Наукова бібліотека України


Loading
Населення, адміністрація, освіта, мистецько-культурне життя
Краєзнавство - Ганусівка - Івано-Франківська область

Спостерігаючи динаміку руху населення в Ганнусівці в кінці XIX ст. і протягом XX ст., стає зрозуміло, що світові війни і інші події призводили до великих втрат населення села в порівнянні з довоєнними роками. А починаючи з шістдесятих років XX ст. причиною зменшення населення села стало те, що багато жителів, одержавши паспорт, переселялись жити у місто.

З 1854 р. Ганнусівка з Яструбцями належали до Станіславського округу, Галицького повіту, Станіславського окружного суду. До цього часу село належало до Галицького староства.

В 1858 р. в селі Ганнусівці було 798 чоловік. Село належало до Маріампольської допінії, Станіславського циркулу.

Ганнусівка, як і інші галицькі села, була багатонаціональною. Так, в 1895 р. в селі було 1156 мешканців, з них 1079 українців, 42 євреї, 135 поляків; в Яструбцях було 269 мешканців, з них 222 українці, 32 поляки, 15 євреїв.

В цей час в Ганнусівці, Яструбцях і Узині було 230 поляків, 111 євреїв-

З 1895 р. Ганнусівка належить до Станіславського повіту.

В 1910 р. відбувся перепис населення. У Ганнусівці і Яструбцях зафіксовано 1713 мешканців.

Господарське і родинне життя в ту пору стояло на дуже низькому примітивному рівні. Господарський механізм майже кожного господарства був представлений дерев’яним плугом, боронами, кремінем і губкою, скрученим з прута верболозу посторонком і березовими скіпками як знаряддям освітлення. Правда в той же час появляються для освітлення каганці. Більш заможні селяни використовували для освітлення лампи.

Методи культуризації ріллі, правильні сівозміни як підстави збільшення урожайності були тоді незначними. В ті роки наші попередники не мали такого прив’язання до поля, як пізніше, тому що воно не мало великої вартості. Найкращим доказом цього є факт, що поле могло бути тоді предметом приданого для новоженців. Мірилом багатства була кількість пар волів, корів, овець, сувоїв полотна й золотих дукатів і талярів. Якщо брати до уваги тодішній соціальний стан населення, то були це виключно хлібороби. Вони, крім оброблювання панських ланів, випадку худоби, двірської обслуги та ткацькою, шевського й кушнірського ремесла, не вміли нічим іншим займатися. Як винагороду за працю діставали панську горілку.

В 1922 році у Ганнусівці було 1800 українців, 30 поляків, 8 євреїв, а в Яструбцях 360 українців, 6 поляків, 2 євреї. Всього населення було 2206 чоловік.

Більша майнова власність належала графу Владиславу Дідушинському.

В цей час Ганнусівка належала до Станіславського повіту і Єзупільської гміни. Загальна площа 10,77 км2, орної землі було 5,32 км2.

З 1939 р. по 1957 р. Ганнусівка була в Жовтневому, з 1957 р. по 1971 р. в Галицькому, а з 1972 р. у Івано-Франківському районі, який на початку вісімдесятих років став називатися Тисменицьким.

Весною 1942 р. німці затвердили новий адміністративний поділ, за яким Єзупіль став волосним центром і йому підпорядковувались села Ганнусівка, Побережжя, Сілець, Тязів. Це робилось з метою упорядкування системи управління колоніальними територіями.

В часи колективного господарювання 30 жовтня 1952 р. за Ганнусівкою було зареєстровано загальну площу орної землі 1077,90 га. Школа тоді займала 1,85 га землі, ССТ - 0,14 га, церква - 0,71 га, цвинтар 1,34 га, лікарня - 2,84 га, медпункт - 0,15 га, робочі городи 2,84 га, сільвиконком - 0,69 га, райшлях - 7,04 га, скотомогильник - 0,50 га. Разом - 18,05 га.

На третій сесії районної Ради від 25 жовтня 1990 р. затверджено загальну площу території 1328,3 га: сільськогосподарських угідь - 730 га, з них: ріллі 614 га, присадибних земель 163 га, лісових площ 393 га, під водою 13 га, під дорогами 41,5 га, під будівлями 28,8 га, сінокосами 40 га та інші 16 га. А згідно з картою Івано-Франківського інституту “Укрзем-лепроект” від 6.04.1982 р. загальна площа території Ганнусівки 1674,4 га.

У 1977 р. у Ганнусівці було 370 дворів, а жителів 1600 чоловік.

За свідченням Францисканської метрики (1819 р.) найбільш типовими (корінними) прізвищами для Ганнусівки в кінці і на початку XIX ст. були: Антонюк Іван, Бабій Стефан, Бацяк Петро, Більський Федір, Більський Іван, Більський Микола, Більський Роман, Черепаха Іван, Черепаха Онуфрій, Черепаха Степан, Черепаха Яків, Черепаха Олекса, Черепаха Антось, Черепаха Василь, Дейдей Іван, Черепаха Палагна, Дуліцька Явдоха, Яцуків Федір, Яцуків Микита, Кудла Семко, Козогін Василь, Козогін Юрко, Козакевич Ян, Козакевич Фед, Корпан Яким, Лялик Гринь, Лобур Грин, Олійник Василь, Шиндан Данило, Регей Василь, Регей Онуфрій, Паркулаб Данило, Шевчук Михайло, Паркулаб Іван, Чуйко Іван.

Протягом двадцятого століття головами сільської адміністрації були: Вовк Іван Остапович, Вовк Григорій Дмитрович, Яхніцький Гнат Васильович, Вовк Остап Миколайович, Корпан Микола Васильович, Білан Михайло Федорович, Шевчук Василь Дмитрович, Паркулаб Василь Семенович, Третяк Іван Остапович, Регей Матвій Лук’янович, Козакевич Юрій Васильович, Шевчук Михайло Семенович, Вовк Григорій Дмитрович, Михальчук Іван Теодозійович, Юрчук Василь Дмитрович, Регей Михайло Миколайович, Корпан Богдан Васильович.

Писарями-секретарями в цей час були: Паркулаб Павло, Черепеха Григорій, Вовк Григорій, Паркулаб Семен, Паркулаб Іван Іванович, Стропіль Роман, Королик Євстахій, Парипа Григорій Миколайович, Королик Дмитро Томович, Чуйко Остап Якович, Щурик Йосип Іванович, Соколюк Михайло Остапович, Гулик Іван Михайлович, Корпан Богдан Васильович, Соколюк Марія Іванівна.

За Польщі місцева влада концентрувалась в руках війта і радника. Вибори війта і радника відбувалися кожного року в день св. Петра. Головними завданнями війта та радника були контроль за порядком, доходами, розгляд конфліктних справ і накладання покарань на винних. Ухвали і вироки записувалися в особливу книгу. Покарання були в основному грошові.

Після проведення чергових виборів попередній війт і рада складали звіт річної роботи.

Освіта

В минулому до XIX ст. сільське населення Галичини було всуціль неписьменне. Мали освіту тільки священики, дяки, а також урядовці. Інколи навіть сільська влада і деякі повітові урядовці були неписьмені , в державі використовувались польська і німецька мови, а в церковнослов’янська чи, як її називали, староукраїнська мова. Українська мова вживалась тільки на побутовому рівні. Українську мову вважали тільки наріччям польської мови. Так само і тепер у нашій незалежній Україні дехто не визнає українську мову і вимагає двомовності - вживання української і російської мов.

В 1773 р. австрійський цісаревич Йосип II здійснив ознайомлюючу подорож по Галичині і писав до своєї матері Марії Терезії, що галицький селянин тільки своїм фізичним життям нагадував людину. Без дозволу пана селянин не міг продати або купити землю, женитися.

У 1776 р. австрійський уряд створив першу шкільну комісію для Галичини. Цісар видав указ про створення трьох типів шкіл. За цісарським указом були створені такі типи шкіл: однокласні тривіальні або парафіяльні з місцевою говіркою, де вчилися тільки читати, писати і рахувати, трикласні в містечках з німецькою та польською мовами викладання і чотирикласні в містах з цими ж мовами викладання. Та створення шкіл, особливо в селах, йшло дуже повільно.

Місцева влада (вона була польською) чинила всякі перешкоди українським школам і в більшості засновувала їх з польською мовою навчання. В архівних документах зафіксовано, що в Ганнусівці перші учні сіли за парти в 1832 році. Тоді в селі існувала парафіяльна школа, в якій дітей вчили читати, писати і рахувати. Знаходилась школа в пристосованій хаті.

В шематизмі за 1890-1893 pp. зазначено, що в Ганнусівці школа несистемна Дітей шкільного віку було 183.

28 квітня 1894 року постановою Державної шкільної ради було реорганізовано народну школу в Ганнусівцях. З цього часу школа стає однорічною (однокласною) народною звичайною. Цією ж постановою зобов’язувалось сільську гміну покривати всі витрати на матеріальні потреби школи, а саме: на внутрішнє впорядкування шкільного будинку, на обладнання житла для вчителя. З тією ж метою гміна Ганнусівки мала сплачувати 5 злотих до Державного нікільного фонду згідно з фондовим актом.

У 1890 р. в селі була збудована нова школа, яка мала чотири великі класні кімнати, два коридори і одну прохідну кімнату. Школа була однокласною 15 липня 1901 року шкільна рада переіменувала однокласну школу на двокласну. Двокласною школа була до 1914 року. Під час Першої світової війни школа деякий час не працювала.

Після війни вона стала чотирикласною. А вже з кінця 20-х років і по 1959 рік школа в Ганнусівці семикласна. У 1922 р. учнів було 260. Приміщення школи не могло повною мірою забезпечити всі потреби семирічної школи. Було підшукано будинок ще з двома класними кімнатами. А в 1956 р. звільнився будинок, де була лікарня. Тоді це приміщення було передано школі. Тут розмістився головний корпус школи. Приміщення Євангельської церкви, що знаходилось неподалік школи було передано під спортзал. В іншому будинку розмістилася шкільна майстерня. В старому приміщенні школи навчалися учні початком класів.

Після розпаду Української Народної Республіки Галичина, Волинь, Підляшшя, Поділля, Лемківщина попадають під вплив Польщі. Польська влада розпочинає політику полонізації на українських землях і першу чергу школи. В 1823 р. міністр освіти Польщі Глобінський пропонував урядові план поступової ліквідації українських шкіл, який передбачав вивчення польської мови як обов’язкового предмету з третього класу народної школи. Виклад історії, географії та польської мов повинен вестись тільки вчителем-поляком і польською мовою, директорами шкіл повинні бути тільки поляки.

Всі українські приватні школи позбавлялись права видавати атеста зрілості, що давав право вступу до гімназії. Враховуючи ці рекоменда ції, в липні 1924 р. польський сейм і сенат ухвалили закон у справ шкільництва, за яким українська мова визнавалась недержавною. Але ще і до цього українська мова зазнавала переслідувань.

В 1928 р. був проведений плебісцит стосовно мови викладання. Де кретом про школи було встановлено, що якщо буде менше 20% підписі: за польську мову викладання, то вона заміниться українською, від 20 до 50% - утраквістичною (двомовною) і більше 50% - польською. Влада дії плебісциту вела широку пропаганду утворення утраквістичних шкіл, розуміючи, що польська мова буде ведучою, що призведе до занепаді української мови. Більшість вчителів до кінця 30 років у школі були неукраїнцями.

В 1931 р. школа в Ганнусівці була утраквістична (двомовна). І 1935 р. в школі мовою викладання була українська.

Відомостей про перших ганнусівських вчителів немає. Є дані про вчителів, котрі працювали з початку двадцятого століття.

Лопатинський Едвард народився 17 червня 1870 року в Павличі українець, мав двох дітей: Станіслава 1895 р.н. і Тараса 1898 р.н. Закінчив 5 класів у Станіславі і І курс семінарських наук у Станіславі в 1899 р Працював у Братківцях з 1893 по 1896 p., з 1896 по 1897 р. у Боднарові У Ганнусівці працював з 1902 по 1925 р. Був директором школи.

Лопатинська Емілія 1885 р.н., полька. Закінчила 4 курси семінарських наук у Станіславі. Мала одну дочку Яніну 1919 р.н. В Ганнусів ській школі працювала з 1907 р.

Голіг Сара 1892 р.н., полька. Закінчила 4 класи в Станіславі в 1907 році і приватну семінарію ім. Ленартовича в Станіславі (1907-1911 pp.) Була на мовно-історичних курсах. Працювала з 1912 р. в Єзуполі, Галичі, Комарові, а з 1922 р. в Ганнусівській школі.

Пільтошівна Ольга 1897 р.н. Народилися в Городенці, полька, закінчила 3 курси семінарії. В Ганнусівці почала працювати з 25 грудня 1919 року.

З 1925 р. директором школи був Крижанівський Іван, українець. Вчителями тоді були Пільтошівна Ольга, Лопатинський Олексій, Степанія Дроб’юк з Тернопільщини, котра викладала історію, Ципка Саля, Евраейка Герштель, Геніч Салька, Крижанівська Ольга.

Більшість з них були класними керівниками і навчали учнів свого класу всім предметам, які в той час були обов’язковими: українській, мові, польській мові, арифметиці, географії, історії і співам.

До 1939 року в школі проводились уроки релігії. З приходом радянської влади в жовтні 1939 р. в усіх школах були заборонені уроки релігії та молитва. Слово Боже, або релігію, як тоді говорили, навчав о. Петро Янкевич.В 1939-1940 р. директором школи був Коник Іван з Болехова. Вчителювали також Мальований Василь, Чорна Євгенія, Дейдей Григорій, Зуб’як Михайло.

В 1928 році до Станіславської гімназії поступило 3 чоловіки. Першими гімназистами в Ганнусівці стали: Вовк Гриць, Вовк Люся, Паркулаб Василь. Закінчив гімназію і Козакевич Михайло. Після її закінчення працював вчителем німецької мови в Добровлянах. Закінчивши гімназію, Паркулаб Василь поступив учитися в духовну семінарію. Через деякий час попадає під вплив революційних ідей Росії, стає комсомольцем і залишає семінарію. Вовк Гриць після закінчення гімназії поїхав у Відень і там одержав фах інженера з нафтової справи. Він став першою людиною Ганнусівки, котра здобула вищу освіту. Але одержати роботу українцеві за Польщі було важко. З великим зусиллям йому вдалося влаштуватися на роботу в Биткові.

Першим вищу освіту за роки радянської влади одержав Паркулаб Михайло Іванович, який закінчив Львівський політехнічний інститут, будівельний факультет і був направлений на роботу в Чернівці.

Никифорук Амалія Іванівна почала працювати в Ганнусівській школі в 1940 р. Спочатку вона була вчителькою, а з часом стала директором школи, працювала до глибокої старості.

За час своєї праці вона полюбила село, людей і діточок, що вчилися в школі. Амалія Іванівна віддавала дітям тепло свого серця і материнську любов, свій талант педагога. З натхненням вона вела драматичний гурток при школі. Ставила з учнями вистави і концерти як у школі, так і в читальні “Просвіта". Цим вона влаштовувала національні і релігійні свята. Амалія Іванівна написала кілька п’єс для юнацького віку і для дорослих. Назва однієї “Зачарований князь”. Цю п’єсу вона написала за книгою для дорослих “Під тихими вербами”. Але, на жаль, всі її твори пропали після її смерті, бо час був дуже складний. В той час дочки Мирослави вже не було і нікому було подбати і зберегти ту цінність, над якою вона так щиро і творчо в поважному віці і хворобливому стані працювала.

З великою шаною і синівською любов’ю відкликається про Амалію Іванівну Паркулаб Микола Васильович. “Ми з нею були великими друзями. Вона прийняла мене за сина, так як в мене в той час матері вже не було, бо втратив її в 14 літ, а батька в 10 літ. Амалія Іванівна втратила дочку в 1945 році. Я часто бував у її домі. Вона ділилась зі мною своїми планами-думками. Це була добра, чуйна, чесна людина, по-справжньому закохана в свою справу, свою роботу". Амалія Іванівна користувалась великою повагою і шаною мешканців села. Любовно її називали пані старенька. За час її керівництва школою була добре налагоджена навчально-виховна робота.

В 1950 р. школа була радіофікована.

Після війни з 1946 по 1950 pp. в селі діяв дитячий будинок, в якому виховувались діти-сироти. Директором дитбудинку була П.Беленька. При дитячому будинку був лікар Ігор Анисимович, який надавав медичну допомогу і жителям села. Працював тут він короткий час, бо навесні 1949 р. Ігор Анисимович став комусь неугодний і був убитий в будинку, де перебував на квартирі. Його тіло на вічний спочинок прийняла Єзупільська земля, де в братській могилі вже покоїлись тіла тих, хто був родом з далеких країв і загинув на терені району.

З червня 1954 р. для найменших мешканців села було відкрито садок-ясла. Завідуючою дитсадком стала Соколюк Анастасія, а нянями-вихователями в садку були Завальська Марія, Паркулаб Ганна, Козаку Марія.

В сімдесятих роках у школі склалась гарна традиція на День Перемоги 9 травня чіпляти червоні зірочки на будинки тих жителів, котрі брали участь у Великій Вітчизняній війні і повернулися живими, а на будинках загиблих - червоні зірочки з чорною стрічкою (каймою).

В середині шістдесятих років у членів правління колгоспу виник задум побудувати нову сучасну школу, щоб все поміщалось в одному корпусі. На межі між Ганнусівкою і Побережжям почалось будівництво. В проекті зазначалось, що будується Ганнусівська восьмирічна школа. Школа розмістилась на території Ганнусівки, а котельня і спортивний майданчик на території с. Побережжя. В кінці 1971 року школа одержала назву Поберезька середня школа. Змінилася назва тому, що колгоспне керівництво, яке жило в Побережжі, хотіло престижу для свого села.

Отже, ще однією окрасою села стає школа з світлими класами, просторим подвір’ям, спортивним майданчиком. Видзвонює вона зранку до вечора дитячими голосами і сміхом.

Навчання в новій школі розпочалось 1 вересня 1972 року. Першим директором середньої школи був уродженець Ганнусівки Михайло Лук’янович Паркулаб. При відкритті школи виступили голова колгоспу Артим Володимир Омелянович, голова Ганнусівської сільради Михальчук Іван Теодозійович, директор школи Паркулаб Михайло Лук’янович.

Школа в 1997 р. великим святковим концертом і спортивними змаганнями відзначила свій двадцятип’ятилітній ювілей. Тут були перші першокласники, перші випускники, гості. До присутніх звернувся директор школи Боднарчук Василь Юрійович, з вітальною промовою виступив ректор Івано-Франківського технічного університету Крижанівський Євстахій Іванович і подарував школі цінні книги. Шкільна бібліотека повнилась унікальними виданнями Д.Блажейського “Берестейська РЕ-Унія та українська історична доля і недоля” та збірником праць Ювілейного конгресу, присвяченого 1000-літтю Хрещення Руси-України.

В цьому ж 1997 р. за підтримки ректора технічного університету, виходця з с. Побережжя, академіка Крижанівського Євстахія Івановича, у школі відкрито комп’ютерний клас.

В сорокових-шістдесятих роках у Ганнусівській школі вчителями працювали: Янецький Степан Петрович, Куцар Олександр Іванович, Горпинич Олександр Іванович, Ядлош Михайло Іванович, Цюцьмаць Михайло Іванович, Дейнега Ярослав Костянтинович, Могилевська Ольга Сергіївна, Ядлош Ганна Семенівна, Гнатківська Катерина Павлівна, Майданюк Марія Петрівна, Казьміна Ольга Борисівна, Боднар Ольга Іванівна, Кортішко Надія Йосипівна, Підопригора Катерина Кузьмівна, Вахняк Тереза Дмитрівна, Вовчук Марія Михайлівна, Какапич Тетяна Михайлівна, Андрущак Зеновій Михайлович, Куцій Костянтин Семенович, Куцій Катерина Семенівна, Войцюк Володимир Семенович, Андрущак Катерина Трохимівна, Романишин Петро Дмитрович, Паньків Василь Михайлович, Боднарчук Володимир Іванович, Точинська Надія Абрамівна, Чеверда Мафтей Степанович, Довгий Степан Михайлович, Вінтоняк Ганна Янівна, Калин Павліна Михайлівна, Федорняк Марія Данилівна, Лезун Тетяна Дмитрівна, Філенко Андрій Петрович, Драбчук Богдан Олексійович, Драбчук Ріма Архипівна, Михальчук Іван Теодозійович, Михальчук Євгенія Миколаївна, Боришкевич Ольга Михайлівна, Чуйко Марія Михайлівна, Лоха Мирослава Богданівна, Білецька Марія Іванівна, Недостуи Мар’ян Григорович, Остапович Василь Іванович, Шевчук Марія Семенівна, Цимбаліста Ярослава Василівна, Шевчук Катерина Миколаївна, Бусько Степанія Олексіївна, Тхорик Ганна Василівна, Більський Василь Миколайович, Деркач Галина Семенівна, Малишевська Євдокія Йосипівна, Регей Ольга Михайлівна, Худяк Мирослава Петрівна, Королик Василь Іванович, Завальський Богдан Олексійович, Стрільців Василь Степанович, Мацькевич Галина Миколаївна, Созонова Галина Миколаївна, Кайкан Галина Миколаївна, Скибінський Леонід Пилипович, Шиндак Михайло Іванович, Костів Олександра Іванівна, Григоренко Людмила Василівна, Гуменний Ярослав Антонович, Козакевич Софія Григорівна.

Директорами школи в 1940-1972 роках були: Мальований Василь Свиридович, Никифорук Амалія Іванівна, Цюцьмаць Олександр Іванович, Дейнега Ярослав Костянтинович, Боднар Павло Федорович, Філенко Андрій Петрович, Драбчук Богдан Олексійович, Драбчук Ріма Архипівна, Войтович Григорій Михайлович.

В цей же час вожатими були: Василевська Матильда, Остапові. Ліда, Тацакович Ліна, Яремко Марія, Мойсишин Марія.

У сімдесятих-дев’яностих роках вже в середній школі вчителями працювали: Радковська Ганна Миколаївна, Кузенко Ольга Василівна Бродюк Юрій Павлович, Бойко Володимир Петрович, Огура Галидз Михайлівна, Матушевський Михайло Михайлович, Мойсишин Михайло Васильович, Мойсишин Катерина Михайлівна, Королик Віра Михайдівна, Калин Михайло Іванович, Калин Віра Василівна, Кулик Ольга Василівна, Парипа Марія Михайлівна, Чеверда Ганна Петрівна, Паркулаб Любов Володимирівна, Рідка Люся Теофілівна, Артим Марія Михайлівна, Веляник Оксана Миколаївна, Клюнь Омелян Антонович, Близнюк Михайлина Василівна, Близнюк Василь Федорович, Качан Ганна Миколаївна, Більська Галина Михайлівна, Торб’як Василь Степанович, Кабан Ольга Василівна, Кабан Володимир Васильович, Григораш Надія Михайлівна, Кравець Леся Федорівна, Лончина Галина Янівна, Лончина Володимир Іванович, Кабан Григорій Іванович, Ходак Василь Євстахович, Тхорик Галина Володимирівна, Бельбас Ірина Петрівна, Пушко Любов Василівна, Боднарчук Василь Юрійович, Боднарчук Марія Іванівна, Калин Леся Михайлівна, Сава Галина Володимирівна, Гуринович Галина Миколаївна, Ганущак Петро Іванович, Протас Іван Григорович, Протас. Галина Омелянівна, Бойко Василь Михайлович, Бойко Марія Ярославівна, Лещишин Іван Григорович, Бажалюк Марія Михайлівна, Пуйда Маргарита Іванівна, Крижанівська Марія Василівна, Солтис Надія Михайлівна, Романюк Володимир Михайлович, Струбицький Василь Васильович, Худяк Іванна Іванівна, Калин Ірина Андріївна, Tpушик Мирослава Михайлівна, Лещишин Любов Григорівна, Тихонюк Ярослав Михайлович, Білан Світлана Іванівна, Рутковська Надія Василівна, Тихонюк Надія Василівна (зав. бібліотекою).

Директорами середньої школи в ці часи були: Паркулаб Михайло Лук’янович, Войтович Григорій Михайлович, Калин Михайло Іванович, Боднарчук Василь Юрійович, Гуменний Ярослав Антонович.

З 1989 р. почалося відродження національної школи. Більше уваги приділяється вивченню забутих сторінок історії. У вересні місяці у школі створено Товариство української мови імені Тараса Шевченка. Першим його головою був обраний Василь Остапович. В останні роки вчителями працюють вихідці з сіл Ганнусівка, Побережжя та Єзуполя. Кожний з них зацікавлений в духовному відродженні молодого покоління.

Школа, розміщена на межі двох сіл згуртовує, здружує жителів цих сіл, бо їхні діти вже понад два десятки років навчаються разом. Вона стала для них містком дружби.

Багато учнів, закінчивши школу, здобули середню спеціальну та вищу освіту, працюють тепер вчителями, інженерами, лікарями, зоотехніками ветлікарями, у торгівлі, у виробничій сфері, в сільському господарстві.

3а 25 років існування середнього навчального закладу понад 1000 юнаків та дівчат традиційним вальсом прощалися з рідною школою.

Регей Іван Іванович після закінчення школи поступив до МПТУ № З Івано-Франківська, яке закінчив у 1977 р. з відзнакою. У цьому ж пні став студентом Українського поліграфічного інституту у м. Львові. V 1982 р закінчив його з відзнакою і був залишений в інституті для наукової роботи. В 1989 р. Регея вже прийняли на навчання в аспірантуру при УПІ, а захист дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата технічних наук відбувся в 1992 р. В даний час Регей працює на кафедрі поліграфічних машин. УІІІ перейменовано в Українську академію друкарства. Тепер Іван Іванович Регей займається науковою роботою у галузі створення упаковок за новою технологією. Планує захистити докторську дисертацію в галузі технічних наук.

Випускники школи, які працювали на керівних посадах домагалися в різні часи добрих успіхів своїх колективів. Вагомих успіхів удостоїлися колгоспи під керівництвом Козакевича Остапа Гнатовича, Регея Василя Івановича, Козогона Петра Ільковича. Жовтневий район, головою райвиконкому й кого був Паркулаб Василь Михайлович, домагався високих результатів у господарській діяльності.

Під керівництвом енергійного і вимогливого Паркулаба Григорія Михайловича господарство с. Ямниця в 1995-98 pp. домоглося високих успіхів як у тваринництві, так і у вирощуванні зернових культур.

Григорій Михайлович Паркулаб очолює аграрний цех цементно-шиферного заводу, який створено в 1992 р. на базі попереднього радгоспу. Це велике багатогалузеве господарство, в якому діють пилорама, млин, мінімолокозавод, ковбасний та столярний цехи, хлібопекарня. Господарство має свої магазини у селі та м. Івано-Франківську. Нещодавно господарство почало вирощування перепілок, яйця яких мають лікувальні властивості, їх використовують у заводському профілакторії. В господарстві відзначається висока організація та дисципліна праці.

За сумлінну працю і високі здобутки господарства в тваринництві і вирощуванні зернових культур Г.М.Паркулабу присвоєно звання “Заслужений працівник сільського господарства.”

Розсудливим керівником і вмілим організатором проявив себе і Паркулаб Григорій Михайлович (Шинкарів). Багатолітній досвід допомагав йому виводити відстаючі цехи у передові на заводі “Прилад” та на Радіозаводі. Його портрет неодноразово прикрашав заводські та міську Дошку пошани.

Випускник школи, нині житель м. Коломиї Остап Вовк обраний обласним єпископом церкви християн віри Євангельської.

В останні роки для школи настали складні часи. Але школа працює. В певному ритмі проходить навчально-виховний процес, розвивається спортивне та культурно-мистецьке життя. В школі кожного року відбуваються вечори зустрічі випускників школи. Такі вечори присвячуються ювілейним датам. В 1994 році відбулась зустріч випускників 1954 року Випускникам, яким було вже за п’ятдесят, було що згадати. Тільки зі сходом сонця повертались вони додому.

В школі проходять і інші цікаві заходи.

Просвіта

Упродовж багатьох століть польського і австрійського панування українці Галичини зазнавали постійного переслідування, утисків і полонізації. Не було українських шкіл, друкованих видань, в державних установах вживалася польська і німецька мови. Українська мова існувала тільки на побутовому рівні. Колонізатори твердили, що немає Галицької Русі, а є нібито споконвічна земля габсбургських монархів та польських “крулів”.

Таке ж становище було і на східноукраїнських землях, що були під владою Російської імперії. Московська влада твердила, що немає України, є Малоросія. Українська мова, культура, церква, звичаї постійно зазнавали систематичних переслідувань.

З метою рятування нації 8 грудня 1868 р. у Львові створюється громадська організація “Просвіта”, якій судилося відіграти дуже важливу роль у житті та свідомості галичан. Такі організації почали створюватись по всіх селах Галичини.

25 червня 1897 р. за ініціативою священика о. Петра Янкевича ганнусівчани вносять просьбу до Станіславського староства про відкриття в селі читальні “Просвіта”. Одержавши дозвіл, 5 вересня відбулося зібрання членів-засновників, на якому було обрано першу управу читальні. Головою читальні був обраний Петро Янкевич, заступником Паркулаб Павло. Засновниками були також Паркулаб Микола, Калин Дмитро, Черепаха Андрій, Сеньків Дмитро, Козакевич Василь, Вовк Яцко, Вовк Данило. Того ж року до читальні “Просвіти” вписалося понад 50 чоловіків. Чоловіків було 51, письменних 15. Перші просвітяни з великим запалом взялися до роботи. Громада відшукала хату під читальню.

Невелику кількість книг було передано для створення бібліотеки. В ній Паркулаб Павло для членів “Просвіти” читав книжки загальноосвітнього, історичного та господарського змісту. Після прочитання проводилися дискусії, що впливали на піднесення свідомості слухачів, сприяли виробленню орієнтованих поглядів на події в суспільстві.

Поступово до праці в читальні залучається молодь. В 1905 р. членів “Просвіти” було вже 85 чоловік, з них 45 письменних.

Цього ж року священик о.Янкевич організовує групу свідомих селян і створює “Братство тверезості”. Завданням братства була антиалкогольна пропаганда ведення здорового способу життя.

Біля витоків сільської “Просвіти” стояли: Петро Янкевич, Іван Регей, Іван Вовк, Григорій Вовк, Данило Петришин.

Вони основним своїм завданням вважали виховувати молодь у моральному і національному дусі.

Роль “Просвіти” у духовному зростанні селян, у формуванні націоальних почуттів, важко переоцінити. Особливо активну культурно-просвітницьку діяльність товариство розгорнуло з початком XX ст. Дуже поширеним в той час було в селі гасло “Хто тепер не в «Просвіті» той дезертир. Хто ж дезертир — той не українець" або "Хто не читає різних виховних книжок, часописів — той у життєвому вирі пропаде безслідно”.

Розвиток “Просвіти” мав надзвичайно благотворний вплив на свідомість мешканців села.

У звіті за 1922 р. про роботу осередку зазначено, що в осередку 26 чоловіків, 6 жінок, 70 парубків, 43 дівчини. Всіх 145. Письменних 110. В читальні був хор, але концертів ще не давав. А створений аматорський гурток поставив дві вистави - “Безталанна”, “Дай серцю волю”. В бібліотеці було 110 книжок. Серед них “За сестрою” Чайковського, “Кров за кров” Будзиновського, “Облога Буші” Старицького. Найбільш подобались читачам історичні оповідання, байки. Були в бібліотеці й часописи “Український голос”, “Свобода”. Цього року організовувались курси для неграмотних. Широко відзначалися Шевченкові дні: члени “Просвіти” читали вірші Шевченка, хор готував пісні.

Джерелом доходів читальні були вистави, коляди. Власного дому читальня не мала, бо його знищила війна. Хата-читальня була збудована в 1902 році. Був виділений пляц під будівництво нового дому для читальні, його подарував громаді Козакевич Микола. При читальні була кооперативна каса, молочарня. В селі діяла цегельня, гончарня.

В 1927-28 pp. в селі діяла споживчо-господарська кооператива і молочарня. Школа семикласна — утраквістична (двомовна).

Вчителі: 2 поляки і 1 єврейка. Управитель (директор) школи щирии українець, греко-католик, нічим не зраджував свого походження. Парох о. декан Петро Янкевич просвітою народу в цей час не дуже цікавився.

14 січня 1928 р. на загальних зборах головою “Просвіти” у селі було обрано Вовка Івана. Читальня в цей час містилася в домі Шиндака Михайла. До читальні сходилась молодь і кілька свідомих молодих господарів. Майже щовечора відбувались проби (репетиції) театрального і хорового гуртків. Керівником театрального гуртка на той час був Паркулаб Василь, хором диригувала Мацьків Ольга, а під керівництвом Івана Вовка велось вивчення національних танців. Був проведений вечір народного танцю. В репертуарі хорового гуртка були шевченківські пісні стрілецькі, жартівливі народні. На різдвяні свята хористи ходили з колядками і щедрівками від хати до хати. Виручені кошти, звичайно, віддавали на будівництво читальні. Щедрою була програма і драматичного гуртка, який з успіхом виступав як у себе, так і в навколишніх селах. В 1925-30 роках поставлено вистави “Ой не ходи Грицю”, ‘Кара совісті”, "Мати - наймичка”, “Безталанна”. Так як не було приміщенню для читальні, вистави ставились у великих стодолах. Вони часто відбу. вались у Івана Кудлиного, Івана Дуткового, Миколи Регея, Семена Козакевича. Під час вистави були завжди присутні жандарми, котрі слід, кували за порядком.

В тридцятих - сорокових роках активними учасниками художньої самодіяльності були: Козогін Петро Ількович, Парипа Павло Іванович, Савин Василь Михайлович, Дутко Петро Дмитрович, Паркулаб Іван Іванович, Паркулаб Михайло Дмитрович, Регей Ганна Василівна, Регей Марія Антонівна, Соколюк Ганна Василівна, Шиндак Юлія Михайлівна, Вовк Зоня Іванівна, Соколюк Михайло Михайлович, Паркулаб Василь Семенович.

Вистави ставились платно. За гроші, виручені з вистав, купували  книжки, передплачували часописи для бібліотеки.

В цей час і виникла потреба побудувати будинок для читальні. Для будівництва читальні створили комітет, який займався збиранням коштів. До складу комітету входили: Паркулаб Семен, Більський Микола, Вовк Михайло, Вовк Василь. Було вирішено, що кожна сім’я повинна внести на будову читальні посильне пожертвування, відробити встановлену кількість днів. Певну суму коштів одержували з концертів, фестин, від продажу товарів через кооператив при читальні "Власна поміч". Тут продавали образки, свічки, сірники, мило, сигарети, пудру, зошити, олівці, стрічки та інші дріб’язкові господарські речі. На будівництво читальні з Америки прислав гроші Вовк Василь Якович. Будівництю читальні розпочали в 1933 році. Будували толокою. Хто мав ліс, давав на будівництво дерево. Люди працювали активно, з ентузіазмом. Зусиллям односельчан в 1935 р. був побудований будинок під читальню, в якому була й молочарня і крамниця.

Читальня в цей час мала 118 членів. В бібліотеці числилось 127 книжок, з них 99 для дорослих, 12 дитячих і 6 театральних. Читальня передплачувала часописи “Новий час”, “Свобода", “Український голос”, “Громадський голос”. Бібліотечні книги до 1935 р. зберігалися в домі Михайла Шиндака. В читальні часто відбувалися збори, на яких розглядались різні актуальні питання. Кожні збори закінчувались співом національного гімну.

В 1935-38 pp. в селі діяла “Молода Просвіта". На допомогу старшому поколінню прийшла молодь: парубки і дівчата.

Членами “Молодої Просвіти” були Паркулаб Микола Васильович, Вовчук Василь Михайлович, Вовк Михайло Михайлович, Вовчук Семен Михайлович, Регей Марія Антонівна, Воєвода Михайлина Дмитрівна та інші Головою “Молодої Просвіти” був обраний Паркулаб Микола. Керівником юнацького товариства “Доріст” був Вовчук Семен.

16 липня 1929 року в селі організувалось спортивне товариство “Сокіл” Першими членами товариства були Петро Янкевич, Василь Соколюк,  Федір Козакевич, Михайло Регей, Василь Паркулаб, Григорій Вовк, Гнат Яхніцький, Василь Парипа, Остап Вовк, Петро Козогін, Паркулаб Василь Семенович.

Головною функцією товариства була боротьба з пожежами, які приносили великі збитки мешканцям села. Власністю “Соколів” була одна чотириколісна сикавка. Члени товариства носили спеціальні сокільські шапкк і стрічки. Вони брали участь у спортивних змаганнях і аматорських конкурсах. В 1934 р. у Львові відбувся “Сокільський здвиг” (змагання). 3 Ганнусівки фірою до Львова поїхало 10 членів товариства, серед них Парипа Павло, Паркулаб Іван, Дутко Петро, Козакевич Анастасія, Воєвода Михайлина та інші

На великій площі всі учасники здвигу виконували спортивні вправи. Члени товариства брали участь у фестинах. Як вже згадувалось вище, головною діяльністю товариства була боротьба з пожежами. Для цього в селі був збудований спостережливий пункт-вишка. Він знаходився навпроти дзвінниці. Побачивши дим, черговий дзвонив у дзвін. Селом лунав тривожний гул великого дзвона, що сповіщав людям про пожежу в селі. Тоді жителі села збирались хто з чим і спішили гасити пожежу.

Після пожежі група людей йшла від хата до хати. Збирали гроші на погорільців. Давали, хто скільки хотів і скільки міг дати, аби потерпілі знову стали на ноги, знову газдували. Збирали інколи й на втрачену корову. В селі були неписані закони: з кожного по нитці - бідному сорочка.

Часто пожежу робили навмисно, щоб одержати добру сикурацію (страхівку). Перед пожежею цінніше майно ховали. Потім придумували різні причини пожежі. Після пожежі, одержавши сикурацію та деяку збірку, погорільці розпочинали новобудову. Такі будинки частіше були покриті бляхою. В більшості пожежі такого типу відбувались у сусідньому селі Узині.

До війни в селі начальником пожежної команди був Козогін Михайло. Вогнеборцями були Регей Пилип, Татарин Федір, Паркулаб Василь, Регей Михайло, Регей Григорій. Всі вони приборкували таку неслухняну вогняну стихію.

У 80-90 pp. пожежниками в Єзупільському пожежному депо були жителі Ганнусівки Козакевич Остап Остапович і Парипа Богдан Михайлович.

В сільській громаді був ще гурток “Сільський господар". Товариство засноване 7 квітня 1932 р. Членами товариства були Янкевич Петро, Вовчук Григорій, Козогін Михайло, Козакевич Григорій, Шиндак Михайло Більський Михайло, Козакевич Матвій, Паркулаб Василь, Парипа Микола, Парипа Григорій, Козакевич Федір, Регей Іван. Гурток був цікавий тим, що займався хліборобським вишколом молоді. Вишкір проводили Вовк Григорій, Шиндак Михайло. Гурток отримував газету ’’Сільський господар”, журнал “Життя і знання”.

Члени гуртка вирощували огірки, помідори, закладали парники щепили дерева, доглядали пасику.

Важливу роль в патріотичному вихованні жителів села відіграло товариство “Січ”. Виникло воно ще в січні 1900 р. Організував його адвокат зі Снятина Кирило Трильовський. Всі січовики в селі під час урочистостей носили через плече малинову стрічку з написом “Січ в Ганнусів-цях”. Одна така стрічка в даний час зберігається в автора цієї книжки.

Козацький вільний дух, який панував у “Січах”, викликав страх і занепокоєння з боку польської шляхти. Багато членів товариства "Січ" вступили до січових стрільців в 1916 році. Січовими стрільцями стали Козакевич Микола Романович, Лялин Павло Якович, Лялин Кирило Іванович, Паркулаб Василь, Третяк Остап, Корпан Дмитро та інші.

Січовики уславилися як сміливі і завзяті вояки, вони любили рідну Україну, боролися за її волю.

В одній із своїх пісень співали:

Вперед же, браття! Наш прапор має,

І сонце сяє Нам в очах!

Дружний тиск,

Зброї блиск,

В серці гнів І з ним свобідний спів

За Україну,

За її долю.

За честь і волю, За народ!

М.Вороний “За Україну”

В 1928 р. в селі діяла організація “Луг” Активістами цього товариства були Бабій Степан, Дутко Іван.

Жінки села об’єдналися в товариство “Союз українок”, головою якого спочатку була Мацьків Ольга, а пізніше Паркулаб Настя. Крім суто політичних питань, “Союз українок” займався жіночими справами.

Союзянки навчали молодь пошиттю та крою одягу, в’язанню, приготуванню національних страв, організовували цікаві вечорниці, чайні вечори. Заняття переважно проводились в хаті Вовка Івана, а пізніше в читальні.

А товариство “Рідна школа”, яким керувала Ольга Мацьків, збиралось майже кожної неділі в резиденції. Члени товариства вели бесіди про виховання дітей, розучували і проводили різноманітні ігри. На своїх зібраннях обговорювали питання про зняття обмеженості з української мови та інші. Був створений курс для неграмотних.

Особливим успіхом в селі користувався фестин. Починаючи з 1930 року фестини в селі стали майже щорічними. Вони користувалися надзвичайною популярністю. До цього свята в селі готувалися заздалегідь. Хлопці готували фізкультурні вправи з топірцями. Ними керував Король Василь Степанович. Дівчата розучували вправи з серпами. З дівчатами займалася Вовк Люся Іванівна. Танець з серпами був відтворений

1998 році, коли відзначалось 130-ліття “Просвіти”. Його виконали дівчата восьмих класів під керівництвом Трушик Мирослави Михайлівни. Мирославу танець навчила її бабуся Регей Анастасія Василівна, учасниця фестинів 30-их років.

Під час проведення фестинів розігрувалася лотерея. Здібні жителі села готували призи для лотереї. Призами служили виготовлені безплатно такі речі: граблі, древко для коси, вишитий рушник, скатертина та інші.

Фестин відбувався на великому майдані на горі. Довкола майдан обрамляли синьо-жовті прапорці. Тут учасники фестину проявляли свою спритність, хоробрість, витривалість. На площі закопували обтесаний гладкий стовп висотою 6 м. На його верхівці прибивали перекладину і до неї підвішували призи. Була там і гойдалка у вигляді човна. На фестині грав духовий оркестр з Єзуполя. Вхід був платний. Зібрані гроші йшли на читальню “Просвіти”. На фестині були гості із сусідніх сіл Побережжя, Єзуполя, Узина, Сільця, Тязева, Стриганців. Розпочинався фестин вправами фізкультурників, які були одягнуті в однострої: хлопці — в синіх шароварах, вишитих сорочках з синьо-жовтими або малиновими стрічками. Дівчата вбирали вишиті сорочки, чорні корсетки, шалінові зелені з квітами спідниці, вишиті білі запаски. Спочатку виступали хлопці і дівчата з фізкультурними вправами. Потім відбувалися спортивні змагання і біг, підтягування, перетягування. Після виступу фізкультурників розпочиналися інші забави, розваги. Грала музика, підходила дівчина, продавала тістечка — виручені гроші здавали на допомогу політичним в’язням, дітям сиротам.

Починаючи з 1935 p., на Зелені свята жителі села організованою делегацією відправлялися до Станіслава, щоб вшанувати пам’ять, покласти вінки та живі квіти на могили січових стрільців, взяти участь в панахиді. То було прекрасне видовище. Колона була дуже великою: початок її був вже біля могил, а кінець - ще біля Катедри. Учасники делегації одного села були одягнені в один стрій, іншого - в другий і т.д. Йшли з піснями. Поляки дивились з вікон на учасників походу з ненавистю, лили з вікон воду, кидали на учасників різний непотріб.

Крім політичних і культурних напрямків, “Просвіта” займалася і економічними питаннями. Був організований кооператив “Власна поміч”. Серед жителів села пропагувався заклик “Свій до свого по своє!” В цей час відновлюється робота товариства тверезості, створюються ощадно-позичкові каси.

“Просвіта” в Яструбцях заснована в 1925 р. Засновником її був Хлабатий Михайло. Читальня містилася в будинку Івана Третяка, а пізніше у Дмитра Ластовецького. В “Просвіті” було 37 членів — 14 чоловіків, хлопців — 18, дівчат - 5. Всіх жителів було годі 321. На початку створення “Просвіти” в бібліотеці було 37 книжок. Члени “Просвіти” сходилися по суботах і неділях і займались голосним читанням книжок і часописів. Читали книжку “Кров за кров” І.Франка, “Іду на Вас”, України”, “Тарас Бульба”, часопис “Свобода”. В 1931 р. головою читальні “Просвіта” був обраний Петро Іванович Шиндак. Бібліотекою завідував Козакевич Григорій Федорович. В бібліотеці було 55 книжок, часописи “Громадський голос”, “Батьківщина”.

В 1934 р. головою “Просвіти” обраний Максим Третяк. На загаду них зборах був присутній пан Крушильницький. Книжки для члени “Просвіти” читав Остап Козакевич.

Театральний гурток вів Михайло Козакевич, який закінчив просвітницькі курси. Гурток підготовив і дав вистави на Великдень та на Петра і Павла (“Блудний син”, “Безталанна”).

В 1935 р. силами жителів хутора був побудований будинок для читальні “Просвіти”. Дві частини будинку займала “Торгівля братства церковного”.

В цьому ж році було поставлено три вистави: “Данило Чарівник”, “Заклятий яр”, “їхав солдат на війноньку”.

Хор при читальні був створений у 1936 р. керував ним дяк Королик, а пізніше Король Василь Степанович. Театральний гурток вела семінаристка Люся Вовк.

Учителька Крижанівська проводила курси домашнього господарювання і куховарства.

В 1936 р. було організовано “Молоду Просвіту”. В усіх просвітніх гуртках дисципліна була на високому рівні. Ніхто не насмілювався запізнитись на пробу чи курси, була висока свідомість. Так хочеться низько вклонитися тим людям...

“Просвіта” й інші громадські та політичні об’єднання, товариства, що об’єднували молодь, давали їм фізичний та політичний гарт. Тут формувалися патріоти, що згодом ставали усусами, вояками УПА. Їх нащадки взяли від них естафету для створення УПА. Всі вони готові були до смертельного поєдинку з ворогом, віддавали найдорожче — життя в ім’я утвердження Української державності.

Мистецько-культурне життя

Розвиток мистецького життя в Ганнусівці відбувався з давніх давен. Досі постановки першої вистави чи концерту в архівних документах не зафіксовано. Але з переказів відомо, що пісню в Ганнусівці любили давно. Селом споконвіку линула чудова мелодія українських пісень Напевно і перші вистави на пристосованій сцені відбувалися ще в минулому столітті. А вже на початку двадцятого століття була збудована читальня, в якій і ставили вистави.

Першу згадку про постановку п’єс в історичних документах занотовано в 1922 р. Тоді місцеві аматори зробили дві постановки п’єс “Безталанна” та “Дай серцю волю - заведе в неволю”. Вистави були поставлені керівництвом Василя Семеновича Паркулаба. Понад десять років керував театральним гуртком цей здібний режисер-постановник. За цей час були підготовлені такі вистави: "Ой не ходи Грицю та й на вечорниці", "Кара совісті”, “Маруся Богуславка”, “Не-вольник”, “Наталка Полтавка„ та інші. Вистави відбувались у стодолах. Будинок читальні був знищений під час першої світової війни, а новий збудували аж у 1935 році. В цьому ж році драмгурток, в якому було 30 чоловік, стала вести Люся Вовк. За її  участю драмгуртківці підготували вистави “Назар Стодоля" “Дівочі мрії”, “Сватання на Гончарівці”, “Ми йдемо у бій”. Активними членами гуртка були Михайлина Воєвода, Марія Регей, Оксана Гемків Микола Регей, Петро Дутко, Павло Парипа та інші. Гуртківці з успіхом виступали і в навколишніх селах.

В кінці сорокових на початку п’ятдесятих років драматичним гуртком керувала вчителька Никифорук Амалія Іванівна. Тоді розкрився її справленій талант режисера. В цей же час вона писала і свої п’єси.

Поряд з театральним життям в селі діяв і хоровий гурток. Він був організований у 1922 році, а перший концерт був підготовлений у 1923 році. На репетиції збирались 2-3 рази в тиждень. Хором в ті далекі часи керувала Ольга Мацьків. Пізніше керівником хору був Гриць Вовк, а з 1939 року диригентом сільського і церковного хору був Василь Король.

Мистецьке життя Ганнусівки йшло рівною ходою. Але часом відчувався його спад. Це залежало від керівників гуртків й особливо від голови читальні, або як пізніше говорили завідуючого клубом.

Особливо активізувалось мистецьке життя тоді, коли завідуючим клубом став Григорій Вовк. А працював він на цій посаді з 1950 по 1955 та з 1971 по 1984 роки. Перерва пов’язана з тим, що в цей час він був головою сільської Ради.

Григорій Вовк був ентузіастом своєї справи, віддавав роботі свої організаторські здібності, кожну свою вільну хвилину. За час його роботи клуб став справжнім культурним вогнищем на селі. В приміщенні клубу завжди була чистота, тепло, на стінах плакати, лозунги. В клубі часто читались лекції та доповіді на різні теми.

Поряд з організаційною роботою в клубі злагоджено працювали і гуртки художньої самодіяльності. Клубна рада і завідуючий клубом Григорій Вовк зуміли залучити до гурткової роботи молодь. В клубі працювали драматичний, співочий і шаховий гуртки.

Протягом перших трьох місяців 1952 року драматичний гурток поставив 4 п’єси. Це “Шестеро любимих” Арбузова, “Минулому вороття не буде” Прокопенка, “Назар Стодоля” Т.Шевченка, “Брати” Мдивані. До 100-річчя з дня смерті великого російського і українського письменника М.В.Гоголя драматичний колектив підготував п’єсу “Ревізор”. Гідно зустріли в цьому ж році Шевченкові дні. Під керівництвом вчителя Гнатіва хор виконав пісні “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Тихо над річкою”. Учні декламували вірші.

У вересні 1952 року в школі був організований драматичний гурток. Його керівником став вчитель Степан Петрович Яницький. Під його вдалим керівництвом були добре підготовлені і поставлені на сцені сільського клубу п’єси “Ой у полі нивка” на 3 дії, “Ластівка” на 3 дії і одноактна вистава “Сватання". За 3 роки гуртківці підготували не тільки нові п’єси, а й нову талановиту зміну для сільського театрального гуртка, який в 1954-55 роках поставив п’єси “Заким сонце зійде, роса очі виїсть”, “За двома зайцями”.

З 1955 по 1957 pp. клубом завідував Остап Якович Чуйко. За час його роботи при клубі успішно працювали драматичний та хоровий гуртки. Хоровим гуртком керував Кузьма Миколайович Демченко, акомпанував хористам на баяні завідувач клубом.

В травні 1957 року відбувся районний фестиваль молоді. Хоровий гурток Ганнусівського сільського клубу став кандидатом на обласний та республіканський фестиваль. Хоровим гуртком, який налічував понад 40 чоловік, керував директор школи Павло Федорович Боднар, завідуючим клубом була Ольга Гнатівна Черепаха. Хор підготував до обласного фестивалю пісні “Молодіжна”, “Розлягалися тумани”, “Кучерява Катерина” та інші.

Добре зарекомендував себе на фестивалі запальними танцями танцювальний гурток у складі Григорія Дмитровича Козакевича, Михайла Миколайовича Регея, Василя Миколайовича Більського, Івана Павловича Парипи, Івана Михайловича Гулика.

На сцені клубу була поставлена п’єса Квітки-Основ’яненка “Сватання на Гончарівці”. Гуртківці цього ж року з концертом виїжджали в села Сілець, Залукву, Побережжя, Узин, Стриганці.

В цьому ж 1957 році молодь вирішила побудувати новий клуб. Робота почалася на початку 1958 року. За будівництво взялись дружно, і вже у серпні 1959 року відбулося відкриття нового клубу, де були зала на 300 місць, кімнати для гуртків художньої самодіяльності.

В ті роки це був один з найбільших клубів у районі. В цей час в області гастролював Мукачівський драматичний театр. Цей театр був запрошений на відкриття клубу, який поставив виставу “Тайфун”. Понад триста чоловік були присутні в залі.

У жовтні 1959 р. на просторій сцені новозбудованого клубу виступали артисти Станіславського державного гуцульського ансамблю. Цього ж року правління колгоспу закупило інструменти духового оркестру Керівником оркестру був Микола Іванович Шиндак з Єзуполя. Членам» духового оркестру стали: Паркулаб Іван Іванович, Гулик Іван Михайлович, Чуйко Остап Якович, Паркулаб Микола Михайлович, Шевчук Михайло Олексійович, Козогін Іван Антонович, Парекулаб Григорій Дмитрович, Третяк Григорій Васильович, Черепаха Григорій Михайлович, Навроцький Михайло Михайлович, Сковронський Іван Іванович, Парипа Павло Іванович, Козакевич Василь Юрійович, Соколюк Григорій Михайлович, Вовк Микола Степанович, Радковський Дмитро Григорович, Михальчук Іван Теодозійович, Остапович Василь Іванович, Соколюк Михайло Петрович, Соколюк Михайло Григорович.

У 1958-60 pp. популярної слави своїм чудовим виконанням пісень домоглася хор-ланка сільського клубу під керівництвом Кузьми Миколайовича Демченка. Членами хор-ланки були: Чуйко Марія Остапівна, Парипа Ганна Іванівна, Паркулаб Євдокія Василівна, Калин Ганна Григорівна, Соколюк Анастасія Іванівна, Сковронська Анастасія Микитівна, Козакевич Ольга Гнатівна, Черепаха Ганна Яківна, Регей Ганна Михайлівна, Скусяк Марія Юріївна, Регей Ольга Остапівна, Соколюк Юлія Миколаївна, Паркулаб Анастасія Федорівна.

Ще більшої слави удостоїлися члени хор-ланки у 1970-85 роках під керівництвом фанатично закоханого у мистецтво Михайла Володимировича Парипи, який і в дощ, і в сніг, і в завірюху вчасно на велосипеді приїжджав на репетиції з Єзуполя, а додому повертався пізньої ночі. За час його роботи члени хор-ланки були учасниками районного, обласного і республіканського оглядів. Ніколи додому не поверталися без грамот. Хор-ланка стала лауреатом республіканського фестивалю. Члени жюрі найвищим балом оцінювали виконавчу зрілість самодіяльних артистів.

Колектив хор-ланки виїжджав у Карпати на зйомки. На Яблуницькому перевалі в мальовничих місцях проводились зйомки концерту для показу по телебаченню. Хор-ланка брала участь у телевізійній програмі “Сонячні кларнети”. В різні роки в її складі були: Шиндак Марія Михайлівна, Регей Анастасія Василівна, Никифорук Віра Володимирівна, Слюсар Ярослава Миколаївна, Козакевич Ольга Гнатівна, Трушик Марія Іванівна, Паркулаб Марія Василівна, Більська Ярослава Миколаївна, Паркулаб Марія Михайлівна, Регей Марія Михайлівна, Козак Марія Михайлівна, Гулик Ганна Іванівна, Качан Марія Павлівна, Парипа Ганна Іванівна, Черепаха Ганна Яківна, Ковальчук Марія Михайлівна, Регей Мирослава Євгенівна, Гулик Ганна Семенівна, Вовк Марія Василівна, Регей Ганна Іванівна, Паркулаб Марія Федорівна, Вовчук Ольга Петрівна, Мокляк Леся Василівна, Черепаха Ганна Григорівна, Сковронська Марія Гаврилівна, Гудима Ганна Миколаївна, Петришин Ганна Василівна, Савин Марія Іванівна, Перегінець Анастасія Василівна.

Всі члени хор-ланки були співучими, голосистими, старанними, регулярно приходили на репетиції і тому добивалися гарних результатів. Хор-ланка була учасником всіх конкурсів, які відбувалися в районі чи області, була учасником відкриття драматичного театру у м. Івано-Франківську. Без її участі не обходились ніякі міроприємства колгоспу чи району.

Справжнім святом для мешканців села став недільний день у березні 1972 року, коли в Ганнусівку прийшов фестиваль самодіяльного мистецтва. Будинок культури знадвору і зсередини був гарно прибраний, а духовий оркестр задовго до відкриття фестивалю грав веселі пісні, марші. Відкрив фестиваль голова сільської Ради Іван Теодозійович Михальчук. Галина Андріївна Жердецька та Марія Михайлівна Регей підняли прапор фестивалю. Слово мала молода учасниця художньої самодіяльності Ярослава Михайлівна Регей, яка закликала молодь бути активними сіячами культури, нових обрядів на селі. Потім до присутніх звернувся аматор-ветеран Василь Петрович Шиндак, який коротко розповів історію мистецького життя Ганнусівки.

Друга частина фестивалю проходила на сцені. Відкрила концерт хор-ланка піснею “Співає моя Україна”. У виконанні дівочого ансамблю прозвучали пісні “Лелеки”, “Стежина”. Оплески були в нагороду Ганні Василівні Регей та Ярославі Михайлівні Регей за пісні “Скрипка би не грала”, “Ой нині, нині”. Добре декламувала вірш “Люби Україну” Анастасія Соколюк. Фестивальне свято надовго залишилось в пам’яті гайну сівчан.

Зимовими і літніми вечорами 70-х років в будинку культури звучала музика, лунали пісні. Часто приїжджали в село професійні митці з обласного центру та самодіяльні колективи з сусідніх сіл.

В 60-х-70-х роках починається нове піднесення в театральному житті села. В цей час незмінним режисером-постановником багатьох вистав стає Микола Кирилович Регей, котрий вдень працював у кузні, а вечори віддавав самодіяльному театру.

Серед вистав, підготовлених Миколою Регеєм, були “Фараони”, “Гаркуша”, Страчене життя”, “Кайдашева сім’я”, “Безталанна” та інші.

З цими виставами ганнусівчани виступали як на сцені свого клубу, так і в навколишніх селах: Побережжі, Сільці, Стриганцях, Єзуполі, Маринополі, і всюди їх чекав дуже теплий прийом глядачів. В драматичному колективі в ці роки активну участь брали ветерани театрального мистецтва Василь Петрович Шиндак та його дружина Марія Михайлівна, які ставили вистави ще в тяжкі часи панської Польщі.

Великий успіх мала у глядачів вистава “Неосвячене кохання”. Колектив зробив близько 20 виїздів у сусідні села. Майстерно виконували свої ролі Соколюк Михайло Остапович - Андрій, Шиндак Василь Петрович - батько Андрія, Козакевич Ольга Гнатівна - жінка Андрія Галя.

Па прохання жителів села було повторно поставлена п’єса “Неосвячене кохання”. В цей час відбувся вечір митця. Кращим аматорам В.П.Шиндаку, М.О.Соколюку, О.Г.Козакевич, М.М.Шиндак клубна рада вручила подарунки — настільні електролампи, годинники-будильники, столовий набір.

Багато ролей зіграв за своє життя Василь Петрович Шиндак. Він брав участь у виставах “їхав стрілець на війноньку”, “Воєнна заверуха”, “Капраль Лопух”, “Данило чарівник”, “Невільник”, “Маруся Богуслав-ка”, “Катерина”, “В степах України”, “Фараони”, “Наймичка” та ін.

В багатьох виставах головну роль виконувала Ольга Гнатівна Козакевич: “Ой не ходи Грицю та й на вечорниці” - Галина, “Дай серцю волю - заведе в неволю” - Одарка, “Багряна осінь" - Марія, “Сватання на Гончарівці" - Ярина, “Безталанна” - Софія, “Невольник” - Ярина, «Нестерко” - Настя, “Чарівниця” - Мар’яна, “Гаркуша” - сотничиха, “Страчене життя” - Галина, “Неосвячене кохання” - Настя. Понад двадцять ролей зіграла вона за своє життя.

Не одну роль зіграв і Михайло Остапович Соколюк: у виставі “Гаркуша” _ Гаркуша, “Помста цигана” - старий циган, “Чорний змій” -полковник міліції, “Кайдашева сім’я” - Карпо, “Де Тиса шуміла" -Іван Сірко; брав участь і у п’єсах “Чарівниця”, “Страчене життя", “Мати - наймичка”, “У тієї Катерини”, “Неосвячене кохання”, “фараони", “Чорна дитина”, “Степовий гість” та в багатьох інших.

Зачаровували глядачів своєю грою в різні часи також такі активні й талановиті аматори: Шиндак Ганна Дмитрівна, Козакевич Василь Юрійович, Соколюк Михайлина Семенівна, Регей Михайло Васильович, Регей Іван Васильович, Шевчук Ганна Михайлівна, Регей Михайло Миколайович, Соколюк Григорій Михайлович, Шевчук Михайло Олексійович, Шиндак Петро Данилович, Соколюк Іван Якович, Чуйко Остап Якович, Черепаха Ганна Іванівна, Чепераха Марія Михайлівна, Більська Ярослава Миколаївна, Корпан Василь Миколайович, Регей Григорій Васильович, Вовк Галина Григорівна та інші.

Часто ганнусівські драмгуртківці були учасниками районного огляду драматичних колективів, де завойовували призові місця.

У 1985 році сільські аматори під керівництвом Михальчука Івана Теодоз:.йовича підготували виставу “Чужа дитина” П. Джакометті. Добре зіграли ролі своїх героїв М.О.Соколюк, М.М.Регей, Г.М.Соколюк, М.М.Соколюк, М.М.Трушик. Зала довго аплодувала сільським аматорам сцени.

Після цієї вистави драмгуртківці підготували постановку вистави “Сватання на Гончарівці”. Всередині дев’яностих років театральне життя в селі пригальмувалось. П’єса “Степовий гість” під керівництвом Василя Юрійовича Козакевича була поставлена в 1994 p., а в 1999 р. під його керівництвом поставлена вистава “Фараони”, яку жителі села дивились на Різдвяні свята.

У 1990 р. в Ганнусівці був створений новий змішаний хор, в якому було понад 70 учасників. Ініціатором і організатором цього хору був Гарасим’юк Володимир Васильович. Про цю людину хочеться написати більш докладно.

2 травня 1957 року в Хабаровському краї у сім’ї репресованих Гарасим’юків Василя Павловича та Ганни Людвинівни народився синочок. Батьки мріяли про те, що син виросте патріотом своєї Вкраїни, що прийде час, і вони з сином повернуться на рідну землю, що Україна стане вільною.

Двадцять років, прожитих у спецпоселенні, промайнули, і сім’я Гарасим’ юків повернулася у 1962 р. у рідне село Ганнусівку. У 1964 році

Володя пішов у перший клас Ганнусівської восьмирічної школи, у 1974 році закінчив Поберезьку середню школу.

Після закінчення школи Володя в 1974 році поступив на навчання в Снятинське культосвітнє училище на диригентсько-хоровий факультет. Але у зв’язку з призовом в армію навчання припинилося. Після демобілізації Володя продовжив навчання у Калуському культосвітньому училищі, яке закінчив у 1977 році.

Трудову діяльність розпочав у Гуцульському ансамблі пісні і танцю Івано-Франківської обласної філармонії. З 1979 по 1987 pp. працював художнім керівником хору на Івано-Франківському заводі “Автолив-маш”, на фабриці ім. Рози Люксембург, а з 1987 по 1990 pp. художнім керівником у клубі комунальників. Хор і ансамбль “Лірика” під його керівництвом займали призові місця на різних конкурсах, фестивалях.

Водночас Володя не забуває про рідне село, де створює вокально-інструментальний ансамбль “Любисток” в Ганнусівському будинку культури, грає у футбол за рідну сільську команду, а також керує хором у с. Старий Лисець. Працюючи художнім керівником, Володя з 1985 року навчається на заочному відділенні в Дрогобицькому педінституті ім. Івана Яковича Франка, а згодом переводиться до Івано-Франківського педінституту ім. В.Стефаника, який закінчує у 1990 р. В цьому ж році був прийнятий на роботу вчителем музики Поберезької середньої школи. Працюючи вчителем, Володимир Гарасим’юк одночасно стає диригентом церковного хору, на основі якого був організований змішаний сільський хор.

Під його керівництвом хор вивчив багато шевченківських та українських народних пісень.

В цей час йшла підготовка до відкриття у селі пам’ятника великому синові українського народу Т.Г.Шевченкові. Найбільше сили, творчої праці при будівництві пам’ятника віддав Черепаха Григорій Михайлович. Йому допомагали Шевчук Михайло Олексійович, Федоришин Роман Федорович.

Пам’ятник знаходиться в центрі села на видному місці і споруджений на кошти жителів села.

І ось настало 26 травня 1991 року. Зелена неділя. Багато жителів села та гостей з інших сіл зібрались на площі біля пам’ятника. Священик о. Іван Петрів відправив панахиду, освятив пам’ятник.

Потім відбувся мітинг, на якому виступив вчитель Остапович Василь Іванович, котрий розповів про життєвий шлях та перезахоронення Шевченка. Завідуюча бібліотекою Попа Ярослава Остапівна коротко ознайомила присутніх з творчістю Кобзаря, а жителька села Соколюк Михайлина Семенівна розповіла про народну шану до нашого генія і пророка Т.Г.Шевченка.

Після мітингу відбувся великий святковий концерт. Шістдесятиголосий хор під керівництвом Володимира Гарасим’юка виконав пісні на слова Т.Г.Шевченка “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий” та інші.

Жіночий склад хору майстерно виконав пісні “Зоре моя вечірняя", “На високій дуже кручі”. Учні школи продекламували багато творів Т.Г.Шевченка.

Пам’ятник великого поета став священним місцем для жителів села. Кожного року в березневі Шевченкові дні священик біля пам’ятника відправляє панахиду.

Наполегливо готувались цього року до Різдвяних свят. На репетиціях повторювали старі і вивчали нові коляди, сільські аматори готували різдвяний вертеп.

Настав другий день Різдва. Будинок культури села переповнений. Сюди зійшлися сиві дідусі, літні люди і молодь. На сцені - різдвяний вертеп. І сміх, і сльози викликала у присутніх гра сільських артистів, у старших людей - світлі спогади минувшини. Нарешті відродилась забута народна традиція. Потім на сцену вийшов церковний хор. І линули над селом забуті коляди, пісні, яких молодь не чула. Зала підхоплювала коляду, а потім гаряче аплодувала хористам і їх молодому керівникові Гарасим’юкові Володимиру. Після концерту Гарасим’юк дякував всім, хто гаряче підтримує і береже прекрасні народні традиції.

В 1991 р. при сільському будинку культури була створена чоловіча хорова капела. До колективу увійшли люди різних поколінь і професій. Але всі вони люблять пісню, з якою легко працюється, живеться. Очолив капелу чудовий фахівець, справжній подвижник своєї справи Володимир Гарасим’юк.

За короткий час свого існування капела зуміла зайняти перше місце в районі на оглядовому конкурсі стрілецької пісні і стати дипломантом обласного фестивалю, присвяченого 50-річчю УПА.

У виконанні хорової капели майстерно звучали пісні “На Волині”, “Подай, дівчино, ручку на прощання”, “За байраком байрак", “Наливайте, браття”, “Світи місяченьку”, “Ой у лісі на полянці”, “За Україну”, “Ой у лузі червона калина”, “Встає хмара з-за лиману”, “Гей, Карпати”, “Коли ви вмирали” та інші. Капела стала добре відомою за межами Ганнусівки. Володимира любили і поважали в колективі за професіоналізм, уміння працювати з людьми, веселу вдачу.

За час його керування хором, чоловічою капелою було організовано багато виїздів з концертами в навколишні села. Високий виконавський рівень виконання хорових пісень слухали жителі сіл Стриганці, Узина, Єзуполя, Сільця, Побережжя. Під бурхливі оплески присутніх закінчували хористи свій концерт.

В лютому 1993 року Ганнусівка зазнала великої втрати. На 36-му році життя відійшов у вічність талановитий диригент, чудовий фахівець своєї справи, активіст села Володимир Гарасим'юк.

Він пішов так рано і несподівано, так швидко і безповоротно. Пішов, залишивши добрий слід своїми справами і добру згадку у серцях всіх, хто його знав. Його життя було коротке, але славне і змістовне.

1990 рік запам’ятався кожному мешканцю нашого краю визначними ПОДІЯМИ В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ. Не СТОЯВ осторонь І Володимир. Він включився у активну діяльність щодо створення в селі осередку НРу товариства “Просвіта”.

В тому ж 1990-му році односельчани висунули його кандидатом у депутати до обласної Ради. Цього ж року він став депутатом сільської Ради. Як депутат сільради першого демократичного скликання Володимир зробив багато хороших справ для села. За його ініціативою село одне з перших в районі, а може й в області, в 1992 році відзначило свій 555-річний ювілей. До цієї визначної дати ним було підготовлено великий святковий концерт. Брав він активну участь у будівництві каплиці на горі та в інших справах.

Володимир Гарасим’юк був людиною обов’язку і честі. Він завжди був сповнений творчими задумами і планами. Пам’ять про нього живе у серцях односельчан. На честь Володимира Гарасим’юка названо вулицю в селі', на якій проживав Володимир і якою поспішав до рідної школи, до клубу, до церкви. На будинку, в якому він проживав і де проживає його сім’я, односельчани встановили пам’ятну плиту на його честь.

2 травня в день його народження в селі проводяться спортивні змагання.

Мистецьке життя Ганнусівки продовжується. На диригентський місток став Регей Василь Іванович. Він керує хором і чоловічою хоровою капелою.

Хочеться відзначити тих учасників художньої самодіяльності, які впродовж багатьох років сумлінно відвідували репетиції в Будинку культури і мали багато виступів у складі хорових колективів на різних концертах, оглядах. Це: Черепаха Григорій Михайлович, Шевчук Михайло Олексійович, Паркулаб Степан Васильович, Регей Михайло Миколайович, Паркулаб Григорій Дмитрович, Соколюк Григорій Михайлович, Соколюк Михайло Остапович, Регей Іван Васильович, Соколюк Степан Михайлович, Юрчук Василь Дмитрович, Регей Михайло Васильович, Корпан Михайло Васильович, Корпан Семен Васильович, Гресько Михайло Іванович, Паркулаб Іван Іванович, Остапович Василь Іванович, Шевчук Михайло Миколайович, Черепаха Михайло Григорович, Никифорук Іван Михайлович, Паркулаб Ольга Іванівна, Козогін Юлія Остапівна, Парипа Ганна Іванівна, Паркулаб Марія Федорівна, Гарасим’юк Ганна Людвинівна, Вовк Ксенія Василівна, Козакевич Ольга Гнатівна, Сковронська Марія Гаврилівна, Никифорук Віра Володимирівна, Регей Анастасія Василівна, Регей Ганна Василівна, Шиндак Марія Михайлівна, Черепаха Ганна Яківна, Більська Ярослава Миколаївна, Регей Мирослава Євгенівна, Петришин Ганна Василівна, Гудима Ганна Миколаївна, Мокляк Леся Василівна, Слюсар Ярослава Миколаївна.

Великої шани заслуговують ці люди, які, не жаліючи свого часу, здоров’я, регулярно ходили на репетиції, щоб донести мистецтво односельчанам, жителям інших сіл.

Як уже зазначалось, мистецьке життя села багато залежало від того, хто очолював читальню, клуб чи будинок культури. А на цих посадах в Ганнусівці були: Паркулаб Василь Семенович, Паркулаб Михайло Дмитрович, Лялик Іван Михайлович, Паркулаб Іван Степанович, Вовк Григорій Дмитрович, Чуйко Остап Якович, Козакевич Ольга Гнатівна, Регей Іван Іванович, Шевчук Михайло Олексійович, Шиндак Василь Петрович, Гулик Іван Михайлович, Соколюк Григорій Михайлович, Гулик Михайло Дмитрович.

Мистецтво кіно завітало в Ганнусівку в 1944 році. Тоді зо два десятки жителів Долинської вулиці дивились фільм на стіні стодоли Регея Михайла (Тосиного). Його показували радянські солдати. Після війни один раз в тиждень приїжджала машина, привозила кінофільми і їх показували у клубі. На машині-кінопересувці шоферував Григорій Харитонович Шиндак. А вже в середині п’ятдесятих років у клубі була відкрита кіноустановка. Кіно стали показувати 2-3 рази в тиждень. Кіномеханіками були Василь Глєба, Василь Костюк, Михайло Черепаха, Остап Соколюк.

Мистецько-культурне життя тісно пов’язане з бібліотечною роботою. Тут доброго слова заслуговує Дмитро Григорович Радковський -бібліотекар за покликанням, який віддав улюбленій справі понад 30 років свого життя. В бібліотеці завжди були зі смаком оформлені книжкові виставки, бібліотечні плакати. У Д.Г.Радковського був свій підхід до читачів. Він вмів зацікавити того, хто вперше заходив до бібліотеки. А в бібліотеці було понад 900 читачів. Склад їх, запити і інтереси різні. Радковський знав запити і характер майже всіх своїх читачів, вмів порадити підібрати до душі книжку, завжди був готовий дати відповідь на новини в країні, районі, селі.

Крім основної роботи, він виконував багато громадських доручень: був пропагандистом, депутатом сільської Ради, брав участь у духовому оркестрі. Громадськість села обирала його головою товариського суду. На суді він вміло використовував справи, які доводилось розглядати, для виховання в жителів села високої культури поведінки.

Якщо знати, що Дмитро Григорович Радковський інвалід Великої Вітчизняної війни, то можна дивуватись, де бралось стільки енергії і сили в цієї вже на той час немолодої людини.

Бібліотекарями в Ганнусівці у ХХ-му столітті були: Вовк Григорій Дмитрович, Паркулаб Василь Семенович, Козогін Петро Ількович, Паркулаб Михайло Дмитрович, Дутко Петро Іванович, Лобур Гнат Йосипович, Радковський Дмитро Григорович, Магун Антоніна Трифонівна, Паркулаб Марія Михайлівна, Попа Ярослава Остапівна.