Наукова бібліотека України


Loading
Церковне життя, побут, звичаї, традиції, Ганнусівські умільці, медицина і ветеринарія в Ганнусівці ,
Краєзнавство - Ганусівка - Івано-Франківська область

Остаточне введення християнства на Україні було за князя Володимира, що в 987 р. прийняв хрещення, а 988 р. відбулось офіційне хрещення Руси-України. Оскільки галицькі землі належали до Київсько; Русі, то й церква була тут православною.

Але в апостольній столиці Римі знали про прихильне ставлення галицького населення до західних християн, тому Папа Інокент звернув на Галичину особливу увагу, вислав до князя Романа (1199-1205 pp.) посольство. Однак до тісніших зв’язків з політичних мотивів не дійшло. А влітку 1247 р. по нараді зі своїми єпископами та провідними людьми, Романовичі передали через Пляно де Карпіні Папі Інокентієві IV заяву, що хочуть мати Папу за свого духовного звершника, а католицьку церкву за матір.

В 1248 р. було запропоновано Данилові королівську корону, але Данило відмовився. Коронація відбулася в 1253 р. Унійні спроби короля Данила, старання кардинала Ісидора в час Флорентійської унії - все це свідчить про постійний нахил церкви до католицького європейського Заходу.

Православна віра в 16 столітті почала занепадати. Одночасно з її упадком почалось пригнічення української культури, освіти. Відбувся перехід частини народу до католицизму, що широко підтримувалась польською владою.

Церква, культура, освітнє життя українського народу пустошилось. І ось в такій ситуації ініціативна група у складі Володимирського єпископа Ігнатія Потія, Волинського єпископа Кирила Терлецького і митрополита Михайла Рогози виступила за злуку православної церкви з католицькою.

6 жовтня 1596 року відбувся Берестейський собор, який ствердив об’єднання церков і визнав папу римського.

При цьому були прийняті 30 артикулів православної церкви, які обумовлювали збереження східного або візантійського обрядів та інші постулати православної віри.

Православне духовенство зрівнювалось у правах з католицьким духовенством. Так виникла греко-католицька церква. Берестейська унія -це є величезної ваги історична подія, яка була пов’язана з особливими правилами для нашої церкви, яка стала найбільшою церквою в родині східних католицьких церков.

Об’єднання церков, або унія, було сприйнято неоднозначно як православним духовенством, так і народом. Та попри все унія дала можливість зберегти в умовах полонізації і латинізації східний обряд, привела до пробудження національної свідомості українців, давала змогу захистити українську мову, створила передумову для появи української інтелігенції.

Величезну роль у національному та культурному відродженні краю відігравала українська греко-католицька церква, яка півстоліття переслідувалась та нищилась, незаконно була позбавлена права існувати, та все ж вона жила.

В 1946 році Сталін прийняв рішення про якнайшвидшу ліквідацію української греко-католицької церкви. 8-10 березня 1946 р. у Львові відбувся Псевдо Собор, який оголосив про самоліквідацію УГКЦ. Почалися масові переслідування вірних, священиків, черниць і ченців, сотні тисяч яких були кинуті за грати в’язниць, колючі дроти концентраційних таборів, депортовані у сніжні простори Сибіру, Мерзлої Півночі, на вітровії Казахстану. Арештовано тисячі українських правозахисників.

Всі церкви були віддані у власність Російської православної церкви. Так церква стала російською православною, хоч слово “російська” не вживалося.

Точної дати, коли була побудована перша церква в Ганнусівці встановити не вдалося. Але з легенд випливає, що вона існувала з незапам'ятних часів.

До появи новозбудованої церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Ганнусівці була старенька дерев’яна церква святих Романа і Давида, побудована в 1814 році. Благословіння церкви було проведено в 1815 р. В церкві зберігались метрики з 1785 р.

Кожна церква традиційно посвячена на честь Святого чи Христа Бога, Богородиці або Літургійного свята, а також має свій храмовий празник.

Стара церква в селі була на тому місці, де тепер стоїть пам'ятний великому генію і пророку України Т.Г.Шевченку. Для пароха був побудований будинок в 1843 р.

А ще раніше, згадується в історичних документах, в урочищі Мурованиця був Борисоглібський монастир. Стіни стояли на міцному фундаменті, дах був покритий олов’яною бляхою. Монастир побудований королем Данилом Галицьким. Сусіднє поле “Київці” показує, що церкву будували майстри, запрошені Данилом з Києва. Церква мала стратегічне значення, свого роду оборонного форпосту, висунутого на 11 км від міста Галич, а Галич тоді був на місці теперішнього с. Крилос. Монастир-Церква була оборонною спорудою не тільки для Галича, але й для порту на Дністрі, що був у районі давніх Чешибісів (Єзуполя).

Археологічна експедиція під керівництвом Я.Пастернака у 1935 р. почала дослідження місця, де була монастир-церква. Експедиція відкрила лише частину храму, оскільки два із трьох власників поля, на якому він знаходився, не дали згоди на проведення тут розкопок. І все ж таки Ці дослідження дали досить плідні результати. Фундамент церкви був складений із великих тесаних блоків вапняку на вапняному розчині, перемішаному з великою галькою. Брак часу не дозволив ученому дійти до Підошви фундаменту. В румовищі археолог виявив шматки пошкоджених вогнем свинцевих пластин із покрівлі та декілька архітектурних білокам’яних фрагментів. Під верхнім шаром гравію у двох місцях знайдено частини первісної підлоги, викладеної кам’яними плитами 0,7x0,7 м, що лежали на пластах жовтої і червоної глини товщиною близько 0,2 м. Підводячи підсумок дослідженню споруди, Я.Пастернак відзначив, що ця “ротонда” на початковому етапі могла відігравати роль оборонного форпоста давнього Галича, отже вона мала велику товщину фундаментів (близько 2 м), круглу форму, зручну для оборонних цілей і розміщувалася на висоті 60 м над рівнем Дністра.

Я.Пастернак, обстеживши залишки храму, висловив припущення що це залишки Борисоглібського монастиря, побудованого у XIII ст. і зруйнованого турками або ж татарами.

Однак розкопки Я.Пастернака не дали можливості уявити план споруди в цілому та визначити його основні параметри. Виникла потреба у повторних дослідженнях, з якими не можна було зволікати, бо після перших розкопок пам’ятка досить інтенсивно руйнувалася. В 1959 р. проведено планові розкопки під керівництвом М.Крагера, які дали змогу уточнити планувальну структуру храму, так як його фундаменти були відкриті повністю. Будівля мала форму не ротонди, а квадрифолію. Нижня частина фундаменту на всю свою глибину складалася із окремих каменів та була залита вапняковим розчином із домішкою деревного вугілля - типовим для галицької будівельної техніки. Фундамент залягав на глибину 1,5 м, його ширина сягала 3,5 м, а діаметр споруди становив 22 м по зовнішньому контуру та 15,5 м по внутрішньому. Львівський археолог Ю.Лукомський вважав, що, судячи із масивного фундаменту, храм мав дво- або триярусну струнку центричну форму. Такі храми були досить поширені в романську епоху в Польщі, Чехії, Угорщині. Бо-рисоглібська каплиця має велику подібність із цвинтарною капелою в Яке (Угорщина), а це не виключає можливості виконання нею в давнину ролі каплиці-усипальниці монастиря або боярської садиби. Таке припущення грунтується на виявленні археологом Б.Томенчуком біля храму невеликого кладовища, а також житлово-господарських будівель та оборонних стін монастиря. Отже, вищеназвана церквиця була, найімовірніше, монастирською каплицею-усипальницею, а головний храм Борисо-глібської чернечої обителі мав знаходитися десь поруч і, можливо, був дерев’яним.

В Ганнусівці до 1935 року храмове свято відзначалося навесні, 15 травня, на свято Бориса і Гліба, а з цього випливає, що Борисоглібський монастир-церква належала пращурам села Ганнусівки, котрі після руйнування цієї споруди і спалення поселення переселились на це місце, де є сучасне село, і зберегли день храмового свята.

В сусідньому селі Побережжя церква Воскресіння Христа побудована в 1818 p., а в с. Єзупіль церква святого Миколая відновлена в 1888 році.

у 1889 р. церква села Ганнусівки належала до Устьєцького декана. Деканом був тоді о. Микола Проскурницький. Парохом у Ганнусівці був о. Іван Янкевич 1807 року народження.

В материній церкві с. Ганнусівки в цей час було 1073 душі греко-католиків, в прилученій до нашої церкви церкві Перенесення мощей святого Миколая с. Узин - 731 душа, в прилученій церкві св. Онуфрія с. Яструбці - 125 душ. Разом - 1929 душ.

28 жовтня 1892 р. о. Іван Янкевич помер. Після його смерті тимчасово парохом був призначений о. Ігнатій Попович, а вже у 1895 р. парохом став син Івана Янкевича Петро Янкевич 1865 року народження.

У 1893 р. утворився Єзупільський деканат. Його деканом став о. Микола Гошовський. Церква Ганнусівки стала належати до Єзупільського деканату. До цього ж деканату входили села Блюдники, Боднарів, Вікторів, Єзупіль, Колодіїв, Майдан, Милування, Острів, Побережжя, Рошнів, Сапогів, Стриганці, Сілець, Темерівці, Тязів, Узин. Деканат налічував 24472 парохіян греко-католиків. Матірних церков було 17, а дочірніх - 10. В цей час душ греко-католиків у Ганнусівці було 1976, в Узині - 740, в Яструбцях - 126. Всіх разом -1942. Римо-католиків (поляків) було 48, жидів - 34.

Школа була однокласна. 1907 рік. У селі працює двокласна школа, діє читальня “Просвіти”. Головою “Просвіти" був парох Петро Янкевич. Церковне братство мало свій власний будинок, в котрім була крамниця мішаних товарів.

1922 рік - трагічний і важкий для парафіян села. У великий піст невелика старенька церква згоріла. Разом з церквою згоріли церковні документи. Старший брат Микита Козогін залишив у церкві непогашену свічку; свічка догоріла до кінця, загорілась скатертина, стіл, а потім вся церква. На місці згорілої церкви тимчасово побудували каплицю, де відбувалося Богослужіння.

Задум про будівництво нової церкви виник у членів “Просвіти” ще у 1898 р. А випадок, який стався у 1922 році, реалізував задум. Для будівництва нової церкви був створений громадський комітет. До нього входили: Вовк Іван Остапович - війт, Козакевич Семен Данилович, Паркулаб Михайло Павлович, Шиндак Михайло, Соколюк Михайло, Чуйко Іван, Регей Іван Кирилович, Козогін Михайло. Землю під церкву купили в Дідушицького. Для цього продали громадське поле. Будівництво церковної святині почалось у 1925 році. Вона будувалась за Віденським проектом. Будівництво нової мурованої церкви велося довго, бо люди в селі були бідні і не могли швидко зібрати необхідні кошти. Для будівництва церкви збирали з кожного двору пожертвування по 40 злотих. Таких зборів було три. Ходили за допомогою в сусідні села. Допомагали в будівництві церкви і ті односельчани, котрі виїхали в Америку, Канаду: Вовк Василь Якович, Соколюк Михайло.

Фундамент церкви зроблений з каменю місцевої гори. Його ширина 1,2 м. Мурували фундамент з каменю, а потім обливали його бетонним розчином. Цеглу виготовляли самі мешканці села. Глину брали з тутещ. нього кар’єру. Випалював цеглу Іван Костюк, старшим по випалюванню вапна був Михайло Ходак. Вапняковий камінь для випалювання вапна возили з села Стриганці. Каміння, дрова з лісу для випалювання цегли та каменю возили: Регей Микола Михайлович, Чуйко Яків Миколайович, Паркулаб Михайло Михайлович, Козакевич Яків, Паркулаб Параска Лук’янівна та інші. Дрова безплатно на випалювання цегли і вапна давав пан Дідушицький. Будував церкву майстер з Маринополя Павло Смеречинський. Допомагали йому (були підсобними) ті, котрі не могли сплатити на будівництво церкви гроші (репатріацію). Штукатурив церкву всередині Іван Костюк з Єзуполя. Допомагали йому Лялик Григорій Дмитрович, Парипа Павло Іванович, Вовк Петро Іванович та інші. Двері, вікна та інші столярні роботи виконував Михайло Соколюк та його син Василь.

В 1925 р. була побудована велика цегляна резиденція для пароха. Братство церковне в цей час мало власний будинок, в якому була крамниця мішаних товарів і молочарня.

У цьому ж році деканом Єзупільським був призначений о. Петро Янкевич. Місця духівника і двох містодеканів було необсаджене. Комісарами ординаріяльними шкільними були о. Петро Янкевич в Єзуполі, Сільці, Побережжі, Стриганцях, Довгім, Рошневі, Милуванні, Ганнусівці та Узині; о. Юстин Нагірняк в Тязеві, Боднарові, Майдані, Сапогові, Брині, Вікторові, Комарові. Місце третього комісара було вакантним.

У 1931 р. церква була вже покрита бляхою. Багато праці доклали жителі села, щоб побудувати таку красуню церкву. Все доводилось робити своїми руками, техніки в той час не було ніякої. Для цього робили різні пристрої.

Церква в Ганнусівці однобанна. Різна кількість бань на церкві має відповідну символіку. Одна баня символізує єдиного Бога; дві - природи Христові (Божа і людська); три - вказують на одного Бога в Пресвятій Трійці; п'ять - символізують Ісуса Хрисга та його чотирьох Євангелістів: Матвія, Марка, Луку та Івана; сім - сім святих тайн; дев’ять - дев’ять ангельських хорів; дванадцять - число апостолів Христових; тринадцять - апостоли та Ісус Христос.

Висота ганнусівської церкви разом з хрестом 42 м. На той час вона була однією з найбільших церков області. Церква вражає своєю могутністю та красою. Вона підноситься в небо, виграючи позолотою хреста та голубизною бані. На початку вісімдесятих років саме так її було помальовано. Але райком партії, не полюбляючи сплетіння таких кольорів, змусив перемалювати баню.

Церква повністю збудована в 1935 р. Цього ж року вона була канонізована, тобто освячена. На освячення церкви з Станіслава приїхав єпископ Григорій Хомишин. Церква одержала назву Різдва Пресвятої Богородиці, бо вона освячувалась в день святкування Різдва Пресвятої Богородиці. З цього року змінився день відзначення храмового свята. Вона стало відзначатися 21 вересня на свято Різдва Пресвятої Богородиці-Культ Пресвятої Богородиці сягає в нашій багатостраждальній Україні в глибину віків. Вона на головному місці в кожній хаті віруючих українців. Багато добрих і великих ласк, часто справжніх чудес, що їх Пречиста Діва Марія щедрою рукою зливала на почитателів нашого краю, описано в книжці О.М.Марисюка “Ясна гора в Гошеві”.

Щира любов до Богородиці завжди живе в серцях галичан, які витерпіли сатанинську наругу і діждалися духовного відродження, права вільно славити свою улюблену Діву Марію.

Матір Божа Марія є найславніша, найсвятіша дівчина і жінка зі всього жіночого роду на землі і на небі. Вона має найвищі і найкращі титули, бо є Бога-отця дочкою, Бога-сина Ісуса Христа мамою, Бога-Духа Святого жінкою, Божих Ангелів королевою, Божих людей царицею. Пречиста Діва Марія є найвищою особою жіночого роду і варто для неї надати належне місце в нашім серці, як в тілеснім, так само в серці духовнім - душі, щоб Матір Божа заложила свій трон в наших серцях в центрі любові.

Того ж 1935 року була перетягнута дерев’яна дзвіниця на платвах Григорія Дмитровича Лялика на нове місце. На цьому місці тепер знаходиться автобусна зупинка. Дзвіниця була велика. Вона мала 4 дзвони. В той день, коли освячувалась церква, дзвонили чотири дзвони, кожний іншим голосом, кожний в іншій секунді. Дзвонив сильним, могутнім, дзвінким голосом великий дзвін ”Йоан”. Їх голоси милозвучно зливалися разом в якусь небесну мелодію, в райську оргію, в гарних тонах на Божу Славу. Дзвонили всі разом, даючи всім знати, що відбулося Богослужіння на честь освячення церкви. Розносились голоси дзвонів по селі, по лісах і полях, по сусідніх селах. Парафіяни вслухались у цілющі звуки церковних дзвонів, насолоджувались їх мелодією, лікували душу і тіло, очищались.

В час Великої Вітчизняної війни німці хотіли забрати дзвони і вивезти в Німеччину. Церковне братство вирішило заховати дзвони. Вони вірили, що колись дзвони знову будуть служити односельцям. Йшов час. Потреби в дзвонах не було, бо церкви, каплиці, дзвіниці стали закривати, розбирати, валити. Змусили розібрати дзвіницю і в Ганнусівці, бо вона не була на церковному подвір’ї. Залишився лише один дзвін.

З початку горбачовської відлиги, коли релігія перестала бути під суворою забороною, по селах почали відбудовувати церкви, каплиці.

В 1990 р. в Ганнусівці на церковному подвір’ї побудували нову велику цегляну дзвіницю. Вона побудована силами прихожан церкви. Активну участь в будівництві дзвіниці брали Черепаха Григорій Іванович, Шевчук Михайло Олексійович, Черепаха Григорій Михайлович, Черепаха Михайло Григорович, Вовчук Григорій Іванович, Соколюк Михайло Іванович, Парипа Михайло Миколайович, Соколюк Григорій Михайлович, Соколюк Степан Михайлович, Вовк Микола Степанович Паркулаб Іван Васильович, Паркулаб Іван Іванович, Козакевич Михайло Остапович, Паркулаб Григорій Дмитрович. Верх зробили майстру брати Михайло та Іван Регей. Бляхою покрили дзвіницю Рибіцький Володимир Олексійович таЛялик Богдан Остапович.

Згадали про дзвони, котрі могутнім звуком линули над селом. Але людей, котрі знали таємницю дзвонів, не залишилось у живих нікого. Можливо, якийсь щасливий випадок допоможе відшукати дзвони. А дзвони ті виготовив майстер з Калущини Грабовецький, який пізніше переселився жити в Гащусівку.

В 1990 р. церковне братство купило ще один дзвін. Стало їх два. І знову голоси дзвонів мелодійно й розлого линуть щонеділі і на кожне свято над селом, своїм мелодійним переливом наповнюють навколишній простір.

Освятив дзвіницю в 1990 р. о. Іван Петрів.

Каплиця Різдва св. Івана Христителя на горі була побудована в минулому XIX сторіччі, а може, й раніше. Вона була обсаджена акаціями. Багато їх з часом повсихало. Лише одна з них дожила до наших днів. Але вона недовго була одинокою. В кінці сімдесятих років гора була засаджена різними деревами.

Біля каплиці є джерело-криничка. Вода цього джерела вважається цілющою. Старожили вважають, що люди знали про цілющі властивості води з “поганських" дохристиянських часів і йшли сюди в день літнього сонцестояння, яке співпадає з святом Купала, що уже в християнській традиції поєдналося з празником Різдва Івана Христителя. Напередодні свята вечором в капличці відбувалося Богослужіння. Після нього люди брали освячену воду і використовували її як цілющу для лікування різних хвороб, а особливо очей. За воду вони кидали в криничку монети Під час очищення джерела зустрічались в ньому монети різних часів: австрійські, польські, російські.

В часи першої світової війни на горі проходила лінія оборони. Один мадяр, котрий керував обороною, наказав копати рови для захисту, і джерело біля каплиці було прикидане землею. Повернувшись після закінчення війни додому, він дізнався, що в його дитини хворі очі. Лікарі не могли встановити діагноз хвороби. Йому приснився сон, в якому говорилось, що треба очистити ту криничку, яку він наказав засипати і промити очі водою з цього джерела. Він спеціально приїжджав у село й своїми руками очищав джерело. Набрав води і повіз додому.

В середині п’ятдесятих років каплицю розібрали. А ось вже на початку 1989 р. котрась із жінок подала ідею про відновлення каплички на горі. Тоді Михайло Олексійович Шевчук та Григорій Михайлович Чеедаха пішли на гору і розчистили майданчик, де була стара капличка. Іван Васильович Паркулаб зробив хрест, його закопали там, де мала бути каплиця. Відбулось Богослужіння.

В березні 1990 року почалось будівництво каплиці. Будівництво йшло швидким темпом, з великим ентузіазмом. Сприяв цьому голова сільської Ради Михайло Миколайович Регей. Велику допомогу при будівництві каплиці надавав і колгосп “Тепличний” (голова Володимир Васильович Кабан, заступник Михайло Григорович Шиндак). На будівництво безплатно виділявся транспорт, цегла. Богдан Михайлович Нагнибіда дав бетонний розчин для фундаменту. Возили цеглу, розчин та інші будівельні матеріали шофери Михайло Іванович Соколюк і Григорій Остапович Паркулаб. Мурували каплицю Сенюк Григорій Михайлович, Парипа Михайло Миколайович, Шевчук Михайло Олексійович, Перегінець Григорій Степанович. Штукатурили каплицю Черепаха Михайло Григорович, Гудима Іван Васильович, Мокляк Іван Миколайович, Регей Анастасія Яківна. Світло провів Парипа Іван Григорович. Залізіні двері робили Парипа Зеновій Павлович і Паркулаб Михайло Миколайович. Хрест на каплицю і дзвіницю зробив Шевчук Михайло Миколайович. Верх робили Соколюк Степан Михайлович, Вовк Іван Васильович. Багато праці при інших допоміжних роботах та впорядкуванні території біля каплиці та очищенні кринички доклали Вовк Микола Степанович, Федоришин Роман Федорович, Гарасим’юк Володимир Васильович та інші.

6 липня 1990 року каплиця, в якій може розміститися до 50 людей, була освячена о. Іваном Петрівим. При відкритті каплиці були присутні не тільки жителі Ганнусівки, а й гості з навколишніх сіл. Церковний хор виконав декілька церковних пісень, діти декламували вірші на духовну тематику, співали пісні. Кожного року 6 липня в каплиці відбувається Богослужіння, після освячується вода в криниці, і присутні спрагло п’ють цілющу водицю з господнього джерела. Потім на пристосованій сцені проходять виступи церковного хору, марійської дружини, відбуваються ігри біля вогнища.

В кінці липня, 27 числа 1996 року, над каплицею з’явилось знамення - якісь геометричні фігури, які яскраво світились і змінювали свою форму. Бачили це видіння зранку на світанку Шевчук Катерина Миколаївна та Парипа Юлія Михайлівна. А потім це явище повторювалось ще декілька разів у вівторок, четвер. Через кілька хвилин після появи воно зникало.

Кожне село не обходиться без цвинтаря. Були і є вони в Ганнусівці. З розповідей старожилів відомо, що один з найдавніших цвинтарів у селі був позаду Будинку культури. Пізніше цвинтар був біля старої церкви,  що згоріла. На цьому цвинтарі є гробниця сім’ї священика Івана Янкевича. В гробниці захоронені Іван Янкевич — парох Ганнусівський і совітник консисторії, його жінка Анна, дружина пароха Петра Янкевича Михайлина, Софрон Глібовицький - совітних Митрополита консисторії катехит гімназії в Бродах, Катерина Дречинська.

В 1922 p., коли було куплено землю під нову церкву, відведено і нове місце під цвинтар біля церкви. Місце для цвинтаря було обсаджене черешнями. Тодішні учні з вчителем Іваном Крижанівським ходили в ліс, корчували черешні і садили їх в потрібному місці.

На цьому цвинтарі є гріб, в якому спочиває тіло вчительки Амалії Іванівни Никифорук. Микола Васильович Паркулаб поставив пам ’ятник шанованим людям: Амалії Іванівні та її дочці Мирославі. На плиті їх фотографії. Над Мирославою зламана гілочка, що символізує зламане молоде життя патріотки України. Символічним знаком для матері Амалії Іванівни став учнівський зошит, пролінований лінійками для перщого класу. На цих лінійках написане дороге слово “мама”. На цвинтарі є ще ряд інших цікавих пам’ятників.

Був колись цвинтар в кінці вулиці Миру (Колінець), який знаходився на відстані 1-1,5 км від Борисоглібського монастиря-церкви. Можливо це був один з перших цвинтарів Ганнусівки. Спочатку він був як звичайний, а пізніше там хоронили померлих, які закінчували життя і самогубством - накладали на себе руки.

А цвинтар на Кривих Нивах був заснований у березні 1934 р. євангеликами. Першим похований там Шевчук Іван Дмитрович, потім Вовк Микола, Козогін Федір, Паркулаб Михайло Дмитрович та інші. Багато поховань на цьому цвинтарі відбулось під час війни, коли господарювали у нас німці. В селі робити захоронення померлих вони заборонили. Цвинтар невеликий, поховано там десь до 60 людей. В п’ятдесятих роках його закрили.

В давні часи відповідальність за належний стан цвинтарів покладалась на грабарів, яких відшукувала сільська влада. В їх обов’язки входило раціонально використовувати цвинтарну землю, влітку прокошувати бур’яни, траву між гробами. Грабарями в останні роки в Ганнусівці були Гнат Черепаха і Пилип Регей. Вже з середини п’ятдесятих років яму для гробу стали копати сусіди, родичі померлого. З того часу цвинтар став у не дуже упорядкованому привабливому стані.

13 жовтня 1888 року у всіх парафіян Галичини відбулося святкування 900-річчя хрещення України-Руси. Перед цим митрополит Сильвестр Сембратович звернувся до духовенства і парафіян із закликом взяти участь у святкуванні. Урочистий молебень був і в нашій церкві.

В 1938 р. широко відзначалось 950-ліття хрещення Руси-України Цього ж року в Ганнусівці відбулася Свята Місія, яка тривала декілька днів. Зі святою місією прибули священики на чолі з єпископом Григорієм Хомишиним, котрий взяв участь в архирейській Службі Божій. Парафіяни, діти, молодь з радістю та хлібом-сіллю на вишитому рушнику зустрічали місіонерів.

Отці-місіонери відправляли Службу Божу, молебні, акафисти, сполюдей. Своїми проповідями зворушували кожну людину, засіваючи в  душі парафіян добрі зерна Божого Слова. Відбулось освячення Місійного Хреста, який стоїть біля церкви. На ньому напис - “Пам’ятка Святої Місії 20/08 - 3/09 1938 р.”

Дітям роздавались освячені образки. Місія відіграла значну роль у підвищенні рівня духовності та релігізації знань віруючих. Понад 60 ро-минуло з дня Святої Місії, але згадка про неї ще й сьогодні живе в пам’яті старших жителів села.

16-17 травня 1998 року в Ганнусівці проходили дні християнської культури, присвячені 2000-літтю Різдва Христового і 1010-річчю Хрещення Руси-України.

В 1939 p., коли прийшли в село радянські війська, то їхнє командування говорило, що церковний будинок дуже великий і гарний і в ньому скоро буде театр. Але за Божою волею цього не сталося, хоч багато церков у Західній Україні стали складами, музеями, концертними залами. Ганнусівська церква - одна з небагатьох церков району, що зуміла вистояти найтяжчі часи і діяла поряд з церквами с. Єзупіль, Ямниця, Стриганці. Але в 1946 р. змушена була стати православною. Цей період тривав до 1990 р. З цього часу церква знову стала греко-католицькою.

Багато робіт зроблено в церкві за останні роки. Церква була електрифікована в 1959 р. Зробив електрифікацію Василь Михайлович Навроцький. А в 1978 р. проведено ремонт електричної лінії Іваном Григоровичем Парипою за вимогою пожежної інспекції. Огорожу церковного подвір’я зроблено в 1979 р Поновлений іконостас в церкві встановлено

27 серпня 1982 р. Церковний храм був помальований в середині 1984 р. Малювали його художники Левицький С.І., Вальчинський Я.М., Найдух М.М. Священиком в той час був о. Соколан Антон Васильович. Зроблено ремонт вікон Іваном Павловичем Парипою. В серпні місяці 1986 р. поновлена огорожа цвинтаря. Багато зусиль і праці приклали при цій роботі Вовк Остап Миколайович, Регей Микола Михайлович, Козакевич Юрій Васильович, Остапович Іван Михайлович та інші. Штукатурили церкву ззовні в червні-липні 1988 р. Велику участь у цій роботі брав Регей Микола Михайлович, Сковронський Іван Іванович, Черепаха Григорій Іванович. Цього року була помальована бляха на церкві. Малювали бляху Білейчук Степан, Лесюк Роман, Стифак Михайло з Коломийщини. Всі вищезгадані роботи проводились за ініціативи та Участю Остаповича Івана Михайловича. Парове опалення в церкві зроблено в 1992 році. Робив його Парипа Михайло Михайлович. Підлога (бетонна) зроблена в 1993 р. шліфував її Шиндак Іван Михайлович.

Найбільші добровільні пожертвування на штукатурку церкви дали: Черепаха Григорій Михайлович, Мацьків Анастасія Гаврилівна, Регей Микола Михайлович, Третяк Анастасія Йосипівна, Вовк Остап Миколайович, Маланюк Василь Іванович, Ходак Євстахій Петрович.

Сосни біля церкви посадив Регей Микола Михайлович. Ці сосни він привіз маленькими у чемодані із с. Завою Калуського району. Спочатку посадив їх в себе біля хати, а потім, коли вони підросли, 35 штук див на подвір’ї церкви.

Влітку 1988 року на одному з вікон церкви з південної сторони з'явився чудотворний образ Матері Божої, назву якої носить наша церква. Першими його побачили Слюсар Михайло Пантелеймонович разом з Паркулабом Іваном Михайловичем.Парипа Ганна Миколаївна ввечері зі свого подвір’я бачила велику ясність на церкві, ніби сипались зірки з церкви на землю. Хто бачив це дивовижне явище, милувався ним.

Багато проїжджаючих через село машин зупинялись біля церкви Люди виходили з машин і дивились на образ Божої Матері. Богородиця в той рік з’являлася на церквах м. Тисмениця, с. Ямниця. Є свідчення про її появу всюди: в Африці, в Еквадорі, у Південній Італії, в Аргетині, в Арізоні.

У 1990 р. був організований церковний хор. В ньому було понад 60 чоловік хористів, котрі своїми піснями прославляли Господа Бога - нашого Творця. Організатором і диригентом хору був талановитий з організаторськими здібностями Гарасим’юк Володимир Васильович. В той час хор вивчив багато церковних пісень. З цими піснями виїжджали на концерти в сусідні села.

У 1993 р. Володимира Гарасим’юка не стало. Хором став керувати Регей Василь Іванович, який закінчив Калуське культосвітнє училище. Раніше він був активним учасником художньої самодіяльності Будинку культури та церковного хору.

Активними і сумлінними членами церковного хору протягом багатьох років були: Пасько Ганна Григорівна, Черепаха Розалія Михайлівна, Парипа Ярослава Григорівна, Петришин Ганна Василівна, Слюсар Ярослава Миколаївна, Регей Анастасія Василівна, Никифорук Віра Володимирівна, Черепаха Ганна Михайлівна, Козогін Юлія Остапівна, Корпан Марія Григорівна, Більська Ярослава Миколаївна, Регей Мирослава Євгенівна, Бойченюк Любов Іванівна, Мокляк Леся Василівна, Парипа Ганна Іванівна, Паркулаб Ольга Іванівна, Козакевич Ольга Гнатівна, Регей Ганна Василівна, Вовк Ксенія Василівна, Гудима Ганна Миколаївна, Сковронська Марія Гаврилівна, Соколюк Марія Михайлівна, Рибіцька Галина Володимирівна, Гресько Ганна Євстахівна, Регей Марія Володимирівна, Лялик Ганна Василівна, Паркулаб Марія Федорівна, Шиндак Марія Михайлівна, Черепаха Ганна Яківна, Більська Надія Йосипівна, Регей Іван Васильович, Никифорук Іван Михайлович, Соколюк Михайло Іванович, Соколюк Григорій Михайлович, Черепаха Михайло Григорович, Черапаха Василь Григорович, Вовк Василь Миколайович, Остапович Василь Іванович, Регей Михайло Миколайович, Шевчук Михайло Олексійович, Паркулаб Григорій Дмитрович, Чубатий Микола Степанович, Шевчук Григорій Михайлович, Регей Михайло Васильович, Шевчук Михайло Миколайович, Соколюк Степан  Михайло Іванович, Черепаха Григорій Михайлович.

В гості в село у 1991 р. з Канади приїжджав Дутко Орест, котрий подарував  церкві чашу, 3 фелони, біблію.

8 січня 1995 року відбулося Різдвяне Богослужіння, на якому були з Миколаївської області. Діти одержали церковні книжечки, образки  Ганнусівської і миколаївські діти на згадку разом сфотографувалися.

14 травня 1995 року церковний хор поздоровляв з 75-річчям дячиху  Анастасію Василівну і бажав їй різних благ, Божих ласк. 6 липня 1995 року. Чудовий теплий літній вечір. Біля церкви зібралося багато людей. З Івано-Франківська приїхало 5 священиків і одна монахиня. Всі разом пішли на гору до каплиці, де відбувалося нічне чування, священики сповідали людей, монахиня відмовляла вервичку. Церковний хор виконував церковні пісні, діти декламували вірші, молодь забавлялася. А ранком о 4-й годині відбулась у церкві Служба Божа.

21 вересня 1995 року на відзначення 60-річчя церкви Різдва Пресвятої Богородиці відбулася велика архієрейська Служба Божа, в якій взяли участь шість священиків і старенький єпископ Софрон Дмитерко, котрий під час Служби Божої виступив з великою промовою.

Приїзд єпископа до Ганнусівської церкви відбувся через 57 років після останніх відвідин єпископом Григорієм Хомишином у 1938 р. Під час Служби Божої був освячений у священики диякон Михайло. Після служби на подвір’ї церкви біля хреста була освячена вода. В святковій церемонії брала участь делегація парафіян із сусіднього села Побережжя.

31 жовтня 1995 року на 89 році життя помер один з найстаріших парафіян церкви Козакевич Юрій Васильович, котрий багато знань і праці віддав церкві, сумлінно відвідував кожну Службу Божу майже до останнього дня свого життя.

10 грудня 1995 року відбулися церковні збори, на яких розглядалось питання про обрання нового церковного правління. Через хворобу голова церковного комітету Вовчук Василь Михайлович написав заяву про своє звільнення. На зборах було обрано нового голову Регея Івана Васильовича, заступником - Остаповича Василя Івановича. Обрано нову десятку, до якої увійшли: Соколюк Михайло Іванович - голова ревізійної комісії, Вовк Василь Миколайович, Черепаха Михайло Григорович - члени ревізійної комісії, Шевчук Михайло Олексійович - касир, а також Никифорук Іван Михайлович, Паркулаб Іван Васильович, Вовчук Григорій Іванович, Вовчук Михайло Васильович.

В лютому місяці 1996 р. відбувся розподіл Тисменицького деканату на три деканати: Тисменицький, Лисецький і Єзупільський. Церква знову стала належати до Єзупільського деканату. Деканом обрано о. Василя Гнатківського - пароха церкви села Стриганці.

25 лютого 1996 року була проведена нарада церковного правління, на якій розглядались питання: про ціни на різні обряди - хрещення, шлюб, Службу Божу, про відновлення хрестів, про дошку об’яв біля церкви, про підготовку молодих дяків.

27-28 квітня 1996 року Івано-Франківська єпархія і весь її християнський клір святкували ювілей знаменної історичної події, яка 400 років тому відбулася в Бересті Литовському і актом єднання з апостольним престолом ствердила належність України до кола Європейських народів.

28    квітня у зв’язку з відзначенням 400-річчя Берестейського єднання група парафіян жителів села виїжджали в Гошів на Ясну гору на архієрейську Службу Божу, присвячену цьому ювілею.

29    серпня 1996 року при церкві була створена Марійська дружина. Ініціатором її створення був о. Степан Василів. При створенні Марійської дружини була голова обласної Марійської дружини Мрічко Віра. Керівником Марійської дружини стала Трушик Мирослава Михайлівна. Дружина до великих свят готує невеликі концерти: діти декламують вірші, співають церковні пісні, брали активну участь під час передачі образу Зарваницької Божої Матері.

2 лютого 1997 року в церкві відбувся Акт посвяти членів Марійської дружини отцем-ігуменом Йосипом. До дітей звернулась з промовою голова обласної Марійської дружини п. Віра. Після цього на згадку всі члени дружини і священики сфотографувалися. Покровителем Марійської дружини був обраний Ісусик Дитятко.

Восени 1996 року в Тисменицькому районі від церкви до церкви передавали образ Зарваницької Божої Матері. В церкву с. Ганнусівки образ передали з Козинської церкви 24 листопада, а 1 грудня велика процесія людей пройшла від Ганнусівської церкви до церкви в Яструбцях з образом Божої Матері. Дорогою хор співав багато пісень, присвячених Божій Матері.

22 грудня 1996 року в м. Івано-Франківську відбувся збір Марійських дружин, в якому брала участь Марійська дружина церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Ганнусівки.

В 1996-97 pp. парафіянином Мокляком Іваном Миколайовичем для церкви були майстерно зроблені точені трійці для великих свічок і чудові столи-підсвічники для тоненьких свічок.

29 квітня 1997 року був освячений хрест-фігура в Яструбцях Відновив її Вовк Михайло, син Семена, котрий поставив фігуру ще в 1922 році на честь того, що здоровий повернувся з першої світової війни

27 вересня 1997 року було відновлено хрест-фігуру в с. Ганнусівка на розі вулиць Незалежності і Т.Шевченка. Фігуру зробили Мокляк Іван Миколайович, Парипа Богдан Михайлович і Рибіцький Олексій Іванович!. Освятив фігуру о. Степан Василів.

В 1998 р. на своєму подвір’ї побудував капличку Козогін Михайло Васильович.

В церкві на Службі Божій з 1994 р. Апостола читає Парипа Любомир.

Організовано в храмі групу молодших хлопців, котрі допомагають під час Служби Божої. Це Павлів Микола, Нагірний Василь, Черепаха Гриць, Вовчук Андрій, Вовк Володя, Парипа Володя, Пасько Ігор, Гресько Любомир, Сорочинський Володя.

В жовтні місяці 1997 р. біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці було закладено фундамент під капличку. Капличку заплановано зробити до 2000-ліття Різдва Христового. На будівництві фундаменту каплички трудились Регей І.В., Шевчук М.О., Вовк М.С., Черепаха О.І., Черепаха Г.І., Вовк П.Г., Черепаха М.Г., Черепаха В.Г., Соколюк М.І., Остапович В. І.

Значна подія сталась у церкві у вересні 1998 р. Божий Храм збагатився мистецьким шедевром, прекрасним витвором людських рук. В ньому установлено високої художньої цінності Іконостас, оздоблений майстрами зі Львова під керівництвом Дмитра Леуса. Цей справжній шедевр милує око тих, хто відвідує храм, хто йде віддати шану Богові-Творцю.

27 вересня в час святкування празника Воздвиження Чесного Хреста супроводжувати своїм чудовим злагодженим співом Святу Літургію на запрошення ганнусівчан прибув церковний хор с. Крилос. Його прекрасним виконанням духовних пісень зачаровувались прихожани церкви. Цього ж дня було запрошено ганнусівський церковний хор відвідати церкву с. Крилос.

Багато жителів села, котрі виїхали за кордон, були або стали ревними християнами. Запухляк. Микола був активним учасником “Просвіти”, мав прекрасний голос, співав у церковному хорі, певний час. дякував, брав участь у виставах. Мав бажання одержати освіту. Але в той час, щоб здобути вищу освіту, треба було мати гроші. І Микола Запухляк, щоб заробити трохи грошей, виїжджає в пошуках роботи в Америку. Маючи музичні здібності, організовує там великий український хор “Сурма” і стає його керівником. Заробивши трохи грошей, почав учитися, одержав духовну освіту і став працювати священиком. Через деякий час у соборі Української грекс-католицької церкви була вселюдна церемонія інтронізації його на єпископа. Дожив в Америці до глибокої старості.

Поїхав до Аргентини в 1926 р. Вовк Іван. Там вже був його брат Луць. Поїхав він з села атеїстом, безбожником, бо на нього мали вплив комуністи з сельробу. Але один випадок вплинув на нього так, що він став побожним зразковим християнином і навіть кожної неділі став ходити до церкви. А було це так. Десь в 1937 р. він познайомився з одним механіком литовцем Вісенте Кайріс і вони зробилися добрими приятелями. У вільний час, коли не було що робити, якось зачепили релігійні теми. Вісенте Кайріс був добрий, вірний християнин-католик і признався, що має спеціальну ласку від Господа Бога, що може чути, як до нього говорять добрі духи. Почувши це, він подумав: якщо є добрі і злі духи, то є також Господь Бог! І що проповідують священики людям в цервах, то все є правда. Кайріс за порадою добрих духів міг сказати про все, що робиться в цілім світі тайно і явно, а також, що буде наперу діятися. Бо добрі духи все знають від Господа Бога. С казав також Boвкові Івану, що йому добрий дух сказав, що Вовк висловлювався поганими словами проти Бога, Ісуса Христа, матері Божої і святих людей. Іван Вовк запитав, чи Господь Бог схоче простити йому ці брутальні слова, котрі він говорив ціле прожите життя. “Якщо ти більше не будеш так говорити, то, певно, що простить!” З того часу він постановив собі, що до самої смерті не скаже ні одного слова проти Бога, а буде намагатися бути добрим і чесним. Вовк Іван допомагав церкві і монастирю, чим тільки міг. З сельробівця, комуніста-атеїста навернувся на доброго щирого вірного християнина. Серед всіх парафіян в церкві в Беріссо він був перший.

Добрим хрисгиянином-католиком став і Паркулаб Іван Васильович, котрий виїхав в Аргентину в 1930 р. сімнадцятирічним юнаком. Він написав книжку “До світла і правди” в 1992 р. в Денвері (Колорадо, США). В книжці є спогади, переживання, об’яви, видіння та роздуми на релігійні теми. А в 1998 р. він офірував на новий Іконостас 5 тисяч доларів. Через деякий час, коли він вже знав, що односельчани йому щиро вдячні за пожертвування, Іван Паркулаб помер. Велику суму грошей він переслав у Рим на монастирі. Сприяв цьому і його власний адвокат Ростислав Кузьмич з Коломийщини, бо в останні дні свого життя Іван Паркулаб був хворий.

Дорогі односельчани і краяни! Станьмо і ми всі зразковими християнами, щоб наші душі зустрілися у Божому царстві.

Кожна організація потребує добрих керівників. Від них залежить її діяльність. Ганнусівська церква також мала і має свою владу. Після пароха Петра Янкевича добрим пастирем-парохом, прекрасним господарем був о. Пилипець. Він обпарканував подвір’я резиденції, тримав велику пасіку, сам правив кіньми, проводив високий культурний обробіток землі і навчав цього своїх парафіян, збагачував мирян духовними знаннями, закликав до миру і любові. Таким він залишився в спогадах жителів села.

В 1942 р. парохом церкви став о. Семків, котрий заслуговує глибокої національної шани. Був він палким патріотом України, був простим і гостинним. В його долі зустрічалась патріотично настроєна молодь. Двоє його дітей - син Роман і дочка Оксана - віддали своє життя за Україну.

Після Семківа парохами були: Гру шевський, Вовчук, Калитчук (1947-50), Онуферко (1950-52), Дурбак Орест (1952-61), Скільський (1973-74), Васьків Мар’ян Михайлович (1974-77), Кліщ Іван Дмитрович (1980-81), Николин Сидір Олексійович (1982), Климбус Іван Васильович (1983-84), Соколан Антон (1984-86), Кордукський Олексій (1987), Комарницький Степан (1988-89), Петрів Іван (1990-93). В 1994 році парохом став о. Василів Степан, котрий після закінчення духовного закладу одержав у Ганнусівці першу парафію. Він був здібний, працьовитий, добре готувався до проповідей. Своїми змістовними проповідями згуртовував парафіян навколо церкви, духовно збагачував їх.

В грудні місяці 1997 р. одержує призначення в Ганнусівську парафії Сорочанський Василь Володимирович, котрий до цього працював у Блюдвиках, Сайогові, Височавці. Народився Василь Сорочонський у 1963 P- у с. Крилос Галицького району. З перших днів перебування в Ганнусівці в своїх проповідях заохочує вірних часто сповідатися й причащатися, вимолює у Всевишнього кращу долю для України. За короткий час душпастирювання в Ганнусівці о. Василь Сорочанський заслужив собі любов, повагу й авторитет численнях вірних парафіян, доклав багато зусиль, щоб привернуте до церкви більше дітей та дорослих. Регулярно відправляє усі Богослужіння в свята і будні. Його проповіді глибоко духовні і змістовні. Натхненна праця для Бога і України не пропадає даром. Все більше прихожан щонеділі і щосвят заповнюють Божий храм. В резиденції створив суботню школу для шкільної молоді.

Дяками протягом останніх років були: Паркулаб Павло (1895-1910). Козакевич Федір (1910-18), Вовк Іван Остапович (1919-35). Запухляк Микола, Король Василь (1936-41), Черепаха Григорій (1942-50), Черепаха Петро (1950-56), Дем' янюк Микола (1957-60), Попадюк Василь (1960-64), Федір з Івано-Франківська (1965-73), Конись Іван (197-1-82). Регей Анастасія з (1983).

Старшими братами, а пізніше їх стали називати головами церковного комітету, були: Козакевич Семен Федорович (1897-1909), Козогін Микита Лук’янович (1909-29). Парипа Михайло Федорович (1929-35), Більський Микола Васильович (1936-42), Паркулаб Михайло Павлович (1943-50), Чуйко Яків Миколайович (1950-86), Вовк Остап Миколайович (1986-87), Вовчук Василь Михайлович (1987-96), Регей Іван Васильович (з 1996 року).

Церковними касирами були: Черепаха Михайло Пилипович (1970-75), Остапович Іван Михайлович (1975-89), Козакевич Ольга Гнатівна 1989-92). Шевчук Михайло Олексійович (з  1992).

Сестрицями були: Більська Марія, Регей Євдокія, Шиндак Марія, Покляк Марія, Більська Марія, Лялик Марія, Шиндак Марія. Мазур Марія, Вовк Галина, Паркулаб Анастасія  Якщо звернути увагу на імена сестриці, то ми бачимо, що більшість  з них носить ім’я Марія таке ім’я, яке носить наша церква.

Паламарями в церкві були: Черепаха Василь, Черепаха Гнат, Черепаха Юрко, Паркулаб Дмитро, Бабій Микола, Лялик Іван, Шевчук Олексій, Королик Євстахій, Сковронський Іван, Вовк Микола, Черепаха Григорій, Дутко Михайло.

На хуторі Яструбці діє треко-католицька ошматна дерев'яна церква святого Онуфрія, побудована ще в минулому сторіччі. Церква старенька, але її братство і прихожани доглядають за нею і підтримують її в належному стані. Поряд з церквою знаходяться дзвінниця і цвинтар. На території села діяла ще одна церква християн євангелістів (лютеран). Почали будувати її із 1935 p. а закінчили в 1937 р. Будувалась вона на кошти, які присилали з Німеччини, Бельгії, Норвегії. Всі роботи оплачувались дуже дорого. Так. за один день при виконанні столярних робіт платили Вовкові Остапові Миколайовичу, Паркулабу Семенові Григоровичу по 5 злотих.

Пертим пастирем церкви був Піщук. який жив в Єзуполі. Поки церква не була готова, кілька зібрань проводилось в читальні, а також у хаті Матвія Черепахи. Ця церква діяла до 1912 року.

Церква євангельських християн-баптистів у Ганнусівці почала діяти з 26 липня 1932 року. Започаткував її Воєвода Григорій Дем'янович. А було це так. У 1929 р. повернувся додому в Ганнусівку з Житомирської області Григорій Воєвода, який під час перебування у м. Чуднові покаявся і прийняв хрещення віри євангельських християн-баніистів. Прибувши додому, Воєвода почав проновідувати святу Євангелію спочатку в своєму домі, своїм рідним, потім сусідам і односельчанам. Цс була проста сільська віруюча людина, малограмотна на той час, але його праця, хто його пам'ятає, залишилася до цього часу в серцях багатьох, незалежно від віровизнання і соціального рівня.

Ремеслом його було пошивати хати в час окупації Ганнусівки Польщею. Біблія завжди була при ньому в кишені. Він свідчив Слово Боже кожному, й ніхто не насмілювався йому дорікати, бо своїм життям він підтверджував те, про що говорив. Є навіть такі спогади, що, коли він приходив на поле працювати, то завжди зачинав працю з молитвою на колінах, незалежно від того, чи були з ним інші люди, чи ні, і так само, закінчуючи працю, він ставав на коліна і молився.

В 1931 р. Воєвода Г.Д. відвідав у Войнилівській околиці громади християн віри євангельської. Там він познайомився з проповідником Слова Божого Майкутом Ільком, який через деякий час приїхав до Воєводи. Тут почали робити зібрання по хатах. Коли Майкут Ілько покинув село, він зразу поїхав до Львова і розповів там про своє перебування у Ганнусівці

Цю звістку він передав і в Раву-Руську на Львівщині, де годі був центр баптистів західної частини України. І зразу з Рави Руської при їхав на цілий тиждень проповідник Євангелії Підгорецький Іван, який кожного вечора проводив богослужіння. Протягом 1931 -32 pp. З Рави-Руської в село безперервно щонеділі посилали проповідника Слова Божого.

26 липня 1932 року відбулося перше водно хрещення, яке приймало 12 душ. Хрещення відбулося в ріці Бистриця. Хрещення уділяв Перетято Василь. Перша у воду зайшла Паркулаб Ганна Михайлівна.

Друге хрещення відбулося А вересня 1932 року, через яке прийнято ще 7 душ новонародженої Церкви Христа.

У 1932 р. місцева церква направила Нільського Григорія Івановича на Біблійні курей в Раву-Руську для допомоги в духовній праці Воєводі Г. Д. А в 1933 р. Галицький комітет баптистів з Рави-Руської призначив двотижневі Біблійні курси в Ганнусівці, які відбувалися в домі Більського Григорія. Сюди були запрошені проповідники з сіл Підвисока, Білі Ославн, Тарновиця Лісна. Мартинів Станіславської області, Дашави і Тисова Львівської області. Курси проводили Василь Перетятко, Ілько Кубрин, Михайло Коростіль.

Після смерті в 1940 році Воєводи Григорія Дем’яповича служіння проводячого збору перейняв Нільський Григорій Іванович.

По закінченні війни християни-баптисти прийняли реєстрацію за діючим законом і з'єдналися з останком євангельських лютеран. В домі молитви, в якому збиралися раніше евателнки, почали проводити спільне богослужіння до 1962 року. В 1962 р. приміщення молитовного бу динку було передано школі під спортзал. Християн-бантистів перевели у церкву на хуторі Яструбці, де проводили Богослужіння 27 років.

В 1989 р. євангельським хрисгиянамч-баптистам було повернуто молитовний будинок у Ганнусівці. В будинку довелося зробити відповідний ремонт.

У 1986 році Господь покликав у свої вічні оселі Більоького Григорія Івановича, який протягом 46 років був пресвітером у церкві. Після смерті колишнього пресвітера Григорія Нільського пресвітером церква обрала Войтовича Михайла Михайловича. В 1997 р. пресвітером обрано Проціва Дмитра Михайловича. а Войтович М.М. залишився почесним пресвітером.

На місце відбулих до вічності служителів Господь покликав собі інших працівників: Вовка Михайла Васильовича, Нільського Михайла Івановича. Марину Михайла Семеновича, молодик здібних дияконів Прошва Дмитра Михайловича, Макара Василя Михайловича, Чуйна Івана Остаповича. Жмурка Богдана Васильовича. Два перші навчалися в Київській Духовній Семінарії

Духовну допомогу надавав церкві Гушула Микола Васильович. Він немало попрацював протягом чотирьох років: організував хор, проповідував невтомно в церкві, приїжджав кожної суботи й неділі з Чернівців, робив співанки, роз’їжджав з хором на (Гвангелізації. А з 1997). хором керує Соколюк Іван Остапович.

Серед діяльних братів, які невтомно трудились в громаді християн баптистів слід відзначній Воєводу Григорія, Нільського Григорія, Паркулаба Івана, Яцука Василя, Вовка Михайла, Обельницького Олексія, Вовка Григорія, Нільського Михайла.

Взірцем для сусідів з інших сіл може бути мир і взаєморозуміння між жителями села Тут здавна існує громада християн-баптистів, але більшість жителів села - прихожани греко-католицької церкви. Та все ж жодних чвар-суперечок від цього не виникає.

Хай же нині всіх вас об’єднує віра в єдиного Бога, хай мир буде всій землі

Побут, звичаї, традиції

Кожна нація, кожен народ мас свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.

Звичаї народу де ті прикмети, за якими розпізнається народ на і тільки в сучасному, а і в його історичному минулому. Звичаї - не ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаніональних справах.

В усіх народів світу існує повір'я, що таких, хто забув звичаї батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений і для свого народу.

Коли великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:

Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила?

Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаю - це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.

Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріалом, що перемагає міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдності нашого народу.

З давніх давен в Ганнусівці проживали хлібороби. Кожний господар мав біля хати великий город. Десь на початку XIX ст. із збільшенням кількості жителів та появою господарств зменшувались городи біля хат. Хати будували з дерева На території села поширені були хати мазанки і глиняні хати з великою кількістю різноманітних оздоб. Дах на хаті був із соломи, викладений сніпками.

Піч у хаті завжди знаходилася в кутку біля входу і повернута була устям до чільної стіни. Димаря не було. З печі дим йшов на стелю, така хата називалась курною. Сільська піч багато віків була і лікарнею стaрих, котрі вигрівали у просі різні болячки, і дитячими яслами для малих. Посередині хати-стел і був сволок з вирізьбленим на ньому хрестом і датою будівництва хати Па Новий рік на сволоку висів зроблений із житньої соломи "павук". То був ромб із ромбенятами на кутах. Солому насалювали на нитку або в на кінську волосінь; золотисті стебла прикрашали кольоровою фольгою - золотили “павука". На кінській волосині підвішували цей дивний виріб на сволок, і коли відчинялися чи за

чинялися двері, то “павук” починав крутитися на волосінні й вигравав золотисто, як живий; він мінився кольорами, неначе радів приходові доброго гостя. А особливо тішив “павук” дітвору. Не треба було ялинку рубати - “павук” не гірший за ялинку, а дерево нехай росте собі в лісі на користь людям і звірятам.

Хату прикрашали витинанки з паперу, в якій тьмяно світила лампа на кружку чи під сволком. Коли треба було уроки робити, чи щось читати, то дозволялось зняти лампу і поставити на її на стіл, щоб тільки не розбилось скло.

Розташування меблів у хатах було чітко визначене. У селянських сім’ях задовольнялись переважно спадковими предметами та речами побуту, що виготовлялись власними руками. Найдавнішими були нерухомі меблі, передусім лави.Їх ставили вздовж чільної та причілкової сторони, з’єднуючи на покуті. Невід’ємною частиною хати була жердка, яка нерухомо кріпилась до стін і стелі. У будень вона слугувала вішалкою для одягу, а у свята на ній вивішувались рядна.

До стіни у протилежному від печі кутку кріпився мисник — невеличка полиця-шафа для посуду. Постійним було і місце для дитячої колиски - над “полом”. Кількість рухомих предметів була обмеженою: стіл, який ставився до покуті, скриня та ослони. Найбільша увага господарів зосереджувалась у хаті на покуті. Це було місце, де зберігались предмети, яким надавалось значення вищої культурної цінності сім’ї: стіл, хліб-сіль, ікони, рушники, а пізніше - документи та фотографії. Особлива роль у житті відводилась долівці й призьбі. Долівки були земляними, їх робили з глини, а напередодні свят змащували, застеляли травами. Призьба, яка виконувала у господарстві різноманітні функції (для сушіння, була своєрідним утеплювачем, служила замість лавки на подвір’ї тощо) теж дбайливо доглядалась, постійно підмащувалась глиною.

Навесні газдиня сипала багато синьки до вапна, аби хата була такою, як небо над дахом, бо навколо білим і рожевим заквітав сад, а трава в саду була зелена. Підбілювались також дерева від землі, щоб сад світився вечорами і вночі.

Обряд входин виконували тоді, коли внутрішній інтер’єр було оформлено. На входини гості несли із собою хліб і сіль - символи достатку, бажали щастя у новій домівці.

Широко використовувалась у домівці вишивка. Художня вишивка -найпоширеніший вид народної творчості. Майже в кожній родині нашого села є свої вишивки. Мистецтво вишивання переходить з роду в рід, з покоління в покоління. Давнім звичаєм в селі було прикрашати стіни рушниками. Рушник - невід’ємна частка нашого побуту. Його можна порівняти з піснею, витканою на полотні. Ця естетична принада завсякчас знаходила місце в помешканнях - хай то була одинока хатина вдови чи затісна багатодітна оселя - всюди палахкотіли багатством кольорів рушники. Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Рушником накривали хліб на столі. Гарно оздобленими рушниками накривають кошики з паскою чи яблуками, коли несуть святити в церкву.А скільки пісень написано про рушник. Особливо всім відома пісня про рушник П.Майбороди на слова А.Малишка у виконанні Д.Гнатюка.

Вишивкою прикрашають чоловічі сорочки, жіночий і дитячий святковий одяг, інтер’єри житлових кімнат. Останнім часом вправними жіночими руками лягають гарними рядками на полотні молитва, з’являються вишиті портрети Шевченка, Франка, їхні вірші. Прикрашають тепер помешкання скатертини, серветки. Неперевершеною вишивальницею у Ганнусівці була Паркулаб Анастасія Федорівна. “Краса їх дуги стає красою світу, обличчям міст, материків, планет", - ці слова поета Василя Симоненка стосуються і такої людини, як Анастасія Федорівна. Саме завдяки їй вишивка в селі не втрачає своєї популярності. Їй вже 80 років, але вона ще й дотепер не розлучається з голкою. Руками Анастасії Федорівни вишито безліч рушників, сорочок, подушок і скатертин, килимів та серветок. Для церкви вона вишила фелон, рушники. У церкві її можна бачити завжди у вишитій сорочці. Скільки речей вишила Анастасія Паркулаб за своє життя, важко перелічити. Допомагала вона вишивати і дочці Ганні, котра вишивала різні речі для фабрики художніх виробів імені Рози Люксембург. На цій фабриці працювало понад 20 вишивальниць з Ганнусівки.

Анастасія Паркулаб не тільки прекрасна вишивальниця, а й хороша господиня. У її дворі ідеальна чистота. До цього часу невтомна трудівниця працює на присадибній ділянці. Закінчивши роботу на своєму городі, йде допомагати сусідам. Анастасія Паркулаб глибоко віруюча людина. У святковий і вільний від роботи час вона читає Біблію. Наслідують її онуки, котрих також часто можна бачити у церкві разом з бабусею.

Любить вона і пісню. Пам’ятає багато стародавніх пісень і часто співає їх у колі рідних, сусідів.

Основною прикрасою дівчат було намисто з коралів. Дівчата уквітчували голови маками, чорнобривцями. У вуха одягали сережки. З верхнього одягу найстаровиннішим є кептар, який був пошитий із сукна. Як чоловіки, так і жінки носили кожух.

Поширеними були в селі вечорниці, які починались після Покрови. Зимовими вечорами в одній з хат збирались дівчата, щоб прясти нитки. Сюди приходили і хлопці. Вечорниці проходили з жартами і піснями, деколи з гостиною. Продукти приносили як хлопці, так і дівчата. Крім цих вечорниць, пізньої осені збирались і на чищення кукурудзи. Дівчата та жінки теребили кукурудзу, а хлопці та чоловіки плели їх у коси. Були і взимку вечорниці, на яких дерли пір’я. На таких вечорницях хлопці придивлялись до дівчат, а дівчата до хлопців. Після таких вечорниць появлялись свати, а батьки готувались до весілля.

Була традиція в селі на свято Введення Пресвятої Діви Марії Богородиці вибирати старшого нарубка. Молодих хлопців приймали в парубки. Вони за звичаєм у Різдвяні свята наймали музику. Молодші хлопці повинні були слухатись старших. З цього часу збирались хлопці і вчили колядки. На Різдвяні свята вони ходили колядувати з вертепом. За це війт дозволяв хлопцям організувати танці в одній чиїсь хаті.

Цікавими були вечори танців. Вони відбувались в хаті у когось з дівчат. Навесні і влітку, коли ще не було читальні, танці відбувались на майданчику. Заздалегідь хлопці домовлялися з музикантами, збирали між собою гроші, оплачували їх. Дівчата за вхід на танці не платили. Танці відбувалися завжди в неділю або в релігійні свята. В 1935 році була збудована читальня, і танці стали відбуватися в новозбудованій читальні. Хлопець запрошував дівчину до танцю, вклонявся їй. По закінченні танцю проводив до того місця, звідки її запрошував. Першим завжди був танець вальс, потім полька або краков’як. На закінчення була коломийка. За вечір такий порядок танців повторювався кілька разіз. В перерві між танцями хлопці і дівчата збирались в гурт і співали веселі пісні. Зовсім іншою стала культура на танцях та в інших громадських місцях в кінці XX ст. Змінилась вона в гіршу сторону. В давно минулі часи було заведено дотримуватись певних моральних правил. Так, молодший завжди першим вітався зі старшим, а чоловік або хлопець - з жінкою чи дівчиною. Між людьми панувала взаємна допомога, пошана до старших і батьків, було нетактовно перебивати розмову старших.

У пошані були чистота, лад в хаті, на подвір’ї і на полі, в селі.

Весело і радісно святкували жителі села релігійні свята.

Перед святим вечором було багато роботи у газди, бо треба все приготувати до Різдва: і січки нарізати корові, і сіна принести, і підстелити сухим листом чи соломою. Надвечір господар заносив до хати ’’діда”, як правило вівсяну солому і стелив її на долівку під столом, а в чільний кут під образом ставили сніп пшениці або жита. Газдиня цього дня готує вечерю, треба приготувати аж дванадцять страв, найголовніша - кутя. Всі цього дня старались постити. Тільки малим дітям дозволялось їсти. Перед вечерею йшли на цвинтар помолитися і засвітити свічки на могилах померлих.

З наступанням на небі першої зорі, помолившись, сім’я сідала до Святої вечері. Після вечері діти ішли колядувати.

В різдвяні свята по селі з хати в хату ходили колядники: церковний хор, група дівчат і хлопців. Був також вертеп, який в кожній хаті показував невелику виставу.

Перед Новим роком 13 січня діти ходили засівати до своєї родини, сусідів, бажали добра і здоров’я. На Йордан ішли святити воду.

Всі ці традиції відновилися з 1991 р. і продовжуються щорічно.

Від перших віків християнства святкує церква пам’ять Христового в’їзду до Єрусалима в неділю перед його світлим Воскресінням. Цю не ділю ми називаємо Шутковою, Квітною. Вербною, оскільки вона дов’язана зі звичаєм благословляти й роздавати в церкві гілки верби. Свяченій вербі здавна приписували магічну силу.Її кладуть за образи, нею благословляють худобу, вперше виганяючи на пасовище. Вона відганяє нечисту силу і допомагає при багатьох захворюваннях. Особливо діти б’ють один одного свяченими галузками, промовляючи: “Не я б’ю, верба б’є. За тиждень Великдень".

Особливо урочисто відзначають в Ганнусівці свято Великодня.

Починаються урочистості обходом довкола церкви в супроводі дзвонів, що символізує ходу жінок-мироносиць в неділю рано до господнього гробу. Після обходу перед зачиненими дверима церкви, наче перед запечатаним Божим гробом, Починається воскресна утреня. Тут вперше чуємо радісне: ’’Христос воскрес із мертвих”, і при співі цієї пісні священик Хрестом відчиняє двері церкви на знак, що Христова смерть відчинила нам двері до неба. Великодній привіт ‘‘Христос воскрес” вперше злетів з вуст ангела до жінок мироносиць при Господньому гробі. Цим привітом ми висловлюємо великодню радість і визнаємо віру в Христове і наше воскресіння.

По відправі люди розходяться по домівках. Всі сідають до святкового столу. Голова сім’ї ділиться з членами сім’ї освяченим яйцем та печениною, а потім споживає все те, що подавала бабуся і мати. Після сніданку молоді йшли під церкву на гаївку, дзвонити в дзвони. Три дні над селом лунала малинова мелодія. Святкова радість вселялась в серця кожного мешканця села. В давнину кожен старався взятися за шнурок і подзвонити. Казали, що це приносить щастя.

Старші збиралися під церквою пізніше. Ближче до вечора розпочиналися гаївки. Молодь єдналася хусточками за руки у велике коло, співали гаївки. Другий день свят називали особливим. Йшли на цвинтар, збиралися біля могил своїх рідних. Священик підходив до кожної могили, де зібралися люди, і відправляв панахиду.

Другий день називається обливаний понеділок. Хлопці обливали дівчат водою. Декотрі дівчата одягали поношену одежу, бо нова могла змарнуватися від води.

Найбільше гаївку водили на третій день свят і закінчувалась вона пізно ввечері. Дівчата у вишитих сорочках з стрічками на голові співали пісні “Подоляночка”, “Мак”, виконували різні маївки.

На зелені свята після Служби Божої з церкви виходила процесія з священиком і хоругвами та обходила поля навколо села, зупиняючись для відправи біля хрестів, що стояли на роздоріжжі.

Після обіду біля церкви дівчата грались у гру “Огірочки”.

Напередодні зелених свят молодь йшла до лісу по папороть і осоку Ними прикрашали вікна, клали на долівку, а Іванове зілля ставили під стріху. Двері та ворота прикрашали гілками липи. Грядки, городи маїли також зеленими гілками. Не забували замаїти могили своїх предків.

Цікаво відзначалося свяго Івана Купала. Івана Купала - це день літнього сонцевороту, що збігається з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Іоана, яке святкується 7-липня. Це свято в Ганнусівці проходить на горі біля каплиці та кринички. Це та криничка, яка колись і тепер напуває. Сонце сходить - у криниці золоті коси полоще, а колись напевне, до цієї кринички приходили язичники вдосвіта перед Купайлом сонцеві вклонитися та й дивилися, як купається воно у великій воді Дністровій.

Пізніше тут християни збиралися, відправи були, воду з кринички брали - недугу лікували. У народі говориться, що на Івана Купала сонце купається, а дівчата шукають собі пари. В цей день дівчата плели вінки, клали собі на голову, а потім кидали на воду (існує між жіноцтвом звичай ворожити про своє майбутнє). Якщо віночок поплив за течією _ швидко вийде заміж, а котрий зачепився за щось, то заміжжя відкладається. Часом віночок розсипався на воді, це знак, що дівчина невірної вдачі. Іноді віночок тоне — це знак, або (дівчина) вона, або милий згине.

З початку 90-их років у Ганнусівці свято починається біля церкви. Тут збираються жителі села та гості з інших сіл. Потім колона людей направляється на гору, яка стала місцем відпочинку. В новозбудованій просторій каплиці відбувається Богослужіння. Після Богослужіння на приспособлене місце виходить церковний хор, який виконує ряд духовних пісень. Члени Марійської дружини декламують вірші, співають пісні. Майже кожного року на свято Івана Купала прибувають Марійські дружини з Побережжя, Івано-Франківська. Цілу ніч відбувається нічне чування.

Свято продовжується до ранку. Заздалегідь хлопці збирають велику купу хмизу. Запалюється вогнище. Його спостерігають жителя Побережжя, Маринополя, Стриганців. Біля вогнища проводяться різні ігри. Непомітно спадає глибока північ, догоряє вогнище. Дівчата спускають на воду заготовлені віночки. Під горою в’ється річка Ворона. Нарешті вогонь погасає. Сходить сонце. Люди розходяться по домівках, освятившись новими враженнями. Призабуті традиції оживають, відновлюються.

21 вересня в селі відзначається празник - Храмове свято, бо церква носить назву Різдва Пресвятої Богородиці. Кожна родина готується до цього свята: напередодні наводять лад в хаті, на подвір’ї, на дорозі навпроти свого подвір’я. В минулі часи онуч, металевих речей господар не викидав, не виносив з двору десь за межі села. Все це трималося для міняйла. Вони однокінками їздили по селах з вапном, синькою, макітрами, горшками, збанками, тарілками, свистульками-зозульками й викрикували-наспівували:

Міняй! Міняй!

Онучі давай!

І цим сільським санітарам неслося все, що не потрібне на господарстві, що нині вивозиться “культурними” господарями на дороги, зсипається в потоки й річки, у ставки й озерця та інші місця. Нема нині великих санітарів наших сіл - міняйлів, нема й порядку в селах. Та й санстанція не заглядає в села, щоб сказати своє слово.

В храмовий день в гості приїжджають вихідці, котрі живуть в іншій місцевості, приїжджають родичі та друзі. Раніше празник відзначали в кожній сім’ї. Цього дня від хати до хати ходили хлопець і дівчина і вітали гостей із святом. А за це вітання господарі давали на церкву благодійні пожертвування.

Давня і красива традиція відзначати свято Андрія. Напередодні сходилися дівчата і радилися, в котрій хаті будуть святкувати Андрія. Коли про це було домовлено, тоді вони приносили муку, капусту, олію та інші продукти. Цього вечора дівчата запитували долю: чи буде в парі в наступному році. Звечора вони пекли пампушки. Кожна дівчина позначала свій пампушок своєрідним візерунком. Коли пампушки ставали холодними, кликали кота. Чий пампушок скоріше з’їсть кіт, та дівчина першою вийде заміж. Потім дівчата йшли на річку, пробивали ополонку. Кожна дівчина шукала собі в ополонці якусь знахідку. Так вийшло, що перша дівчина витягнула черепок, це означало, що вона вийде заміж за гончара, друга витягнула кусок шкіри - це значить майбутній чоловік буде швець, ще інша витягнула тріску - отже чоловік її буде столяром і т.д.

Ворожили з барвінком і водою: брали два листочки з барвінку і клали у воду на тарілку. Задумували про хлопця. Якщо листочки сходилися докупи - будуть в парі.

Ходили дівчата попід хати й кидали у вікна насіння коноплі, висіваючи, співали:

Андрію, Андрію, коноплю сію.

Запаскою волочу, бо я заміж хочу.

Після таких попередніх процедур, хлопці і дівчата збирались до хати. Дівчата ставили на стіл вечерю, а хлопці горілку. Старший хлопець наливав горілку, пригощалися. Допізна чути було сміх і жарти.

Після Андрія то в одній, то в іншій хаті готувалися до приходу старостів.

З давніх давен на Андрія молодь бешкетувала. Коли дівчата ворожили, то хлопці задротовували ворота газдам, висаджували хвіртки чи навіть колісницю на хату. Вранці господар незлобливо лаяв бешкетників, які кудись поділи хвіртку і, чухаючи потилицю, кликав сусіда допомогти зняти її з даху.

Змінюються часи, змінюється традиція. Декотрі теперішні молоді хлопці вже замість того, щоб зняти хвіртку у дівчини, приладнують до хвіртки гарний букет, зроблений з сосни чи ялини, калини, штучних квітів.

В Ганнусівці, як і в інших селах Західної України, дуже поширеним було свято Миколая, котрий ще за життя і після смерті робив багато чудес. Він був покровителем дітей. Напередодні свята Миколая батьки випікали печиво-миколайчики та інші ласощі, клали чемним дітям під подушку, а нечемних чекала під подушкою різка.

Наступав ранок і сотні рук як маленьких, так і великих, піднімали подушки і шукали там подарунки. Це свято було і є найулюбленішим для дітей.

Чудові традиції були при святкуванні іменин. Напередодні або в І день свята ходили родичі, друзі, приносили гарне сплетене пшеничне, житнє чи вівсяне перевесло, прикрашене стрічкою, квіткою васильком.

Перевесло перев’язували через плече іменинника чи іменинниці, вітали з  цим святом, зичили багато різних гараздів, здоров’я, щастя. Піднімали три рази, промовляючи ці побажання. Потім, звичайно сідали за стіл, гостилися, співали, жартували.

За радянських часів іменини не святкувались, а відзначались дні народження.

З приходом осені, зими чи весни наступала весільна пора. До неї готовились батьки, молода - дівчина. В давнину не було таких меблів, як тепер. Основний посаг - була скриня. Йшла дівчина в невістки - мати старалась, щоб скриня була наповнена. Дівчата вишивали сорочки, рушники, скатертини.

А ось як проходило і проходить саме весілля в Ганнусівці. Спочатку була злагода між батьками, а потім йшли старости. Сідали за стіл, гостилися, а вже через деякий час ішла по селу молода з дружкою, кланялися односельцям і промовляли: “Просили тато і мама, я прошу на весілля.” А молодий з дружбою гонорово заходив до хати, вітався й казав: “Я женюся! Прошу прийти до мене на весілля!” І окремо було весілля в молодого й у молодої. Хіба не мали можливості робити весілля окремо, то збирали до купи двоє весіль.

На весіллі було гасло:

Зійшлись ми на весілля,

Веселімся, люди!

Коровай.

Весілля розпочинається обрядом, що носить назву “Коровай”. Він відбувається в п’ятницю напередодні весілля. Хата прибрана вишиванками. Красивий рушник привносить урочистість, створює гарний настрій на весілля.

На воротах арка, на якій напис: “Ласкаво просимо”.

Приходять жінки середнього та старшого віку - цілуються з мамою Молодої і віддають їй приніс. Сідають на лави і ведуть між собою розмову.

Через деякий час кухарка запрошує всіх до роботи: одних робити голубці, інших - до випікання короваю та іншої роботи.

Жінки-свахи ладнають:

Ой за гори високої вилетіли пташки. Весілля сі зачинає, ой дай Боже щастя, Весілля сі зачинає в щасливу годину.

Буде мати виправляти до шлюбу дитину.

Друга пісня:

Вийшла стара мати на високу гору

-    Вернися, синочку, ще раз додомочку.

—    Вернися, синочку, ще раз додомочку, най тобі я змию ще раз головочку.

Які ‘с ми не змила, як я був при тобі,

тепер я си змию, бо я жовнір собі.

Змиють мені голову дощі майовії, розчешуть кучері кулі сталевії.

Розчешуть кучері кулі сталевії. Заплачуть дівчата самі молодії.

У городчику зілля.

В цім домі весілля. Хто його зачинає, Най му Бог помагає

Короваєве тісто Полетіло в місто.

Полетіло в ринок. Зацвіло, як барвінок.

Короваєва пара На припічку гуляла Та в піч зазирала,

Чи є де там місце Короваєві сісти.

Приходить музика і грає “На добридень”. По 2-3 заходять дівчата, вітаються.

Молода танцює з братом, з дівчатами. Танцюють хлопці і дівчата. Жінки сидять і спостерігають за танцюючими парами.

Потім молода запрошує дівчат плести віночки. На столах барвінок, яблука червоні, цукерки. Вінок плетуть близькі - родички молодої, товаришки.

Дівчата співають:

Вийся, барвінку, гладко, як червоне ябко, підем з тобов межи люди топі славонька буде.

Виплели

селемени удатні, удатні.

А вже тобі, Марусенько, Остатні, остатні.

Ой не вгійсі, барвіночку, в лісі по дорогах, а вийсі, барвіночку, дівкіьч по головах.

Приступи, мати, до нас, викупи віночок у нас

Як не хочеш купити,

То підем пропити.

Мама благословить віночки, дає гроші дівчатам, які плели їх. Вони цілують маму в руку, а вона їх у голову.

Віночки прибивають на стіні з обох сторін вікна.

Чути спів, йдуть вінкобрани. Хлопці співають “Надлетіли гуси” (або якусь іншу пісню).

Надлетіли гуси з далекого краю. Сколотили воду у чистім Дунаю. (2)

А як сколотили, та й заговорили. Десь того не чути, що взяли в рекрути.

Молодий приносить у кошику калач, цукерки, щоб потім обмінятися з дарами молодої. Грає музика, молода з дружками зустрічають він-кобранів, молодого з дружбами. Молода всіх цілує і запрошує до хати. Всі танцюють, а молода кладе у кошик свої дари, зверху на калач кладе завій і віночок. Вінкобрани удосвіта відходять.

До шлюбу

Жінки-свахи ладкають під час збирання до шлюбу.

Де ж ти, Марусенько, ходила, що твоя голова зацвіла?

- Ой ходила, мамусенько, у вишневий сад і на мою головоньку весь цвіт спав.

Журилися вороженьки,

В    журилися люди, що на моїй головонці

віночка не буде.

Не журіться, вороженьки, не журіться, люди,

В    бо на моїй головонці

злотий вінець буде.

Ой чи злотий, чи не злотий, злотом позлочений   також мені цей віночок

від Бога суджений.

Рухайсі, Марусю, рухайсі, та живо до шлюбу збирайсі,

В    візьми вороженьків під ноги -

най ти сі вступають з дороги.

Ідуть з молодим бояри. Вони несуть на калачі хустку, завій і віночок. Ідуть, співаючи пісню “Удар, коню, копитами”:

Удар, коню, копитами перед воротами та най вийде дівчинонька з чорними бровами.

Ой не вийшла дівчинонька, вийшла стара мати, запрошує, закликає козаків до хати.

Перший козак з коня сходить Добрий вечір, стара мати,

другий коня в’яже,    дай води напиться

третій козак йде до хати    таку маєш файну дочку,

“Добрий вечір, - каже, -    дай хоч подивиться”.

Виходить молода з дружками і вклоняється боярам, молодому з дружбами. Молода цілує всіх гостей, котрі прийшли з молодим.

Перший дружба віншує.

Добрий день, панно молодаї Ось, бачиш, вінець в руках кавалерських Злотом позлочений, сріблом посріблений Тобі, панно молода, від Бога суджений.

(Віват, грає музика).

В суботу раненько музики заграли у тій хаті дівчину під вінець збирали

(Віват)

І ми йшли у цю днину

Щоб розвеселити тебе і твою родину.

(Віват)

Куда ‘с хотіла, туди ‘с ходила,

Кого ‘с хотіла, того любила,

А тепер про всіх забувай

Лишень одного нашого товариша люби і кохай.

(Віват)

А моє вам побажання, любі молодята,

Любітеся, кохайтеся, як ті голуб’ята.

(Віват)

Молода молодому чіпляє квітку, дружки - дружбам. Мама молодої убирає доньку у завій. Брат розчісує косу. Мама приміряє і зав’язує віночок. Свахи ладкають. Вже вбрана молода з молодим стають перед ба- з тьками.

Староста:

Поблагословіть, мамо, тату, дітей до шлюбу по першому разу.

(Батьки благословляють)

Поблагословіть, мамо, тату, дітей до шлюбу по другому разу.

(Батьки благословляють)

Поблагословіть, мамо, тату, дітей до шлюбу по третьому разу.

(Батьки благословляють)

Всі виходять на подвір’я. Мама кропить свяченою водою. Свахи ладкають:

Звідки сонечко сходить,    Кропи, кропи, матусенько,

Звідти матінка кропить    житом та пшеницею,

свяченою водою    

Щоб наша Марусенька

доброю доленькою.    

не була вдовицею.

Після цього всі йдуть до церковного храму, де молоді стають на білий вишитий рушник під вінець. З церкви молодий зі своїми гостями, а молода зі своїми розходяться по своїх домівках.

Прощання

Молодий приходить з дружбами, викуповує молоду, дає гроші братові або сестрі. Йде торг. Молода з дружками сидить за столом Молодий, коли заплатив гроші, сідає біля молодої. Молодий і молода зривають з стіни віночки. Дружби “виплісують” молоду і молодого. Музика грає коломийку. Плясають з хлібом у руках: дружба - дружка, молодий  - молода.

Зав’язування молодої

Приносять крісло, на яке ставлять подушку. На подушку сідає молодий, а молода сідає йому на коліна.

Мама молодого знімає віночок з голови молодої і подає мамі молодої, яка кладе віночок на голови дівчаток. Мама молодого зав’язує молодій хустку.

Свахи ладкають:

Що ‘смо хотіли, то ‘смо зробили 3 муки паляницю,

3 дівки - молодицю.

Ой червоний бурячок,

А зелена гичка,

Вчора була дівчинонька, Нині молодичка.

Вчора була гойя, гойя, а нинька другая, а вже завтра до роботи, головонько моя.

Мама молодої збирає віно у вишиване простирало. Його забирає дружба і всі йдуть. Коло порога співають прощальну пісню.

Ой, на горі жито з-поміж травою Чи не жаль вам буде, мамо, за мною?

Жаль мені, доню, серденько в’яне.

-    Хто мене, стареньку, тепер догляне?

-    Маєте сестру, маєте брата,

Та все ж буде сумно без мене у хаті.

У моєму саду щебечуть горобці

-    Бувайте здорові, сусідськії хлопці,

У моєму саду щебечуть пташата.

-    Бувайте здорові, сусідські дівчата.

Най беруть подушки з вишиванками, що я вишивала коло свої мами.

Я вишивала, а мати плакала

-    Де ж ти будеш, доню, їх від мене брала?

Грайте, музики, грайте на труби, най мому серденьку жалю не буде.

Грайте, музики, грайте на органи, бо я відходжу від своєї мами.

Всі прощаються з молодою, гості відходять, весілля закінчується.

До шістдесятих років весілля відбувалися у вівторок, четвер, суботу. Бували роки, коли на весілля запрошували музикантів з інших сіл: з Колодіївки - Дідуха, з Побережжя - Кошута, з Рошнева - Бабія, з Узиня - Прошака.

В сорокові роки музикантами в Ганнусівці були: Регей Стась, Королик Микола, Козогін Григорій, а в п’ятдесяті-сімдесяті роки на весіллях, в клубі грали: Регей Микола - скрипка, Радковський Дмитро -цимбали, Коростіль Онуфрій - бубон, Гулик Дмитро - цимбали, скрипка, Гулик Іван - трубка.

Старожили розповідають, що колись на весіллях миналось дуже мало горілки. Пили одним-двома 30-грамовими келихами. Пили по колу, сусід до сусіда по столу. Зате на весіллі було багато пісень.

Добрими співаками на весіллях були Регей Михайло, Бабій Володимир, Шевчук Микола, Соколюк Михайло. А Сковронського Михайла Йосиповича називали весільним соловейком. Співав він також і на пасовиську, і на толоці, і на вечорницях. Бабій Володимир не тільки добре співав, а й складав вірші і придумував до них мелодію.

Крім співу, на весіллях організовувались різні ігри, забави. Неперевершеними жартівниками були Бойчук Михайло Дмитрович, Гудима Іван Васильович.

Ганнусівські умільці

З давніх давен особливою повагою серед жителів користувалися ре-місники-ковалі, які з металу виготовляли сільськогосподарські знаряддя: плуги, борони, серпи, коси, обручі до коліс та бочок, підкови для коней, цвяхи та інші потрібні речі. Колись в Ганнусівці було 4 кузні. Добрим майстром своєї справи вважався коваль Михайло Грабовецький. Він лопаткою набирав вугілля з дощаної скрині (те вугілля сам випалював за хатами) і кидав його на жменьку розжареного вугілля, принесеного в черепку з хати. Був міх. Брались за жердку від міха і починали дути. Поступово вугілля з червоного робилось золотим. Коваль брав молоток у руку, кільканадцять разів ударяв по ковадлі. Йшов голос по селу - знак, що у кузні починається робота. До кузні приходили з різними замовленнями. Хто воза кувати, хто сокиру зробити, хто сапу нагострити. Кожний не забував узяти за пазуху фляшку горілки. Йшлося до коваля, як у гості до сусіди, а не як до ремісника. В кузні було гамірно, весело. Часом потрібні були помічники. Одні довгими кліщами несли розпечений обруч, клали його на обода. Ще інші чоловіки хапали здоровенні молоти і били в такт по гарячому залізу. Допомагав батькові і вчився у нього пізнавати секрети ковальської майстерності його син Володимир. Мав він золоті руки. З невеликого кусника заліза вмів виготовити будь-яку річ. Михайло Грабовецький був не тільки добрим ковалем, а ще й вмілим стельмахом - робив добротні вози.

Славним ковалем в 30-40-х роках був і Яхніцький Гнат. В його кузні збиралось багато людей. Одні приходили замовити якусь річ: сери, сапу, свердло, коня підкувати, а інші - дізнатись про сільські новини, розповісти про своє горе.

Вправним майстром-ковалем був і Кушнірчук Михайло, який також мав свою кузню.

В 50-70 роках добрими ковалями в колгоспній кузні були: Паркулаб Василь Остапович, Вовчук Петро Матвійович та Регей Микола Кирилович. Василь Паркулаб вчився фаху ковальства в с. Вовчинець у коваля Михайла Барнотовича. Потім ази ковальської майстерності передавав Петрові Вовчуку та Миколі Регею. На зміну цим ковалям прийшли Паркулаб Іван Васильович та Паркулаб Василь Онуфрійович. Ковалям вже під сімдесят, але вони добросовісно відносяться до своєї роботи. Роботи вистачає цілорічно. Майже щодня вони біля горна: то відновлюють, під-точують зуби до борін, то реставрують лемеші плуга, перековують їх на інші деталі, то ресори до тракторних причепів майструють або виконують замовлення своїх односельців. Нелегка, але завжди благородна професія коваля. Щастя своє він бачить у сліпучому горні, у щойновикованій синюватій підкові, у людях, які дякують за добру роботу.

Ковалі вже давно могли б йти на заслужений відпочинок, але любов до своєї нелегкої праці додає їм нової творчої наснаги. Іван Васильович  і Василь Онуфрійович трудяться ще й тепер. Теплим словом відгукуються про обох односельчани.

В Ганнусівці було також добре розвинене гончарство. Воно своїми витоками сягає праісторичних часів, а потім протягом віків удосконалювалося, розвивалося.

Вправними майстрами гончарного ремесла в селі були: Гресько Кирило, Навроцький Михайло і Віцько, Паньків Іван. Неперевершеним спеціалістом з виготовлення глечиків, горнят, макітр був Доліцький Федір. З куска глини під дією теплих його рук на гончарному крузі появлявся гончарний посуд. Сирий посуд випалювали в спеціальних печах. В ті часи користувалися тільки досконало виготовленим посудом, тому Ці майстри були шанованими в селі людьми. Їх робота потребувала неабиякого хисту, художнього смаку.

Ткацтво також своїм початком сягає давніх часів. Це були в першу Чергу ткачі, які ткали полотно, верети, рушники, хустки з лляної та конопляної сировини, а далі кравці шили різний одяг.

Переважно займалися ткацтвом бідніші категорії селян. В нашому селі було багато ткачів, але кращими спеціалістами серед них вважалися

Черепаха Юрко, Парипа Панько, Паркулаб Василь. Їхні роботи вважалися найкращими. Кожний мешканець села старався давати сировину до цих майстрів. Робота їх була акуратною і витонченою.

Полотно, виготовлене ткачами, використовувалося для потреб домашнього побуту. У сирому вигляді воно було грубим. Полотно вибілювали, для чого змочували постійно водою і розстеляли при сонячній погоді на відкритих місцях. З цього полотна шили сорочки та інший одяг, робили верети. Також з полотна робили скатертини, ними накривали стіл, на полотні вишивали рушники. Лляне полотно використовували для жіночого одягу та рушників. Всі роботи з виготовлення полотна від початку і до кінця лягали на плечі жінки. Вибілювання полотна входило в обов’язок дітей. Кількість сувоїв полотна у скрині чи виробів з нього свідчили про працьовитість жінок, їхню майстерність.

Поєднане з ткацтвом було кравецтво. Кравецьким фахом добре володіли Козакевич Микола (Салєвич), Королик Василь Дмитрович, Паркулаб Ярослав Григорович, Мацьків Мирон Петрович, Вовчук Ганна Григорівна, Парипа Ганна Іванівна. Роботою вони були зайняті як взимку, так і влітку.

Ще в першій половині минулого століття майже кожний господар мав вівці. З овечої вовни робили нитки і плели деякі речі для себе та робили сіряки. Це була довга верхня одежа як для чоловіків, так і для жінок. Жіночі сіряки розшивали різними кольоровими нитками візерунки.

Шкури старих овець виправляли і шили кожухи. В селі був кушнір Мазур Василь, котрий приїхав у село з Тисмениці. Крім кожухів, він шив з виправлених шкур ягнят хлопцям і молодим газдам смушеві шапки або баранки, як їх називали в селі.

В минулому дев’ятнадцятому і до половини двадцятого століття майже всі будинки в селі були покриті соломою. Із стебел жита робили маленькі сніпки, їх прикріплювали до лат. Людей, котрі покривали дах соломою називали пошивальниками. Ремеслом пошивальника в селі володіли кілька чоловік. Визнаними серед них були: Яник Василь, Черепаха Василь, Паркулаб Онофрій, Корпан Дмитро, Воєвода Григорій.

Хист до роботи з деревом мали Регей Роман, Вовк Роман, Жмурко Михайло. Вони робили вози, колеса до возів, сани. Грицак Роман і Жмурко Михайло були добрими боднарями.

Добрі меблі - це справа рук Вовка Луки, Соколюка Михайла та його сина Василя, Королика Дмитра, Кашалаби Михайла, Регея Василя.

В 60-80 роках чудові меблі виходили з рук Ковальчука Петра, Черепехи Григорія, Вовка Остапа, Регея Михайла. Тепер доброю славою користуються майстри по дереву Мокляк Іван Миколайович, Регей Іван Васильович, Парипа Богдан Михайлович. У цих людей золоті руки. Так, Мокляк Іван майстерно працює як на токарному верстаті по дереву, так і різцем. Він може з художнім смаком намалювати картину.

Хитромудрі вироби виходять з рук бляхарів Рибіцького Олексія Івановича та його сина Володимира, Кульбаби Василя Дмитровича та його сина Григорія. Чудовий вигляд мають каплички, криниці, фігури, оброблені руками цих майстрів-умільців. А старший син Олексія Рибіцького Богдан також має справу з металом. Він працює ювеліром — ремонтує та виготовляє ювелірні прикраси в м. Івано-Франківську.

До старшого покоління майстрів-бляхарів належить Козогін Іван Антонович. Його руками зроблено багато водосточних труб, ринв.

Садівником-мічурінцем називають у селі Федоришина Романа Федоровича. Його руками нащеплено не одне деревце. Цвітуть і рясно плодоносять груші, яблуні, черешні, до яких приклав свої добрі руки цей благородний чоловік.

Соколюк Василь Михайлович був майстром не тільки по дереву. Його руки давали друге життя не одному годиннику.

Ще з малих літ був допитливим до різних механізмів Козогін Михайло Васильович. Зацікавився він будовою годинника, купив необхідний інструмент. Перший ремонт робив своєму годиннику. У вільний від основної роботи час став лікувати годинники рідним, знайомим. Сам став виготовляти деякі запасні частини. Бували випадки, коли в майстерні відмовлялись вже ремонтувати годинник, а в нього цей годинник оживав.

В селі збереглось кілька криниць, яким дуже багато років. Вони знаходяться біля потічків. Там їх легше було копати, бо джерело знаходилось неглибоко. Стінки цих криниць обкладали колодами, Така обробка криниць мала назву цямринка. Майже всіх жителів вулиці чи округи напувала одна така криниця. Біля таких криниць збирались люди, обмінювались новинами. Набирали воду ключкою, а несли два відра - коновки води на коромислі. Про ті криниці, коромисло написано багато пісень. Одна з них “Несе Галя воду”.

І ось настав час, коли кожний господар хотів мати у своєму дворі криницю. Тоді Вовк Семен купив форму для виготовлення колодязьних кілець для криниць. Більше половини криниць, що є в селі, зроблені з кілець, виготовлених Вовком Семеном.

Пізніше купив собі форму Шевчук Іван. Він став обслуговувати бажаючих виготовити колодязні кільця не тільки в своєму селі, а й з інших сіл.

Копати глибокі криниці добре навчився Калин Михайло, котрий виконав у селі біля 100-криниць. Копав їх і Козогін Іван Антонович Радковський Михайло. Цікаво, що Радковський копав криницю однією рукою, був інвалідом.

Шевським фахом у селі володіли: Паркулаб Дмитро, Шевчук Олекса, Шевчук Іван та його син Михайло, Лялик Дмитро, Шиндак Василь. Взуття, виготовлене їх руками, було добротне.

Великою популярністю користувалась і користується у селі професія муляра. Вона цінується і шанується в усіх країнах світу, бо їх представники створюють найнеобхідніше для людини — нові будинки. Фахівцями-мулярами високого гатунку були: Савин Михайло Романович, Парипа Павло Іванович, Парипа Михайло Миколайович, Сенюк Григорій Михайлович, Перегінець Григорій Степанович, Козаку Григорій. Їхня робота характеризується високою якістю та акуратністю. Майже всі будинки в селі побудовані цими людьми.

Пов’язана з будівництвом і професія тесляра. Вимуруваний будинок чи завод треба накрити. І тут приходять теслярі. В селі добрими теслями були: Вовк Павло, Вовк Микита, Лялик Григорій, Козакевич Микола, Козакевич Михайло.

В даний час цією роботою займаються Вовк Степан, Вовк Іван, Боєчко Василь, Навроцький Михайло. Кожний будинок не може бути без пічки. Вмілими пічниками в селі були Козакевич Іван, Козакевич Микола, Вовчук Григорій.

В сорокових роках у селі були майстри-самоуки. Один з них Олійник Григорій змайстрував дерев’яний велосипед. Регей Іван (Орищин) сконструював жорна з ківшем. Тут він застосував конусні шестерні. В дію жорна приводились рухом руки вперед, так як приводиться в рух січкарня.

Парипа Михайло Степанович самостійно виготовив дерев’яний трактор. Цим трактором він возив на город гній та інші вантажі. Це були здібні люди. Якщо б вони мали інженерну освіту, то могли б стати класними спеціалістами-конструкторами. А Третяк Іван любив майструвати дерев’яні літаки. Брав він ніж і вчив молодих хлопців (підлітків) робити з верби сопілки, з бузини - сикавки, з ліщини — луки та стріли.

Різнобічним спеціалістом в кінці п’ятдесятих та шістдесятих роках був Щерб’як Іван Михайлович. Це була товариська, чуйна, доброзичлива людина. В дитинстві він часто хворів. Не було здоров’я у нього і в старшому віці.

Але була в ньому доброта, людяність. Він жив для всіх і дуже мало потребував для себе. В його домі кожної неділі чи свят збирались хлопці, молоді газди, щоб постригтись, пограти в шашки чи в шахи. Майстер-самоук з ремонту радіоапаратури та іншої побутової техніки. Мав фотоапарат, яким фіксував рідкісні цікаві факти, події з життя рідних, близьких. Добрим словом його згадують і колишні учні. В школі деякий час він працював лаборантом у фізичному кабінеті.

Добрими фаховими майстрами були і Паркулаб Михайло Миколайович, Старощук Іван Антонович, Шевчук Любомир Михайлович. Вони ремонтували і ремонтують радіо і тслеанаратуру.

Ще в сиву давнину люди вбачали в квітах чудодійну силу. Вони робили з них настої, відвари, екстракти і лікувались. Значно пізніше дізнались про мед. Почало розвиватись бджільництво, яке досягло значних успіхів, починаючи з 1814 p., коли з’явився вулик з рухомими рамками. Творцем вулика був український вчений Петро Іванович Прокопович. Стало можливим відбирати мед, не знищуючи їх. Це сприяло зростанню пасічництва. Трудна і захоплююча професія пасічника. Захопився цією професією Паркулаб Микола Васильович. Повернувшись з війни в 1946 році, він став придивлятись, як працював біля вулика його вуйко. Задумав Микола Паркулаб одержати спеціальність бджоляра. Поїхав у Київ, де закінчив бджолярську школу. Завів декілька вуликів. Та працювати з своїми бджолами йому довго не довелось. 4 квітня 1950 року його разом з сім’єю було депортовано в Хабаровський край. Там він прийняв пасіку з 60 бджолородин. Паркулаб Микола розумів, щоб стати висококласним пасічником, потрібні знання. Обзавівся спеціальною літературою. Став багато читати. Почав приходити успіх. В квітні 1956 року повернувся в рідне село. Став колгоспним пасічником. З раннього ранку до пізнього вечора його можна бачити на пасіці. Любить Паркулаб розповідати про свою спеціальність, про перший весняний медозбі , як домагається, щоб у нього на пасіці були сильні роботящі сім’ї. Великих успіхів він домігся і 1967-68 р. Тоді в колгоспі практикувались посіви горохо-фацелієвої сумішки, що помітно поліпшило кормову базу бджільництва. В 1966 році було зібрано 711 кг меду (по 13,7 кг від сім’ї, тоді як в середньому по району 4,4 кг); в 1967 році 921 кг (по 17,7 кг від бджолиної сім’ї, а в середньому по району - 6,5 кг). За високі успіхи в роботі Микола Паркулаб часто бував на виставках у Києві, Москві. В цьому ж 1966 р. Паркулаб Микола прийняв пасіку жовтневого лісництва, яка знаходилась в урочищі Діброва. Основою досягнутого успіху, вважає пасічник, є утримання сильних бджолиних сімей. Головною турботою Паркулаба Миколи є забезпечення сімей молодими матками, доброякісним кормом та нарощенням молодих бджіл на зиму. Все це і допомагало йому домагатися великої кількості товарного меду.

Поруч з Миколою Паркулабом завжди трудилася його дружина Анастасія Михайлівна. Вона була і помічницею, і в деяких питаннях порадницею.

Багато цікавого про мед, про його лікувальні властивості розповідає Паркулаб зі свого практичного досвіду. А йому вже 77 років. Бджолиний мед - друг старіючого організму, він живить серце, регулює роботу шлунково-кишкового тракту, підвищує знешкоджуючу функцію печінки, зміцнює нервову систему. Мед містить фтор, який сприятливо впливає на зуби, застосовують його для лікування гіпертонії. Паркулаб Микола не уявляє собі життя без бджіл. Він говорить, що якою б сумною і безплідною була б наша земля, якби зникли із неї бджоли. Все своє свідоме життя віддав він бджолам. Перечитав майже всю літературу про бджільництво. Але роки і хвороби беруть своє. Та знання, якими збагатився Микола Паркулаб протягом 52 років, він передавав своїм синам. Богдан часто допомагав батькові, переймав у нього майстерність пасічника. Вже 18 років працює він самостійно у Старому Лисці. Він став головою спілки бджолярів області. Пішов дорогою батька і молодший син Володимир. Прослуживши інженером в армії 25 років, пішов на заслужений відпочинок. Живе він у Миргороді на Полтавщині. Тримає пасіку з 25 бджолиних сімей. Ось така-то династія пасічників Паркулабів. А про сім’ю насічника Миколи Паркулаба хочеться сказати ще декілька теплих ласкавих слів. Це хороша, дружня, ласкава сім’я. Тут не почуєш негідних слів, в сім’ї відчувається взаємодопомога, взаємолюбов, кожний випромінює добру енергію. Сам господар доброзичливий, гостинний, щирий, в нього багато друзів у багатьох районах області. Часто на родинне свято вони приїжджають до Паркулаба привітати його, побажати всяких гараздів. Живе він добре з сусідами, односельцями. Люблять навідуватись до його гостинної оселі в різдвяні свята різного віку колядники, бо знають, тут їх почастують бджолиним медом та різними делікатесами. Паркулаб добрий співбесідник. Поспілкувавшись з ним один раз, тебе тягне на зустріч з ним знову. Він може дати багато цінних порад з бджільництва, городництва і навіть з медицини, бо сам часто хворіє, обзавівся медичною літературою і добре освоїв її.

Займались і займаються пасічництвом у селі також: Третяк Григорій Васильович, Паркулаб Семен Григорович, Гарасим’юк Василь Павлович, Парипа Богдан Михайлович, Жмурко Богдан Васильович, Вовк Мирон Остапович, Рибіцький Богдан Олексійович, Проців Дмитро Михайлович, Цюцьмаць Любомир Євгенович.

Ганнусівка була і є багата здібними, талановитими, добрими чуйними людьми.

Медицина і ветеринарія в Ганнусівці

В кожній країні проводиться велика робота з охорони здоров’я, знищення захворюваності, поліпшення фізичного розвитку підростаючого покоління.

В далекі минулі часи, під час господарювання на наших землях Австро-Угорщини і Польщі, на це зверталось мало уваги. Тоді в селах не було медичних працівників.

Згадується в історичних джерелах, що в Ганнусівці на початку XX століття була одна-єдина акушерка - баба-повитуха. При Австрії вибирали жінку і посилали до Львова на курси до справжнього лікаря-гінеколога. Там навчали різних премудростей жіночих, навчали банки класти на тіло - рятунок від різних простуд, надавати першу необхідну допомогу. Ці бабки за кольором лиця могли визначити ознаки жіночої хвороби. А секрети жіночі зберігали строго. За це, а також за вміння лікувати, приймати роди, вони користувались повагою і любов'ю в народі.

На жаль, дуже мало збереглось рецептів для лікування запальних процесів. Повитухи і це тримали в таємниці. Ось деякі з них: жінці давали нити холодний чай з квіток шипшини (чайну ложку на склянку кип’ятку настояти, пити три рази на день по склянці). Робили узвар з товчених плодів шипшини (із зернятами): чайна ложка на склянку води. Пити по склянці три рази на день протягом двох-трьох тижнів. Для притуплення болі робили гарячі припарки на живіт, рекомендували сидячі ванни (36-37 градусів) з травами, обтирання тіла губкою.

Дуже важливо вважалось уникати збуджень, не гніватись. Не радили хворим їсти гостру їжу, пити гарячі напої. Треба було дотримуватись дієти, слідкувати за станом і інших органів: печінки, підшлункової, шлунка, нирок.

Ось які трави, настої яких пили або використовували для спринцювання при запаленні яєчників - ромашка, шалфей, тисячолистник, материнка календула, м’ята. Пили настій сон-трави, головок маку.

Відомою не тільки в Ганнусівці, а й на всій окрузі в сорокових-п’ятдесятих роках була повитуха Кушнірчук Варвара - називали її ковалихою, бо чоловік, а потім син були ковалями. Вона була добре ознайомлена з медичною літературою, що мала її у себе вдома. Добровільно давала односельцям медичні поради, допомагала їм у нещасних випадках поранення рук, ніг від серпа, коси, сокири або чогось іншого.

Після ковалихи акушеркою в селі була Куш Михайлина, котра багато дечого перейняла у своєї попередниці. Вміла вона банки поставити, порадити, що треба пити при кашлі, при гарячці. В цей час банки також ставила Дутко Парасковія.

Вже на початку 60-х років роди стали приймати в Єзупільській лікарні. А в селі фельдшерсько-акушерську роботу виконували Пуйда Надія Михайлівна, Парипа Ганна Остапівна, які стали працювати в селі після закінчення Івано-Франківського фельдшерсько-акушерського медучилища.

В 1940 р. в Ганнусівку направили на роботу вчительку Никифорчук Амалію Іванівну. Вона приїхала в село разом з дочкою Мирославою. Мирославі було 22 роки, мала спеціальність фельдшера. Вона добре розумілась на різних хворобах і ліках, мала багато медичної літератури, яку систематично читала. Її невелика кімната стала малою поліклінікою.

Люди йшли до неї зі своїм горем - хворобою. В 1943 р. в нашому селі і в інших селах нашого району квартирували солдати. У Ганнусівській школі, де жила Мирослава з мамою, поселився німецький офіцер-оберлейтенант. Він був за національністю австріяк, а за спеціальністю лікар і завідував великим складом ліків. Сам він був противником фашистської Німеччини і Гітлера. Офіцер передбачав крах німецької армії і програш війни німцями. Цей офіцер-лікар, проживши певний час поряд з сім’єю Никифорук, переконався в порядності та ідейності цієї сім’ї. В цей час німці залишали наше село. Це був кінець 1943 року. Офіцер сказав Мирославі: “Я бачу , що ви боретесь за незалежність України, то я підтримую вашу боротьбу і дарую вам два карабіни і багато патронів до них. Дарую також ліки, котрі будуть вам дуже необхідні. Гітлер великий ворог і для Австрії. Боріться з цим злом, воно шкідливе для всього світу”. Лікарський дарунок офіцера зіграв величезну роль пізніше, коли в селі виникла епідемія тифу. Виникла вона не лише в Ганнусівці, а й у сусідньому селі Узин.

Почалась важка і небезпечна для Мирослави боротьба за спасіння жителів села. Вона відкопала заховані ліки, які залишив австрійський офіцер, і взялась активно до праці, до боротьби з важкою хворобою. Мирослава ходила від хати до хати і робила уколи людям. Вона роз’яснювала, як боротись з хворобою, що їсти, коли і скільки. Найменше невиконання режиму могло привести до смерті. Вона це знала, і тому так переконано навчала цьому хворих. Мирослава, як ангел-хоронитель, з сумкою з червоним хрестом ходила селом, щоб не дати ні однієї людини в жертву хворобі. Дуже важко діставалась ця перемога над хворобою. Мирослава мало їла, мало спала, але перемогла. В Ганнусівці не померла ні одна людина. І все це вона робила безкоштовно.

А в селі Узин від цієї страшної хвороби померло понад 280 чоловік, хоча там і був організований тимчасовий госпіталь по хатах. Але видно, що там була слабенька медична база, не було добрих ліків.

З вдячністю можна згадати тепер про австрійського офіцера, котрий подарував дорогоцінні ліки. Якщо він ще живий, то хай Господь нагородить його своєю ласкою, а якщо помер, то нехай земля йому буде пером. Добрих слів заслуговує Мирослава, добра, розумна, щира і ласкава патріотка України, котра, ризикуючи своїм життям, врятувала від смерті сотні людей.

Після другої світової війни фельдшерами в Ганнусівці були Ашкін Іван, Попадинець Богдан, Палюга Федір, Точинський Євстахій, Клюнь Матільда, Мазур Ярослава, Окрепкий Ярослав, Беляєвський Микола.

Найбільш кваліфікованим спеціалістом і добрим господарем був Беляєвський Микола Іванович. Народився він в 1915 році у Волгоградській області Нижнєчирському районі, х. Бірюкові. Закінчив фельдшерську школу і 4 курси медінституту.

В 1941 р. був призваний в ряди радянської армії, пройшов всю війну, був поранений. Звільнився в запас у 1945 році. Після звільнення з рядів армії працював на Морозовській залізно-дорожній станції лікарем.

У 1962 р. на нараді в Києві познайомився з головним лікарем Галицької районної лікарні Чемеринським Володимиром Дмитровичем - заслуженим лікарем України. Після цієї зустрічі приїхав працювати в Ганнусівку. Став завідувати фельдшерсько-акушерським пунктом. В той час медичний пункт знаходився у звичайній сільській хаті. За короткий час він навів порядок як в середині, так і на його подвір’ї. Під вікнами були розбиті клумби, посаджені різні квіти.

В цей час у нього зародилася думка побудувати в селі новий фельдшерсько-акушерський пункт. За допомогою колгоспного керівництва, головного районного лікаря Чемеринського В.Д. задум його здійснився. Будова йшла народним методом. Канави під фундамент допомагали копати жителі села та вчителі школи. Толокою і мурували будинок.

1971 рік став роком новосілля красеня-медпункту. Сільський заклад охорони здоров’я розмістився в схованому в зелені просторому будинку, де установлено нову апаратуру, завезено необхідні медикаменти. Тут є 7 кабінетів, парове опалення, всюди зразкова чистота, квіти. Кожного місяця у фельдшерсько-акушерському пункті виходив санбюлетень, були оформлені кутки молодої матері, донора.

Повага М.І. Беляєвського до людей, чуйність, вміння прийти на допомогу в будь-який час - все це допомогло ветерану війни Миколі Івановичу організувати людей на таку велику й потрібну справу як донорство.

Донори... Скільки теплих і добрих слів заслуговують ці люди, які добровільно дають свою кров для переливання її хворим або пораненим і цим часто врятовують їхнє життя. В світі донорство вважається почесною справою. Всі ми пам’ятаємо, яким неоціненним було воно в роки Великої Вітчизняної війни, коли донорська кров повертала до життя сотні й тисячі бійців. До кінця війни понад півмільйона донорів регулярно давали свою кров для лікувальних закладів. А всього протягом 1941-1945 років 5,5 мільйони чоловік здали свою кров і, що особливо важливо, - 90 відсотків з них були наші чудові жінки.

Та й в мирний час не можна обійтися без донора, бо ж хвороби ще не відступили. Все це добре усвідомили ганнусівські донори - люди щирого серця. В рядах донорів трудівники різного віку і професій. Теплим  словом хочеться згадати донорську “династію” Вовчуків. Кілька років підряд здавав безкоштовно кров ветеран Великої Вітчизняної війни коваль Петро Матвійович Вовчук, його брат кранівник Михайло, син Богдан, двоюрідні брати Михайло і Богдан. Активними донорами були також М.Д.Бойчук, М.С.Корпан, Г.С.Козакевич, В.І.Остапович та інші.

В 1973 році план безкоштовної здачі крові було виконано на 133,3 відсотки, а в 1974 році - на 150 відсотків. Донори Ганнусівки своїм чудовим прикладом служили високій благородній і почесній справі.

Але успіх приходив не відразу і не сам по собі. Йому передувала копітка роз’яснювальна робота, бесіди з людьми. В Ганнусівці день здачі крові вважався як велике свято донора. Велика заслуга в цьому завідуючого фельдшерсько-акушерським пунктом села М.І.Беляєвського, котрий трудився в ньому понад 12 років.

Кілька років підряд на базі Ганнусівського фельдшерсько-акушерського пункту організовували обласні семінари. Тут медики кількох районів області запозичували передовий досвід роботи.

Крім основних обов’язків, Микола Іванович виконував ряд громадських доручень: він був депутатом сільської Ради, головою народного контролю, очолював культосвітню комісію.

В 1975 р. М.І.Беляєвський пішов на заслужений відпочинок. Але не такий в нього характер, щоб відпочивати. Людина великої і щедрої душі, відмінник охорони народного здоров’я вже двадцять четвертий рік свого пенсійного життя продовжує надавати медичну допомогу своїм односельцям. В останні роки зайнявся фітотерапією. В нього велика медична бібліотека. У вільний час вивчає лікувальні властивості рослин і старається допомагати людям за допомогою матінки природи. Для цього заготовляє лікувальні рослини, квітки, зілля і трави та й застосовує їх у лікуванні.

Микола Іванович загалом уже 36 років надає першу допомогу лікує ганнусівчан. Були в нього і напружені вкрай робочі дні і недоспані ночі, але односельці знають, коли б не покликати його, він завжди, не рахуючись з власним часом, прийде на поміч. “Роботі треба себе віддавати повністю, - каже Микола Іванович. - Лише за цієї умови можна сподіватися на людську повагу”. Тому і поважають його односельці, добрим словом відзиваються про нього.

У 1979 р. на базі фельдшерсько-акушерського пункту утворено лікарську амбулаторію, обладнану найновішою апаратурою. Ганнусівська амбулаторія стала четвертою в районі. Першим головним лікарем був терапевт Мандрик Дарій Дмитрович. Після нього головними лікарями були: Кузенко Любов Романівна, Сиротинський Михайло Семенович, Кравчук Микола Федотович. Крім кабінету терапевта, в амбулаторії є дитячий, зубний, фізичний кабінет, лабораторія. В лікарській амбулаторії лікарями, крім вищеназваних, працювали Гелета Світлана Володимирівна, Лаврів Наталія Сергіївна, Мойсишин Антон Євстахович, Вовк Григорій Васильович, Василик Дмитро Михайлович.

В 1985 р. в амбулаторії відкрито аптечний пункт першої категорії. Лікарська амбулаторія плідно працює і в даний час. Лаборантами працювали Вовчук Наталія, Парипа Надія, а у фізкабінеті - Калин Олександра і Парипа Галина.

В Ганнусівці з 1950 по 1955 р. знаходилась туберкульозна лікарня. Завідував лікарнею Рибак Степан Олексійович. Лікарня значну медичну допомогу надавала і населенню села. Лікарями в селі були: Шкіль Марія, Модна Ольга, Чеховська Ярослава.

Були і є в селі здібні самоуки лікарі-косгоправи. Коли б вони мали можливість одержати медичну освіту, то з них були б прекрасні лікарі.

Ще за часів Австрії і Польщі вивихи уміло вправляла Чуйко Ганна. Пізніше майстерно цю роботу виконували Регей Роман, Козогін Антон. Тепер продовжує добре це робити син Антона Козогін Іван. Коли настають зимові часи, він має багато викликів. Шанують і поважають таких людей в селі.

Лікар лікує людину, а ветеринар людство - говорять в народі. Людина споживає м’ясо, молочні продукти. Якщо ця продукція здорова, то в більшості здорове і населення держави.

Як медицина, так і ветеринарія в Ганнусівці розвивалась з давніх часів.

На початку тридцятих років у селі жив єврей Лейбко, котрий розумівся на хворобах тварин.

В сорокових і на початку п’ятдесятих років добрим ветеринарним лікарем був Регей Антон. Він мав ветеринарну освіту, закінчив ветеринарні курси. Це була добра, розумна, чуйна людина. В будь-який час доби він ішов на виклик. Допомагав людям своїми порадами, своїми діями. Лікував корів, коней, свиней. Його розумні лікарські дії рятували тварин від смерті.

Добрим ветеринарним спеціалістом на початку п’ятдесятих років проявив себе Антон Старощук.

В 1954 р. в Ганнусівку приїхав працювати ветеринаром 36-річний Жердецький Андрій Федорович. Народився він 23 вересня 1918 р. в селі Борківка Менського району Чернігівської області. Закінчив Борківську середню школу і курси ветеринарів. У 1940 р. був призваний на службу до лав радянської армії і зразу в 1941 р. попав на фронт, пройшов весь фронт аж до Берліна. У 1945 році був демобілізований, а в 1946 р. переїхав жити в с. Єзупіль, де почав працювати ветеринаром. Закінчив заочно Львівський зооветеринарний інститут. З 1962 по 1963 pp. працював директором Галицької районної станції штучного осіменіння. В 1963-1965 pp. працював головою колгоспу в с. Острів Галицького району. З 1965 по 1979 pp. - ветеринар в колгоспі ім. Ілліча сіл Ганнусівка і Побережжя.

За всю свою трудову діяльність користувався великим авторитетом в колективі та навколишніх селах. Жердецький А.Ф. був порядною, доброю, чесною і правдивою людиною. До останніх днів свого життя віддавав себе служінню людям, лікував тварин. Помер А.Ф.Жердецький 9 листопада 1990 року. Протягом свого життя він був добрим сім’янином та прекрасним батьком, брав участь у громадському житті села.

На початку 60-х років у село після закінчення Рогатинського ветеринарно-зоотехнічного технікуму прийшло працювати подружжя Віра Володимирівна та Іван Михайлович Никифоруки. Віра - уродженка Ганнусівки, а Іван - уродженець с. Троїця Городенківського району.

В 1972 р. І.М.Никифорук закінчив заочно Львівський зооветеринарний інститут. З його ініціативи в селі було відкрито ветеринарну дільницю но боротьбі із заразними захворюваннями сільськогосподарських тварин, яка діє і по сьогоднішній день.

Будь-якій пересічній людині важко втямити: як це вдається вилікувати домашню тварину ветеринарові. Коли біда трапляється з нами - це зрозуміло. Лікар вислухав наші жалі про болі, дає свої поради. Тварина ж, хоч і має голос, але ж не знає людської мови. Тут у нагоді стають знання і практичний досвід лікаря. За плечима І.М.Никифорука великий професійний досвід. Працює він уже понад 30 років. За чесну пра-

цю нагороджений грамотами. Обслуговує він села Ганнусівку, Побережжя, Узин, Добровляни, Колодіївку. Никифорук постійно удосконалює свій фаховий рівень шляхом читання новинок ветеринарної медицини, курсів.

Сім’я Никифоруків - палка прихильниця віри Христової. Вони є активними учасниками церковного хору і всіх інших справ, які відбуваються в церковному храмі і поза ним.

В 1988 році Іван Никифорук був обраний депутатом районної Ради депутатів.