Наукова бібліотека України


Loading
Передмова, географія, Ганнусівка в давнину
Краєзнавство - Ганусівка - Івано-Франківська область

Село на нашій Україні -

Зеленим гаєм поросло,

Цвітуть сади, біліють хати,

Неначе диво. А там і ліс,

І ліс, і поле...

Сам Бог витає над селом...

Т. Г. Шевченко

Віхи Ганнусівки

Територія Ганнусівки була у складі:

Київської Русі - до 1141 р.

Галицького князівства - з 1141 по 1199 pp. Галицько-Волинського князівства - з 1199 по 1387 pp. Шляхетської Польщі - 1387-1498 pp.

Волохів - 1498-1515 pp.

Польщі - 1515-1772 pp.

Австрії - 1772-1918 pp.

ЗУНР - листопад 1918 - червень 1919 pp.

Польщі - 1919-1939 pp.

СРСР - 1939-1941 pp.

під німецькою окупацією — 1941-1944 pp.

СРСР - 1944-1991 pp.

З 24 серпня 1991 року перебуває у складі незалежної України.

Передмова

Мій рідний край. Моє любе село. Моя оселя. Як багато сказано в цих словах. Які вони дорогі серцю. Любити свій рідний оберіг, його багатовікову і славну історію - це першоджерела нашої духовності, нашого внутрішнього збагачення. Бо людина, як дерево, не може жити; без свого коріння, яке дає їй силу і все необхідне для життєвого росту.

Добрі знання батьківського дому, історії своїх предків виховують у нас патріотичні почуття, повагу до всього як національного, так і інтернаціонального.

Земля, де ми народилися і живемо, де жили наші предки - Україна. Кожне село, присілок, хутір - це маленька Україна. Про них написано багато віршів, складено багато пісень.

Історія села Ганнусівки написана для тих, хто любить своє село, свій рідний край, кому дорога страждальна історія рідного народу, хто не байдужий до відродження духовних скарбів України. Історія описана такою, якою вона була. Її не перепишеш.

Книга стане суттєвою допомогою вам, односельчани, особливо молоді, для глибокого пізнання історичного минулого села, краго.

У цій невеликій книжці я намагався використати відомі факти, події. Підсумувавши все зібране, уклав у розділах. Як це мені вдалося -судити вам. Припускаю можливість деяких неточностей, а може й помилок у пропонованому тексті, наперед приношу за них вибачення тим, кого це стосується, і всім читачам.

Дане видання було б неможливим без допомоги багатьох людей. Тому від усієї душі хочу подякувати: Паркулабу Миколі Васильовичу, Пархулабу Богдану Миколайовичу, Лялику Григорію Дмитровичу, Паркулабу Михайлу Васильовичу, Шевчуку Михайлу Олексійовичу, Паркулабу Іванові Михайловичу, Вовку Миколі Степановичу, Соколюку Михайлу Остаповичу, Войтовичу Михайлу Михайловичу, Регею Івану Івановичу, Михальчуку Івану Теодозійовичу, Козогону Івану Антоновичу, Шиндаку Василю Петровичу, Паркулабу Григорію Дмитровичу, Регею Миколі Михайловичу. Я щиро вдячний головним спонсорам видання цієї книжки: ректору Івано-Франківського державного технічного університету нафти і газу, академіку Крижанівському Євстахію Івановичу, директору хутрової фірми “Тисмениця” Артимовичу Івану Михайловичу та спонсорам: директору Івано-Франківської автобази “Турист” Парипі Івану Васильовичу, майстрові колективного підприємства “Втор-чермет” Вовчуку Богдану Петровичу, начальнику Івано-Франківського ДКВП “Залізничник" Денезі Михайлу Андрійовичу.

Географічне положення

Ганнусівка - одне з наймальовничіших сіл на старовинній галицькій землі, розташоване в чарівному куточку Прикарпаття на правобережжі Дністра.

Красиве село в будь-яку пору року. А особливо вабить воно своїми пейзажами весною, коли цвітуть сади, а чепурні цегляні будинки потопають у ніжній зелені садових дерев. Цієї пори поля Ганнусівки сповнюють передзвони жайворонків та інших птахів. В літній червневий місяць з гори, яка засаджена ялинами, смереками, дубами, акаціями доноситься духмяний аромат цвіту акації. Зустрічаються на горі і поодинокі білокурі берізки, які тягнуть вгору свої тремтячі віти.

До 1977 року гора була лисою. А в 1977-78 роках з ініціативи лісничого Придністровського лісництва Кудляка Миколи Йосиповича гора засаджена різними деревами. Вона стала цілющими легенями жителів села, чудовою його окрасою і місцем відпочинку не тільки молоді, а й літніх людей. Сюди приходять зустрічати сонце випускники школи після випускного балу. Кілька років підряд у липні місяці цей лісовий та гірський масив гостинно приймає дітей, які навчаються у недільній школі, що функціонує при церкві християн віри євангельської м. Івано-Франківська. В цей час гора наповнюється щебетом дзвінких дитячих голосів і веселим сміхом. В кінці літа і на початку осені тут можна побачити багато людей з кошиками, відрами в руках. На горі щедро ростуть маслюки. В ці дні ніхто не повертається додому з порожніми руками. Несуть гриби, плоди шипшини. В ясний погожий день з гори видно мальовничу панораму - краєвиди Карпатських гір, навколишніх сіл: Побережжя, Єзуполя, Сільця, Маринополя, Стриганців, Довгого, Узи ня. Видно і обласний центр - м. Івано-Франківськ.

Селом змійкою в’ється асфальтований автошлях, що з’єднує Ганнусівку з Івано-Франківськом. В давнину центральна дорога на Єзупіль була більш прямою і проходила вулиці Маланчину, Колінець, Зацвин-тар. Про це свідчать старі військові карти.

З східної сторони село оточене вічнозеленою горою. Попід горою протікає річка Ворона, яка впадає у Дністер, що знаходиться на північному сході села на відстані 2-3 км, і разом вони швидкими хвилями пливуть у Чорне море.

А в річку Ворону в селі вливаються три грайливі потічки і співають свою довічну мелодію. В одному з них дзюрчить вода джерела, з якого любив пити воду князь Данило Галицький. Воно знаходиться біля потічка по вулиці Колінець і називається Студена Криничка. Вода у ньому в будь-яку пору року холодна і чиста, як роса, як кришталь.

Село розташоване за 18 км від обласного центру м. Івано-Франківська та за 5 км від станції Єзупіль.

В селі обабіч центральної дороги наші предки густо посадили липи, акації - невичерпне джерело бджолиного меду. У Ганнусівці більше

лип, ніж у будь-якому сусідньому селі. За селом є навіть урочище, в якому дуже багато лип, і називається воно Липники.

Липа і сьогодні є невід’ємною частиною міського і сільського пейзажу. Садили і садять її біля кожного дому, на центральних вулицях. З давніх давен і слов’яни, і германці ставилися до липи з особливою шаною.

Хто не знає запаху лип червневими і липневими вечорами. Власне, саме квіти мають найбільші лікувальні властивості. Чаї з липи діють потогінно і проти гарячки, липа очищає легені і нирки, лікує й інші хвороби.

А дорога до Єзуполя обсаджена темнолистими черешнями, яблунями. І мило їхати нею навесні, коли зацвітають ці найкращі у світі дерева.

Вже у 60-ті роки нашого століття одна дорога, що з’єднувала ферми Ганнусівки і Побережжя, була обсаджена з двох сторін тополями. Ідею обсадити дорогу тополями подав директор Ганнусівської восьмирічної школи Драбчук Богдан Олексійович, котрий в той час був секретарем партійної організації.

Ганнусівка розташована майже в центрі лісових масивів, які знаходяться навколо неї.

Кілометрів за 3-4 на захід від села розміщене знамените урочище Козакова долина, оточене густим лісом. На ньому росте трава і дуже багато квітів. Тут є рідкісні рослини, які занесені у Червону книгу України: сон широколистий, зозулинець плямистий, ковила пірчаста, плавун роговидний, пізноцвіт осінній, венерині черевички.

Розповідають, що в цій долині стояли і проводили муштру наймані козаки-гайдуки графа Потоцького, який жив у Єзуполі. Вони приборкували селян і змушували їх відробляти панщину.

Довкола Ганнусівки є ще ряд інших історичних урочищ. Серед них Війни, Могила, Мурованиці, Селищі, Бортники. Війни знаходяться неподалік Козакової долини. Старожили стверджують, що в часи національно-визвольної боротьби в 1648-1654 роках тут проходив великий бій між поляками і козаками Богдана Хмельницького. Досліджені Ярославом Пастерником залишки церкви-фортеці в Мурованиці вказують, що в часи нападу ворогів вона могла бути й оборонним об’єктом для тодішньої столиці Галицько-Волинського князівства Галича. Чоловський вказує, що ці місця були заселені не пізніше X століття. Всі згадані урочища тепер є природно-заповідним фондом України “Козакова долина" загальною площею 949 га.

Назва села

В XV столітті на правобережжі Дністра в дрімучих лісах понад річками і потоками було багато поселень. Серед них і старовинне село Ган-

нусівка. Про заснування і назву села у жителів збереглися різні перекази і легенди.

В одному з них розповідається, що в двох кілометрах від сучасного села у північно-західній стороні було розміщене поселення. Тепер це місце називається урочище “Мурованиці”. Детально про церкву цього поселення і її розкопки буде описано в розділі “Церковне життя”. В часи татарських набігів поселення було спалено, а частина жителів, які залишились живими, переселились на те місце, де є сучасне село.

З другого переказу дізнаємось, що на початку XIII ст. в 2-3 км на північний захід від теперішнього села було засновано поселення під назвою Селищі, жителі якого пізніше переселились на те місце, де зараз знаходиться Ганнусівка. А було це також в часи татарського лихоліття.

З переказів і легенд випливає, що заселення сучасного села починалося з вулиці Миру (Колінець).

Багато легенд передаються з уст в уста про назву села, але найбільш правдоподібну розповів житель села Паркулаб С.М.

Було це в той час, коли на нашу землю нападали татарські орди. Один з невеликих загонів орди, просуваючись від Галича вниз понад Дністром, розмістився в мальовничій долині поблизу розташування сучасного села. Молода, смілива, чарівної вроди дівчина по імені Ганнуся врятувала селян-односельчан від нападу татар. Вона організувала групу сміливців, які разом з нею проникли у розташування ворожого табору і вирізали ворогів до ноги. Сама Ганнуся при цьому загинула героїчною смертю. Поселення, засноване поблизу місця смерті Ганнусі, врятовані жителі назвали іменем улюбленої героїні.

Друга легенда розповідає так.

Це було давно. Ще тоді, коли на нашу землю нападали татари. Одного разу вони наскочили на село. Повиганяли серед села усіх дівчат і молодих хлопців, щоб забрати в полон, а все, що могли, -пограбували. Серед полонених була дівчина Ганнуся, яка вражала всіх своєю красою. Татари її помітили і покликали до себе. Нака зали, щоб приготувала їм їсти. Ганнуся наготувала наїдків і на питків. У вино вона додала відвару з чар-зілля, що мало властивість присипляти. Татари наїлися, напилися і невдовзі поснули. Ганнуся тоді схопила косу і ворогів усіх порізала до ноги, а полонених звільнила. Від того часу на честь мужньої дівчини село почали називати Ганнусівкою.

А краєзнавець М.Миронюк вважає, що назва поселення не може походити від жіночого імені. Справа в тому, що в давнину жінка завжди була пригнобленою людиною. Вона вважалася власністю чоловіка, як і решта його рухомого і нерухомого майна. По-друге, жінка не була воїном, а тому ні князь (за князівських часів), ні король (після загарбання

Галицько-Волинського князівства польськими феодалами) не могли наділити їй земельних угідь, так як вважали це негідним. Згадаймо, що навіть в Російській імперії в ХІХ-ХХ ст. діяв закон, згідно з яким на кожну дитину чоловічої статі селянській родині наділялась 1 десятина землі, а якщо народжувалась дівчинка, такий наділ не передбачався.

Коли уважно переглянути дарчі грамоти ХІХ-ХХ ст., то ніде не знайдемо факту володіння землями осіб з жіночими іменами або дозволу їм заснувати населений пункт.

Однак в ті далекі часи існувало чоловічих ряд імен, які нині прийнято вважати суто жіночими: Варвар (в перекладі із старогрецької іноземець), Ганус, Ганько, Ганюк та інші, які мали, мабуть, чеське, латинське або німецьке походження. Ось що свідчать витяги із староукраїнських грамот: “Купив пан Ганько дідицтво (маєток) на Шинку", "А ті люди на ім’я Марко, Тимошко і Ганюк мають йому за те так служити, як нам служили". Цілком очевидно, що імена Ганько, Ганус, Ганюк були поширеними серед чоловіків, а отже й засновані були ними.

До складу Ганнусівки входить і хутір Ястребці. Назва його походить від того, що поле тут закупив чоловік на прізвище Ястреб.

Інша версія назви хутора пояснюється тим, що на цьому місці або біля нього ріс раніше дубовий ліс, в якому гніздилося багато яструбів.

Перша згадка про хутір у письмових джерелах відноситься До 1565 року і називався він тоді Ястрембець.

Жителі Ганнусівки часто в розмові вживають таємничі місцеві слова, які мають своє історичне значення. Такими словами є:

Бортники — поле, на якому в XV — на початку XVI ст. був хутір Бортники.

Гринькова — вулиця, назва якої походить від імені багатого чоловіка Григорія (Гринька), що в давні часи каменем вимостив дорогу.

Заверховина — поле в середині лісу, захищене верхами дерев.

Задвір’я — земля за селом, за дворами.

Замлин — частина села за млином, який існував до середини 50-х років XX ст.

Заруб — пасовище в лісі, куди з села зганяли худобу.

Зацвинтар — поле за колишнім цвинтарем, що знаходиться недалеко від урочища Мурованиці.

Колінець — вулиця з кількома поворотами, колінами.

Корчунок — поле, на якому викорчували ліс.

Криві ниви — поле з нерівними краями і нерівною поверхнею.

Мурованиці — поле, на якому було колись село і мурована церква. В одній з легенд говориться, що колись до цієї церкви йшла вагітна жінка. їй було важко йти, і вона промовила, щоб та церква завалилася. Так і сталося. Церква завалилася в той час, коли в ній було повно людей.

В Ганнусівці є декілька великих і маленьких вулиць і вуличок. Ось деякі нові і старі їх назви: Незалежності — Гостинець; Миру - Колінець; Шевченка - Гринькова; Першотравнева - Замлинська; 17 вересня -Маланчина; Гагаріна - Парипиних; Франка - Івасива; Гарасим’юка -Нова; Паркулабів - Кудлиних; Молодіжна; Лесі Українки; Горбова; Мартовича.

Ганнусівка в давнину

Коли виникло перше поселення на території сучасної Ганнусівки, визначити сьогодні майже неможливо. Цей час губиться в глибині віків. Поселення давніх людей існували тут з незапам'ятних часів. Про це свідчать археологічні розкопки на території села. Під час розкопок ви явлено пізньопалеолітну стоянку (40-13 тис. років до н.е.).

Це свідчить про те, що люди заселяли це місце з давніх давен. Можливо, тут жили й первісні люди. В ті далекі часи місцевість Ганнусівки була у вигідному місці, щоб будувати тут стоянки: навколо неї - ліс, із західної сторони - гора, з південно-західної - також гора з печерами. Тепер це місце називають урочище Плита. Про існування довгих печер-проходів в Ганнусівці можна переконатися і тепер. Якщо в одному кінці гори в печері запалити вогонь, то дим виходить в іншому кінці гори. Уявіть собі стоянку первісного племені часів середнього палеоліту. Біля отвору печери палає багаття, на якому напівголі в хутряних накидках на плечах мисливці засмажують добрячі шматки тільки-но впольованого звіра. Після того, як чоловіки втамовують свій голод, з печери, зіщулившись від холодного вітру, виходять жінки і діти. Вони хапають нанизані на кінчики палиць шматки м’яса і ховаються від холоду в тісних норах.

Тут протікали три річки-потічки, в яких водилось багато риби, а в лісі було безліч звірів. Отже, найдавніші люди, які жили на території села, збирали дикі рослини, плоди, ягоди, гриби, полювали звіра, ловили рибу.

Поступово люди перейшли від збирання плодів та рослин до їх вирощування. Навчилися вирощувати пшеницю, ячмінь, просо, жито, тобто навчилися рільництва. Древні жителі приручили, одомашнили диких тварин - вівцю, свиню, корову. Так виникло скотарство. Було одомашнено також кота, собаку. Собака став вірним помічником людини на полюванні, охоронником житла.

Інше давнє поселення, яке розташоване за 2,5 км на північний захід від Ганнусівки, зафіксував у 1918 р. польський вчений Б.Януш. Це поселення знаходилось в урочищі Могила. Розкопки під керівництвом Бориса Василенка 1985 року показали, що через поселення проходила дорога, під час будівництва якої зняті грунти висипали на вершину горба, і тому ця місцевість тепер називається Могила. Але серед старожилів

Ганнусівки побутує думка, що насипаний горб — то спільна могила, в якій захоронені останки багатьох тіл цього поселення, вбитих татарами під час нашестя на Галичину. Тільки нові розкопки і дослідження на місці поселення можуть встановити істину.

На території поселення виявлені залишки культури лінійно-стрічкової кераміки, знаряддя, кераміка культур гольштата, раннього заліза, а також сліди жертвоприношення кінця І тисячоліття до н.е. початку н.е.

Найдавніші сліди перебування людини на території Івано-Франківської області - стоянки та різні крем’яні та кам’яні знаряддя праці того часу виявлені не тільки в селі Ганнусівка, а й в селах Вовчкові, Ісакові, Добротові, Довгому - всього у 28 населених пунктах.

В селах Незвисько та Бовшів відкриті поселення найдавніших землеробів, які жили на Подністров’ї в IV тисячолітті до н.е. Вони вміли впрошувати ячмінь, пшеницю, розводили домашніх тварин, виготовляли глиняний посуд.

В III тисячолітті до н.е. територію Прикарпаття заселяють трипільці. На поселенні трипільців біля села Олешкова Снятинського р-ну знайдено крем’яний серг, зернотерку, ніж, сокиру, глиняну статуетку жінки

У 1999 р. у селищі Єзуполі відбулися розкопки на місці стародавніх поселень. Тут працювали фахівці Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України під керівництвом кандидата історичних наук відділу археології цього інституту Олександра Ситника. У цій експедиції брало участь і Студентське братство Львівської політехніки.

Знайдено кістки мамонта, носорога, північного оленя, залишки вогнищ, крем’яні знаряддя праці та зброю. Усе це перебувало в землі приблизно 100 тисяч років.

Ці розкопки показують, що на терені Єзуполя, Ганнусівки, Побережжя та й у всій Галичині жили носороги.

Древнє село Ганнусівка могло вже існувати за часів Галицького князівства або й раніше. Тоді із столичного міста Галича торговий шлях пролягав через Сілець, Єзупіль, Ганнусівісу, Узин, Вільшаницю, Тлумач, вів на Буковину і далі на південь. Селом часто проїжджав на полювання в тисменицькі ліси князь Данило. На окраїні села Хом’яківка, що неподалік старовинного містечка Тисмениця, був славетний замок Городище - улюблене місце відпочинку і полювання князя та його вірних воїнів.

Перша письмова згадка про Ганнусівку в історичних джерелах датується 1437 роком. З архівних даних відомі такі назви села: 1437 - Ганушовче, 1448 - Ганусовче, 1457 - Ганушовце, 1487 - Ганусівці. В народній та діалектній мові навколишніх сіл й до цього часу збереглася назва Ганусівці.

Згадки про інші села навколо Ганнусівки з’являються майже в один і той же час: Чешибіси-Єзупіль - 1435, Довге - 1437, Рошнів - 1440, Побережжя - 1532, Ямниця - 1444, Добровляни - 1378, Підлужжя -1378.

Татарське лихоліття

Страшним лихом для селян Галичини були часті наскоки татарських орд. Розбійницькі напади татар на Україну почалися з 1240 року, коли вони напали на Київ. Після жорстоких боїв татари подалися на Волинь і Галичину, руйнуючи по дорозі багато сіл і міст. Починаючи з XIV ст., татари постійно тривожили населення Прикарпаття. Татарське лихоліття важким горем вдарило по замученому панською неволею люду. Особливо жорстокими були наскоки ординців, починаючи з кінця XV ст. Вони нищили села, вбивали старців і дітей, а молодих забирали в ясир. Галицька земля була знищена татарами. Одні через вогонь позбулися своєї маєтності, других самих з жінками і дітьми забрали в поганську неволю. Воюючи мечем і вогнем, татари наш край перетворили в попіл і пустелю.

В галицьких гродських книгах часто зустрічаються звістки про наступи татар.

В 1621 р. татарська навала знищила Ямницю, Тязів, Вікторів, Угринів, Козино, Дубівці. Не обминула вона і Ганнусівку. Хати були майже повністю знищені.

Татарські напади були несподіваними і страшними. Підійшовши до села чи міста непомітно, ординці підпалювали крайні хати, а коли чинився переполох, нападали, як вовки, на людей, вбивали старих, молодих полонили в неволю, все палили. Сучасник писав у XVI ст.: "Ми бачили, як людей вбивали, стинали їм голови — жорстокий ворог кидав у вогонь їх тремтячі серця, виривав легені”. Шляхи, якими проходила орда, освічувались пожежами, вкривалися трупами вбитих і .замордованих.

Пам’ять про це страшне лихоліття збереглася в народних піснях, які кобзарі співали по всій Україні:

Зажурилась Україна, що ніде прожити:

Витоптала орда кіньми маленькії діти,

Малих потоптала, старих порубала,

А молодших й середущих назад руки Пов’язала, під хана погнала.

Саме в цей період й було схоплено Роксолану в Рогатині, котра прославила свій край, Україну на весь світ. Але і в такий страшний час народ чинив опір ворогам. Про це ми дізнаємось з легенд, а може й дійсності. Про опір, який чинили жителі татарам, ми дізналися з легенд про назву села Ганнусівка. В селі існує ще одна легенда про татар, а може й жива правда, яка передається з уст в уста серед мешканців села.

На одній з вулиць села жила одинока жінка. До неї прийшов татарин і хотів напитися води. Вона сказала, що води в хаті не па, а є в діжці росіл з огірків. Діжка була висока. Татарин пахи лився, щоб набрати росолу, а жінка взяла його за ноги і зашпювх нула в діжку. Там він і втопився, а вона відчепила від коня лантухи, в яких було золото й інші дорогі речі. Все це вона кинула в криницю. Коли татари зникли з села, вона розповіла про пригоду з татарином сусідам-односельцям. Ті витягнули лантухи з криниці і за золото купили дзвони для церкви.

Весь світ знає жінку - Пречисту Діву Марію, яка народила нам Спасителя світу Ісуса Христа. В історії українського народу є жінки, які стали нашою національною гордістю. До них належать Либідь - сестра літописного Кия, засновника київського граду; відома княгиня Ольга - дружина князя Ігоря; Анна - дочка Ярослава Мудрого.

З нашого Прикарпаття історично відомі дві славні жінки: Ярослава - дочка Ярослава Осмомисла, дружина путилівського князя Ігоря та рогатинська дівчина Роксолана. В селі Ганнусівка такою славною постаттю була проста відважна дівчина з легенди Ганнуся.

Татари побували в наших краях і в 1675-76 роках. Турок Ібрагім-Шайтан 1676 року майже дощенту спалив Галич і Єзупіль, один із загонів побував і в Ганнусівці. Цей похід Ібрагіма-Шайтана був одним з останніх турецьких нападів. Турки ще були з’явилися в Галичині в роки першої світової війни як союзники австрійців.

Турецька навала 1676 року призвела до нового спустошення Єзуполя і навколишніх сіл: Узиня, Ганнусівки, Сільця, Побережжя. Звістка про турецьке спустошення миттю облетіла далекі і близькі від Єзуполя землі. Польський король Ян Собеський у своєму листуванні про цей похід писав: турки пішли за Дністер, зруйнували Єзупіль, Галич, Тисменицю та інші поселення. Руйнування були настільки відчутними, що життя в містечку Єзуполі майже завмерло. Очевидець, який побував тут у 1677 році, розповідав: “Такі були пустки, що не можна було дістати ні хліба, ні пива, і взагалі нічого купити".

Життя за панської Польщі і монархічної Австрії

За часів Київської Русі Галичина була в її складі. Після занепаду Київської Русі виникло Галицьке, а пізніше Галицько-Волинське князівство, яке через деякий час підпало під вплив литовських князів. Після смерті Юрія II (помер у 1340 році) галицькі землі переходили то до поляків, то до угорців. У 1340 р. польський король Казимир ІІІ Великий, що зійшов на престол у 1330 p., організував похід польсько-угорського війська на Галицько-Волинське князівство під приводом захисту католицького краю. У 1387 році польська королева Ядвига остаточно приєднала Галичину до Польщі па століття.

Княжі волості у 1383 р. замінено староствами або так званими королівщинами. На колонізовані землі почала масово переселятись польська, а за нею і німецька, чеська та угорська шляхта, якій надавались захоплені землі. Оскільки всі вони були католицької віри, у 1375 р. у Львові було створено для їх обслуговування римо-католицьке архібіс-купство, якому польський король також надав землі. До католицької віри почали переходити галицькі бояри, спокушаючись привілеями польської шляхти. Католицькій церкві король часто дарував свої королівські землі. Всі факти дарування королем земель, продажу або інші зміни майнових власників заносились в акти гродські і земські.

Через наявність таких актів стала відомою перша письмова згадка про Ганнусівку. На початку XV ст. село було власністю краківського хорунжого обачного Марцизія Врочимовича та його родини. Потім воно перейшло у володіння Михаїла з Бучача.

В актах гродських і земських (Львів. - 1887. - Т. 12) є такий документ. У 1437 р. обачний Марцизій Врочимович, краківський хорун-' жий, призначив на вічні часи, назавжди з усіма й окремими принглеж-ними навколишніми сільцями села Чешибіси на Бистриці та Ганушовці з присілками, а саме Попівка, Бортники, цьому ясновельможному панові Михаїлу з Бучача, каштеляну Галицькому, йому самому, дітям і найближчим, за 1000 польських марок грошима, згідно з польським правом для володіння, управління та для свого власного вжитку і т.д.

Як бачимо, на той час Ганнусівка уже була чималим населеним пунктом і мала навіть присілки. Очевидно, вона була заснована значно раніше.

В 1450 році після загибелі Михайла у битві проти волоського господаря Богдана Чешибіси і навколишні села Ганнусівці, Сельце, Богородчани перейшли до його брата Миколи. Останній помер у 1459 році і маєток перейшов до брата Миколи Петра, який, здається, не дуже любив жити у згоді з тодішніми законами. І це випливає з актових записів за 4 червня 1461 року: “Знатного роду Петро з Шемьонковича, підсуддя галицький назначив четвертий позов у справі знатного роду Петра Бучацького з Чешибісів і той, викликаний виконавцем Миколою, не з’явився, затримавши третє засідання в справі важливого запису, не був присутній в суді”.

Після смерті Петра у 1485 році рід Бучацьких вигасає. А Чешибіси і села Гайнусівка, Сельце, Богородчани успадковує старша донька Петра. Правда, спадкоємниця ще мала якісь грошові зобов’язання перед своєю матір’ю, що видно з документа за 23 січня 1486 р. “Знатна Маргарита, дружина знатного Павла, Львівського підкоморія, визнала, що від своєї доньки, знатної Анни, дружини Андрія Свірського ... одержала 500 угорських флорентів на свій посаг, що є записано разом посяжним документом, знятим паном Петром з Бучача, наслідником Чешибісів на добрах замкового міста Чешибіси й селах Ганнусівці, Богород-

чани й Сельце, які належать до цього міста..." Тим же числом датується запис, з якого видно, що до повної сплати боргу своїй матері Анна частину маєтку відписала чоловікові, який напевно був поручником у цій справі. “Знатна Анна, дружина знатного Андрія Свірського, що своєму мужу уступає і записує половину міста Чешибіси...”

Згаданий той Андрій добра ці так довго посідає, аж доки не прийде до повної сплати згаданих 500 флорентів... Остаточно фінансові проблеми між донькою і матір’ю вирішені в 1489 р.    

Знатна Маргарита ... визнала, що від шляхетної Анни, доньки своєї, одержала 1000 угорських флорентів, які мала в заміну за посаг і віно згідно з грамотою Королівської величності на добрах в місті Чешибіси й сусідніх селах Ганусівці, Сельце, Богородчани ... Маргарита віддала грамоту Королівської Величності з висячою печаткою своїй доньці і перед судом дала відступлення того добра ...

Після згаданих вище судових засідань Анна вийшла заміж за Яна Каменецького, старосту львівського і бузького, після чого маєток Чешибісів та сіл Ганусівці, Сельця, Богородчан переходить у власність дому Каменецьких.

Кінець XV - початок XVI століття для Ганнусівки час тривожний. Польсько-молдавське пограниччя, на якому було розташоване село, визначало й майже постійне військове життя. В 1485 р. через Ганнусівку дорогою з Галича на Коломию пройшли війська польського короля Казимира Ягеллончина, щоб добитися вірності від волоського господаря Стефана. Через дванадцять років велика армія Ольбрахта йшла через Покуття проти того ж Стефана. В 1490 р. величезне повстанське військо селянина Мухи, захопивши ряд шляхетських фортець на Прикарпатті, дорогою на Рогатин переправлялося через Дністер біля Чешибісів. Повстання було розгромлене.

В 1498 році турки, татари і волохи, знищивши багато сіл в районі Галича, поклали початок суперництву волохів з поляками за контроль над краєм. У 1503 р. волоський господар приїхав до Ганнусівець на переговори з польськими послами. Переговори закінчились нічим, і волохи оволоділи територією довкола Галича і Чешибісів. Ганнусівка попала під вплив волохів, який тривав 17 років. Поляки відновили свою владу тут після обертинської битви.

Вже в 1550 році Ганнусівка потрапила у власність краківського каштеляна Мартина Зборовського. А десь з 1586 р. король Стефан Баторій наділив Чешибіси і прилеглі села Ганнусівці, Сельце, Богородчани ротмістру Якову Потоцькому.

В 1594 р. турки з татарами вдерлися на Покуття. Населення довколишніх сіл, налякане звісткою про наближення татарів, ховалося в лісах, в печерах над Бистрицею.

У 1615 р. Яків Потоцький помер. Виконуючи волю свого чоловіка, жінка Якова уклала договір з сином Єзупільського дідича Миколою, за

яким той успадкував Єзупіль з тамтешнім замком, а також села Сілець, Богородчани, Ганнусівку і фільварок Київець. Сама Ядвига зі своїми дітьми переїхала на постійне проживання до Тисмениці.

Починаючи з 1648 p., по Галичині прокотилась хвиля національно-визвольної боротьби проти польської окупації. Під впливом визвольних походів селянсько-козацьких військ на Прикарпатті тут почали створюватись повстанські загони. Значна частина галицького населення масово вливалася в армію Хмельницького. Вірогідно, що там могли бути селяни з Ганнусівки.

Козаки допомагали селянам громити панські маєтки, нищити шляхту. В багатьох містах і селах створювалось українське самоврядування. Влітку 1649 р. окремі козацькі полки знову розійшлися по Галичині. Вони здобули Галич — столицю, міста Єзупіль, Язловець, Чортків та інші.

Назва урочища Війни підтверджує, що в цьому місці міг відбутися великий бій між козаками Хмельницького та польськими військами. Це урочище знаходиться неподалік від м. Єзупіль, а його й здобули козаки.

20 листопада 1651 р. на 56 році життя помер гетьман Микола Потоцький.

Після Миколи залишилося четверо його нащадків. Поки один з них — Микола — перебував у чужинській неволі, Єзуполем і Тисменицею опікувався Теодорій Потоцький. Десь в 1657 р. Микола був звільнений з полону і прибув до Єзуполя, а в квітні 1658 р. на сеймику в Галичі місцева шляхта гаряче вітала молодого Потоцького, висловила йому визнання за мужність. В травні 1658 р. три брати, дійшовши згоди, поділили батьківські маєтки. Миколі дістався Єзупіль — місто з передмістям і замком, села Сілець, Ганнусівка, Побережжя, Добровляни, Буківна, Ястшемебець.

В 1683 р. дружина Миколи Потоцького, яка вийшла заміж за Пражмовського, у зв’язку із смертю Домініка Потоцького, стає повноправною власницею маєтку. Але вона не могла собі дати раду з таким неспокійним маєтком. В 1692 р. продала його за 493400 злотих Яну Станіславу Яблоновському, коронному гетьману.

В 1731 р. після смерті Станіслава Яблоновського Єзупіль, Ганнусівка, Сілець стають власністю Яна Каетана. 9 березня 1764 р. Ян Каетан Яблоновський помер, а право успадкувати його маєтки отримали брати Станіслав-Вінцент і Дмитро, але лише після смерті Анни — дружини Яблоновського. За часів її правління Єзупіль і села Ганнусівка, Сілець переходять до австрійських володінь.

Після першого розподілу Польщі в 1772 р. галицькі землі потрапили під владу Австрії. Формальне польське панування над краєм припинилося, але фактично Ганнусівка ще довгий час залишалася власністю польських шляхтичів, а після скасування панщини вони ще майже століття володіли кращими ділянками землі та угіддями.

В 1806 році помирає княжна Яблоновська, а 2 лютого 1807 р. нащадки Барнаби Яблоновського уклали добровільну угоду, за якою Єзупіль, Ганнусівка, Сілець, Ольшана і Юрківка були передані у дідицтво Терези Яблоновської.

1816 рік приніс чергову зміну власника села Ганнусівки. 10 червня княгиня Тереза Яблоновська продала Єзупіль, Ганнусівку, Сілець, Ольшанку і Юрківку Джулії з Лянцкоронських. Сума, на якій погодилися сторони становила 384000 злотих. Півроку після цього донька Джулії Флорентина вийшла заміж за Каетана графа Дідушицького, передавши йому як посаг Єзупіль, Ганнусівку.

Полюбляючи заняття господаркою і знаючись на конях, граф активно взявся за врегулювання всіх економічних проблем, які чекали вирішення десятиліттями.

23 березня 1909 р. граф Войцех Душицький помер у Відні. Його місце зайняв син Владислав-Якоб. Володіючи великими маєтками, графська родина була одною з найзаможніших в окрузі. В їхньому господарстві працювало багато селян з Ганнусівки. Найкращі землі в селі належали Дідушицькому. Вони знаходились в урочищі Лан.

Селяни зверталися до графа “пане граб’я”, а поза очі називали Дідухом, але спольщений український шляхтич вимагав, щоб його називали не Дідушицький, а Дзедушицький — на польський манер. В 1939 p., після ліквідації Польщі, останній Дідушицький на бричці покинув своє родове гніздо в Єзуполі.

Після захоплення Галичини Польщею в 1387 р. селянство втратило право на землю, стало відробляти панщину. Було обмежено переходи від одного пана до іншого.

Де безземельної групи селян входили різні категорії убогого сільського населення — загородники, підсадники, халупники, комірники, убогі люди, наймити та інші їм подібні, які не посідали або держали зовсім незначні ділянки землі.

Назва “загородники” походить від ділянки, якою селяни володіли, тобто городи або загороди.

Ідентичною із загороди яками була категорія підсадників. Вони переважно селилися на грунтах заможних селян і були там додатковою найманою силою. Деякі з них управляли окремими ділянками землі.

Окрему, досить поширену групу селян становили “халупники” або “хатники”. Вони, як загородники, крім хати, мали невеличку ділянку землі. Про них сучасник так говорив: хлоп халупник нічого не має, лише городець на ярину при хаті і кілька загонів на ячмінь.

Близькою до халупників групою були комірники. Вони в архівних Джерелах згадуються на рівні з халупниками. Різниці між ними в землеволодінні майже не було, за винятком лише того, що комірники не мали своєї хати, а жили в комірному, від чого і одержали свою назву. Про комірників писали: вони перебувають у тяжкій і великій убогості, і до сплачення публічних тягарів не можуть зобов’язуватись, бо тільки душі в тілі мають.

Серед безземельного селянства зустрічалися “вбогі люди”. Ця категорія селян позбавлена всього, що могло приносити їм якусь користь. Як свідчать джерела, це такі, що “нічого не мають”, або такі, “що позбавлені всього”. Про селянина Іванка, що жив у сусідньому селі Стриганці, записано, що він “нічого не має”.

Нарешті окрему групу складали різні слуги, наймити, які, за визначенням джерел, “були на хлібі” у заможніших односельчан чи навіть шляхтичів.

Частина землі була у власності заможних селян, крайників, солтисів, а також у священиків. Вони мали землю, яка називалась лан. Селяни сплачували податок — ланове.

Найкращі землі знаходились у володінні шляхти. Шляхта і вище духовенство були зацікавлені в тому, щоб витягти з своїх маєтків якнайбільше прибутку. Це вони здійснювали шляхом заснування фільварків.

Такі фільварки були майже в кожному селі. На фільварках вирощували 7 родів зернових культур. На першому місці стояв овес, який був особливо поширений. Його перевага пояснюється не так сприятливістю грунтів, як тим, що це був добрий корм для худоби. Друге місце займало жито. За ним — ячмінь, далі гречка, пшениця, просо й інші злаки.

Фільварки спеціалізувались переважно на відгодівлі рогатої худоби, яка реалізувалась на місцевих торгах і широко експортувалась за кордон.

В господарствах села також помітне місце займало тваринництво, розвиткові якого сприяло багатство кормової бази просторих лісів та сіножатей. Для селянського малоземельного господарства худоба, яка б вона не була, ставала єдиним засобом існування. В джерелах сказано, що воли і коні корисні тим, що є вигідним тяглом в господарстві. Майже в усіх селах Галицького староства, в тому числі і в Ганнусівці, розводили свиней.

Слід сказати, що за часів панування Польщі на українських землях податки були досить високими і різними.

Податкові квоти були значно вищими в української громади. Польська шляхта, міщанство, власники землі і римо-католицьке духовенство обкладалось набагато нижчими податками. Це чинилося навмисно, щоб певними привілеями спонукати українців до ополячення.

Податковий продукт у селян знімався шляхтою у формах відробітної, продуктової та грошової рент. У всіх феодальних маєтках панщина (відробіткова рента) визначалась потижнево за кількістю наявної у селян землі. Тижневі роботи були звичайним виміром для селянських господарств. В селах Ямниця, Тязів селяни зобов’язані були відробляти щотижня як влітку, так і взимку 3-4 дні.

Влітку треба було косити, гребти, жати, молотити збіжжя.

Шляхта залучала до панщини не лише категорії малоземельних селян, але і безземельних — комірників, халупників, огородників і навіть убогих людей.

В другій половині XVII ст. типовою ділянкою селянського двору було землеволодіння в 1/4 або 1/8 лану. Всі селяни як волові, так і піші відробляли панщину.

Селяни зобов’язані були охороняти як вдень, так і вночі шляхетські двори. Цю повинність вони виконували по черзі або збирали гроші і за певну оплату наймали постійного сторожа на рік.

Крім панщини, мочили коноплі, пряли по два мотки. Всі ці роботи погіршували економічний стан селян.

Різні роботи на користь шляхетського двору виконували також і сільські ремісники.

Великим тягарем для села були натуральні повинності. Данина натурою була поширена у всіх тогочасних маєтках, але розмір її в різних селах був різним.

Перше місце серед натуральних данин займала скіпщина і осип. Скіпщину брали снопами від кількості зжатого збіжжя, а осипу брали готовим зерном. З двору збирали півкопи збіжжя. З 1/4 лану давалося 8 чверток вівса, мірку жита і мірку проса. Отже, серед зернових данин овес стояв на першому місці, потім йшли ячмінь, жито і пшениця.

В той час збіжжя високо цінилось, через що феодали точно визначали селянам розмір його здачі. В 1667 р. маца пшениці коштувала 12 злотих, маца вівса — 3 злотих, а чвертка пшениці —10 злотих, мірка жита — 6 грош. Це були високі на той час ціни. За 12 злотих можна було купити дворічного вола і ялівку або два вози. Корова коштувала 5 злотих. Виходячи з цього, можна собі уявити, якими важкими для малоземельних селян були данини, пов’язані із здачею зерна.

Шляхта зобов’язувала селян давати данину худобою. Давали двадцяту вівцю, п’ятнадцяту козу. З 30 ягнят брали одне ягня. Сплачували грішми овечу десятину навіть і ті господарства, де число овець не досягала 20.

З домашньої птиці здавали кріпаки-селяни курей, гусей, півників. Щороку на панський двір в Галицькому старостві брали одну курку, одну гуску і двох півників. Разом з птицею здавались панові курячі або гусячі яйця. З селянського дворища здавалось 12 яєць.

З промислових товарів селяни здавали прядиво з конопель, пряжу і міхи. Пряжу з свого повісма 20 пасм.

Селяни сплачували феодалові ще й грошовий чинш (оброк). Розмір чиншу в різних маєтках і селах був різний: від 1 до 16 злотих. Розмір чиншу залежав від кількості у селян наявної землі та тяглової сили.

Крім безпосередніх відробітків, чиншів і данин, були ще й окремі повинності селян, які виступали в історичних джерелах під різними назвами. Більша частина цих повинностей була “давнім звичаєм” і сплачувалась з кожного окремого господарства готівкою. Повсюди сплачувалась селянами “сторожовина” — повинність, пов’язана з охороною панського двору по 1 злотому. За садовину податок від фруктових дерен становив 12 грош. За дозвіл користуватися лісовими пасовищами платили 6 грош податку. Сплачували також “жовнірщину” як плату за постої військ та різні інші повинності.

Крім вищеназваних податків селяни сплачували і державні податки. Ці податки на користь шляхетської держави не були постійними. Вони значною мірою залежали від умов, часу та воєнних подій. В другій половині XVII ст. зросла значна потреба в грошах для Речі Посполитої. Це пояснюється кризою, в яку потрапила шляхетська держава з половини XVII ст. Звідси зрозуміло, чому всі тогочасні народи Галицького сеймику в більшості обговорювали реалізацію державних податків.

В цей час лановий податок витісняється подимним, тобто податком, що сплачувався від окремого двору. Якщо до середини XVII ст одиницею виміру державного податку було землеволодіння в один лан, то тепер такою одиницею став дим (дім) незалежно від землеволодіння. Цьому фактору сприяв інтенсивний процес роздроблення селянського землеволодіння. За конституцією 1629 р. кожний селянський дгір незалежно від заможності, в тому числі землеволодіння, повинен був сплачувати 15 грош (півзлотого) подимного податку. Такий розмір цього податку в Галицькій землі існував до кінця XVII століття

В 1662 р. державою був введений поголовний податок, який вимірювався кількістю голів сім’ї. Від кожної селянської голови, яка досягла 10 років, платилось цього податку в 1 злотий. Даний податок також був важким для селянських господарств, малозабезпечених землею, з великою кількістю членів сім’ї. І коли в малоземельному господарстві було 5-7 чоловік сім’ї, то можна собі уявити тяжість цього податку, якщо сім’ї доводилося платити щороку 5-7 злотих. Шляхта з радістю приймала цей податок.

Для держави цей податок був найвигіднішим, через що шляхетські конституції поновляли його в 1667, 1676-1678 роках.

Окремо селянами сплачувався і податок від худоби, званий, роговий.

На користь католицької держави селяни зобов’язані були сплачувати з господарства 1/10 частину своїх доходів.

Соціально-економічне становище селян ставало ще важчим через поширену на той час орендну систему.

Магнати давали в оренду або застав цілі волості.

Домінік Потоцький майже весь свій Тисменицький ключ здав у застав середній шляхті за 148 тисяч злотих.

Орендар, як правило, не звертав жодної уваги на юридичну сторону орендного договору і поводив себе в орендованому маєтку так, як це йому подобалося. Для цього не існувало якихось меж визиску. Одне, що пам’ятав орендар, це те, що він перебуває в маєтку тимчасово, а тому витягав з селян додатковий продукт в жорстоких формах.

Дуже жорстоко пригнічував селян орендар Дубровський в сусідньому селі Побережжя. Цей лютий шляхтич за одну мацу збіжжя забирав у селян худобу, свиней, овець. Згідно з інвентарем замість нівмаци данини — хмелю селянин повинен був платити 2 злотих, а орендар примушував найубогішого кріпака платити за півмаци 16 злотих. Крім цього, Дубровський примушував селян щороку привозити йому дерево на Великдень і Різдво, “чого ніколи не бувало”. Особливо знущався орендар з селян при відробіткові панщини. Самі селяни писали у скарзі, що це було “найбільше і найтяжче знущання”. За інвентарем треба було працювати на панщині 3 дні, а орендар примушував кріпаків щотижня відробляти на панщині по 4 дні, а як наступало літо, то й по 5 і 6 днів. А селянське збіжжя через це “в полі мусило пропадати”. Але й це не задовольняло орендаря. Він в погоні за панщизняними днями “силою примушував” давати повинності з цілого дворища тих селян, які мали 1/4 лану. Деяких селян до того визискував, що вони “в ніщо обернулися”. Одного селянина, що мав 1/4 лану, до того “мучив панщиною і повинностями”, що той, не витримавши такого гніту, пішов з сім’єю із села. Крім того, орендар насильно відривав синів від батьків і оселював їх на пустих півдворищах лише для того, щоб добути якнайбільше прибутків. До різної роботи і повинностей орендар примушував і безземельних селян. Наймита Степана, коли той одружився, орендар відразу ж посадив на 1/4 лану і примусив платити різні повинності. Деяких селян “силою брано” на службу до двору, а діти мусили відробляти панщину. Наймит Микита “не був поданий в інвентар”, служив в селі, а орендар силою одружив його і примусив з півдворища відробляти панщину й сплачувати інші великі податки. Коли ж цей наймит віддав усі зароблені гроші і вже більше не мав чим сплачувати повинності, орендар забрав у нього корову. Зовсім розорений наймит змушений був “покинути жінку” і піти геть з села. Було й таке, що селян били на панському дворі за податки і навіть убивали. Так, сина вдови Ігнатихи було вбито на панському дворі. Селяни твердили, що орендар за час перебування в селі привів їх до “остаточного зубожіння і знущався”.

Наведений приклад свідчить про жорстокість поводження з селянами в орендованих маєтках. Тут, як видно, не було меж експлуатації орендарями всіх груп і категорій підлеглого їм селянства.

Особливо важким гнітом для селян були постої шляхетських військ та пов’язані з цим численні реквізиції. Гродські книги переповнені скаргами поміщиків і селян на постої. В цих масових реєстрах видно картину спустошень селянських господарств, спричинених шляхетськими жовнірами.

В селі Ганнусівка в 1673 р військова залога причинила шкоду кріпакам на 2729 злотих, в результаті чого двоє господарів померло, 7 інших теж померло з голоду, бо в них було відібрано споживу. Деякі через подібні здирства “геть пішли”

Була масова втеча селян. У зв’язку з цим в село прибула урядова комісія і почала слідство. Відповідь на питання, з яких “причин піддані відходять з своєю худобою”, була одностайною. Селяни заявляли: часті проходи драгунів, панів-жовнірів, щоденні побори, вибирання грошей і асигнацій панами-гетьманами. Кріпаки свідчили, що через ці причини вони “залишилися жебраками убогими і обернулися в ніщо". Проте шляхтич хоч і бачить таке становище, не дає жодного полегшення в роботі і податках. Селяни втікали переважно з приватних маєтків, де гніт ставав особливо нестерпним. Частина втікачів прямувала в місто, щоб уникнути кріпосних повинностей і в першу чергу панщини. Втікали селяни на східну Україну, Молдавію.

В цьому ж 1673 р. військова залога у сусідньому селі Добровляни нанесла кріпакам шкоди на 846 злотих. З села пішло 60% сімей через великі здирства.

А у селі Побережжя в 1686 р. жовніри пограбували все селянське майно. Селянина Петрашка водили з арканом на шиї і били канчуком, а в матері від грудей забрали маленьку дитину і “тримаючи ніж в руках” приговорювали, що тим ножем заріжуть. Дитина з страху тяжко захворіла.

По селах ходили різні військові утікачі, які, будучи озброєні та не підкоряючись нікому, жили виключно за рахунок пограбування селянських господарств.

Важкі умови життя заставляли селян залишати свої села. Масові втечі селян на слободи були однією з форм їх протесту проти зростаючого феодально-кріпосницького гніту. Однак становище слободян, прибулих на нове місце, не поліпшувалось, оскільки місцева шляхта гнобила їх так само, як і своїх селян.

Від прихованих форм боротьби селяни переходять до відкритих виступів проти шляхти. Кріпаки не зацікавлені були працювати на феодалів, а тому завдавали їм, де лише могли, різної шкоди. Це особливо яскраво проявляється на тих панських роботах, де нагляд повинен бути постійним.

До відкритих форм антифеодальної боротьби селян належали і часті підпали панських маєтків. Причини підпалів були різні, але всі вони були виявом протесту проти кріпосницького гніту.

Крім важкого соціально-економічного гніту, селяни відчували на собі і тягар національно-релігійного гноблення. Для шляхтича український селянин був відомий як “хлоп”, “підданий”, “хробак” - тобто щось нижче і негідне якоїсь уваги. Вся шляхта, в тому числі і найдрібніша, вважала селянина тільки за робочу силу, позбавлену будь-яких прав. В тогочасних джерелах про селян трактувалось як про “робочих і неробочих”.

Ненависть шляхти до всього православного доводила до того, що православне духівництво всіляко цькували, знущались над ним, чинили насильство.

Вся адміністративна і судова офіційна державна документація велась виключно польською і латинською мовами. Для переважної більшості українського селянства ці мови були незрозумілими. В судах присяга королівського селянина стояла нижче присяги шляхтича.

Вироки судів були надзвичайно суворими і прилюдно приводились у виконання. За значніші провини, зокрема, крадіжки церковного майна, коней, грабежі, чужоложство загрожувала кара смерті. Тільки в рідких випадках кару заміняли побиттям декількома сотнями палок. Покарання були настільки суворими, що попереджували злочин.

В 1772 році після першого поділу Польщі Галичина перейшла до складу Австрійської монархії, в тому числі і Ганнусівка. Польща в цей час була виснажена внутрішніми чварами, ослабла і підупала. Життя селян не змінилось на краще. Основою економіки, як і раніше, залишалось сільське господарство. Воно було головним заняттям більшості жителів села.

Характеризуючи податкову систему і сукупність різних повинностей у II половині XIX ст., необхідно зазначити, що вони різко погіршили становище селян. Разом з лихвою податки руйнували селянські господарства.

А у відношенні господарському втрата права на общинну землю з надміром переважала скасування феодальних поборів. Скасування сервітутів зачіпало життєві інтереси селянства.

В основу вирішення сервітутної проблеми був покладений закон від 5 липня 1833 році. Згідно з цим законом, вирішення сервітутного питання могло відбуватися трьома способами:

1.    Шляхом викупу селянських сервітутів.

2.    Компенсація відповідним еквівалентом.

3.    Збереження сервітутів.

Конкретно мова йшла про ліквідацію чи врегулювання прав на порубку, одержання деревини в чужих лісах, випас на чужих землях та інші. Жоден із законів не гарантував всім селянам відшкодування сервітутними правами.

Антинародний характер сервітутного законодавства можна простежити на прикладі. Громада с. Ганнусівці домагалась відновлення власності на 1 частину лісу і визнання сервітутних прав на 2 частини загальною площею в 462 морги 349 кв. сажнів (1 кв. сажень = 3.596 кв. м, 1 морг - 1600 кв. сажнів). На території частини цього лісу (227 моргів 824 кв. сажні) за часів панщини вся громада брала дерево за асигнаціями поміщика, пасла худобу, збирала гриби, ягоди і т.д. Поміщик поступово почав припиняти видачу асигнацій, вимагаючи плати. Робота на панщині, різні податки і привели населення монархії до революції 1848 року. Наслідком її було скасування панщини. День скасування панщини став для людей справжнім святом, люди тішилися, молилися Богу і ставили хрести. Такий хрест був поставлений в Ганнусівці на куті двох вулиць Незалежності і Маланчиної на колишньому шкільному подвір’ї. В післявоєнні роки він був зруйнований.

Зі скасуванням панщини селянам заборонено випас худоби у лісі, а через кілька років позбавлено їх всіх інших сервітутів. Крайова сервітутна комісія заперечила у 1867 р. будь-які сервітути не тільки в ганнусівському, айв решті лісів поміщика.

Життя бідних селян як за Австрії, так і за панської Польщі було важким, бідним, нестерпним. Не було що їсти, не було в що зодягнутись. Одяг шили з витканого полотна, підфарбованого фарбою з бузини. Одне взуття було для двох-трьох чоловік. На базар чи до церкви ходили босі, а вже біля церкви взувалися, після відправи Служби Божої повертались додому знову босі.

Щоб одержати добру роботу, треба було змінювати свою національність, переписуватись на шляхтича. Польська шляхта не дозволяла українцям купувати землю, заселяла наші землі поляками, котрі ставали їх власниками.

Національний і соціальний гніт панської шляхти та місцевої адміністрації загострював польсько-українські стосунки, штовхав українське населення, яке зберігало свою мову, звичаї, гідність, почуття єдності з усім українським народом, на визвольну боротьбу. В ній тісно перепліталися національні та соціальні мотиви. Визвольний рух не обмежувався однією соціальною верствою. Він знаходив прихильників серед селян, ремісників, духовної та світської інтелігенції.