Наукова бібліотека України


Loading
У вирі воєн
Краєзнавство - Ганусівка - Івано-Франківська область

З початком першої світової війни Галичина стає ареною двобою двох гігантів-монстрів Австро-Угорщини та Росії, які прагнули вирішити свої імперіалістичні плани руками підвладних народів. Одночасно світова імперіалістична бійня дала можливість піднятися з колін тим, хто був спочатку ними поневолений. Україна стала пробуджуватись.

Серпень 1914 р. приніс ганнусівчанам нове горе. Сумно задзвонили церковні дзвони, сповіщаючи про початок однієї з найбільших драм в історії західноукраїнських земель.

Після оголошення 1 серпня 1914 р. війни у Ганнусівці почалася мобілізація. Хлопців і молодих газдів забирали в австрійську армію і посилали їх на фронт. А декого з тих, хто мав відстрочку, забирали на “форшпан”, тобто на роботу для потреб фронту. Війна, як буревій, гнала молодих вояків по цілій Європі. Рідко писали вони листи до рідних, бо не всі були письменними. В листах розповідали про воєнні події і про те, що люди гинуть на чужині, як мухи, бо їсти нічого.

Через Ганнусівську гору проходила лінія оборони. Тут було збудовано оборонні споруди: окопи, бліндажі, стояли австрійські гармати. Йшли копати окопи молоді й старі. Гора й поля були пориті шанцями, окопами. Окопи проходили біля каплиці, що розмістилась на горі. Вона стала свідком кривавих подій, що відбувались на всій околиці.

Вже в серпні почався голод, бо продукти забирали для нужд армії, почалася епідемія холери. Запанувала дороговизна - люди харчувались фруктами і картоплею.

Восени 1914 р. російські війська прорвали фронт, були і в Ганнусівці. Вони нападали на селянські хати, гвалтували жінок, грабували жидів. Брали всіх, хто мав коней на форшпани. Московський уряд закрив усі школи в Галичині. Російські війська пробули на Галичині один рік.

Великого горя завдала ганнусівчанам перша світова війна. Багато жителів, призваних до армії, не повернулись додому. В людей було забрано вози, коней. На лінії війни в селі загинуло багато людей. Вогнем знищено значну частину сільських будинків, згоріла у вогні й хата-читальня. В час війни згорнула свою роботу "Просвіта”.

   Учасниками австро-російської війни були: Шевчук Семен Дмитрович - унтер-офіцер, знав німецьку, мадярську мови, Парипа Іван, Паркулаб Василь, Шиндак Петро, Шевчук Іван, Шиндак Данило, Козакевич Федір, Лялик Дмитро, Черепаха Матвій, Яник Василь, Вовк Семен, Третяк Яків, Щербяк Іван, Регей Іван, Шевчук Данило — був у полоні в Росії, Козакевич Семен, Козогін Антон були в полоні в Італії, Парипа Дмитро та інші.

Патріотично виховані молоді ганнусівчани ще в червні 1914 р. добровільно влилися в Корпус Українських Січових Стрільців (УСС). Це були Паркулаб Панько - патріот-націоналіст, полковник, віддав життя за Україну, вбили поляки, Третяк Іван, Лялик Кирило, Козакевич Юліан, Козакевич Антон, Паркулаб Іван, Шиндак Іван, Стропіль Михайло, Паркулаб Михайло та інші. Більшість наших односельчан, що стали до лав Українських Січових Стрільців з метою боротьби за незалежну Україну, по закінченні бойових дій повернулись до рідного села.

В 1918 р. Австрійська монархія розпалась. Восени спалахнуло повстання українців у Львові, які проголосили створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Сформувалося і військо ЗУНР -Українська Галицька Армія (УГА). Його кістяк склали січові стрільці. Перші загони січових стрільців були засновані членами товариств “Сокіл", “Січ” ще напередодні світової війни. Вояки УГА уславилися як сміливі, завзяті борці за волю і честь рідної України. Загинув під Крутами Вовк Михайло, доля якого в гой час завела в ті краї.

Після закінчення першої світової війни в 1919 р. розпочалась українсько-польська війна. Ця війна тягнулась недовго. Українські війська потерпіли поразку. Владу захопили поляки. Почалась польська окупація. Прийшов до свого завершення і перший етап українського відродження Ганнусівки. Попереду була важка виснажлива робота громади над відбудовою духовного, матеріального життя в повоєнні роки, бо перша світова війна докорінно змінила свідомість жителів села.

З приходом до влади панської Польщі в селі різко загострюється політична і соціально-економічна обстановка. Це було наслідком воєнної розрухи, голоду 1918-1920 pp. Після посухи, посилення національного гніту, політичних репресій, населення шукало притулку в усьому: одні емігрували за кордон, інші організовували політичні партії, треті терпіли. Доведені до відчаю, змучені й виснажені безпросвітними злиднями багато бідарів шукали вихід із нестерпного становища в масовій еміграції. Велика кількість їх поїхали шукати кращої долі за океан - в Америку, Австралію. Проте і там більшість з них чекала тяжка праця в сільському господарстві, промисловості.

З Ганнусівки в 1924 р. на пошуки кращої долі виїхали Соколюк Василь, Соколюк Іван, Черепаха Остап, Регей Микола (Кудлин), Парипа Михайло, Парипа Микола, Вовк Микита, Черепаха Григорій.

В тридцяті роки за кордон виїхали: Паркулаб Іван, Вовк Григорій, Регей Іван, Рибіцька Марія, Запухляк Микола, Вовк Іван, Вовк Луць, Парипа Василь, Войтович Михайло.

Про життя в Канаді в ті далекі 30-і роки розповідав Черепаха Григорій Томович, коли повернувся у село в середині вісімдесятих років. Зла доля переслідувала тисячі емігрантів. Економічна криза, що тоді охопила капіталістичний світ, викидала на вулицю мільйони трудівників. І емігранти примножували армію безробіття. Лише згодом вдалося влаштуватися на сяку-таку роботу у фермера. Кілька років пропрацював на фермі, а потім найнявся лісорубом. “Багато сил і здоров’я забрала в мене ця робота, але подітись було нікуди, бо кожний боявся стати безробітним. Нема нічого гіршого, як те, коли людина не може забезпечити себе і свою сім’ю”. В цьому ми самі переконались тут, в Україні, коли в 1991-99 pp. призупинилась робота заводів, фабрик.

Добре описав життя в еміграції Паркулаб Іван у своїй книжці “До світла й правди”.

У вересні місяці 1939 р. в село прийшло радянське військо. З приходом радянських частин змінилась влада в селі. Головою сільради став комуніст Яхніцький Гнат.

21 вересня 1940 р. радянською владою було оголошено призов до Червоної Армії.

Мирне життя тривало недовго. 22 червня 1941 р. о четвертій годині ранку Німеччина напала на Радянський Союз. На стороні німців воювали Угорщина, Італія, були військові формування інших країн Європи. Розпочалась радянсько-німецька війна. Вона ще має назву - Велика Вітчизняна війна. Вже на другий день війни над селом був збитий радянський літак. Льотчик зумів скерувати літак так, щоб він не впав на будинки. Впав він на горі. Коли до того місця прибігли жителі села, то льотчик і літак палали у вогні. На тому місці, де впав літак, поставлено пам’ятний знак. Тіло льотчика покоїться в братській могилі в Єзуполі.

У перші дні війни німецькі війська захопили значну частину території України. Була окупована і Ганнусівка. Знову змінилась влада. Старостою села кілька місяців був Вовк Остап, після нього селом керував Корпан Микола.

Йшла важка війна. Німеччина потребувала українського хліба. Окупаційна влада наказувала обробляти землю, сіяти хліб.

Навесні 1942 р. гестапо проводило реквізицію хліба, залишаючи кожній сім’ї всього по кілька кілограмів. Німці щомісяця як не контингент (примусову поставку сільськогосподарських продуктів) забирали, то худобу “переглядали”, щоб конфіскувати її. Через короткий час жителі села стали дуже бідними. І наслідком такого німецького газдування в цьому році став великий голод. Він гнав людей на Поділля заробляти хліб, вимінювати його за різні домашні речі. Нелегко було хліб заробляти, а ще важче доставити додому, бо на роздоріжжях, мостах стояла шуц-поліція, що конфісковувала повні торби селян-жебраків. Пухли з голоду люди, вимирало село.

Вже 1943 року люди набралися розуму: хліб жали, зерно ховали, а Потім мололи на жорнах. Тоді жорна були майже в кожній хаті, їх переховували по криївках, у потоках, у соломі, у пивницях. Жорна мусили ховати, бо німці заставляли зносити ці ручні млини в призначене місце, а потім конфісковували їх.

Під час війни в селі діяли репресивні органи, зокрема гестапо. До роботи в гестапо був завербований житель села Лобур Гнат. Дехто з примусу допомагав німцям встановлювати новий порядок, виконувати різні доручення. Був і примусовий набір в поліцію, куди були забрані: Третяк Василь, Савин Василь, Регей Василь, Регей Микола. Таких одразу після приходу Червоної Армії почали жорстоко переслідувати. Тому більшість з них записалось в УПА.

13 лютого почали вивозити людей в Німеччину на примусові роботи. На ці роботи забирали переважно молодь, періодично влаштовували облави, тому що добровільно майже ніхто не хотів їхати. З Ганнусівки до гітлерівської Німеччини були вивезені: Соколюк Ганна, Войтович  Андрій, Регей Пилип, Плугатор Григорій, Федоришин Роман, Паркулаб Остап, Соколюк Іван, Козогін Іван, Шевчук Микола, Голик Марія, Федоришин Федір, Парипа Іван, Ходак Василь, Ходак Марія, Третяк Петро, Вовк Михайло, Ходак Марія, Скусяк Семен, Скусяк Марія, Вовк Марія, Вовк Михайло, Вовчук Михайло, Шевчук Михайло, Савин Микола, Тхорик Варвара, Парипа Марія, Вовчук Ганна, Парипа Василь,

Калин Григорій, Вовк Михайло, Козогін Ксенія, Козакевич Остап, Гресько Парасковія, Паркулаб Іван, Шиндак Григорій, Черепаха Анастасія, Парипа Михайло, Більська Ганна, Вовчук Марія, Вовк Юрій, Вовк  Марія, Олійник Олександра, Плугатор Анастасія, Білан Марія. Наших людей примушували працювати на військових заводах, каменоломнях або в бауерів (приватні сільські господарі) по 14-18 годин. Жили вони у  тяжких умовах. По закінченні війни всі вони повернулись додому.

У 1943 р. в м. Львові в урочистій формі було проголошено утворення дивізії з українських добровольців. Всім було доведено до відома, що це створюється незалежна українська військова одиниця як майбутній прообраз Української Армії. В дивізію “Галичина” записалось багато і юнаків з Ганнусівки. Членами дивізії “Галичина” були: Вовчук Василь,

Мокляк Микола, Навроцький Василь, Яник Гнат, Козакевич Юрій, Козакевич Михайло, Калин Іван, Савин Юрій, Соколюк Михайло, Більський Іван, Парипа Михайло, Черепаха Михайло, Черепаха Микола, Паркулаб Михайло, Вовк Остап, Соколюк Михайло, Дутко Дмитро, Олійник Григорій, Соколюк Григорій, Шевчук Григорій, Савин Василь, Бабій Михайло, Черепаха Антон, Вовк Михайло, Плугатор Михайло, Вовк Михайло, Арлямовський Дмитро, Третяк Михайло, Парипа Михайло, Парипа Василь, Паркулаб Михайло, Дутко Василь, Пуйда Євстахій, Шиндак Михайло, Паркулаб Василь, Козогін Іван. Не всі учасники цієї дивізії живими повернулися додому. Загинули в боях під Бродами: Шиндак Михайло, Третяк Михайло, Савин Юрій, Паркулаб Василь та інші.

З перших днів вторгнення німецької армії в українських землях виник рух опору окупантам. Проти німців сформувались і почали активно діяти великі партизанські загони. Партизани Ковпака на деякий час дійшли згоди із загонами УПА і разом били ворога. Проте пізніше, коли Червона Армія перейшла у наступ і визволяла українські землі, УПА повела боротьбу з радянськими партизанами.

Зразу з відновленням радянської влади в липні 1944 р. в Ганнусівці почалася мобілізація в Червону Армію. Було мобілізовано понад 100 чоловік. Серед них: Козакевич Михайло Антонович, Соколюк Григорій Васильович, Череапаха Григорій Іванович, Сковронський Іван Іванович, Соколюк Василь Михайлович, Регей Микола Михайлович, Шевчук Михайло Семенович, Мацьків Петро Іванович, Воєвода Василь Іванович, Войтович Костянтин Гнатович, Томин Михайло Костянтинович, Лялик Григорій Дмитрович, Дутко Микола Михайлович, Вовк Михайло Миколайович, Остапович Іван Михайлович, Паркулаб Михайло Васильович, Паркулаб Степан Васильович, Вовк Микола Іванович, Паркулаб Михайло Васильович, Вовк Остап Миколайович, Третяк Григорій Васильович, Парипа Василь Миколайович, Радковський Дмитро Григорович, Шиндак Антон Максимович, Томин Микола Юрійович, Паркулаб Остап Васильович, Странський Йосип В’ячеславович, Вовчук Петро Матвійович, Жердецький Андрій Федорович, Паркулаб Микола Васильович, Вовчук Василь Михайлович, Третяк Остап Васильович, Беляєвський Микола Іванович, Шиндак Василь Петрович, Вовк Антон Петрович, Вовчук Михайло Матвійович, Черепаха Василь Ю., Третяк Антон В., Гресько Григорій, Паркулаб Іван Ст., Регей Василь Іванович.

Не всі мобілізовані в армію повернулись додому. На фронтах в 1941-1945 pp. загинули: Сковронський Микола Іванович, Соколюк Остап Іванович, Воєвода Остап Іванович, Шиндак Михайло Данилович, Дутко Михайло Дмитрович, Паркулаб Дмитро Микитович, Черепаха Михайло Федорович, Черепаха Василь Михайлович, Черепаха Петро Михайлович, Нагнибіда Володимир Іванович, Паркулаб Василь Йосипович, Шиндак Михайло Дмитрович, Паркулаб Михайло Григорович, Козакевич Дмитро Семенович, Регей Григорій Михайлович, Вовк Василь Михайлович, Регей Михайло Кирилович, Регей Михайло Іванович, Черепаха Антон Юркович, Соколюк Михайло Михайлович, Вовк Василь Миколайович, Козакевич Дмитро Романович, Федоришин Федір Федорович,Вовк Михайло Дмитрович, Шиндак Дмитро Данилович, Навроцький Михайло Вікторович, Вовчук Григорій Іванович, Калин Василь Іванович, Паркулаб Василь Михайлович, Регей Михайло Іванович, Паркулаб Михайло Васильович, Парипа Лук’ян Степанович, Лобур

Михайло Якович, Паркулаб Григорій Микитович, Паркулаб Іван Микитович, Регей Микола Іванович, Регей Василь Іванович, Вовчук Семен Михайлович, Парипа Данило Андрійович, Третяк Матвій Іванович, Боднар Микола Степанович, Шевчук Дмитро Степанович, Шевчук Дмитро Олексійович, Парипа Григорій Савкович, Паркулаб Іван Степанович, Дутко Петро Дмитрович, Паркулаб Іван Онуфрійович, Черепаха Михайло Матвійович, Черепаха Василь Матвійович, Паркулаб Григорій Васильович, Куш Семен Лук’янович, Навроцький Остап Михайлович, Савин Михайло Іванович, Регей Федір Михайлович, Гресько Михайло Степанович, Козакевич Олексій Федорович, Вовк Михайло Іванович, Ластовецький Григорій Іванович, Яцук Василь Григорович, Третяк Антон Юрійович, Третяк Остап Михайлович, Козакевич Григорій Федорович, Хлабатий Федір Федорович, Кульбаба Дмитро Юрійович, Козакевич Дмитро Васильович, Яцук Андрій Григорович, Парипа Михайло Григорович.

З часом все менше залишається в живих сивочолих ветеранів-фронтовиків. На 9 травня 1999 року їх залишилось тільки 13.

Багато жителів села - учасників Великої Вітчизняної війни нагороджено орденами і медалями, але й багато молодих газдів, мобілізованих до армії, не повернулись з війни.Їх дружини стали вдовами, а діти на-півсиротами. Вдовами стали: Паркулаб Анастасія Михайлівна (Загородна), Сковронська Анастасія Микитівна, Дутко Ольга Григорівна, Паркулаб Ганна Михайлівна (ковалева), Савин Марія Пилипівна, Боднар Текля Микитівна, Регей Євдокія Михайлівна, Регей Анастасія Григорович, Шиндак Ганна Федорівна, Паркулаб Анастасія Дмитрівна, Соколюк Анастасія Іванівна, Вовк Катерина Василівна, Кульбаба Парасковія Остапівна, Вовчук Євдокія Онуфріївна, Вовчук Анастасія Іванівна, Куш Михайлина Миколаївна.

Більшої уваги, ніж ту, яку вони мали, заслужили вдови фронтовиків. На їх плечі лягла робота по догляду за дітьми, робота в полі. В 1999 р. у селі залишилось живих 5 вдів.

На території села є пам’ятник, на якому викарбовані прізвища тих, хто загинув на фронтах в 1941-1945 pp.

Закінчилась довга і така нестерпна війна. 8 травня 1945 р. нацистська Німеччина визнала себе переможеною, капітулювала. З того часу 9 травня ми щороку святкуємо як День Перемоги - день радості визволення, день суму за загиблими. Жителі села стали до мирної праці. А роботи було вдосталь. Війна офіційно закінчилась, але боротьба за незалежність тривала довго.

Брали ганнусівчани участь і в Афганській війні. Воїнами інтернаці-оналістами були: Парипа Володимир Остапович, Білан Михайло Михайлович, Кульбаба Григорій Васильович, Бойко Володимир Іванович, Паркулаб Володимир Миколайович (офіцер). Всі вони нагороджені медалями “За відвагу”, “За відмінну службу”.

Про важке солдатське життя в Афганістані згадує Володя Парипа Він говорить: ‘‘Мені ще й досі сниться Афган, хоча пройшло з того часу вже 10 років. Понад 3000 моїх бойових побратимів-українців віддали своє життя на чужій землі. Не всі їхні тіла похоронені на Україні. Гинули молоді хлопці, яким не було й двадцяти років”.

Тривожний і непевний час

З осені 1942 р. на Поліссі і Волині під егідою ОУН планомірно і організовано створюються збройні загони, що приймають назву Українська Повстанська Армія - УПА. До лав збройного опору проти поневолювачів ставала в більшості молодь, яка проймалась духом боротьби. УПА мала значний вплив на більшість населення. Кожний член УПА приймав вигадане прізвище-псевдо. Це робилось для того, щоб не накликати небезпеку на рідних. Набір до УПА відбувався на добровільних засадах. Для складів зброї, продуктів по лісах, полях, потоках будувались криївки. Будувались криївки і для проживання 2-5 чоловік та бункери для 10-15 чоловік. Життя в криївках, бункерах було не з медом, були великі труднощі.

Період з 1943 до початку 50-х років дуже трагічний. Жителі села із зброєю в руках ставали в охорону своєї землі, з надією вибороти власну державність формувалась УПА під час німецької окупації, але після приходу більшовиків, цей процес набув масового характеру. Почалась посилена організація боротьби за незалежність України.

Вступив в ОУН-УПА Паркулаб Микола Васильович. Ось що розповів він про свою участь в партизанській сотні.

“В один березневий день 1944 p. наша сотня проходила через с. Любіжне. Це була сотня молодих хлопців з ОУН. Таких сотень на той час було багато в Карпатах. Ці сотні вели партизанську війну з німецькими і мадярськими військами, котрі залишали вже фронт і добирались через Карпати до своїх країн. Німці відступали по всіх фронтах на захід, грабуючи міста і села, вивозили все награбоване добро в Німеччину. Важко і небезпечно було воювати з таким сильним і озброєним до зубів ворогом, як німецька армія. Головним завданням нашого загону було заготовляти :зброю шляхом роззброєння німецьких і мадярських армій, а також відбирати награбоване добро: худобу, зерно, різні матеріали і продукти. Все це бралось для української армії.

В селі Любіжне з 1943 р. працювала вчителькою молодших класів Никифюрук Мирослава - жителька с. Ганнусівка. Під час переходу сотні через село Любіжне, багато людей вийшло вітати нашу сотню. Я вступив до цієї сотні в лютому місяці 1944 р. Мені був в той час 21 рік. Бачив я вже багато різного і небезпек ного. Сотня затрималась в Любіжному на 1 2 години. Мирослава впізнала мене і після короткої розмови вирішила також добровільно вступити в цю сотню. З дозволу проводу сотні вона вступила до неї. Перед цим постриглась під хлопчика, переодягнулась, зібрала в сумку ліки, які мала, бо в селі допомагала людям. Жителі села плакали за нею, просили її залишитись і вчити їх дітей, але вона вирішила поміняти тихе життя в теплій хатині на небезпечне партизанське життя. Взяла свою сумку з ліками і в якості санітарного інструктора подалась з сотнею в партизанський рейд по Карпатах. Мирославі було набагато важче, ніж нам, мужчинам, бо після довгих переходів ми, чоловіки, змучені падали і швидко засинали. Часом і їй допюмагали, чим могли. У неї була, праця, яку вона була змушена робити сама: лікувати хворих чи поранених. На відпочинок їй залишалось дуже мало часу. Я був у цій сотні майже поруч з нею, але ніколи не чув від неї, що їй важко, що їй страшно. Вона своїм оптимізмом, своїм героїчним прикладом заохочувала всю нашу сотню до боротьби з проклятим ненависним німецьким ворогом і його союзником мадярами, котрі знищили так багато нашого народу.

Мадярські солдати грабували наших селян, відбирали що тільки могли. В той час, коли вони квартирували в наших селах, селяни заганяли тварин, свиней, курей і все живе до хати. Німецькі солдати дрібною крадіжкою не займалися і за злодійство карали мадяр. Німці були державні злодії, бо незаконно грабували і подержавному нищили народи Європи через свої заводи смерті, знищували єврейську націю поголовно. Дякувати Богу, що не здійснилися його мрії, мрії німецького фашизму. Це був страшний смертельний план.

Наша боротьба в Карпатах підходила до кінця. Багато добрих справ зробила наша сотня. Вона оперувала в основному в Надвірнянському районі з березня місяця і майже цілий квітень 1944 р.

Радянські танки вдерлися в Надвірнянщину. Вони гнали німців на захід. Червона Армія наступала на Івано-Франківськ. Наш провідник сотні дав наказ, щоб учасники сотні, котрим не дуже далеко додому, збирались і йшли. А котрим було далеко, то їх розквартирували по селах у сім’ях селян. “Як прийде час і буде потреба - покличемо вас у сотню”, — сказав провідник сотні, котрий був родом з с. Добротова. Я, Мирослава і ще один молодий хлопець з Більшівцівського району вирушили в дорогу з села Чорний потік і прийшли на міст на ріці Прут. На мості стояли вже радянські солдати, котрі повели нас до начальника варти -старшого лейтенанта. Bін жив недалеко від моста в селянській хаті. Лейтенант суворо запитав: “Куди йдете?" Мирослава сказала, що ми були евакуйовані з с. Любіжне в час боїв, а зараз по вертаємось до села, щоб святкувати Великодні свята (а це був великий четвер) 1944 р. З хати вийшла мала дівчинка десь біля 8-10 років. Ця дівчинка була з тої хати, в котрій квартирував офіцер. Він подивився недовірливо на нас трьох і спитав ту дівчинку: “Ти знаєш цих людей?” Вона відповіла: “Так, я їх знаю. Вони з сусіднього села!''. Офіцер, не перевіряючи, нас відпустив. Мирослава була переодягнена в дуже бідну гуцульську одежу. У руці в неї була 250-грамова пляшечка, а в пляшечці курячий смалець, який вона дістала в людей, нібито для своєї хворої дитини. Ця фантазія спрацювала переконливо і нас відпустили. Ми були раді, що все закінчилось так гладко, бо могло бути гірше, якби нас обшукали. В мене було багато ліків, з якими. Мирослава не могла розлучитись. Ми трохи злегковажили, переходячи лінія фронту. В товариша нашого теж було багато такого, що могло нас викрити. Мирослава заховала свої документи, які свідчили про те, хто вона і звідки, у взуття. Сам Господь допоміг нам вийти з цієї страшної історії, до котрої ми всі троє віднеслись легковажно. Обходячи села лісами і полями, ми дійшли до с. Братківці, де в Мирослави були знайомі люди. Настала великодня п’ятниця. Фронт мінявся через кілька годин. То наступали німецькі війська і відступали радянські, то навпаки.

Ми всі троє про щось говорили біля хати. Пролетів артилерійський снаряд, відбив ріг хати, впав за хатою і розірвався. На щастя ми залишилися живі. Ніч переночували у знайомих Мирослави. В суботу ми дібрались додому. По дорозі відступали німецькі війська. Великдень святкували в Ганнусівці. Це було під кінець квітня 1944 р. У вересні 1944 р. я пішов на Другу світову війну, звідки повернувся інвалідом війни в квітні 1946 р. Мирослава до кінця 1945 р. лікувала жителів села, тримала зв’язок з УПА.

В один прекрасний день 1945 р. Мирослава Никифорук була за прошена підпільною повісткою з’явитись в с. Підлужжя. Вона одягнула нову селянську одежу і на всякий випадок взяла з собою сорочечку малої дитини, ніби йде відмовляти страх ляк дитині. Пішла Мирослава і не повернулась більше додому. І до цього часу ніхто не знає, що з нею трапилося. Пройшло 53 роки з того часу, як її не стало. Важко здогадатись, яка підла рука зробила цю чорну справу. Не відомо, де спочиває тіло цієї доброї, чесної, відважної дівчини.

Залишилась самотньою її добра стара мати, сльози котрої ні коли не висихали за своєю дорогою донечкою. Друзі придумували різні версії, щоб подати надію матері на повернення дочки.

Мирослава заробила собі на історичний пам’ятник, який би розповідав прийдешнім поколінням про цю ідейну патріотку, котра добровільно пішла на таку важку і небезпечну для дівчини боротьбу проти таких сильних ворогів України як німецький фашизм і російський комунізм.

Радянським органам був даний наказ: кинути війська, щоб прочесати всі ліси Галичини і знищити повстанські війська організації ОУН. Ці війська народ назвав Червоною мітлою. Вона замела тисячі українських повстанців (їх називали бандерівцями) на той світ. На терені тільки Ганнусівських лісів загинуло в той час понад 20 молодих хлопців, котрі ще не знали справжнього життя. Їхні трупи впізнавали рідні, ховаючи їх вночі. Невпізнаних ховали на місці, де були вбиті. Пастухи села, котрі пасли худобу, крадькома робили березові хрести і клали їх на цих могилах.

З районного центру Жовтень (тепер Єзупіль) радянські солдати їхали в ліс по дрова і, бачачи березові хрести, витягали їх і розкидали. Розкидали вони і кості померлих повстанців, щоб не залишилось свідків про цих молодих героїв, котрі вели таку нерівну боротьбу з різного роду окупантами. Живучи в лісах, будували дерев’яні бункери, криївки, де у важких умовах приходилось працювати і жити, а ще у тяжчих воювати.

Так, у вересні 1944 р. в урочищі Заруб відбувся бій членів УПА з військами НКВД, в котрому лягли за волю України громадяни с. Єзупіль: Білецький Петро, Вовчук Михайло, Бусько Іван, Кудловський Михайло, Недоступ Євген, Чеверда Михайло, Кушнір Михайло, Кудла Степан, Овчар Іван.

Радянська адміністрація зіткнулася з самого початку свого правління з явним або прихованим спротивом населення. І це наштовхує комуністів постійно тримати напоготові каральні загони НКВД, а потім і військові гарнізони в кожному селі. Починаючи з кінця 1944 р. і до середини 1945 р. з села загинуло 4 активних борці за незалежну Україну.

Один з них - Паркулаб Михайло Дмитрович, 1914 р. народження, псевдо - “Хмара”. Коли Михайло зрозумів, що він оточений військами НКВД з усіх сторін і вирватися неможливо, він вирішив прийняти смерть, підірватися на гранаті, не зрадивши ідеалам, які стали для нього священними. Ця подія трапилась на території села в урочищі Лубищі. Це була відважна, ідейно-патріотична людина, котра любила свою Україну, свій народ. Не пожалів свого життя для того, щоб Україна була вільною державою. Він був активним учасником “Просвіти”, очолював читальню “Просвіти”, організовував читання патріотичних книжок. Коли він вступав в УПА, його відраджували. Йому говорили, що то небезпечно, на кожному кроці чекає смерть. А він відповідав: “Таких як я історія не забуде”. Його слова були пророчими. Так і сталося.

Загинув і Король Василь Степанович 1910 р. народження, псевдо “Сірко”. Народився він у с. Дички Рогатинського району, закінчив Рогатинську гімназію. Це була високоосвічена особистість. В 1935 р. служив у Польській армії. Цього року проходили військові навчання в с. Ганнусівка. Тут він познайомився з дочкою війта села Вовка Івана Люсею. Після закінчення служби у війську жив у сусідньому селі Узині, дякував, керував церковним хором, багато зробив для відродження

культури в с. Узин. Через деякий час одружується з Люсею і переходить жити в Ганнусівку. У 1939 р. Гітлер оголосив війну Польщі. Василя Короля як офіцера Армії Народової мобілізували в її ряди. Після закінчення війни повертається в село. Відкриває крамницю і займається торгівлею, керує церковним хором. На початку 1944 р. вступає в УПА. В 1945 р. війська НКВД оточили бункер, в якому був Король та його однодумці. Він непомітно, таємним лазом, виходить з бункера з автоматами в двох руках. Почав відчайдушно стріляти. Тут він проявив великий героїзм, відвагу. Чекісти відступили. Хлопцям вдалось врятуватись. Після цього випадку Король переходить в Тлумацький район, де стає районовим провідником ОУН. Загинув відвалений патріот у с. Петрилові.

Пізньої осені в листопаді місяці 1944 р. по-геройськи віддали своє життя Шиндак Григорій Михайлович і Чуйко Михайло Іваович. Їм було по 22 роки, коли прийшли до хати повечеряти. Солдати гарнізону оточили хату і наказали здатися. Хлопці відмовилися. Тоді солдати запалили хату. У вогні загинули молоді патріоти. А їм так хотілося жити. Закрадається думка, що на хлопців донесла якась підла душа провокатора.

Тієї самої осені повторилася така ж сама історія в хаті Черепахи Анастасії Іванівни. Як тільки шість повстанців сіли вечеряти, почувся постріл. Через деякий час хату обступили чекісти. Зав’язався нерівний бій. Почала горіти хата. То було пекло. В хаті згоріло 5 повстанців і жінка Соколюк Михайлина, яка допомагала готувати вечерю. Одному пораненому повстанцю дивом вдалося втекти і врятуватися. А у вогні згоріли: Борисюк Василь Іванович 1924 р.н., Гайдей Володимир Семенович 1923 р.н. з с. Вовчинець, Куцин Іван Андрійович 1905 р.н. з с. Микитинці, Максимів Михайло Дмитрович 1920 р.н. з с. Угорники.

На початку 1944 р. загинув і син священика Семків Роман. Він разом з товаришами на конях мали дістатися через Колодіївку, Клузів, Павлівну в Чорний ліс. На околиці Колодіївки їх запримітили німці. Почався бій. В цьому нерівному бою і віддав своє життя патріот України.

В 1949 р. у с. Ямниця загинув у бою стрілець УПА Гресько Іван Григорович (псевдо “Дуб”).

В рядах УПА, крім згаданих вище жителів села, були Козакевич Михайло Матвійович, псевдо “Байденко”, Регей Василь Кирилович, Регей Микола Кирилович, Савин Василь Іванович, Черепаха Михайло Васильович, Дутко Василь Іванович, Шевчук Федір, Хлабатий Михайло, Регей Михайло, Регей Іван, Паркулаб Микола, Паркулаб Петро Козакевич Семен, Дутко Григорій, Навроцький Василь, Лялик Григорій.

Після війни на західних землях України загони УПА продовжували боротьбу з радянськими військами. Їхня мета залишалась незмінною - здобуття волі, відновлення незалежної України. У 1950 р. загинув головний командир УПА генерал Роман Шухевич. Згодом боротьба УПА швидко припинилась, бо сили УПА і Радянської Армії були нерівними. Але поодинокі виступи ще продовжувались.

В ті часи по селах були створені станиці. З числа активних жителів села призначалися станичні. Станичними в Ганнусівці були: Черепаха Василь Федорович, який був членом ОУН. Це була розсудлива людина, член “Просвіти", брав активну роль в політично-культурній роботі села. Шиндак Марія Михайлівна також виконувала роль станичної. В обов’язки станичних входило: кожного місяця звітуватись перед проводом, розповсюджувати листівки, переправляти естафети в сусідні села, забезпечувати повстанців продуктами тощо. Зв’язковими в селі були Паркулаб Марія, Гарасим’юк Ганна, Чуйко Марія, Шиндак Олюні, Вовк Ксенія, Шевчук Марія, Паркулаб Анастасія.

В цей час у селі деякі завдання кур’єра виконував Вовк Микола Степанович. Перше завдання Миколі Вовкові дав Паркулаб Михайло Дмитрович, псевдо “Хмара”. Розповідає Вовк М.

“Треба було піти в село Сілець. Я йшов через Козакову долину, на березі Бистриці мене чекав човен з перевізником. В Сільці дійшов до пам’ятника Т.Шевченку, неподалік якого була старенька хата. Я зайшов до хати. Назвав пароль: “Чи нема у вас сіна, щоб продати?" Жінка відповіла: “Три дні минуло, як продала.” Відповідь була правильно, і я передав штафету (записку). Прочитавши штафету, дали мені іншу, в якій була відповідь. Це було восени 1943 р. В березні місяці ''Хмара'' дав мені нове завдання. Треба було поїхати в Горішній У грипів. Я дав згоду. Взяв коней і поїхав до Єзуполя на Клибанію. Там на мене чекали. Навантажили на фіру кілька ящиків патронів, карабінів. Це все накрили брезентом і соломою, а зверху накидали гною. Крім мене, було ще дві фіри. їхали через Сілець, Тязів, Ямницю. Нас супроводжували зв’язкові на конях. В Угринові нас розвантажили. Додому я повернувся другого дня.

На початку квітня 1944 р. “Хмара” покликав мене і Більського Михайла на розмову. Під час розмови з’ясувалось, що треба йти в Чорний ліс в Українську Повстанську Армію. Ми згодились. Другого дня ми пішли в с. Добровляни - там вже було 3 хлопці, разом пішли в с. Колодіївку. В Колодіївці приєдналися до нас ще 5 хлопців. Нас перепроваджували з села в село. Так ми дійшли в с. Пороги, а там в Чорний ліс. Там нас озброїли. Ми були у складі куреня Різуна.

В серпні 1944 р. більшовики оточили Чорний ліс. Нам вдалося вибратися з кільця і переховатися в сусідніх лісах. В цей час був оголошений наказ: “Всім розходитися додому!” Ми з Більським Михайлом в кінці серпня повернулися додому. А вже у вересні я вимушений був піти у воєнкомат і проситися добровольцем на війну. Причиною цього поступка було те, що секретар сільради попередив батька, що нас можуть вивезти до Сибіру, якщо я не піду в армію. Так я опинився у вирі війни. Наші війська виганяли німців з рідної землі. Бої проходили вже у Польщі. Біля м. Кросно відбувся великий бій, багато людей загинуло, а ще більше було взято в полон. Мене взяли німці в полон. Після перемоги над Німеччиною нас, молодих, (а мені тоді було 20 років) знову взяли в армію. Спочатку вчився у воєнній школі, після її закінчення мені присвоїли звання сержанта. Потім відправили служити в Станіс лавську дивізію в м. Надвірну. В грудні 1946 р. мене відправили в Солотвинський район ловити бандерівців. То був час перед виборами. На стовпах, деревах, будинках наклеювали листівки проти радянської влади. Привели в гарнізон одного чоловіка, котрого зловили під час розклеювання листівок. Над ним знущалися, били шомполами. А потім сказали мені і ще одному солдатові відвести його в штаб гарнізону. Треба було йти через Бистрицю кладкою. За річкою були кущі. На кладці я шепнув йому, щоб він тікав, а я не буду стріляти. Коли він сховався в кущах, я почав стріляти за ним. По тривозі підняли весь гарнізон, але зловити його не вда лось. Після цього випадку мене засудили на 5 років. Повернувся додому в 1951 р.”

П’ятнадцятирічним юнаком Рибіцький Олексій також став спецкур’єром УПА. Він передавав естафети, переводив членів УПА у Вільшаницю, Буківну, Горішній Угринів, Павлівку, добре знав легендарного курінного Чорноту.

В мирний час Олексій Іванович Рибіцький був прекрасним господарем, класним спеціалістом. На воротах його двору висить табличка “Двір зразкового порядку”. Таким чистим і акуратним хотів бачити і своє село. Він мріяв навести порядок на берегах потічків, на вулицях, навкруг села. Був у нього задум закінчити могилу борцям за волю України, яка була розпочата ще в 1939 р. на найвищій точці гори, а потім заборонена польською владою. Але невблаганна смерть у 1998 р. забрала його з цієї землі. Є надія, що його задуми будуть втілені в життя.

На жаль, серед зв’язкових і самих членів УПА були зрадники. Навесні 1944 р. у Великодні свята два повстанці зібрались йти з лісу в село. Але про це вже знали в гарнізоні. Коли хлопці підійшли до села, то побачили солдатів. Почався нерівний бій. Про цю подію складено і пісню. Ось її уривок.

В поливаний понеділок Було дуже темно. Зібралися Осип з Славним Й каже: ”В село йдемо”.

Дійшли вони до Задвір’я — Нараз стрепенулись -В цей час із потока “Стій!” - крики почулись.

Бухнула ясна ракета, Засвистіли кулі, Скрикнули оба повстанці, “Це зрада Олюні”.

Скрикнули оба повстанці, Стали відбиватись,

Щоб своїм ворогам катам Живими не здатись...

Із показань сучасників тих часів і подій випливає, що і Байденко зраджував своїх друзів по зброї. Він видавав криївки. Викликав партизанів естафетою на зустріч, водночас повідомляв НКВД, яке організувало засідки на повстанців, знищувало їх.

В результаті таких подій восени 1950 р. був розкритий останній бункер в урочищі Діброва. Солдати гарнізону оточили бункер. До бункера з села було взято 15 чоловік. Серед них Сковронського Петра, Томина Михайла, Бурковського Володимира, Дутко Івана, Лялика Григорія, Плугатора Григорія, Козакевича Миколу та інших. На переговори в бункер відправили Томина Михайла. Але партизани відмовилися здаватися. Перед смертю вони заспівали: “Ще не вмерла Україна”, а потім  підірвались гранатами. Їх було семеро. Сім героїв-патріотів, вірних синів і дочок України. Трупи їх відвезли в районний центр Єзупіль. Лежали вони три дні під будинком НКВД для опізнання, а потім їх було поховано. Серед трупів було і тіло жінки - майбутньої матері, в лоні якої билось маленьке трепетне серце дитини.

В 1951 р. в с. Ганнусівці загинув чотовий УПА уродженець Єзуполя Роман Васильович Нагнибіда 1922 р.н.

У серпні 1993 р. на Діброві, на тому місці, де був викритий останній бункер; поставлений пам’ятний хрест загиблим. З нагоди цієї події  відбувся великий мітинг, на якому виступаючі говорили про героїзм людей, які віддали своє життя за волю України. Силами учасників художньої самодіяльності села Ганнусівки був поставлений концерт. Тут лунали повстанські, стрілецькі пісні.

Важко було партизанам, та нелегко було і жителям села, особливо тим, хто жив на околиці села. Тут часто проходили облави, були випадки, коли зав’язувався бій між воїнами УПА і солдатами гарнізону. Люди просили Бога, щоб не було ночі, а вічно тривав день. Вдень було безпечніше. Тяжкі були тодішні часи для нашого народу. Гинули наші односельчани як від рук радянської влади, так і від боївок УПА.

Не можемо судити, хто в чому винен, бо останні крапки поставить тільки Господь Бог.

Ось такі трагічні й тривожні часи пережив наш народ. Історія того періоду була жорстокою і складною. Кожна людина, яка опинилась в ролі учасника тих подій, діяла на основі свого досвіду і свого розуміння, що деколи складалися навіть не з її волі.

У цій складній важкій ситуації помилки допускались з обох сторін: зі сторони воїнів УПА і зі сторони солдатів НКВД. Варта обом сторонам зрозуміти тодішню обстановку і дійти до порозуміння і злагоди. Повинен відбутися акт громадського примирення. Кожний з них боровся за свою державу, кожний з них був правий.

Молоді сільські хлопці розуміли, що трагедія України в тому, що вона не мала самостійності. Девізом повстанців стало відоме гасло: “Або здобудемо Україну, або загинемо в боротьбі за неї.” Ми мусимо зрозу міти, що трагедія наша не в тому, що на наших землях в різні часи були загарбники, а в тому, що не було єдності і спільного розуміння в народі. Та все-таки героїзм патріотів України не пропав марно. Їх мрії і прагнення збулися. Ми нарешті 24 серпня 1991 р. без пролиття крові отримали довгоочікувану незалежність.

А тепер наводимо факти. Позбавлені життя партизанами мешканці села, які були в розквіті сил. Всі вони хотіли жити, творити, виховувати дітей, онуків, але зла доля розпорядилась інакше.