю. Семен Салітра об’єктивно розповів про з’їзд Народного руху України за перебудову, делегатом якого він був.

На мітингу зачитав звернення до Верховної Ради УРСР з п’яти пунктів Роман Вівчар.

1.    Прийняти за основу альтернативний проект Закону про вибори.

2.    Прийняти Закон про мови в нашій республіці.

3.    Надати Народному руху України статус громадської організації.

4.    Офіційно визнати національну символіку: синьо-жовтий прапор і гімн “Ще не вмерла Україна".

5.    Легалізувати Українську греко-католицьку церкву.

У людей прогресивних поглядів була мета через вибори 1990 року і обраних на них депутатів з демократичними поглядами створити нову генерацію влади.

Ось що говорив обраний на виборах в 1990 р. депутатом районної Ради Григорій Дмитрович Паркулаб:

“Я щасливий, що саме мені, жителю села Ганнусівка, онукові коваля Михайла Михайловича Грабовецького і синові шевця Дмитра Микитовича Паркулаба довелось бути першим депутатом першого демократичного скликання. Адже мені довелось вести боротьбу за депутатський мандат із тодішніми керівниками-кому-ністами: начальником Тисменицького комітету служби безпеки підполковником Пантусом Василем Олексійовичем та начальником Івано-Франківського спеціалізованого будівельно-монтажного управління Секретою Євгеном Петровичем.

В лютому 1990 року я, кандидат у депутати районної та сільської Рад народних депутатів під блакитно жовтим прапором увійшов у Будинок культури на зустріч з своїми виборцями. Багато тоді ще наших односельчан споглядали на блакитно-жовтий прапор з острахом і мовчанням. На цій зустрічі я запевнив своїх односельчан-виборців, що блакитно-жовтий прапор і тризуб визнано нашою національною символікою, обіцяв домагатися завершити газифікацію села, що пізніше і було зроблено.

4 березня 1990 року відбулися вибори всіх рівнів. Я вдячний односельчанам, які віддали переконливу перевагу мені і понад 770 бюлетенів із 900 було опущено в урну за мене.”

Цього дня також було обрано депутатами районної Ради наших односельчан Черепаху Тараса Васильовича (виборцями села Узин по виборчому округу № 53) і Навроцького Богдана Михайловича (виборцями села Сілець, де він на той час працював головою колгоспу).

В 1994 році депутатом районної Ради обраний Школьний Віктор Михайлович, а в 1998 році - Артимович Іван Михайлович.

В 1991 році у Ганнусівці відновлено організацію УПА. Організатором її відновлення був Вовк Микола Степанович, а її членами стали Рибіцький Олексій Іванович, Кульбаба Василь Дмитрович, Атаман Богдан Іванович, Федоришин Роман Федорович. Очолив цю організацію Микола Вовк.

Відновлено також й ОУН. Тепер в її складі Гарасим’юк Василь Павлович, Гарасим’юк Ганна Людвигівна, Вовк Микола Степанович, Шиндак Марія Михайлівна, Вовк Ксенія Василівна, Голик Марія Матвіївна, Атаман Богдан Іванович, Кульбаба Василь Дмитрович, Федоришин Роман Федорович. Головою сільського проводу став Микола Степанович Вовк.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України на своїй сесії проголосила Днем Незалежності Української Держави, а 1 грудня 1991 року на референдумі понад 90 відсотків учасників референдуму підтвердили своє бажання жити в Незалежній Україні.

Отже, ми стали жити в Незалежній державі. Йшов час. Закінчились піднесені, радісні дні. Настали буденні. Всі побачили, що в державі діється не те, про що мріяли справжні патріоти-націоналісти. До влади прийшли люди, жадібні до грошей, яким не була на думці Україна, її народ, а власне збагачення. З України почали вивозити ліс, метал, шкіру тощо, а ввозити дешеві закордонні продукти, які не користувались попитом у себе. Стали зупинятись заводи, фабрики, розпадатись колгоспи, радгоспи. Почали з’являтись безробітні. За кілька років всі заводські і фабричні приміщення і обладнання прийшло в непридатність. Жаль пронизував  людину, дивлячись на це. Зате за короткий час з’явились українські мільйонери і мільярдери, які з кожним днем ставали все багатшими. Навколо міст, як гриби після дощу, стали зводитись казкові будинки. А якою була більшість населення? Більшість розчарувалася у владі всіх рівнів, яка зовсім не цікавилась долею свого народу.

Якби був проведений референдум десь в кінці дев’яностих років, то його результати були б зовсім іншими.

Та все ж таки народ вірить, що знайдеться Український Мойсей, який виведе своїх людей з багна, в яке його завели.

Торгівля

За панської Польщі більшість селянських мешканців були малоземельними злиденними господарями, свої біди, нестатки вони намагались втопити в горілці. Тому в ті далекі часи по селах були поширені шинки, корчми. В Ганнусівці в той час корчма знаходилась на тому місці, де тепер є Будинок культури. Корчма була велика, біля неї були господарські будівлі, стайні, стодола. Селом проходив шлях до Станіслава. Їхали возами, йшли пішки з Стриганців, Довгого, Зеленого Устя, Маринополя та інших сіл. Приходилось часом заночовувати у корчмі. Корчма працювала майже цілодобово. Велика гомінлива корчма багато могла б розповісти про подій, що в ній відбувались. Саме в корчмі концентрувалося усе громадське життя села Тут часто укладалися угоди щодо продажу волів, корів, овець, зерна, сувоїв полотна. Посередником таких угод, як правило, виступав єврей-корчмар Гершко. В корчмі війт полагоджував усі свої сільські справи. Тут можна було перехилити одну - другу чарку горілки або вина, випити кухоль пива. Любителі чарки цілу ніч просиджували в корчмі, де залишали свої так нелегко зароблені гроші. Бували випадки, коли чоловіки так довго засиджувались у корчмі, що жінки несли їм їсти. Під час випивки в корчмі Регей Микита продав за безцінь свою землю братові Кирилові. Подібних випадків можна навести безліч. Пияцтво багатьох односельчан приводило до того, що заставлені у корчмі земельні наділи згодом переходили до рук єврея. Так євреї набували маєтки, збагачувались, а біднота ставала ще біднішою. Багаті жиди зичили гроші тим людям, котрі купували землю, ліс чи на інші потреби під великий процент. Жиди вміли добре обшахровувати українців. Але й українці були не ликом шиті і вміли себе відстоювати. Єврей Гершко зібрав фальшиві свідчення проти Максима Войтовича і захопив у нього частину грунту. Войтович був твердо переконаний у своїй правоті. Тоді він зважується на пішу подорож до Відня до цісаря. Йшов тиждень. На дорогу взяв з собою буханець хліба і цибулину. Цісаря в той час у Відні не було, а тих урядовців, котрі його прийняли, він зумів переконати у своїй невинності. Йому видали документ, з яким він повинен був звернутись до місцевої влади. У Відні Максима Войтовича переодягнули в новий одяг (він був у полотняних штанях), посадили в поїзд і відправили додому. Місцева влада, розглянувши документ і доводи М.Войтовича, повернула йому його землю.

Жахливе масове пияцтво, що внаслідок таких сприятливих обставин поширювалося в громаді, спричинювало занепад моралі й родинного життя. Тому в селі в 1905 р. під керівництвом священика Янкевича створюється товариство тверезості, яке почало об’єднувати людей.

На початку тридцятих років єврей Гершко продав корчму. її купили війт Вовк Іван та брати Соколюк Іван і Василь, котрі приїхали із заробітків з Канади. Корчму розібрали і з тієї цегли побудували собі добротні будинки.

Був у селі, безперечно, і шинк, який давав його власнику непоганий доход. Шинкарував у ньому єврей. На початку XX ст. єврей будиночок продав. Його купив Паркулаб Михайло. На цьому місці він побудував великий цегляний будинок. Цеглу придбав у Маринополі. Він також облаштував шинк, в якому можна було випити чарку горілки, кухоль пива. За звичаєм всіх його дітей та онуків і тепер в селі називають шинкареві.

Проблема боротьби з алкоголізмом була не тільки колись, актуальна вона і в наш час. Тепер також багато молодих газдів і хлопців витрачають свої гроші на алкогольну отруту, гублять своє здоров’я. Подбаймо про своє здоров’я, свій авторитет.

За часів Польщі в селі було багато малих магазинчиків (склепів). Торгівлею в ті часи в основному займалися жиди. Жид Єміль мав невеликий склепок за млином. Мали свої магазинчики Лейбко, Шльомко та інші.

А перша крамниця “Просвіти” в селі заснована 1 листопада 1897 р. з капіталом 50 злотих. Містилася вона в домі Якова Черепахи. Загальний річний прибуток був 414 злотих, а витрата - 270 злотих.

В шематизмі за 1906 рік згадується, що братство церковне має власний дім, в котрім утримує крамницю мішаних товарів.

З 1921 року в селі діяла кооператива, крамарем якої був спочатку Іван Соколюк, а потім Григорій Паркулаб.

В 1936 р. у Ганнусівці був відкритий філіал Галицької молочарні “Маслосоюзу”. Тут виготовляли сир, масло. Масло продавали до Бельгії, Голландії та інших країн.

Мали свої приватні магазинчики в кінці тридцятих і на початку сорокових років Іван Паркулаб, Василь Козогін та Михайло Паркулаб, в яких продавали необхідний селянину товар.

Вже за радянської влади в пристосованих приміщеннях відкрили буфети Михайло Іванович Паркулаб та Микола Степанович Вовк.

В 1977 р. на місці, де була колись школа, побудували великий просторий торговий будинок з продовольчим та промисловим відділеннями, кладовими, великим складом для тари. Першими продавцями в продовольчому відділенні були Ганна та Галина Гулик, а в промтоварному _ Ганна Бережанська. А взагалі на торговельній ниві в Ганнусівці працювали в різні часи Микола Костюк, Остап Черепаха, Михайло Черепаха, Михайло Регей, Ярослава Більська, Люся Дутчак, Анастасія Соколюк, Ганна Ходак, Ганна Лещишин, Марія Трушик, Микола Трушик, Ярослава Поперечна, Марія Кабан, Михайло Бойко, Марія Навроцька, Надія Скоморовська, Марія Тихонюк, Віра Конись, Марія Козакевич, Галина Нагнибіда, Ганна Добровольська, Галина Корпан, Люба Бойченюк, Гална Бендус.

В 1994 р. при Будинку культури було відкрито приватний магазин “Ростислав”. Торгувала в ньому Марія Гулик. Працює цей приватний магазин і в даний час. Торгують в ньому Марія Шиндак і Галина Калин, Світлана Гой.

Спорт у Ганнусівці

Вже на початку тридцятих років у селі почав розвиватись спорт. Керівники товариства “Сокіл” організовували виконання різних спортивних вправ - біг на різні дистанції, швидку їзду на конях, на лижах.

Під час фестину в 1934 р. відбулось змагання між спортсменами Ганнусівки і Побережжя. Перше місце з бігу виборов Іван Сковронський з Ганнусівки. В нагороду за перше місце він одержав образ Пресвятої Богородиці.

В футбол у Ганнусівці почали грати в середині двадцятих років. Тоді у Віденському університеті вчився уродженець села Гриць Вовк, який виступав за університетську збірну з футболу. Коли він приїжджа у село на вакації, то організовував молодих хлопців грати у футбол. Гру влаштовували в урочищі “Під плитою”, а також в Козаковій долині.

У селі такої великої вільної площі для гри у футбол не було. Кожний клаптик землі мав свого власника. Щоправда деколи грали у футбол на майданчику, що на горі. Але грати там було незручно, оскільки м’яч часто скочувався в річку, що тече попід горою.

А молодь все ж мріяла мати свій стадіон. І ось навесні 1954 року молоді хлопці з великим ентузіазмом взялися за обладнання футбольного майданчика. Земельну ділянку колгосп виділив у центрі села поблизу клубу.    

З великим трудом вдалося придбати матеріал, щоб побудувати ворота, зробити розмітку поля. Хлопці почали вечорами, у вільний час приходити на тренування. Тренуванню віддавались повністю. Не було бутсів, форми. Доводилось грати босоніж або в тапочках. В селі організувались дві команди, з яких потім була створена єдина команда, Котра зустрічалась з командами сусідніх сіл.

Перша товариська зустріч з футболу відбулась в с. Сілець з місцевою командою 12 липня 1954 р. Гра закінчилась з рахунком 2:1 на користь команди с. Ганнусівка. Футбольна команда проводила товариські зустрічі з командами сіл Побережжя, Тязів, Стриганці та ін.

В той час членами футбольної команди були Костюк Михайло Іванович, Козакевич Григорій Іванович, Сковронський Михайло Іванович, Більський Василь Миколайович, Козакевич Михайло Григорович, Соколюк Михайло Остапович, Войтович Михайло Костянтинович, Войтович Григорій Михайлович, Жердецький Володимир Андрійович, Козакевич Григорій Дмитрович, Парипа Іван Павлович, Шевчук Григорій Олексійович, Козакевич Григорій Миколайович. Козакевич (Салєвич)

Григорій був також провідним гравцем збірної з футболу Жовтневого району.

50-70-і роки були часом масового захоплення футболом більшої частини жителів села. Деякі палкі уболівальники виїжджали з командою в інші села, щоб підтримати своїх улюбленців. Якщо не поміщались на машині з футболістами, то добирались на роверах, йшли пішки.

Вже з початку 70-х років футбольна команда брала кожного року участь в першості району. Чемпіоном району вона не ставала, але в першу десятку, а деколи і в п’ятірку, входила.

В ці роки в команді грали: Сковронський Іван Михайлович, Дехтяр Михайло Михайлович, Черепаха Михайло Григорович, Козакевич Іван Михайлович, Вовк Василь Миколайович, Шиндак Михайло Юрійович, Сковронський Богдан Петрович, Войтович Іван Михайлович, Жердецький Леонід Андрійович, Соколюк Михайло Іванович, Корпан Михайло Васильович, Тихонюк Василь Михайлович, Шиндак Михайло Григорович, Гресько Михайло Іванович, Гарасим’яюк Володимир Васильович, Нагнибіда Богдан Михайлович, Черепаха Василь Григорович, Корпан Семен Васильович, Корпан Богдан Васильович.

У 1983 р. команда за зайняте третє місце в чемпіонаті району з футболу серед команд групи “Б” була нагороджена Тисменицькою районною радою ДСТ “Колос” грамотою. Грамотою був нагороджений кожний гравець.

У футбольній команді в різні часи грали: Лялик Михайло Григорович, Соколюк Михайло Григорович, Вовчук Богдан Петрович, Радковський Григорій Дмитрович, Козогін Богдан Іванович, Регей Михайло Васильович, Соколюк Михайло Петрович, Навроцький Григорій Васильович, Гресько Михайло Іванович, Вовчук Ігор Семенович, Радковський Іван Дмитрович та інші.

Особливою шаною в 60-і роки користувалась гра в шашки, шахи, доміно. В довгі зимові вечори хлопці часто сідали за столики. Організовувались шахові та шашкові турніри. Переможцем шахового турніру часто виходив Михайло Остапович Соколюк, а шашкового — Євген Сковронський.

Для клубу на початку 60-х років придбали більярд. Багато юнаків захоплювались цією грою.

Навесні і влітку в селі була популярною гра у волейбол. Надвечір у вільний час зо два десятки хлопців і молодих газдів займались тренуваннями. В неділю та свята організовувалось кілька команд пограти у волейбол. Хто програвав, той звільняв місце іншій команді. На базі кращих гравців сформувалась збірна села, яка брала участь в першості району.

Волейбольна команда Ганнусівки в 1962 р. стала чемпіоном Галицького району. Доля першого місця вирішувалась в останній грі з командою с. Залуква. Матч був напружений, безкомпромісний і складався з

п’яти партій. Драматичною була остання партія. Успіх приходив то до однієї, то до другої команди. З рахунком 3:2 перемогли ганнусівчани. Ця перемога і дала змогу команді стати чемпіоном. У складі команди-переможниці виступали Вовчук Ігор Семенович, Козакевич Григорій Дмитрович, Радковський Іван Дмитрович, Остапович Василь Іванович, Парипа Остап Васильович, Соколюк Богдан Григорович.

В пошані серед жителів і особливо молоді с. Ганнусівка фізкультура і спорт стали з приходом у школу в 1959 р. вчителя фізичного виховання Мар’яна Григоровича Недоступа. Завдяки ентузіазму Недоступа, палко закоханого у спорт і свою працю, тут працювали різні секції, де юнаки і дівчата випробовували свої сили і можливості в тому чи іншому виді спорту, загартовувались морально і фізично.

Сам Мар’ян Григорович, добрий футболіст, грав за збірну Галицького району, добре грав у волейбол, баскетбол, гандбол. Тому він на уроках фізкультури і в позаурочний час звертав увагу на ігрові види спорту.

Команда дівчат з баскетболу під його керівництвом у 1965-1967 pp. три роки підряд ставала чемпіоном району. За неї виступали: Лукашевич Марія Василівна, Вовчук Марія Костянтинівна, Паркулаб Ганна Остапівна, Паркулаб Галина Іванівна, Козогін Марія Іванівна. Їм на зміну прийшла чудова молодь: Козакевич Галина Михайлівна; Савин Ганна Остапівна, Михальчук Оксана Іванівна, Козакевич Марія Михайлівна, Вовчук Марія Григорівна, Козогін Галина Іванівна. Ці дівчата щорічно завойовували призові місця з баскетболу в районі.

Хлопці також були кращими серед своїх ровесників у Галицькому районі. За команду грали: Радковський Григорій Дмитрович, Дутко Михайло Іванович, Соколюк Михайло Григорович, Козакевич Іван Михайлович, Вовк Василь Миколайович.

Добре виступали юнаки і дівчата Ганнусівки і в легкій атлетиці, хоч ідеальними умовами для розвитку спорту не можна було похвалитися. Вже у середній школі умови для розвитку фізкультури стали кращими. Багато учнів-ганнусівчан входили до збірної школи як з легкої атлетики, так і з ігрових видів.

У селі часто під час відзначення визначних дат організовувались різні спортивні змагання. Майже щорічно організовуються зустрічі ветеранів з футболу між селами-сусідами Ганнусівка та Побережжя.30 квітня 1995 р. відбувся футбольний турнір на приз Володимира Гарасим’юка між командами сіл Ганнусівка, Старий Лисець, Клубівці, Вільшаниця. У фіналі зустрілися команди сіл Ганнусівка і Клубівці. Перше місце і приз вибороли спортсмени с. Ганнусівка, вигравши з рахунком 1:0. Переможний гол забив Семен Корпан.

В цей день відбулась зустріч ветеранів сіл Ганнусівка та Побережжя. Перемогли ветерани Ганнусівки з рахунком 1:0.

А переможцем турніру з шахів став Іван Васильович Калин.

Спортивне життя Ганнусівки продовжується.

В 40-50-х роках у селі популярною була гра “Свинка”. Для проведення цієї гри роблять велике коло. На колі 4 ямки і одна більша ямка в центрі кола. Для цієї гри потрібні 5 палиць-ключок і шайба-свинка, виготовлена з легкого матеріалу -липи. Залежно від кількості гравців потрібно стільки ж ямок на колі та в центрі і палиць-ключок. 5 гравців стають в ряд. Суддя бере палиці-ключки в руки, рахує до трьох і кидає палиці. Під рахунок три гравці біжать за палицями і кожний намагається скоріше повернутися і поставити свою палицю-ключку в ямку на колі. Той, хто залишається без ямки на колі, повинен загнати в ямку у центрі кола щайбу-свинку. Інші гравці намагаються завадити це зробити своїми ключками. Коли нападаючий не може загнати шайбу в центральну ямку, то грає і чекає вигідного моменту, щоб свою ключку поставити в чиюсь ямку в колі. Виграє той, хто зажене шайбу-свинку в ямку в центрі кола.

Ганнусівка промислова

З появою землеробства, а отже і вирощування злакових, наші далекі предки придумували найпростіші знаряддя обробки зерна. Такою первинною формою були, зокрема, й жорна. Вони були майже в кожній оселі. Прилаштовані в глухому закутку хати, вони не мали спочинку жодної пори року. Ледь-ледь починало розвиднюватися, а господар знімав покривало, засипав у темнувату горловину ще тепле, вигріте на черені збіжжя і вручну приводив у дію плеснуватий, наче млинець, горішній камінь. Поскрипувала рукоятка, торохтіло зерно, і тонка цівка борошна точилася в дерев’яні ночовки. За технологією жорна не мали якоїсь особливої конструкції: два камені, влаштовані в круглій коробці, та пристрій, за допомогою якого приводили в дію горішній камінь -оце, власне, й уся механізація.

Нелегким було людське життя. Нерідко ледь-ледь вистачало збіжжя, аби дотягнути до нового врожаю. Доводилось іноді розбирати по деталях цей нехитрий механізм, щоб витрусити з припалих щілин залишки борошна бодай на полудник. В ті часи народилася приповідка “І ступа, і жорна, і доля наша чорна”.

У процесі розвитку побутово-виробничої техніки постійно удосконалювалися і борошноробні пристрої. З’явились водяні млини. В Ганнусівці згадка про водяний млин відноситься до середини XIX ст. Будівництво його було складною справою. Їх будували на малих і середніх річках. Для цього обов’язкова зводились греблі. Потужний напір води сприяв ритмічній роботі коліс. Млин будувався на певній відстані від греблі, і вода до нього надходила спеціальними каналами. Воду на річці і в потоках ретельно оберігали від забруднення. А в наш час потоки, річки стали місцем сміттєзвалищ.

Ганнусівський млин був; побудований на околиці села під горою, де протікає річка Ворона. Мельниками в ньому були Вільчан, Савин Іван, Пророк Михайло, Савин Роман. Довгий час, аж до закриття млина, мірошникував у млині Савин Роман. Важким порухом рук відкривав він шлюз, і вода, вирвавшись на волю з великою швидкістю, падала на лопаті колеса. Поскрипуючи під напруги, колесо приходило в дію, набираючи розмаху, поступово будило приспаний механізм. Потім мірошник заповнював ківш збіжжям, підкручував колесо, і жива утроба млина важко пережовувала зерно на біле та м’яке, як сніг, меливо.

Вночі в млині світилися ліхтарі. Тут можна було почути різні новини, пригоди. Не перелічити пісень, легенд, прислів’їв та приказок про млина - одвічного трудівника, незмінного помічника і годувальника, гуртівника і розважальника.

Ось кілька рядків з пісень про млин.

Ой піду я до млина До дірявого Чи не стріну Василя Кучерявого...

Ой зійди, зійди, ясен місяцю,

Як млиновеє коло.

Ой вийди, вийди, серце дівчино,

Та промов до мене слово.

В кінці п’ятдесятих років млин у Ганнусівці розібрали. Сумно було дивитися, як розбирали дармового трудівника, котрий багато років безкорисливо служив людям.

Правління колгоспу на початку шістдесятих років запланувало побудувати новий сучасний електричний млин. Закупили необхідне обладнання, механізми. Але в цей час відбулося об’єднання кількох колгоспів в одне велике господарство. До цього господарства увійшли такі села: Ганнусівка, Єзупіль, Сілець, Козино, Побережжя. Механізми і обладнання забрали до Сільця, бо там уже був будинок під млин. Пізніше потреба в малих млинах відпала. Борошно, хліб в магазинах були дешеві. Колгоспи майже все зерно віддавали державі.

24 серпня 1991 р. утворилась Незалежна Україна. Відбулось розпайовування землі. Селяни почали сіяти зернові. Знову настала потреба в будівництві млина. 21 грудня 1994 р. на території села у побудованому раніше будинку відкрили новий млин. Сюди привозять молоти зерно і жителі навколишніх сіл.

У 90-і роки в багатьох господарствах з’явились замість жорен мінімлини-круподерки. На них мелять ячмінь, горох, кукурудзу, квасолю на корм свійським тваринам.

Майже в кожній оселі поруч з жорнами була і ступа. Вона використовувалась для того, щоб впіхати просо, пшеницю на кутю. Використовується вона вряди-годи і в теперішній час перед різдвяними святами. Щоправда ступ у селі залишилось мало.

Поруч з млином і ступою невід’ємним атрибутом в селі була олійня. Протягом століть на землях Ганнусівки сіяли багато конопель, в меншій кількості - льон. Їх збирали, молотили. Із зерна робили дуже пахучу олію.

В середині тридцятих років повернувся із заробітків з Америки Микола Харитович Парипа. На частину зароблених грошей купив олійницю. Для жителів села це було вигідно і зручно - не треба було ходити до Єзуполя чи Сільця. Навпаки, в Ганнусівку стали приходити люди з навколишніх сіл. Особливо було людно в олійні перед різдвяними святами. В ці дні олійня працювала майже цілодобово. В ній пахло висмажене конопляне сім’я. Насіння підсушували, м'яли - підготовляли його, щоб потім можна було завити в полотнину й покласти під прес. Чоловіки ставали до преса, крутили його до тих пір, поки переставала капати олія. Потім відкручували прес, забирали макуху і ставили інше насіння. Макуха використовувалась як цінний білковий корм для худоби.

В олійні завжди було весело, гамірно. Тут люди ділили радість і смуток, об’єднувались в різні осередки.

Справжня історія будівництва починається з відкриттям випалювання цегли. В Ганнусівці цеглу-сирець почали випалювати ще на початку двадцятих років. Цеглу стали виготовляти для будівництва резиденції для священика, а пізніше - для будівництва нової церкви.

Глину добре вимішували, клали у форми, висушували і випалювали у спеціальній печі.

В 1959 р. у Ганнусівці був побудований цегляний завод. Будував його майстер з Маринополя Богачик. Всі дерев’яні роботи виконували Григорій Дмитрович Лялик та Микола Савкович Козакевич. Вже у 1960 році завод почав випускати добротну цеглу. А виготовляли цеглу в такий спосіб. Бульдозер зсував глину на купу. Чотири жінки лопатами зсували глину на транспортер, по якому вона ковзала чорним гумовим жолобом вгору до залізного корита. Над коритом звисала трубка з краном, і з неї чотирма цівками текла чиста вода. В кориті робилося глиняне тісто, а з того тіста два вали витискували прямокутної форми глиняні бруси. Дві жінки спеціальним ножем різали глиняний “сир”, із нього виходила цегла-сирець. Сиру цеглу просушували під навісом. Просушену цеглу вагонетками подавали в кільцеву піч. Тут вона потрапляла в обійми вогню. Працювали у три зміни. За зміну виготовляли 24 тисячі штук цегли-сирцю. А випалювали за зміну в печі 10 тисяч штук цегли.

Суміжними робітниками на заводі були Вовк Григорій Михайлович, Вовчук Григорій Іванович, Шевчук Михайло Олексійович. Обов’язки директора заводу виконував Паркулаб Михайло Іванович. Першу партію цегли купив Третяк Василь. Багато будинків як у Ганнусівці, так і в навколишніх селах побудовано з цегли, виготовленої на цьому заводі.

У 1972 р. на новому місці збудували потужніший цегельний завод. Завод мурували Савин Михайло Романович, Парипа Михайло Миколайович під керівництвом майстра з Маринополя Богачика.

Свою продукцію завод почав випускати в 1973 р. Директором заводу був призначений Петришин Михайло Михайлович, а головним інженером Гевко Богдан Васильович. Майстрами-наладчиками були: Корпан Василь Миколайович, Вовк Микола Степанович, Шевчук Семен Михайлович. За зміну виготовляли 80 тисяч сирівцю. За рік завод випускав сім мільйонів штук цегли. Цеглу купувала більшість жителів району. В багатьох селах є будинки, побудовані з ганнусівської цегли. Добре працювали на виготовленні цегли жінки: Більська Ольга Григорівна, Регей Ганна Семенівна, Вовк Розалія Василівна, Вовк Ганна Миколаївна, Шиндак Ганна Іванівна, Паркулаб Ганна Григорівна, Бурковська Софія Миколаївна та інші. На навантажувачі в ці роки працював Парипа Михайло Семенович. Слюсарями на заводі були: Шиндак. Іван Михайлович, Лукашевич Михайло Іванович, Грабовецький Михайло Володимирович, Гарасим’юк Василь Павлович, Козакевич Михайло Григорович, Попа Василь Дмитрович. Операторами з випалювання цегли були Шиндак Михайло Юрійович, Парипа Григорій Миколайович, Черепаха Михайло Григорович. На садці цегли довгий час працювали: Бойко Михайло Іванович, Третяк Іван, Більський Михайло, Ковальчук Володимир, Вовк Михайло.

У зв’язку з економічними труднощами і дороговизною паливного матеріалу в 1996 р. завод припинив свою роботу.

В одному із звільнених приміщень цегельного заводу в 1998 р. відкрито сучасний столярний цех. Завідує цехом Чуйко Іван Остапович. Обладнання для цеху було завезено з Швейцарії, іноземні спеціалісти допомогли змонтувати і запустити обладнання. Цех має багато замовлень, а працюючі там мають роботу.

В 1999 році планується завезти і установити нову пилораму і обладнання для пекарні.

Все це робиться за допомогою християнської благодійної місії “Благовісник Галичини”, ініціатором створення якої є церква євангельських християн-баптистів.

Будівельним матеріалом вважається і гіпс. В середині п’ятдесятих років біля млина був побудований невеликий гіпсовий завод. У двох печах за тиждень випалювали 30 т каменю. В млині камінь мололи на гіпс. Цей гіпс був дуже високої якості. Його на возах фірмани Вовк Степан, Вовк Петро, Регей Пилип, Татарин Федір возили в м. Надрівну, Калуш, Отинію. Від місця, де добували камінь на гіпс, до млина по річці ходив великий човен-нором. На ньому і перевозили камінь до гіпсового заводу.

На межі між Ганнусівкою і Побережжям біля цегельного заводу колгоспом побудований великий будинок, в якому мав виготовлятись кахель. З часом плани змінились і тут розмістився завод пресових агрегатів. Він організований на основі головного Івано-Франківського заводу механічних пресів. Завод почав діяти 3 грудня 1977 року. Директором в той час був Короп Володимир Пилипович, головним інженером -Волков Микола Михайлович. Спискова чисельність працюючих складала 50 чоловік. У 1977 р. перші учні для заводського виробництва навчались при Азовському КПО (ковальсько-промислове обладнання). Першою продукцією заводу були фланці для нафтової промисловості. Споживачем її був Калуський "Нафтобурмаш” і 63-ій котельно-зварювальний завод м. Івано-Франківська (гідравлічні з’єднання).

У 1978 р. почався випуск навколопресової механізації - зубопротезні преси ПО-24, валкові подачі ВП-250, ВП-400, подавальні засоби для розмотування стрічки для штампувальних пресів.

В 1979-80 pp. освоюються перші електронні вироби - датчики ВБ-24, КВД, а також високомоментні двигуни, які розвивали змінні оберти від 1 до 2000 на хвилину з потужністю від 1/1 до 2/2 кВт на годину.

У 1980-81 pp. почався випуск ножиць НП-2а, а також продовжується випуск зубних пресів і валкових подач датчиків і освоюється електрообладнання для пресів головного заводу “Карпатпресмаш”. Чисельність працюючих була від 200 до 300 чоловік.

У 1981-86 pp. продовжується випуск попередньої продукції і вводиться нова - роботи-маніпулятори, датчики У-511, індуктивні безконтактні вимикачі У-143, системи електронного управління пресами, так звані маргаритки — вони дозволяли керувати дільницями, цехами (штампувальними), був створений і успішно функціонував цех з виготовлення плат друкованого монтажу. В ці роки збудовано 2 житлових восьмик-вартирних будинки в с. Ганнусівці, склад масел і хімікатів, водоочисну станцію.

В 1987 р. відкрито приміщення магазину, збудовано автостоянку в с. Побережжя і велосипедну на території заводу.

У 1989 р. освоюються фотодатчики оптичні для лінійного переміщення ППА-1, датчики ДіБ-8х30, С144-8х30, освоєні дозатори для цегельних заводів.

В наступні роки продовжується випуск попередньої продукції. У 1997 р. готується документація на випуск сантапонної установки спільно з Харківським заводом КПО, успішно виконаний її перший зразок і відправлений в м. Харків. Розробляються документи на випуск металовиробів різних модифікацій для потреб обласного управління газового господарства (сейфи побутові, сейфи мисливські, сейфи вошезахисні тощо).

В грудні місяці 1997 р. заводчани відсвяткували 20-річчя заводу.

Заводом керували: Гуржій Андрій Якович (1979-1980), Шелягін Микола Іванович (1980-1981), Полівчак Олег Теодорович (1981-1986), Рубановський Станіслав Томасович (1986-1987), Байцар Богдан Ілліч (1987-1989), Дейнеко Аркадій Іванович (1990-1993), Коваль Микола

Дмитрович (1994), Школьний Віктор Михайлович (1995-1996), Шкабара Анатолій Григорович (1996-1997), Вовчук Василь Остапович (1998).

З 1978 р. незмінним зав. кадрами був Соколюк Михайло Остапович.

У 1994 р. в Ганнусівці була організована фірма Товариство з обмеженою відповідальністю ІФРО. Започаткував її Безтільний Ярослав Михайлович. Офіс фірми знаходиться в Івано-Франківську. Фірма виготовляє колодязьні кільця, фундаментні блоки та шлакоблоки. Роботою у Ганнусівці керує Лукашевич Василь Іванович.

Ганнусівка колгоспна

До 1939 р. земля належала селянам, польським поміщикам та церкві на правах приватної власності. Селянам Ганнусівки належало 632 га орної землі (за даними перепису 1934 року). Велика кількість землі була закріплена за церквою (до 100 га). Багато землі мали в своєму користуванні так звані куркулі: Іван Вовк - понад 20 га, Кудла Юрко - 20 га, Яцко Регей - 10 га, Кирило Регей - 10 га, понад 5 га мали Михай. о Парипа, Іван Регей, Михайло Паркулаб, Данило Шиндак, Гринь Паркулаб, Роман Козакевич, Михайло Регей, Петро Більський.

З приходом радянської влади в жовтні 1939 р. проголошено конфіскацію поміщицьких та церковних земель і безплатна передача їх селянам.

А вже весною 1940 р. почалось усуспільнення цих земель. Влада наполегливо створювала колгоспи в Західній Україні. В Ганнусівці виникла ініціативна група з організації колгоспу. До неї увійшли Михайло Шиндак, Микола Парипа, Гнат Яхніцький, Семен Паркулаб. Була об’єднана невелика кількість господарств села, в основному тих, хто володів меншою власністю. Головою правління колгоспу було обрано Шиндака Михайла Дмитровича. Колгосп одержав назву ім. Т.Г.Шевченка. Контора колгоспу розміщувалась в резиденції священика, так як звідти священика виселили.

Перші приватні межі орали трактором. За кермом цього трактора сиділа тендітна жінка на прізвище Торко Марія з Побережжя. Якоїсь значної господарської діяльності колгосп так і не розгорнув. У зв’язку з початком війни він розпався.

Післявоєнне життя жителів села було важким. В 1947 р. село повинно було підписати державну позику на велику суму, здати зерно: якщо в господаря було землі до 2 га треба було здати 180 кг з гектара, від 2 до 5 га - 320 кг, понад 5 га - 500 кг. Треба було здавати і молоко - 120 л молока базисної жирності, а також м’ясо. Хто тримав курей, треба було здати 150 яєць.

У 1947 р. в Україні виник голод. Він був викликаний, з одного боку, масовим неврожаєм, а з другого, - різким збільшенням норм поставок державі сільськогосподарської продукції. Не було грошей, щоб купити нафти, солі, сірників. Сірники ділили на дві, або й три частини. В цьому ж році були випущені нові гроші.

По закінченні війни розпочалась робота з відновлення колгоспів. Жителі села не виявляли бажання знову піти в колективне господарство.

Часто в село приїжджали агітатори, котрі переконували людей про переваги колективного господарювання над одноосібним.

Районна рада народних депутатів відзначала 25 грудня 1948 p., що стан колективізації одноосібних господарства в районі проходить незадовільно. До війни в районі було вже 13 колгоспів, зараз організовано лише 5, з яких 3 колгоспи відновлено, а в 10 селах колгоспи не організовані.

Основні сільськогосподарські села району Побережжя, Ганнусівка, Тустань, Семаківці, Межигірці та інші працюють вкрай незадовільно з відновлення старих колгоспів та організації нових.

Був примусово-добровільний запис в колгосп, хрестики на уже заготовлених заявах “бажаючих”, погрози, залякування.

Під великим тиском примушували записуватись до колгоспу заможніших свідомих селян. У тих селян, котрі відмовлялись підписувати заяву, виносили з хати подушки, зерно та інші хатні речі. Коли господар підписував заяву чи ставив хрестик, тоді його залишали в спокої.

Тільки 2 жовтня 1949 р. було зареєстровано статут артілі ім. Леніна. Головою правління було обрано Більського Михайла Івуановича. Через два місяці головою був переобраний Костюк Микола Іванович. В 1950 р. відбулося об’єднання двох колгоспів ім. Чапаєва х. Яструбці та ім. Леніна с. Ганнусівки в одне господарство. Головою об’єднаного колгоспу ім. Леніна став Шевчук Василь Данилович. Було створено дві бригади. Бригадирами цих бригад призначено Остаповича Івана Михайловича та Калина Григорія Олексійовича.

Членом правління був Соколюк Василь. Він був авторитетом. Його слово було вагоме при розв’язанні будь-яких питань на засіданні правління.

Головою сільської Ради був тоді Регей Матвій Лук’янович. У цьому ж 1950 р. було радіофіковано село на 60%. У центрі села на високому стовпі був підвішений гучний динамік, з якого передавали новини або лунала музика.

15 жовтня 1949 р. був оголошений черговий призов - мобілізацію молоді в школи фабрично-заводського навчання. На це навчання з села були відправлені: Регей Василь Пилипович, Гулик Дмитро Михайлович, Соколюк Степан Михайлович, Козакевич Микола Семенович, Вовк Михайло Дмитрович, Паркулаб Григорій Васильович, Савин Михайло Романович.

Цього ж року для охорони громадського порядку були створені спеціальні озброєні формування з місцевих жителів - винищувальні батальйони, в народі їх називали стрибками. Насправді вони мали бороти

ся з воїнами УПА. Така група була в нашому селі, але вони насправді тільки охороняли колгоспне майно. До її складу входили: Паркулаб Лук’ян Михайлович, Корпан Семен Дмитрович, Сковронський Михайло Йосипович, Козакевич Остап Дмитрович, Скусяк Семен, Більський Василь Пилипович, Федоришин Роман Федорович, Плугатор Петро, Вовк Григорій Михайлович, Гамуляк Петро, Возняк Іван, Вовчук Костянтин, Маланюк Іван, Гресько Григорій, Дутко Василь.

В 1948 р. на річці Ворона, що протікала біля будинку, де знаходився дитячий будинок, була побудована невеличка гідроелектрична станція, яка освічувала цей будинок. Відповідальним за будівництво електростанції був Пітківський з Станіслава. Повністю село було електрифіковане в 1952 р.

А колгоспне життя поступово стабілізувалось. Колгоспники с. Ганнусівки в 1951 р. першими в Жовтневому районі виконали річний план хлібозаготівлі і одержали хлібний аванс по 2,5 кг на трудодень. Сім’я Козакевича Миколи Савковича одержала 640 кг зерна. Багато зерна одержала сім’я Більського Михайла Івановича та Паркулаба Василя Михайловича. Ганнусівські люди працьовиті. Добросовісно вони трудились як в полі, так і на фермі. Тому вже 1953 році оплата трудодня зросла. На трудодень було видано по 3,8 кг зерна і по 2 крб. 82 коп. грішми.

В цьому році підвищилась урожайність зернових, цукрових буряків.

Бригада Остаповича Івана Михайловича зібрала по 23 ц озимої пшениці на площі 45 га, кукурудзи 33 ц на площі 15 га, цукрових буряків 325 ц на площі 20 га, зерна конопель по 3,5 ц, волокна по 5,5 ц на площі 6 га. За високі успіхи в роботі він був учасником районної та обласної сільськогосподарської виставки.

У 1954 р. головою колгоспу став Козогін Петро Ількович. В цьому році був проведений водопровід з гори на ферму, закладено фруктовий сад на площі 50 га, відкрито дитячі ясла.

Добрих результатів домоглися колгоспні ферми. Черепаха Ганна Яківна зобов’язалася від кожної фуражної корови надоїти по 27 л молока. За успіх в роботі її було направлено в Москву на сільськогосподарську виставку. В 1977 р. Ганна Черепаха надоїла від кожної закріпленої за нею корови по 3197 кг молока. За сумлінну працю їй було вручене пам’ятне посвідчення. 33 роки трудилась дояркою Ганна Яківна Черепаха. В 70-80 р. великих успіхів серед колективу доярок машинного доїння домагався Більський Іван Іванович, який працював доярем понад 10 років.

В 1955 р. середній урожай становив: 400 ц цукрових буряків з гектара, 40 ц кукурудзи, 160 ц картоплі. Працівники полів дотримувались високої культури землеробства і тому результат господарювання був вагомий.

Ланка Регей Євдокії Михайлівни, учасниці Всесоюзної сільськогосподарської виставки, зібрала по 450 ц цукрових буряків з одного гектаpa. А ланка Марії Григорівни Парипи - по 180 ц картоплі з 7 га та по 400 ц цукрових буряків.

Цього року побудували пташник на 2500 штук птиці, на викінченні було будівництво вівчарника на 240 голів.

Колгосп майже кожного року був одним з перших в районі. Йому неодноразово присуджувався Червоний прапор.

1956 рік був роком, в якому пенсіонери-колгоспники стали одержувати пенсії.

В 1956 р. вперше в поле вийшов комбайн. Колгоспниці не хотіли допустити його молотити пшеницю, лягали перед комбайном, дзьобали його серпом. Бригадир Остапович Іван Михайлович просидів тиждень під арештом.

Зібраний в ті часи урожай молотили ціпами, молотаркою. Машиніст Паркулаб Іван Іванович був одним з кращих в районі.

Після Козогона Петра Ільковича головою колгоспу десь близько півроку був Козакевич Микола Іванович. У 1957 р. головою колгоспу став Парипа Василь Миколайович. Під його керівництвом колгосп також домагався добрих результатів у своїй діяльності. Ферма займала одне з перших місць в районі. На 100 га земельних угідь вироблено по 314 ц молока, 66 ц м’яса, в т. ч. 50 ц свинини.

Високих показників у своїй роботі домагалися свинар Сковронський Михайло Йосипович, який в 1962 р. відгодував і продав державці 500 свиней вагою 100 кг і більше кожна, вівчар Сковронський Петро. Доярка Вовк Ганна одержала урядову нагороду медаль “За трудову відзнаку”. А орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено Козакевича Василя Петровича завідуючого фермою і Маланюка Василя Петровича -тракториста. Господарство в усі часи було одне з найкращих в районі та й в області не пасло задніх.

В січні місяці 1959 р. стали укрупнювати колгоспи. До Єзупільського колгоспу “Шлях Комунізму”, до якого входили с. Єзупіль і с. Сілець, приєднали колгосп ім. Леніна с. Ганнусівка та колгосп ім. Газети “Правда” с. Побережжя. Нове господарство отримало і нову назву ім. Леніна.

Вже в 1962 р. від колгоспу ім. Леніна відійшли села Ганнусівка і Побережжя і створили колгосп ім. Ілліча, до якого пізніше приєдналися села Стриганці, Довге, Узин, Колодіївка, Добровляни. Головою колгоспу став Артим Володимир Омелянович, бухгалтером був Лещишин Василь Михайлович.

В ці роки ланкова Соколюк Євдокія Михайлівна очолила ланку бурякосійниць. Ланка збирала по 350 і більше центнерів цукрових буряків. Вона була нагороджена медаллю “За трудову відзнаку”, орденом “Знак пошани”. Ланка Соколюк Є.М. одержувала високий урожай картоплі на початку 60-х років.

Незмінним агроном у всі ці роки була Яшичева Ганна Гаврилівна.

Колгосп ім. Ілліча був одним з найбагатших в Галицькому районі. У 1966 р. артіль одержала понад 570 тисяч карбованців доходу.

Тракторна бригада виростила з мінімальними затратами ручної праці по 52 ц зерна кукурудзи на площі 180 га, по 411 ц цукрових буряків на площі 60 гектарів. Очолював тракторну бригаду Білан Василь Іванович.

Головна зброя хлібороба - машина. Вона замінила важкий труд землероба. У Ганнусівці люблять і шанують техніку, продовжують строк її служби дбайливим до неї ставленням. В 1962 р. Григорій Михайлович Черепіха пересів на новий трактор ДТ-54 А. Машина довгий час служила безвідмовно, не потребувала капітального ремонту. Черепаха мав високу кваліфікацію, глибокі знання і сумлінно ставився до своїх обов’язків.

Григорій Черепаха був одним з перших трактористів і комбайнерів у Ганнусівці. Він закінчив училище механізації в м. Городенці, а потім курси бригадирів у м. Рогатині. Ще довго працював Черепаха на тракторі і комбайні після виходу на пенсію.

В той час трактористом був і Маланюк Василь Іванович. А першим шофером у селі був Паркулаб Іван Іванович, який ще в 1940 р. закінчив у Ленінграді курси танкістів і шоферів.

На початку 70-х років встановилось автобусне сполучення між Ганнусівкою і Івано-Франківськом. До цього часу з 1957 р. в село ходило вантажне таксі.

В 1969 р. було побудовано нову дорогу між Ганнусівкою і Побережжям. Тепер це вулиця ім. Гарасим’юка. Автошлях з села до Івано-Франківська був покритий асфальтом в 1980 р. Роботу проводило Тисменицьке райШРБУ, яким керував Почерева Василь Петрович. За роки існування колгоспу ім. Ілліча в середині вісімдесятих років в с. Побережжя було побудовано велике тепличне господарство, яке давало артілі значні прибутки, а понад 2 сотні жителів Ганнусівки і Побережжя мали постійну роботу і добрі заробітки.

Першого січня 1984 р. відбулась значна подія для мешканців Ганнусівки. Вони одержали прекрасний новорічний подарунок. Цього дня підведено в село газ. Голубе паливо загорілося у трьох господарствах: у Паркулаба Михайла Дмитровича - токаря колгоспу, Соколюк Євдокії Михайлівни - ланкової, Томина Михайло Костянтиновича - ветерана війни, фірмана. До газифікації всього села багато зусиль доклали Паркулаб Григорій Дмитрович і Козакевич Василь Юрійович. За їх допомоги і наполегливості було побудовано в селі основний газорозподільчий пункт.

Став поліпшуватись побут мешканців села. За роки існування колгоспу всі будинки були побудовані з цегли, яку випускав місцевий цегельний завод. А верхи будинків покриті шифером або бляхою.

Аналізуючи колгоспне життя, можна сказати, що перші роки були важкими. Йшли роки. Почала з’являтися нова техніка, мінеральні добрива, різні форми заохочення. Урожайність зернових, технічних і інших культур стала підвищуватись.

Але вже у вісімдесятих роках урожайність почала різко падати: техніка зношувалась, не поновлювалась, з’явилось байдуже ставлення до землі. Стали проводитись різні експерименти: укрупнення, розукрупнення, але все це не давало позитивних результатів, бо земля була колективною, не мала свого власника.

А чесний працьовитий хлібороб у всі часи, засіваючи ниву, бачив Ті у своїй уяві щедрою і врожайною. Хоч попереду у нього було ще багато клопотів, та він все робив для здійснення задуманого. Протягом майже шести століть ганнусівчани пережили різні влади (в основному окупаційні), за цей час змінювалися форми господарювання на землі, земельні наділи переходили з рук в руки. Та кому б вони не належали, все ж головним господарем на землі був селянин. Без його натруджених мозолистих рук, без любові до хліборобського ремесла і натхнення просто не могла земля дати належну віддачу.

Колгоспна система майже себе вичерпала, вона аж ніяк неспроможна вписатися в ринкову економіку. Приватне господарство - це по суті те ж фермерство, тільки у більших масштабах.

В березні 1997 р. агрофірма “Весна” роз’єдналась. Ганнусівчани утворили свою спілку. Головою правління спілки обрали Навроцького Богдана Михайловича. До складу правління увійшли: Нагнибіда Б.М., Корпан Б.М., Соколюк М.І., Черепаха В.Г. Бригаду очолив Заєць В.Й.

Жителі села в цей час стали вже власниками сертифікатів, майнових паїв, але договорів між правлінням спілки і власниками сертифікатів на оренду в них землі ще не оформлено. Тому позитивних змін в господарюванні спілки не сталося. Урожайність полів знизилась. На десятках гектарів щороку ростуть будяки і пирій. Якби землі дали те, що додає родючої сили, то, звичайно, результат був би кращий.

Від цегельного заводу не залишилося майже нічого. Все обладнання розтягнуто. Непогано в цей час працює пилорама, якою завідує Вовчук Григорій Іванович. Її послугами користуються не тільки місцеві жителі, а й населення з навколишніх сіл. Та будівництво в селах призупинилось, і тому все менше людей звертається до послуг пилорами.

Колективне агроформування не стало рушійною силою в розвитку аграрного сектора. Робота агроформувань і в навколишніх селах показала, що колективна власність себе не виправдала.

Загальна кількість працівників спілки щорічно зменшується. Натомість збільшується чисельність сезонних працівників, але і з ними далеко не завжди можуть розрахуватись.

Селянин і далі покладається лише на власні сили: головним джерелом прибутку для сільських родин є особисті присадибні ділянки, з яких вони харчуються. Рештки з городу, саду - на ринок. Бо треба і дітей взути, і за ліки заплатити. А тут бартер не проходить.

У зв’язку з цим в грудні 1999 року Президент України Леонід Кучма видав указ “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”, за яким реформування колективних підприємств відбувається на засадах приватної власності на землю і майно. Тепер селянин є реальним власником, він отримав шанс стати справжнім господарем землі, на якій працює.

Почались нові зміни на селі. Власники земельних сертифікатів стали створювати господарства на приватній основі. Про кроки реформи в Ганнусівці хтось розповість на сторінках нової книжки.

Ганнусівка поетична

Ганнусівський поет Михальчук Іван Теодозійович народився в 1928 році в с. Сілець. Навчався в Сілецькій школі, а потім в Жовтневій середній школі, яку закінчив у 1947 р. Після здобуття середньої освіти поступив в Станіславський учительський інститут і успішно закінчив його. По закінченні інституту працював учителем в Калуському, Снятинському, Галицькому районах. З 1963 р. проживає в Ганнусівці.

Вірші почав складати ще в дитинстві. Але серйозно складати і писати їх почав після виходу на пенсію. Друкував свої вірші у районній газеті “Вперед”. В його доробку близько 20 віршів у рукописі. А ось вірші, які були надруковані в газеті.

Балада про назву села Ганнусівка

Ти народилось серед лісу І серед шелесту дібров,

Про тебе згадка в літописі.

Про тебе сивий Галич знав...

Село росло і розцвітало,

Воно міцніло день-у-день,

Біди і горя тут нe знали,

Співали в радості пісень.

Серед лісів, дібров зелених,

У цьому тихому селі Росла Ганнуся, Ті любили Усі - дорослі і малі.

Дорослим шану віддавала,

До менших з ласкою ішла,

А там десь пісню заспівала,

Комусь пораду подала.

Росла Ганнуся всім на славу,

На втіху рідним і батькам -Раділи люди...

Та радість довго не тривала, Біда прийшла... І як на зло Орда татарська сараною Зненацька впала нa село. Підступний ворог серед ночі Село вогнями освітив...

Був плач дітей і крик дівочий,

І зойкіт рідних матерів.

“Аллах, аллах” - кругом неслося, Та ось почувся інший клич: “Рубайте клятих яничарів, Щоби ніхто із них не втік.”

Та сили були тут нерівні — Людей багато полягло,

А тих, що лишились живими,

В ясир з собою потягли.

Село горіло аж до ранку,

Усе затихло на світанку.

Лиш дим стелився навкруги.

В біду потрапила Ганнуся,

(Її вночі в полон взяли)

Не встигла навіть оглянутись, Як руки зв’язані були.

Вночі, звільнивши свої руки,

Вона по табору пішла...

І падали вороги круки,

Де рука помсти їх знайшла.

І відчайдушно бились люди, Ганнуся їх вперед вела, Стискалися серця у грудях,

Та перемога вже прийшла.

Всі вороги були побиті,

А люди звільнені з ярма, Вертались, сльозами облиті,

До свого рідного села.

Села неначе і не було,

Чорніли згарища кругом...

І тут промовила громада:

“Село відновимо гуртомі”

Усі взялися за роботу -Хати ставали в один ряд, Стрункою вулиця тягнулась.

А біля хат садили сад.

Раділи люди, обнімались, Їх праця - Божа благодать, -

Тільки одним тепер журились,

Яку ж селу то назву дать?

Зібрався нарід на майдані,

В неділю, в ясний теплий день,

Щоб нову назву селу дати І поспівати ще й пісень.

Зібралась рада на узліссі.

Старійшина так оповів:

“Назвем село ім’ям Ганнусі,

Що нас спасла від ворогів.”

Рада народу об’явила:

“Вже маємо нове село,

Йому Ганнуся прислужилась,

Її ім’ям назвем його.

Понад селом гроза пройшлася,

На сонці зблиснула роса,

Та вічно житиме Ганнуся У назві нашого села.

Моя Ганнусівка

Село моє рідне, твоє покоління Сягає далеко в минулі віки,

Глибоко пустило ти своє коріння У землю дорідну на довгі роки.

Не раз проносились грозовії хмари,

Та тучі і зливи тебе не знесли;

Тебе не збороли прокляті татари І дух у народу зламать не змогли.

Ти мужньо терпіло глибокії рани,

Бо їх лікувала цілюща вода:

Це віра в майбутнє, народом єднана, Це сила народу, від Бога дана.

То ж житиме вічно село наше славне У праці й любові, у єдності дій,

І ім’я Ганнусі завжди буде з нами У зверненні наших майбутніх подій.

Над селом щороку лелеки кружляють, Ключі журавлині несіться у даль,

Ми пісню сьогодні про тебе співаєм, Бо радість настала і зникла печаль.

Україно моя незалежна

Україно моя, вільна, неозора,

У важких стражданнях народилась ти;

Про тебе не знали нічого ще вчора,

Сьогодні твій голос лине на світи.

Про тебе вже знають усі континенти,

На олімпіаді наш гімн прозвучав;

Як би не старались вороги-агенти,

На спину наш народ ніхто не поклав.

Тебе шматували, краяли, ділили,

Брали у неволю, рубали мечем...

У Сибірах холодних остались могили,

В фашистських катівнях палили вогнем.

У Карпатах наших мовчали могили,

В яких спочивають герої-сини;

Про подвиги їхні вже заговорили,

На їхніх могилах біліють хрести.

Хоч голубе небо закривають хмари,

Та вітер свободи їх геть проганя...

Хто до нас полізе, той зазнає кари,

Ми усяку нечисть знищимо до пня.

Синьо-жовтий прапор, як символ держави,

Нестиме високо наш рідний народ;

Слава Україні і героям слава!

Хай живе Вкраїна без всяких негоді

Пише вірші і Оксана Остапович. Народилася 21 червня 1975 р. Навчалась у 18 середній школі м. Івано-Франківська, яку закінчила в 1991 р. Цього ж року поступила в Прикарпатський університет ім. В. Стефаника. По закінченні університету працює головою молодіжно-християнського клубу “Лицарі милосердя” при катедральному соборі Святого Воскресіння та в Угринівській ЗОШ вчителем англійської мови. Вірші почала писати в шкільні роки, її твори ліричного спрямування. Пропоную на ваш суд кілька її віршів.

Тобі погано? Хочеться померти?

Не падай духом, смутку не корись.

І не проси ніколи в Бога смерті,

Перетерпи, твій лікар - час. Лишись.

Лишись серед людей, впізнай їх долю І зла на них ніколи не тримай.

Умийсь. Умийсь холодною водою І як в дитинстві босим йди у гай.

Присядь на вмиту росами травицю,

Згадай себе маленьким ще дитям І не соромсь сльози, що заіскриться,

Бо ти не станеш гіршим ні на грам.

Тобі погано? Хочеться померти?

Не падай духом, смутку не корись. Поклонися Богу, не будь упертим. Всміхнись до ближнього свого. Всміхнись.

Пісня-чарівниця

Дзвінка, тендітна, кришталево юнко,

Пахуча моя маківко з озерця,

Ти як метелик, що літає в’юнко І залишає щем на радість в серці.

Ти, як вогонь, що не згасить нікому,

Як небеса - глибинна й безкінечна,

Ти можеш бути блискавкою й громом Або ж ти лебедина чи лелеча.

Без тебе нічка зоряна вкраїнська Забудеться й засне аж до світанку.

Без тебе мати так по-материнськи Не зможе зустрічать своїх дітей на ґанку Тебе нема - і кущ калини в’яне,

Замулюється душ гірка криниця.

І кожен день прожитий в вічність кане Без тебе, пісне, люба чарівнице!

Спогад

Моє село... Цвітуть сади-розмаї,

Десь під горою грає потічок.

Все те саме, але чогось немає.

Та сама хата, той самий садок.

Гостинець, верби, хтось в сопілку грає.

І пахне квітами, шумить гайок.

Все те саме. Але чогось немає -Немає нас, маленьких діточок!

Немає подруги з синіми очима,

З якою грались малими вдвох,

Немає і сусідського хлопчини,

Лиш спогад є - як у минуле крок:

Де чути пісню ніжну колискову,

Де пахне м’ятою й цвіте розмай,

Де все, що знав й любив ти від малого,

Благає й просить нас - не забувай.

Гама снів

У жовтій гамі кольорових снів Приснився ти серед осінніх днів.

Такий сумний й веселий водночас Ти знов мені говориш, що вже час

Гасити той вогонь, який згорів,

А може й зовсім не було вогнів,

Лиш тільки попіл сумно й тихо тлів На килимку із твоїх й моїх слів.

Мене в собі ти зберегти не зміг Не треба каятись - це ж бо не гріх Ти просто не зумів, чи не схотів Лишитися у гамі моїх снів.

Мрія

Мені аж дух захоплює, як в небо Злітає птах в безхмарну височінь.

І хочеться, а може навіть й треба,

Злетіти у незвідане - як він.

Побачу там таке щось незвичайне,

Що залишитись схочеться навік.

А потім передумаю й негайно Повернуся в земний чудесний світ.

І знову я побачу як злітає Високо в небо сірий журавель.

І чарівна мелодія заграє Того птаха омріяних земель.

Написав вірш і автор цієї книжки. Він присвячений рідній мові, яку у всі часи наші завойовники принижували, старались її знищити, бо мова є зброєю кожного народу, його неоціненний скарб, ознака нації.

Рідна солов’їна

Мово солов’їна мила,

Не забуть тебе й на мить.

Ти даєш людині крила,

Твоє слово - дзвін дзвенить.

Твоя пісня — дух всесилий,

Твоє слово кличе в путь,

Ти колодязь, серцю милий,

До якого спраглі йдуть.

Ти просилося на волю,

Виривалось в вільний світ,

Коли твою бідну долю Обпікав колючий дріт.

Та не спали діти, ненько,

Захиидались скільки літ!

Пришиов в світ Тарас Шевченко -Й твоє слово він зберіг!

Берегти тебе, плекати Будем всюди й повсякчас,

Бо єдина ти, як мати,

Вічно будеш серед нас!

Мають хист до складання віршів Федоришин Роман Федорович, Парипа Марія Іванівна, Чуйко Остап Якович, Більська Ярослава Миколаївна, Никифорук Віра Володимирівна. Правда, їх вірші ще недосконалі, над ними ще треба працювати. Самобутні поети не знають правил віршобудування, бо їх цьому ніхто не вчив, але зміст та ідея їх віршів цікаві.

Бібліографія

1.    ЦДІА, м. Львів, ф. №348, опис №1, од. зб. № 1770.

2.    Шематизм землі Станіславської 1832, 1835, 1858, 1889, 1890, 1892, 1893, 1894, 1894-1900 pp., 1900, 1902, 1907, 1909, 1913, 1928 р.

3.    Каталог с. Ганнусівка.

4.    Кравець М.М. Селянство східної Галичини і Північної Буковини у II пол. XIX ст. - Львів. 1964 с. 97.

5.    Паркулаб В. Молодість моя комсомольська. // Вперед. - 1981.

6.    Заклинський Р. Географія Руси. Ч. І.- Львів, 1887. - с. 95.

7.    Боротьба труд. Прикарпаття за своє визволення і возз’єднання з Рад. Україною. - Станіслав, 1957.

8.    Дейчаківський І. Єзупіль. - Івано-Франківськ, 1997.

9.    Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття. - Івано-Франківськ, 1992.

10 Від Жовтня до Вересня. - Ужгород: Карпати, 1990.

11.    Яман В. Дивізія Галичина у Станіславському окрузі. 1943-1944 pp. // Альманах. - Т. І.

12.    Акти гродські і земські. Т. 19. - Львів, 1906.

13.    Францисканська метрика 1819 р.

14.    Підшивки газет “Прапор жовтня”, “Прапор перемоги”, “Вперед”, “Прикарпатська правда”.

15.    Таємниці місцевих назв. - Тисмениця, 1995.

16.    Зеновій Федунків. Каплиця-усипальниця Борисоглібського монастиря // Вперед. — 25.07.1998.

Післямова

Шановні читачі - односельчани, краяни!

Ви прочитали нарис про історію Ганнусівки, частинки нашої України.    

У книзі ви знайшли багато для себе невідомого, малознайомого або призабутого. Ви дізналися про життя наших давніх предків у минулі часи, дізналися про період ще не зовсім далекий і про сучасне село.

Та літопис села на цьому не закінчується. І ми повинні старатися вписати в нього свою золоту сторінку для майбутніх поколінь. Пройдуть роки і хтось напише другу, а там і третю частину історії нашого прекрасного села. Для цього ведіть свій родовід, записуйте цікаві сімейні події, події села, факти.

По різному приходилось жити нашим землякам: після поганого приходило добре і навпаки. Але всі вони любили своє село, боролись за своє щастя, любили землю-годувальницю, дбайливо обробляли її.

Тому кожний з нас, як частина нашого села в теперішній і в майбутні часи, повинен дбати про нього, берегти те, що дісталось нам від наших предків: церкви, цвинтарі, дороги, землю, природу. Пам’ятайте про майбутнє, а воно можливе тоді, коли будемо знати про минуле...

Відносімся до берегів річок, околиць села, як до свого двору, свого будинку. Не забувайте, що тут житимуть ваші діти, онуки, правнуки. Задумайтесь над тим, що ми залишимо для них.

Ми живемо на рідній землі, серед чудової природи лісів, садів, річок, гір. І повинні пам’ятати, що природа буде в безпеці тільки тоді, коли ми полюбимо її просто за те, що вона прекрасна. Але краса така беззахисна, тендітна й ніжна. І наше завдання захистити ЇЇ. Бережімо оту чарівну красу, яка надає селу, Україні привабливий вигляд.

Залишімо за собою добряга слід на землі.

З глибокою пошаною до всіх.

Автор